Я прийду дуже тихо, навшпиньки, як вітер по травах.
В яснонебу, освячену ніч, помолитися Тиші у Храмі.
По щоках, мов розпеченим оловом, срібним, яскравим,
Відпустити тривоги й гріхи. І прожиті, і досі незнані.

Через мене проллються золОта, розміняні днями, віками,
Протече синя вічність, шліфуючи гальку думок, наче дар.
Незвичайні слова прозвучать до смішного такими звичайними.
І запишуть молитву зі сповіді світлі, святі образи.
На вівтар

покладу свою правду і крила обпатрані люто вітрами чекання.
Все давно у минулому, небо з землею змішалось вже тисячу раз.
А злітати у нього хіба що димами домашньої ватри надрання
Ще хотіла б, та крила для того зовсім не потрібні.
Печатей проказ,

божевілля думок, ницих слів, безкінечної треби і злості
Скільки знесено небу… хто б знав.
Та не скинуло досі нічого.
Ну а крила, допоки ще тягнуться люди, мов діти, до Бога,
Він наповнює мужністю, вітром латає зневіру, і зрощує кості.


Я піду дуже тихо від Тиші і Храму… У іншу. За сірим парканом.
Там смарагдове поле. Під вереском сплять тисячі прихожан
Цього світу.
Вже рано.
Зорі налилось по коліна. І тану я, тану.
Мов примара… Чи може молочні, солодкі тумани оман…

Сходить сонце.
Гаряче і добре, нове і криваво-багряне,
І сповідує ранок, і тиша гримить, наче Божий, небесний оргАн.
І стоїть собі Храм, наче доля
Одвічний.
Незмінний.
Незнаний.
А по цвинтарю білий тече і, мов вовна, лягає на трави туман…

2008-03-10