Олена сиділа на підвіконні й мовчки дивилась на вулицю.
Молода жінка намагалася відшукати потрібні слова, а вони ніби насміхалися і заплутували в голові павутину думок, або втікали, залишаючись несказаними. Маленький хлопчик дивився на неї мов на образ ,і чекав. Скільки раз вона прокручувала у голові цю ненависну, але таку необхідну розмову. Скільки раз їй снилося, що уже все розповіла. Оленка не могла не сказати, але як сказати не знала, ніхто не навчив. По обличчі жінки пробігла посмішка сарказму. Хто тут візьметься щось радити. Це її вибір ,її справа і її право – збрехати, або сказати правду.
По щоці зрадливо покотились прозорі перлинки сліз. Сонячний зайчик, що так невчасно зазирнув у віконне скло, вдихнув у ті маленькі солоні краплинки барву кольорів і вони заграли на сонечку, мов коштовні прикраси.
Хлопчик , років п»яти-шести, мов зачарований,непорушно сидів на кухонній табуретці і уважно слідкував за кожним рухом , кожним поглядом жінки. Йому не хотілось пропустити навіть звук з ще не сказаних слів.
Повільно, ніби боялась когось розбудити або сполохати, Оленка підійшла до русявого ангелятка . Притулила його, ще по дитячому пахучу, головку до грудей, вдихнула тепло дитячих долонь, які вже встигла вимити своїми сльозами.
- Лесику, Сонечко. У тебе є ще одна мама. Десь далеко, здається у Львові. Їй було дуже важко і вона віддала тебе в дитячий будинок. Я там працювала медсестрою і забрала тебе до себе, стала твоєю новою мамою. Нам ж добре разом, правда? - нарешті вичавила з себе жінка.
Олена затамувала подих і з нетерпінням чекала тої миті коли важка гора з нечутним гуркотом скотиться з її худеньких, тендітних плечей. Вона сказала . І що далі? Cтало легше?
Ну ось , зараз він розплачеться, піде у свою кімнату і вже може ніколи не назве її мамою. Оленка відчувала як легкими, а потім все важчими і важчими поштовхами падають у душу каміння відчаю. Не треба було . Ой дурна . Ну навіщо вона це зробила? Сама, власними руками, своїм немудрим язиком? Боялася, що хтось чужий розповість.
Лесик продовжував сидіти на тій самій табуретці й розгублено кліпав оченятами. Ще одна мама? Це добре. Але йому і з цією непогано. А тої він ніколи не бачив. Чому вона не приїздить? Мама Оленка казала що їй важко. От він виросте і обов"язково їй допоможе, або навіть поїде до неї на Великдень. Дві мами це добре, але де його тато , хоча б один. Він уже другий тиждень намагається розпитати про це маму , а вона плаче і дивиться в вікно.
- То що, у мене немає тата?- уже не так настирливо як раніше, запитав малий. Перший раз за останні дні йому хотілось швидше закінчити розпочату розмову, щоб розпитати свою любу мамусю про оту нову маму, котра жила у якомусь далекому і загадковому Львові.
- Немає, - промимрила у відповідь заплакана Олена.
- Мам, ти не плач, ми його десь знайдемо. У Марійки теж не було тата, але їй мама привела дядю Колю. Він у нашому садочку шофером працює. Тепер Марійка в садочок на машині їздить. А ти у мене красивіша за тітку Надю,- втішав Оленку малий, витираючи долонькою росинки сліз з її обличчя.
Навіщо він починав розмову про тата, он як мама розплакалась. Краще Лесик усе добре розпитає про ту тьотю, що живе "десь у Львові".