І падає ніч на повіки, важка, наче совість;
і падаю я мимо сну, мимовіль, простостелі.
І сухо у роті на присмак піску і пустелі,
і чорно довкола – стікає з очей кольоровість,

та я-поза-сном.

Я чекаю, допоки солоні
від поту
долоні страху,
мов у вальсі-бостоні
обіймуть, і сіллю щосили ятритимуть рани;
а тілом в дурному екстазі під бій барабану
пройдеться судома, постукає болем у скроні;
зведе і зав"яже безсилля за спиною руки…

та я-поза-бдінням.

і в час, коли сонце на луках
накосить зірок – годувати китів-земледержців,
не вийду на ґанок зустріти свій день по одежці,
щоб ввечері знов по годиннику геть виряджати,
а потім ховати поцуплені в сонця дукати…
не спати.

Бо
падає вечір на плечі хрестом з остюками,
і йдеться повільно, аж видно, як трави ростуть;
і підло крізь зайняті пальці просковзує суть;
(це Доля годується нами, мов ватра – гілками)
і десь за півкроку до спокою
ще один камінь (від тих, що безгрішні)
зупинить під шепіт: "не будь"...

І викине Доля у ватру мене-випадковість,
І спуститься ніч на повіки важка, наче совість.

2008-05-15

А буває, часом сядеш - зал пустий - і речеш нікому.
Ніби й публіка ще учора вимагала нових ідей…
А виходить, що не театр - просто цирк.
Все таке зникоме…
І на п"ятеро аплодуючих - два мільйони пустих очей.

І буває, болить по-лютому, десь у грудях – шрапнель гангреною
Між лопатками тихо виїла до лихого затишний дім.
І пече до небесно-синього у очах, а співець за сценою
Все співає баладу вічності. Та звучить, мов останній гімн…

І буває, ще нерви сіпає, і буває, ще якось грається,
Хоч давно уже правду викрито, і лиця не ховає грим.
Все простиме, і все прощається.
І безсила глядацька зграя ця,
щоб утриматись від вистав і вин…

Все. І крапка.
І все без змін.

Розчаровані і зацьковані, трохи дивні і зовсім знічені –
Хто би бачив їх зараз мертвими!...
Та до виступу оживуть.
І безсмертними, невразливими, непохитними і убивчими
Будуть завтра їх щирі посмішки, чи байдужість.
Не в тому суть.

Бо, буває, часом сядеш – зал пустий – і речеш нікому
Свою "Бесіду розчарованого із душею"*, давно вже завчену.
І нічого не має значення. І від рани така утома…
Все зникоме.
Все неозначене.
Все пробачено.
Все. І кома…

2008-03-16

За вікном ллють дощі, і нічого за тими дощами.
Сірий день загубився у паводі кольору пут.
А мені вже давно не іде жодна правда вустами.
Запинається десь проти серця.
Посріблений джгут,
трохи сталі – у вену, чи прямо у м"яз за ребра.
То ін"єкція
фальші.
Інакше - укол. Манту.

Хай надалі не липне.
Не вийде. Бо я росту.
І тепер маю зріст,
щоб упасти з землі у небо.
А тоді повернути, де брала,
налиплий бруд.

Я не стала такою, я завжди була такою.
І давно вже зірвала зі світу його вуаль.
За стіною стіна. І попереду, і за мною
ще зведуть не одну. А дощі все ідуть.
На жаль.

За вікном тільки дощ. За душею нема нічого.
І не треба те "щось", якщо все-таки є душа.
Бо сповідане Богом ніколи не буде вбогим.
І в усього на світі є межі,
а є межа.

2008-03-13

Я прийду дуже тихо, навшпиньки, як вітер по травах.
В яснонебу, освячену ніч, помолитися Тиші у Храмі.
По щоках, мов розпеченим оловом, срібним, яскравим,
Відпустити тривоги й гріхи. І прожиті, і досі незнані.

Через мене проллються золОта, розміняні днями, віками,
Протече синя вічність, шліфуючи гальку думок, наче дар.
Незвичайні слова прозвучать до смішного такими звичайними.
І запишуть молитву зі сповіді світлі, святі образи.
На вівтар

покладу свою правду і крила обпатрані люто вітрами чекання.
Все давно у минулому, небо з землею змішалось вже тисячу раз.
А злітати у нього хіба що димами домашньої ватри надрання
Ще хотіла б, та крила для того зовсім не потрібні.
Печатей проказ,

божевілля думок, ницих слів, безкінечної треби і злості
Скільки знесено небу… хто б знав.
Та не скинуло досі нічого.
Ну а крила, допоки ще тягнуться люди, мов діти, до Бога,
Він наповнює мужністю, вітром латає зневіру, і зрощує кості.


Я піду дуже тихо від Тиші і Храму… У іншу. За сірим парканом.
Там смарагдове поле. Під вереском сплять тисячі прихожан
Цього світу.
Вже рано.
Зорі налилось по коліна. І тану я, тану.
Мов примара… Чи може молочні, солодкі тумани оман…

Сходить сонце.
Гаряче і добре, нове і криваво-багряне,
І сповідує ранок, і тиша гримить, наче Божий, небесний оргАн.
І стоїть собі Храм, наче доля
Одвічний.
Незмінний.
Незнаний.
А по цвинтарю білий тече і, мов вовна, лягає на трави туман…

2008-03-10

De te fabula narratur, тому послухай.
Так багато треба сказати, що аж за край.
Та осінні, пожовклі будні такі бездухі!
Залишили одну латину…
Мабуть, нехай.

Як? Beati possidentes? То я щаслива…
Шкода "щосі" оті нам щастя не дають.
Habent sua fata libelli. Я також, милий.
In hoc signo vinces. А я чомусь програю.

Але виберу, хай не зараз. Колись, та виберу
Ex malis minima eligere oportet.
Не тебе, а самотню Libero. Вічну Libero.
Cedant arma togae! Кохання, осінь і мед…

De mortuis aut bene, aut nihil.
Тож мовчи про мене.
А хочеш – склади ессе.

Vita brevis, ars longa. Занадто воно коротке.
А мистецтво, ти ж знаєш – вічне.
Ото і все.

2008-03-02

А ти не слухай, то тобі й не збрешуть.
і з часом ікла ребрами обтешуть,
можливо не додершись і до серця.
тоді вже гарантовано безсмертя!

а доберуться – не фатально теж.
воно лускою, шерстю обросте ж,
і наче з болю навпіл розірветься.
розсиплеться; у порох перетреться.
лишить криваво-чорний ртутний слід.

переливання: замість крові – лід.
ха! зблід?

Ягня вже не повернеш – боги ситі.
хай в цім житті я гній в корінні квітів,
в наступному зросту із нього маком.
чи як там
у старій Бхагават-гіті?

а лиця в'яжуть, мов рясне намисто,
гіркі свої гримаси. із запасом.
та лиця є, а тіл до них нема.
життів до них нема.
не йде Фома,
стоїть Фома.
закляк стовпом на місці
від шелесту осикового листя.

а ми – взаємний сон, що всім наснивсь і
спинився, наче холодом умився.

А правда-то, а правда-то проста:
є посмішка, але нема кота.
і купа риторичних запитань:
чи Будді сниться бабка золота,
чи бабці Будда?

сон... правічний сон.
і невтямки обом (і решті, звісно):
йому – чому ця бабка золота,
а їй – де дів він крила і хвоста.
чи якось так. а може і не так...
перепитати треба у буддистів.
та відповідь зависла.
а шкода...

Хай брешуть – ти не слухай. Не біда.

Я хочу бути дівчиною у червоному светрі
вона проходить повз
раннім ранком
у старих кльошах
з родимкою на вказівному пальці
з посмішкою на блідому обличчі
(таку має кожен
просто хтось не носить)
вона поспішає на свої пари
чи своє побачення
чи прямо у свій власний
рай

я хочу бути її
щастям

Я хочу бути хлопцем у синіх кедах
він проходить повз
ледь по обіді
несе у руках щойно зірване сонце
єдину денну зірку
він стрибає
з червоного на червоний
камінець бруківки
і співає собі під ніс
думаючи про когось
Hey, Jude…

я хочу бути його
закоханістю

Я хочу бути чоловіком із кудлатим псом
на повідку
він проходить повз
вже надвечір
курить дешевий тютюн
випускає кільця диму
і крізь них пальцями із цигаркою
рахує троянди на кущі
він посміхається

я хочу бути його
спокоєм

весна светится еле заметно
кому-то
каплями воды на проводах,
отражением шагов в разбитых сосульках,
воспоминанием лета,
запахом земли да грязью на сапогах,
тучами в луже,
рыжей кашицей снежных кружев,
почерневшим гнилым валежником...

а кому-то
нужны подснежники.
и только.

я рассеян крайне,
путаю себя с деревьями,
с железными банками из-под пива;
иногда с теми, другими, иногда с тобой.
узнаю себя в пробитой шине,
в сорокаметровом (почти) Шиве,
в чайном тепле холодных кружек,
в Радости Вечной Почти Живой,
в оттиске сапога, обрывке солнца в луже;
ищу себя в чужой улыбке и в ширине Пути...
но я рассеян крайне.
пока не могу найти.

Якою на смак буває дзвінка пітьма?
Хай б'ють
на проміння,
б'ють на дзеркальні
друзки!
І вітер навідмаш ляскає по щоках,
І сльози дощу звертаються на вустах,
І шкіру пече промокла до серця блузка…
Суши-не суши, в цій осені ти сама.
…………

І танець – не танець битим небесним склом,
І блідне обличчя кольором зорепаду.
Тікай від дурного червня до листопада!
І думай, що це спасіння.
Що це – не зрада…
Хай зів'є собі у грудях м'яке кубло,
Й руками твоєю шкірою пише море…
Поетко, дивачко, дівчинко,
к бісу сором!
…………
Малюй-не-малюй на вікнах травневий цвіт,
Здирай-не-здирай долоні об перший лід,
Жени-не-жени від себе липкий туман,
Гори-не-гори –
а знову прийде зима...
…………

Змиває з чернеток місто_чорнильних_мрій,
Змиває у ніч холодні дзеркальні друзки,
Змиває вчорашнє сонце з тремтливих вій.
Поетко, дивачко, дівчинко, боягузко…
Ридай-не ридай,
цей дощ все одно не твій.
…………
І звідки така покора,
сонливий щем?
Відпустиш – і стане легше.
Лети, голубко!
Мій Боже, я так надихалася дощем…

Хай осінь тебе зігріє
липким плющем,
Поетко, дивачко, дівчинко,
перелюбко…