Осінні мотиви близьких берегів
Надривно тяжіють запалом юні,
Оркестр у хвилях тонких почуттів
Зваблює тлом, втомлює струнні.
Триптих палкого клена душі
На сторінках долі - гербарій
Кожна в надії, кожен в собі
Звучання у серце перехиляє.
Клаптик до краплі - жалом меча
Переплелися зустріч, розлука,
Новий світанок самотність терпка
Першим ковтком стала розпука.
Влучна стріла вмілих сплетінь
Гордо вальсує в смертельному танці
Місяць приспав та не зігрів:
Грація сяйва на вістрі овацій.
Повінь жадана, повчальний урок
Для того хто любить і вміє прощати,
Раннє бажання - холодний пролог
Без фальші, гриму і права кричати !
Суміш утрати змарнованих літ
Із позолотою мрії, чекання,
Зрілої думки сміливий політ
Очі закоханні, рухи вагання,
Присмак поразки і глибини
Звуків знайомих тихе ридання
Ночі бездонні у самоти
Він у тривозі, вона в пориванні…
Спокій – примара у забутті
Сльози – намисто нот із бокалу
Витвір обох – горе одній !
Стомлене сонце – роз’ятрена рана…

Я не прощу пролиту кров,
Бо не боюсь стріли розплати
Безжальний меч для супостата
Народ наш визволить з оков!
З колін ! Майдани б’ють у дзвони !
На плащаниці звірства знак.
Забуте Боже вдарить громом
Вогненним бунтом у серцях.
Із сотні чорної як помста
Стихія тисяч оживе.
Сувора кара співголоссям
За кривду хвилею знесе
Гадюче кудло ненависне
Сьогодні прокляте дітьми.
..Вони стояли до останку –
Дорослі дочки і сини.
Відважний дух, величну силу,
Їх віру в душах посели !
І освяти на кращу днину
Буремно-сонне майбуття
До перемоги, стій незламно,
Не дай образити дитя !

Могутні, реліктові зводи:
Соком кору розриває,
Сила вічного руху
У височінь підіймає
Твердне розправлене тіло
Грубе, колюче, дике
Спробуй, не тільки криком
Досягнути верхів'я
Доторкнись, щоб відчути
Напругу всього коріння !
Велич його і скруту
У самому підніжжі
Тихо, хоч на коліна,
Притулися поближче !
Дух увійде покірно
В душу твою, - очистить
Кволу, продажну душу
Бійся себе, молися!
Блище, устами, вище!
Заради природи, мусиш
Злийся (злися) з потоком,
Зникни, в метаморфозі -
Трутень!
...
Якість - в людській онові.
Зміни слабких ламають.
Кров молодого лісу
Еру нову починає!

15.10.2012 м. Київ

На два ділена душа
Чепурні ідеї миру –
Спокусивсь до того виру ? –
Запродався без гроша,
А у них і з кров’ю свято
Наливають, тіло рвуть
По пустельному, завзято
На кістках гніздечка в’ють
У протоках – мертві води
Надриваються мости
Совість Сходу колом ходе
Чахне, гасне у свічі
Пастер митаря пізнає:
«Аль-падо!» - «Салом ! Хвала !»
Берег вишито хрестами;
Бузувірська западня.
День за днем, живих серця
Духоносні, пожирає
Смертю, мороком, містами
Прірвно ненависть ширяє
Казематами буття.

Муляжі лісостепу лягли,
А за ними пустелі печалі
Вдивляюсь у сон – не запродані далі
Серце рветься з грудей навтьоки.
Мій останній ковток
Небо іскрами гасить
На вагонах пітьми
Передчасний вінок
Залишаю віки і забуте прекрасне
Простотою крокую в світи –
Де моя матіола, «поранкована» фея,
Мандрівного шляху Пілігрим
Із підземок столичних й хмарочосів,
Стернею, безкорисно без зламу у плин
Розриваю окови, легко дихати стало
Вариво волі й жалю
З континентом - на «ти»
Полюс відчаю й слави
Доленосить сподвижно: «Живу !»
Працелюбність зроста у жертовній подобі
Крах імперій і вилазок зла
Нам би, ривок, щедрий, свободи
Щоби гордо пронести ім’я !
Мізер тої жатви, що почата богами,
Під ногами цілюще зерно
Дозріла роса ранкової саги
І лущить сп’яніле нутро.
В твоєму єстві бунтарські зачатки
І тризна безтямних січей
Не будь же рабом !
Безпам’ятства чарки,
Бо духом твоїм живиться кров !
Бачиш як лине місяць і хмари ?
Чуєш як плаче Дніпро ?
І в ся височінь
Набравшись звитяги
Тризубить: «У бій !»
«Ставай за стерно !»
Бо меч Святослава піднятий,
Грізно, не даром пролежав на дні,
Щоби з колін Свою Україну
Підняти, Тобі, назавжди !
Не бійся вогню і кулі святої
Безсмертних вони не беруть
Бо той, хто прожив й загинув Героєм –
У пам’яті вічно живуть !
Повір у слова; в руках твоїх сила
І завтрашній день постає;
Брати на готові, як сурма покличе –
Знамено вперед поведе.
Не страчуй і днини і тілом й душею
Плекай переможну ходу
Будь вірний землі своїй, Прометею
Рятуй Україну Святу !

Палестина плаче, значить:
У свободи є ціна
Незнецінена свобода
Незапродане ім’я
Змії в’ються, нерви рвуться;
Сіють стріли, жнуть вінки
У скорботі доля Сходу
Дім у стін – небес голки.
Плаче кровно Палестина
У дитини є сім’я.
Помста ? Зрада ? Ні, глибинна –
Слава. Рід. Свята земля.
Дві розрізненні країни,
Скелі, спалені, жита,
Дві руїни, дві могили,
А історія одна !
У держави є коріння
Сила в єдності, борні
Цвях у камені прозріння:
Меч на мир ?! А ланцюги ?
Раб рабом ! Духовне тіло
Від покори зогниє
Є народ – спільнота вільна,
Поневолене своє
Навіть в при смерті рідніше
Каторг всіх поневірянь,
Своя правда завжди вища
Од нав’язливих цурань.
Колотнеча самовтечі
Світового казана
Сорок вижимом і зречень…
Мученице, ти жива !


(04.08.2011)

Гидня не спить,
Гидня ламає списи
Об голови втаврований мідяк.
Монако – рай ! Над морем колоритно
Лунає тиша молодих Карпат.
Гидні - гибня ! гиванам, гофіцерам
І люмпенам недавньої пори.
Монако – вічність ! Морем дивовижно
Пульсує серце юної доби.

(16.07.2011)

Недооцінка. Самовираз
В естета вичерпавсь талант.
Не перший бій, останній вилаз
І шрам на совісті. «О, ґвалт !»
«Я не хотів, спровокували
Бидлізм, агонія юрби».
Візьми рушник і випий кави
До голови це небери..
Кантата втерта в скроні, пальці
Патологічна міна дня
І вкрай по жаб’яче шкребельце
Шкребе й шкребтиме чуженя
Опівдні – втомлені, сваволя
Гігантський випалок гидні.
Напийся краще йоду, бору
Й до голови це не бери..
Гудуть шарніри у лещатах
Коробить внутрішнє ца-бе
Тебе мабуть, запам’ятали
Тебе, готуйся.. не мине !

(16.07.2011)

Імпонує стиль Кличків:
Скільки духу, що є сили
Мертво зрізатись в пориві
«На отримуй, що хотів !»
А отак: жіноцтва плечі,
Вуха заячі з-за них.
Сміх, мерзотно, безперечно,
То ментальності поріг.
Вийди голіруч в опашки
Не вагайся, не тягни
Карта ляже, буде важко
Норов свій побережи.
Обгинаєш ріг за рогом;
Права, ліва магістраль
Підперезаний, в тривогах
Словомазе, міру знай !
Доведеться розплатитись
У стократ, така ціна.
Щоб когось не осквернити,
Мужність май хоч до кінця.

Де ви були, коли морили Стуса (ровесники недавньої пори)
Кому служили, виразки віків ?
І де ми є, коли «продажна муза,
Продажне все» та тільки не своє ?
Чого поникли вбогі і багаті ?
За медом, черга ?
Більше не дадуть !
Чи не в своїй же, яничари, хаті
Розводите з гиднею каламуть ?
А завтра: ряси, п’єси, дипломати
І вроджена безликість, глухота.
Кому - за послуг, а кого за грати.
Щезає сенс. Життєва марнота.
Перетерплю ? Аби ж так ! Не діждетесь !
Допоки серце в грудях тріпотить;
По більше слова з Нашого озерця
Нехай поборе, славиться, щемить !

(15.07.2011)

Яке прекрасне товариство !
До слова янголи святі
Одна лиш ввічливість пречиста
Із уст зізнання неземні
Так полюбили українця
Хіба тобі не дивина ?
Та що, одеська гуморина
Іх сміх бех доброго вина
Ментально-точне одкровення,
Каліграфічні чудеса
Без рим і гриму, так бордельно
«Пардон», панове ! Хто з села ?
Не гну, даруйте в сьомий поверх
Нажаль не навчений народ
А із образ прегарних, мовних
Запам’ятався бутерброд

(15.07.2011)

Пустельні іуди ситі
На таці гріховних втіх
Суховієм жадоби звиті
Оповили, приспали світ.
Лемент волі в грузинських горах,
Спів свободи в сербських серцях -
Чорнотлінний пролог погоди
Діаграмить в материках,
Крає землю - зболілу душу
Загинає пальці в кулак
Плащаницю росою сушить
Часоміру тривожний знак.
І не сплять індіанці Дакоти
І вірменам тепер не до сну
Птах у просторі вільно польоту
Як хижак у голодну весну.
Здобич раннього перельоту
Копійчана приманки мара
У колекції кігтів – йота
Зависока розплата чека.
З-поміж течій і самозречень
Під буддистами край землі.
Звірі хворих уяв, предтечі
Тероризмом іслам нарекли.
Квазімоди і їх пророки
У прислугах на ланцюгу
Задощить – перетисли горло,
Запече – перегризли його
Від Брунею і до Калькутти
Кровоточить оббріханий обрізаний лад
В латах сильний і сильних квоти,
Самодур в обладунках – бідняк.
До пристанища заповіту
Забороли і кодла тьма
Пам'ять роду гоноровиту
Кров омила, оберегла.
Скаженіє і хвиля моря
Розбудила в Дніпрі грозу
На варягів – окісець слова
А на ворога – лють усю.
Невимовна жага утнути
Мов би духом обох братів
Мов би небом дідів почута
Закликає своїх синів,
Дме в вітрила стихії сила
Вірить мила і береги із помосту
Надавши крила все тризубить:
Вперед, лети !

(14.07.2011)

Пустельні іуди ситі
На таці гріховних втіх
Суховієм жадоби звиті
Оповили, приспали світ.
Лемент волі в грузинських горах,
Спів свободи в сербських серцях -
Чорнотлінний пролог погоди
Діаграмить в материках,
Крає землю - зболілу душу,
Загинає пальці в кулак,
Плащаницю росою сушить
Часоміру тривожний знак.
І не сплять індіанці Дакоти
І вірменам тепер не до сну
Птах у просторі вільно польоту
Як хижак у голодну весну.
Здобич раннього перельоту
Копійчана приманки мара
У колекції кігтів – йота
Зависока розплата чека.
З-поміж течій і самозречень
Під буддистами край землі.
Звірі хворих уяв, предтечі
Тероризмом іслам нарекли.
Квазімоди і їх пророки
У прислугах на ланцюгу
Задощить – перетисли горло,
Запече – перегризли його
Від Брунею і до Калькутти
Кровоточить оббріханий (обрізаний) лад
В латах сильний і сильних квоти,
Самодур в обладунках – бідняк.
До пристанища заповіту
Забороли і кодла тьма
Пам'ять роду гоноровиту
Кров омила, оберегла.
Скаженіє і хвиля моря
Розбудила в Дніпрі грозу
На варягів – окісець слова,
А на ворога – лють усю.
Невимовна жага утнути,
Мов би духом обох братів
Мов би небо дідів почута
Закликає своїх синів,
Дме в вітрила стихії сила
Вірить мила і береги із помосту
Надавши крила все тризубить:
Вперед, лети !

(14.07.2011)

Піді мною пустка, тля
І безодні порожнеча
Самовтеча в тихий дощ
Неба чистого сльоза
Калібровані голки -
В решето скелясту душу,
Бальзамує, русла сушить
Холод мертвої доби.
Астероїди звитяг
На орбітах марнослави
Вірних виплюснів отари
В галактичних кораблях.
Колотнеча дробова:
Лізуть в (рота) пастку хижаки
Ні ворони, - тільки мухи;
Втома кволого рядка.

- Ліно, де тепер Василь ?
- Там під дубом із Тарасом
У Івана чи Богдана,
Свіжим квасом, ну а ми ?!

Відпустило. Павутинна
Сіл-пустель домовина
І роса давно не та
Рину в вічність соколину
Щедро молюся житам:
Із розгону - мідним
дзвоном, громом, сяйвом,
дурманом, срібним плесом;
очі, весла, трави, берег,
стогін, регіт.. вишні кров...
Достигло літо.
Напилося до схочу.
Твої діти хочуть жити.
Дай їм сил,
Свободи, вітер,
Підкорити висоту !
(12.07.2011)

Де Ви були ? В якому хвилюванні ?
Зійшла зоря над хмарами низин.
В чеканні млів, горів у сподіванні,
А Вас – весну зустріти не зумів!
Тепер мені словами шлеться мука
Доріг, стежин невидима печаль
У силуеті, далечі – розпука
Торкає кровно березня рояль
Не треба слів ! Вони тривожать двічі!
Утричі море повниться вогнем
І крил моїх осиротілість вічна
Тяжітиме палаючим дощем
Падіння щем на виразі двобою
Женіть порив у прірву забуття
Забудьте…, ще, зостаньтеся рікою;
Пестливість хвиль цінуйте над усе !

Ми загнанні звірі, пилинки пустелі
По дивній нас річці несе течія
Наш шлях нетривалий – від скелі до скелі
І долі – неволі не має пуття.
Ми хочем збагнути, ми хочем створити
Та час незбагненний ламає стебло
Святою водою іще не омиті
Мов листя за вітром кудись литимо
Й не чуємо матриці вічного крику
Бо й слухать відвикли, Бог знає коли
Бредемо до нового, іншого віку,
Натомість, ховаєм дідівські сліди
За блазнем якимось женемось. Бо мода!
А те стародавнє, що дало життя
Стидимось, кидаєм в могили до слова
І частку себе віддаєм в забуття.
Мову ж свою Українську казкову
Даєм плюндрувати нащадкам катів,
Які насідають із Заходу й Сходу
Так званії браття єдиних батьків.
Втрачаєм, здається безмежну довіру
Це прагнення волі. Хай будуть людьми!
Аби лиш не втратить омріяну віру
В правильне русло аби лиш ввійти.
Тоді вже навіки сплетемось в єдине,
Міцне, недоторкане, вічно – живе
І щастя, і воля таки не покине
Й хвилина лиха тоді обмине.
Не бути нещастю! Нас жменька – живенька,
Але син зростає і кріпне щодня
Усе, що потрібно йому, то є Ненька
Мила, пахуча, рідна Земля
За нею вмирали, за нею живемо
І будемо жити доки є світ
А шлях неодмінно свій ми знайдемо
На це не потрібно десяток ще літ,
Бо маєм десяток, а скільки до нього
Та досить вже все марнувати підряд
Вперед Україно! Час дії, час згоди.
Ні грама, ні кроку, ні слова назад!
2004 р.

Злиденність, мор,
Застілля деградації.
Запрошені: підлість і хула.
Душа кричить знедоленої нації:
"Гостріть ножі, братове, до пуття !"
Здійнявся стяг.
Смертельний танець.Грація
В звитяжність гір, степів перероста.
Незрячим - день, оплески, овації...
Гостріть ножі, братове, ніч - німа !
Вир пустоти: обкрадені, скалічені
Над прірвою самозабуття;
Без дна і краю, вічне самозречення.
Брати ! "Відплати !"- молиться земля.

В личаках, німа, пошрамована
Коронована в долю раба
Неповінчана, непідкорена
Неосяжна воля моя!
В свято хрещена,
В зговір продана
Павутина віків - пітьма
Замордованих та незломлених
Голос свічкою ожива.
Муки горами у западини
Із струмків у море стіка
Небом пройдено шлях гаптований
Виклик вічності - слів життя.
Пам'ять шириться, сіє острахи
Б'є свідомістю у серця
Вічна нація славі молиться
Повертає своє ім'я.
Руки матері, берігів вода
Заповіли тримати меча
Духозцілення напророчене
Вірним сину будь, весь, до тла !

І може ми не будемо разом
Між нами не запалим почуття
І в дзвони буде бити за вікном
А ви будете в домі не одна

А я простий прохожий під дощем
Без цілі, заблукавши у житті
Шукатиму розраду день за днем
Шукатиму ваш образ у вікні

І квіти болю з криком упадуть
На камені холодні, мовчазні
І в котре небеса сльозу проллють
По тій зрадливій й бажаній весні

І в час коли бажання оживе,
Можливо і не статися тому,
Проте любов в дарунок - це святе
Й немов на вас чекав я на весну

Андріївська площа. Ікони.
У ризах старі шпигуни
Країна уміщена в слово
Зі згарищ сплітає віки
Протест обпікає хрестово
Тавровану зграю облич
З Сходу багряним у змову
Затягує небо в ніч.
Вимощує прядиво тіней,
Лущить потилиць міць
Обвугленням свічкотілим
Вишіптує: "Не зречись!"
Колодязі повні болю,
Слізьми омита вись;
Батьківське прощальне слово,
Молитвенно: "Не зречись!"
Кличе пітьми домовинно
Страчених западня,
Сковує братовбивчо
Крислато-надгробна мла.
Плоть напівовдовіла,
Осиротіла душа
З колін, материнську руїну,
Знекровлено, підійма.
Гавкіт. Процесія худне
Страх наливає свинцю
Завтрашнє - дітовідважне:
"Зречення не прощу !"

Затихло серце над Дніпром,
Варязький шлях утік за схили
І лиш вертається човном
У небі запізнілий вирій.
Пливе, розлуку несучи
Невтішний наступ божевілля
Впадуть у вогнище безсилля
Душі розгублені ключі.
Таверна мовчки заскрипить
На вході викликом зневіри.
Через плече у іновірі
Колишній ближній присягне:
Страшне відчуження гріхом -
Гонитва в чаші за півсвіту
Надзверхність фальшею пролиту
Загубить істину мечем.
Усіх твердинь ! Забута змова !
Шпилі шрамують небеса
А з них, сльоза – прадавніх мова
Земні знекровлює єства.

Сучасний стан твого життя
Не вартий мідної копійки
Ти все продала й почуття
Свої пустила під одвірки,
Бездумно зношуєш шляхи,
Мов блуд чіпляєшся за розум,
Комусь нав’язуєш гріхи
У незворотні болю дози.
Про тебе завши мова йде,
Але приховують ще більше,
Відверто кидають в чуже,
Хоч для самих, це благо втішне.
Таких, як ти, не однина,
Що без мети собі існує,
Велика кількість, - множина,
Якою змушеність керує.
І не у тім когось вина
Тисячоліттям знов блукає
Яд вичерпує до дна,
Який у плоті дозріває.
Не є чиясь заслуга це
І всі зраділи, що невинні.
Адже ніхто з нас не піде
На шлях від роду і понині,
Хоча, коли і зробить крок,
То вічно проклята повія
В ту ж мить стає немов пророк
З іуди вилитий Месія.
І купа слів горить проста,
Як факт постійний і печальний;
Одна прийшла або ж пішла
Кому потрібен зойк бездарний ?
Отож, довкола лиш святі
Кричать, що світ наш ідеальний
Все набивають гаманці
Й не відчувають міри, грані.
Чи грань притуплена давно
Мірило ж бо іржею вкрилось,
Творіння тих - старе добро
Десь років сотню не водилось ?
І занехалось, занеслось
Піском байдужості сухої
По душах гучно потовклось
Отари скорених без зброї,
Які одне лиш: «ме» та «бе»
Отак, без пам’яті для шлунку.
А совість де ? І розум де ?
А ти ще хочеш порятунку ?
Для кого ?! Кажеш для дітей !
Звичайно, справа благородна.
Збудуєш власний колізей.
Й ростимеш паростки народа.
Це після тих страшних очей
В яких я бачу біль і горе
У хворий, темний, вічний день
Ви на краю, узбіч дороги.

Я не звик лунати всюди,
Щоб будити мною тишу
Я люблю бувати з людом
Та не вмів ставати гіршим.
Небо хмарне мене тішить
Слухав б вічно спів ранковий,
Те, що коїться у хвилі
Відбувається зі мною
Перейорзане вітрами
Я не може не прийняти.
Схід і захід, тло і прірву
На волошки обміняти ?
У купелі гречкосіїв
Від нестримного тяжіння
Мироточить рано зливно
Йду зростати у стремлінні
На розпеченім залізі
Краплі мусять померати
Рани гоячись в підкову
Хочуть душу увібрати
Стопір’їстими вітрами
Занотовуючи спокій
Мчу на виклик, до безтями,
Ріжу словом сум глибокий
Перевтілення гривасті
Заховавши тінь дбайливо
Додивитись сон прекрасний
Не дадуть. Мені обридло !
Тільки кільця переходу
Свіжим покликом втягнувши
Охмілівши від недуги
Запізнився все збагнувши
Не скорившися «галопом»
Мушу виразно стояти,
Щоб не злитися з потоком
Я наважуюсь кричати

Не для неї футляр позолоти
У оправі чієсь життя,
Благодатно творити в дотик,
Спонукає до забуття,
Розриває брудні окови,
Усмиряє у каятті
І кричить невблаганна воля:
"Я безкарна у почутті !
Розпаліть мене до останку
Розтривожену, молоду,
Буду вірною вам до ранку,
А у день, я для вас помру!»

Апостоли часу, правдиво згора,
Несуть по узбіччю неволі,
Епохи розхрістане словом дитя,
Незгодою вмішане в гони.
Криваво-багряним бездушшям слідів
Безмірно засіяно долі
І духом над урвищем непробивні
Чатують на вибір свободи.
Стинайте думками, усюдно, гріхів
Гадюче багатоголів'я !
Полеглі сьогодні, огранюють храм,
Любові святої, спасіння.