Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Оксана Салюк (1977)



Художня проза
  1. Правда
    Олена сиділа на підвіконні й мовчки дивилась на вулицю.
    Молода жінка намагалася відшукати потрібні слова, а вони ніби насміхалися і заплутували в голові павутину думок, або втікали, залишаючись несказаними. Маленький хлопчик дивився на неї мов на образ ,і чекав. Скільки раз вона прокручувала у голові цю ненависну, але таку необхідну розмову. Скільки раз їй снилося, що уже все розповіла. Оленка не могла не сказати, але як сказати не знала, ніхто не навчив. По обличчі жінки пробігла посмішка сарказму. Хто тут візьметься щось радити. Це її вибір ,її справа і її право – збрехати, або сказати правду.
    По щоці зрадливо покотились прозорі перлинки сліз. Сонячний зайчик, що так невчасно зазирнув у віконне скло, вдихнув у ті маленькі солоні краплинки барву кольорів і вони заграли на сонечку, мов коштовні прикраси.
    Хлопчик , років п»яти-шести, мов зачарований,непорушно сидів на кухонній табуретці і уважно слідкував за кожним рухом , кожним поглядом жінки. Йому не хотілось пропустити навіть звук з ще не сказаних слів.
    Повільно, ніби боялась когось розбудити або сполохати, Оленка підійшла до русявого ангелятка . Притулила його, ще по дитячому пахучу, головку до грудей, вдихнула тепло дитячих долонь, які вже встигла вимити своїми сльозами.
    - Лесику, Сонечко. У тебе є ще одна мама. Десь далеко, здається у Львові. Їй було дуже важко і вона віддала тебе в дитячий будинок. Я там працювала медсестрою і забрала тебе до себе, стала твоєю новою мамою. Нам ж добре разом, правда? - нарешті вичавила з себе жінка.
    Олена затамувала подих і з нетерпінням чекала тої миті коли важка гора з нечутним гуркотом скотиться з її худеньких, тендітних плечей. Вона сказала . І що далі? Cтало легше?
    Ну ось , зараз він розплачеться, піде у свою кімнату і вже може ніколи не назве її мамою. Оленка відчувала як легкими, а потім все важчими і важчими поштовхами падають у душу каміння відчаю. Не треба було . Ой дурна . Ну навіщо вона це зробила? Сама, власними руками, своїм немудрим язиком? Боялася, що хтось чужий розповість.
    Лесик продовжував сидіти на тій самій табуретці й розгублено кліпав оченятами. Ще одна мама? Це добре. Але йому і з цією непогано. А тої він ніколи не бачив. Чому вона не приїздить? Мама Оленка казала що їй важко. От він виросте і обов"язково їй допоможе, або навіть поїде до неї на Великдень. Дві мами це добре, але де його тато , хоча б один. Він уже другий тиждень намагається розпитати про це маму , а вона плаче і дивиться в вікно.
    - То що, у мене немає тата?- уже не так настирливо як раніше, запитав малий. Перший раз за останні дні йому хотілось швидше закінчити розпочату розмову, щоб розпитати свою любу мамусю про оту нову маму, котра жила у якомусь далекому і загадковому Львові.
    - Немає, - промимрила у відповідь заплакана Олена.
    - Мам, ти не плач, ми його десь знайдемо. У Марійки теж не було тата, але їй мама привела дядю Колю. Він у нашому садочку шофером працює. Тепер Марійка в садочок на машині їздить. А ти у мене красивіша за тітку Надю,- втішав Оленку малий, витираючи долонькою росинки сліз з її обличчя.
    Навіщо він починав розмову про тата, он як мама розплакалась. Краще Лесик усе добре розпитає про ту тьотю, що живе "десь у Львові".




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Новорічне диво
    Минав останній день старого року.
    У каміні жваво танцювало вогнище. Помаранчеві язички полум"я горіли бажанням прогулятись по м"якому ворсистому килимку. Та де там . Майстерно зроблена, кована решітка старанно пильнувала , щоб малі бешкетники сиділи дома. Там від них більше користі й тепла. А попаде хоч одна крихітна іскорка до кімнати – наробить біди.
    Маленькі милі дівчатка сиділи тихенько у куточку . Трьохрічній Марічці і п»ятирічній Тетянці усе це було добре відомо не тільки з розповідей. Вони сьогодні спробували випустити на волю один полум"яний язичок. Ох і кусючим він виявився. Спочатку ущипнув за руку Тетянку, а потім ще й куснув Маринку за ніжку. Добре , що татко вчасно нагодився й покарав противного шибеника, а разом з ним і малих пустунок. Дісталось і Ясуні , найстаршій з сестричок, за те, що не припильнувала за малечею.
    Дівчатка уважно розглядали на собі ледь почервонілі значки від вогню. Чому усі так розізлилися. Нічого ж не сталось. Подумаєш, килим трошечки намочили. То ж не страшно - висохне.
    Бабуся чомусь відразу пішла до своєї кімнати пити крапельки . І Ясуня образилась на них.
    Мама сиділа на дивані . Вона читала. А може і не читала, бо книжка чомусь була догори ногами. Може це така книжка? А може і не така.
    Дівчаткам ставало нудно. А мама все ще сердилась. Час від часу по її обличчі котились крапельки сліз.
    « Невже той килим такий дорогий, що мама через нього плаче?»- ніяк не могла зрозуміти причину тих сліз Тетянка.
    Марічка дивилась на маму і її маленькі оченята наповнювались слізками. Спочатку почала кривитись одна губка, за нею - друга. Мама плаче - і вона буде.
    « Ото зараз крик почнеться».- подумала Тетянка,кидаючи повні тривоги погляди то на маму, то на Марічку.
    - Тихенько Марічко, не вередуй, то мама таку книжку читає. Там малюночки не гарні - от вона і плаче. А зараз перегорне сторіночку і перестане,- втішала сестричку Танечка.
    Марічка ще кілька раз схлипнула і затихла. Їй і плакати не дуже хотілося, але маму шкода.
    Дівчатка ще б до довго нудьгували, але побачили за фіранкою яскраву стрічку. Тетянка швиденько потягнула її до себе . Разом з барвистою стрічкою вилетіла й маленька пухнаста пір»їнка .Вона плавно опустилась Марічці на ручку.
    Дівчинка злякано закліпала. Вона так і сиділа на підлозі з протягнутою рукою, на якій примостилось біле, мов сніг пір»ячко. Ой , як їй страшно. Дома усі знали , що маленька Марічка боїться пір"я . Кожен день у будинку старанно працював буркутун-пилотяг. Своїм довгим носом він намагався зібрати усе до найменшої пилинки. Хоч пилотяг уже був старенький- до своїх обов"язків ставився відповідально, бо дуже боявся, що його поміняють на новий.
    Звідки взялось оте пір"ячко не знав ніхто, але голосний плач Марічки почули усі. По маленькому личку котились величезні, мов горох сльози, а пухнаста бешкетниця й не думало втікати з дитячої руки.
    Завжди така хоробра , Тетянка злякалась. Ні, не пір"їнки. А того, як кричала і плакала сестричка. Та найбільше налякалась мама. Вона дуже втомилася і задрімала. Голосний плач Марічки миттю розігнав дрімоту, але уривочки снів все ще путались у маминій голові. Тому вона відразу не могла зрозуміти , що ж то таке відбувається.
    У кімнату забігла Ясуня. Вона ще ображалась на дівчаток, але не могла залишити їх у біді. За нею до вітальні ввірвалась бабця.
    -Що , що знову сталося, де горить?- кричала вона з переляку , притримуючи рукою рушника на голові.
    Почувши слово «горить» Марічка вмить замовкла й почала роззиратись по кімнаті. Хоч вона маленька, але добре знає, що то таке -"горить".
    - Ніде не горить,- заспокоїла усіх і себе саму Тетянка,- то Марічка реве, бо у неї – пір"ячко.
    Усі уважно дивились на вказівний палець Танечки, який показував на Маріччину руку й на оте маленьке пухнасте пір"ячко , що підняло на ноги увесь дім.
    Мама полегшено зітнула й опустилась на диван. Бабця почала шукати в кишені халата свої чарівні крапельки . Мала Тетянка винюхуувала у повітрі запах диму. А Ясуня підійшла до Марічки і здула з її руки пір"їнку. Ти диви. Вона зовсім не збиралась падати на підлогу. Теплий подих дівчинки підняв її високо-високо і закрутив у танку.
    І тут почувся голосний сміх .Весело було усім. Навіть язички полум"я швидше затанцювали у каміні. Вони уже забули свою недавну витівку й хотіли повеселитися разом з усіма.
    -Лови її лови,-кричала Тетянка протягуючи вверх руки.
    - Летить, мамо , летить,-звінко сміялась Марічка.
    Вона теж намагалася впіймати оту неслухняну пір"їнку. Ясуня не давала пір"ячку опуститись на землю і піднімала його, своїм подихом, все вище і вище.
    Марічка зачаровано спостерігала як біленька балеринка кружляла по кімнаті. Раптом пір"їнка почала опускатись до низу. Все нижче-нижче- просто на протягнуту ручку Марічки. У кімнаті усі затихли…і чекали. Тетянка закрила вуха руками. На всякий випадок.
    Марічка не зводила очей з пухнастої забавки, і як не дивно, зовсім не збиралася ховати рученьку. Пір"їнка плавно опустилась на маленьку пухленьку ручку. Дівчинка легенько погладила її пальчиком, а потім набрала повні груденята повітря і подула. Пір"на злетіла у повітря й закружляла під веселий дитячий сміх.
    Бабуся заховала у кишеню свої крапельки, мама тихо посміхнулась, а дівчатка весело бігали по кімнаті, граючись з новою подружкою.
    Раптом двері відчинилися і до вітальні зайшов татко. За ним до кімнати прошмигнув легенький подих вітру. Він підхопив пір"їнку і зник разом з нею у полум"ї.
    Діти розгублено роззирались довкола. Мама від розчарування прикусила губу. А бабця знову щось почала шукати у кишені. Дивно, але чому татко посміхався ?
    - Ну що, замучили бідну пір"Їнку, от вона і втекла, - промовив він , пестячи рукою пухнасте волосячко Марічки.
    - Куди це вона втекла, у вогнь?- з легким докором у голосі допитувалась Тетянка.
    - Чому у вогонь,- здивувався татко,- вона залетіла у камін, обминула гарячі язички полум"я і разом з теплом від вогнища піднялась вверх по димоході. А звідти- в небо, до подружок.
    - Ой татку, щось ти вигадуєш,- з недовірою у голосі промовила Ясуня,- до яких це ще подружок? Вона ж пір"їнка.
    Татко з ніжністю подивився на малих бешкетниць. Які ж вони солодкі і милі у такі хвилини. Маленькими- свято вірять у казку. Коли дорослішають- намагаються самі розібратись де правда а де вигадка, але і далі продовжують чекати чуда і не стомлюються вірити в нього.
    - Давайте вдягайтесь тепленько і гайда на вулицю. Попрощаємось з нашою пір"їнкою.
    Мама здивовано подивилась на татка. Що це він таке вигадав? Але сперечатись не стала.
    Усі швиденько натягнули шапки і курточки, взули тепленькі чобітки і вибігли у місячну ніч.
    І дійсно - чудо! З неба летіло море білих пухнастих пір"їнок. Вони кружляли у казковому новорічному танці , вигравали яскравими кольорами, засліплювали очі своїм блиском.
    - Піляцка, дивіться, мої піляцка,- радісно кричала Маринка і намагалася зловити легкі сніжинки.
    Тетянка тупотіла ноженятами по свіжому сніжку , залишаючи після себе стежинку .Ясуня ж уважно вдивлялась у круговерть лапатих сніжинок, намагаючись побачити пухнасту пір"їнку.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Як Маринка Великооке Страховисько поборола
    Завтра перше вересня. Ну то й що. Хоч і двадцяте. Маринці було все одно , бо до школи вона не збиралась. Свого першого в житті портфеля дівчинка уже пообіцяла віддати старенькій тітці Олі .Та якось говорила , що забере його, бо Маринка не хоче іти в школу. Ну то і нехай. Може він на щось їй пригодиться. Картоплю, наприклад, з городу носитиме.
    Та й навіщо до тої школи ходити. Он тато з мамою не ходять. Дядько Олег також іде на роботу, а не в школу. І вона не ходитиме. І не тільки в школу. Маринка нікуди не піде. Сидітиме собі вдома з бабусею.
    А може тато попросить вчительку і та буде приходити до них додому? До школи іти страшно . Ну то й що що недалеко. Але скільки небезпек її чекає по дорозі . Відразу за хвірткою на дівчинку чатують противні гуси.Як вони витягують свої шиї , намагаючись ущипнути малу. А як шиплять, майже так само як змії.
    Та це ще дрібниці. Бачили б Ви Рябка. Тільки Маринка наблизиться до його подвір"я – він починає гавкати. Та так голосно й завзято, ніби вона украла щось . Дівчинка б утекла , але куди : попереду песик , заду гуси. Усе, сидітиме дома.
    Насправді, Маринка боялась не тільки гусей і сусідського Рябка. Її лякав ще й когут. Він завжди намагався клюнути дівчинку за ногу. Страшною була й коза Анфіска. Бабуся уже її прив"язувала, але мстива тварина все одно лякала Маринку своїм меканням.
    А мухи й павуки? Дівчинка аж здригнулась коли згадала про них. Цих сотворінь Маринка боялась найбільше.
    І не тому що були гидкі. Просто від них неможливо заховатись.
    Дівчинка сиділа у куточку й думала, що б то таке зробити , аби не піти до школи. Раптом на стіні з"явився маленький сонячний зайчик.
    - Знову Сашко дражниться,- подумала мала.
    - Привіт ,Маринко- почулось нізвідки
    Дівчинка панічно огладала кімнату , але нікого не бачила . Вона уже зібралася голосно заплакати, аж знову почула той самий голосок.
    -Я тут . На стіні.
    - Неправда, на стіні немає нікого. Тільки Сашків сонячний зайчик.
    - Я не Сашків. Мене прислали попередити тебе про небезпеку, яка чекає на твоїх близьких.
    -Ти справжній Сонячний Зайчик?- з недовірою в голосі запитала дівчинка.- Якщо і так , то чому прислали тебе, такого маленького й непримітного?
    - Угу , відправ когось великого. Ти усього лякаєшся. Он коліна ще досі трясуться, - кепкував з неї Сонячний Зайчик.
    - Не так уже мені й страшно . Думаєш , як умієш розмовляти то й дражнитись можна?- обурилась дівчинка, -А може мені холодно, от вони й трясуться.
    - Ну, тобі видніше,- усміхнувся той. - Тільки запам"ятай: до заходу сонця ти повинна вилізти на вершину Старої Гори й перемогти Великооке Страховисько. Воно живе у найглибшій печері…
    Зайчик напевно мав ще щось сказати, але хмаринка заступила сонечко і маленький посильний зник зі стіни.
    - Отакої,- мало не розплакалась Маринка,- що мені робити?
    Їйі стало дуже страшно .Дівчинка вибігла на вулицю. Вона шукала когось з дорослих, але де там , нікого не було дома.
    - Та не бігай ти в усі сторони, не крутись без толку, -промекала до Маринки коза Анфіса,- послухай краще Сонячного Зайчика.
    Маринка з страху не могла вимовити й слова.
    «Такого не буває, тварини не вміють розмовляти»- вертілось у маленькій голівці.
    - Ще й як можуть, особливо коли це потрібно,- прочитала думки дівчинки кізка.- Ти не роздумуй багато, іди на Стару Гору, а то нам усім буде дуже погано.
    -Нікуди не піду. Я боюсь. Я ще зовсім маленька і не можу нікого здолати.
    - Боюсь, боюсь, - перекривила Маринку коза. Ти усього боїшся. І гусей, котрі бажають тобі доброго ранку, і Рябчика, що зажди біжить на зустріч, щоб розповісти щось нове. Та й я прив"язана до кілочка через твої страхи.
    - Га-га- га, як це вона не піде, - розкричались на цілий двір гуси, які щойно повернулись з толоки.- Що буде з нами, га –га-га . Біда, біда, біда…
    Від шуму , що зчинили на подвір"ї пернаті крикуни у Маринки закрутилось в голові. Вона уже не знала чого боїться більше: чудовиська , що жило в Старій Горі, чи галасу, який влаштували гуси.
    - Перестаньте, - вигукнула дівчинка,злякавшись власної рішучості,- Я піду на гору. Тільки не знаю дороги. Нехай хтось зі мною іде,- схитрувала мала.
    Маринка добре знала шлях до гори . Вони не один раз ходили туди по ягоди з татом. Правда на верх не піднімались. Високо. Страшно.
    Тварини вмить замовкли і почали дивитись одне на одного.
    - Я не можу, -сказала коза, - я прив»язана до кілочка.
    - І ми не підем, - загелготали гуси, ховаючи голови під крила.
    Так само непомітно як і появився зник з ганку півник.
    - Ну добре, я піду з тобою, -визвався сусідський Рябко,- може хоч тепер перестанеш мене боятися.
    У Маринки не було вибору. Довелось іти з Рябком.
    Ось позаду залишились городи. Зникло озерце у якому купились гуси. Уже не видно і Маринчиної хати.
    Попереду виднівся дрімучий ліс. Він був темний –претемний, густий-прегустий. Дівчинці стало страшно, злякався й Рябко. Песик уже шкодував ,що погодився іти разом з Маринкою.
    « Не можна виказувати що мені страшно, а то Рябко буде глузувати», - міркувала дівчинка й впевнено крокувала вперед.
    « Ой,тільки б мала не побачила , що я боюсь. А то втече, або ще гірше- розплачеться».- тихцем поглядав на дівчинку песик.
    «Щоб не було страшно , потрібно думати про щось хороше, або співати пісеньку» - подумки вирішила Маринка й дзвінким голосочком почала виводити співаночки.
    « Може не така вона й боягузка. Он як розійшлася, на цілий ліс чути» ,- крутилось в Рябковій голові.
    Песикові уже майже не страшно. Якщо Маринка не боіться, то і йому не варто.
    Коли вони нарешті підійшли до Старої Гори,дівчинка переспівала усі співанки що знала.
    - Ну що Рябку, вперед? – тихенько запитала мала.
    Маринка з острахом дивилась на стежину –змійку, що піднімалась високо-високо й губилась серед каміння і кущів. Хто живе у тих чагарниках. Он чиїсь великі очі грізно зиркають на дівчинку . Рябко заховався за Маринку й почав тихенько гарчати. Страшно. Дівчинка взяла у руки каменюку. Ну той що що страшно. Треба підніматись на гору. Трісь. І майже біля самих ніг кулею пролетіло маленьке зайчатко. Ось який грізний звір сидів у кущах.
    Ой і сміялась Маринка, забувши усі свої страхи.
    Після такого кумедного випадку лізти на гору було уже не так боязко. А тут і не страшно.
    Ліс як ліс. Довкола усе купалось в морі трав і запашних квітів, весело щебетали пташки, час від часу десь тріскала гілочка. Маринка уже не лякалась так сильно. Ну хіба що зовсім- зовсім капулечку.
    Рябко бігав навипередки з метеликами й кониками- стрибунцями. Йому ніяк не вдавалось їх перемогти.
    Здавалось, наші мандрівники забули що їх привело на гору. Та ні, Маринка добре пам"ятала, чому вона тут. Час від часу, так щоб не помітив Рябко, мала, з страхом в оченятах, зиркала на вершину, яка була уже зовсім поряд.
    - Щось мені холодно і стомилась. Може відпочинемо трішечки? - з надією в голосі запитала дівчинка Рябка і присіла на камінь-валун.
    - Чому б дійсно не перепочити,- погодився песик. Йому теж хотілось хоч на кілька хвилин відтягнути час.
    - Я чув , хтось замерзає,- вигукнув Павучок, опускаючись з дерева на ниточці-павутинці.
    Ще вчора Маринка почала б голосно плакати і кликати на допомогу маму, або бабусю. Сьогодні не можна. Вона не хотіла налякати Рябка своїм криком. Та й павучок не страшний. Його спинка була розмальована веселими кульками і паличками, а кирпатого носика прикрашали чудні цяточки. Гм , як вона раніше усього цього не бачила?
    - Мені холодно,- прошептала дівчинка. Вона ніяк не могла звикнути, що тварини птахи, комахи можуть розмовляти.
    - Ти перепочинь, а я- зараз,- порадив павучок і щез так само раптово як і появився.
    Маринка сиділа на нагрітому сонечком камені, розглядаючи вершину гори. Що її там чекає. Чи зможе вона перемогти страшного звіра. Так не хотілось , щоб через власний страх і слабодухість поплатились інші. Вона спробує.
    На плечі дівчинки опустилось щось тепле і м"яке.
    - Ой хустинка,- здивувалася Маринка.
    Довкола, крім неї і Рябчика, нікого не було. Дивно. Дівчинка уважно придивилась до обновки. Вона уже десь бачила ці тоненькі ниточки, багате мереживо… Ах, та це ж Павучок подарував. От хитрун.
    Треба буде обов"язково подякувати.
    Сонечко уже котилося на захід.
    - Рябко, нам пора,-гукнула Маринка песика й піднялась з каменя.
    Треба встигнути дійти до вершини. Ось вона, зовсім близенько. Але чому останні кроки даються так важко. Ще й неслухняні камінчики почали втікати з- під ніг. Дівчинка захекалась, але вперто лізла вгору. Головне не дивитись вниз. Тоді не буде так страшно і голова не закрутиться. Вона чула це колись від татка. Тепер його наука пригодилась.
    Рябко не відставав. Песик також стомився, але не хотів залишати дівчинку саму. Він вирішив допомогти Маринці подолати Великооке страховисько. Адже разом легше.
    Ще трошечки, ще капулечку… і ось Маринка з Рябком на вершині. Як тут гарно, і вниз дивитись не страшно. Он городи і став. А там, за тополями , заховалась Маринчина хата.
    Дівчинка згадала за чим прийшла і лякливо озирнулась довкола… Не було тут ніякої печери. І чудовиська теж не видно. Ой лишенько, вона напевно помилилась. Але ні, Сонячний Зайчик говорив про Стару Гору . Маринка знесилено опустилась на землю.
    « От і усе. Я запізнилась»-вирішила дівчинка. По личку котились прозорі сльозинки відчаю .
    - Хто це у нас тут так рюмсає , що на цілі гори чути,- весело запитав Сонячний Зайчик. прмінчиком висушуючи Маринчині сльози.
    - Я не плачу .Це вечірня роса,-випалила мала.
    Дівчинка потихенько починала розуміти, що Сонячний Зайчик покепкував над нею. Не було тут ніколи жодного страховиська.
    За мить личко просвітліло, а від сліз і сліду не лишилось.
    - Куди це ти пропав Зайчику і навіщо мене обдурив. Нема тут ніякої печери і страховиська. Кого мені перемагати?- не вгавала Маринка.
    Як цей шибеник міг так посміятись. Вона ж уже доросла , завтра до школи іде , а він глузує. От нахаба.
    - Маринко,-розсміявся сонячний пустун.- Ти уже перемогла.
    - Кого це?- озираючись довкола запитала дівчинка.
    - Свій великоокий страх, -усміхнувся промінчик. – Він жив у тебе в серденьку.
    Сонечко заховалось за високу гору й забрало з собою Зайчика. Той так і не встиг пояснити їй усе до кінця. Нічого страшного. Маринка подрослішала і сама усе добре зрозуміє .
    Дівчинку розбудило "ку-ку". Щоранку воно лунало з бабусиного старого годинника. Маринка швиденько вистрибнула з ліжечка і побігла вмиватись. Сьогодні перше вересня.
    Сонячний Зайчик тихенько залетів до кімнати.
    - Привіт, - зраділа Маринка побачивши його. - Підеш зі мною до школи?
    Звичайно що піде . І не тільки сьогодні. Він ще не раз відволікатиме дівчинку від навчання.
    « Цікаво: це був сон чи я справді вилізла на вершину,- розмірковувала Маринка за сніданком,- треба перевірити. Сьогодні повернуся з школи і попрошу тата піднятися зі мною на гору»
    Дівчинка одягнула ранець( добре що його не встигла забрати тітка Оля) й сама попрямувала до школи. Мама і тато здивовано перезирнулись. Дорослішає донечка.
    Маринка весело помахала рукою зрадливій козі Анфісці. Шкода ,що гусей уже не було дома.
    На дорогу вибіг Рябко. Він побачив дівчинку й радісно замахав хвостиком. Пешокласниця дістала з сумки бутерброд. Мама дала в школу, але то нічого, вона поділиться.
    На чистому голубому небі усміхалось сонечко. Воно весело пускало зайчиків, адже не тільки одна Маринка йшла сьогодні в перший клас.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -