З дитинства я страждаю надмірною здатністю фантазувати. Якщо я не мала друга, я його собі нафантазовувала. І він в мене був найкращим, таким, який ніколи мене не образить, який завжди поділиться цукеркою, якому я могла розповісти всі свої дитячі таємниці. В нього було таке ім’я , яке мені подобалось. Такий колір очей, волосся, такий вік, який тільки я захочу. Мене в ньому влаштовувало все, а якщо й не влаштовувало, я видумувала собі нового, а попередній трагічно помирав в автокатастрофі.
Я росла, а зі мною росли й мої ілюзії. Тільки в своєму уявному світі я була щасливим підлітком. Я мала щасливу повну сім’ю, багато друзів, повагу однокласників. Самій із собою мені було так добре, що все менше і менше хотілось повертатись в реальність, де все було протилежно моїй уяві. Але повертатись в реальність все-таки доводилось. Щоранку я йшла до школи, сідала за свою останню парту і боролась за виживання в соціумі, який мене не хотів сприймати, а я його за це ненавиділа. Хоча ні, це була не ненависть, а заздрість. Я заздрила дівчаткам-одноліткам, які вже зустрічалися з хлопцями, носили модний одяг мали мобільні телефони та комп’ютери. Також я знала, що колись…зовсім скоро вони будуть заздрити мені. Чомусь я вірила, що все, що я собі видумала неодмінно має стати реальністю. Не стало, але я не була розчарована. Якби мій маленький марципановий світ став реальністю, я б більше не мала куди сховатись. Я просто змирилась з тим що реальний світ живе окремо від мого власного. Що ж до соціуму, то я до нього збайдужіла, а він чомусь навпаки потянувся до мене. Та все одно я не дозволяла йому перетнути кодони мого власного світу, світу куди я могла впустити тільки музику Стінга, книжки Хемінгуея та фільми Бессона.
Все було чудово доки одного разу в мій ілюзорний простір не ввірвався один представник соціуму. Точніше не представник соціуму, а швидше ще один такий же ілюзорний простір. Та і не вривався він нікуди. Це я хотіла щоб Він увірвався в мою ілюзію чи поглинув її…не знаю трактуйте як хочете. Просто вперше в житті мені захотілось внести в свою ілюзію щось, а точніше Когось із реального життя. Мені здавалось що Він ідеально вписується в загальну картину мого уявного щастя…а згодом моє уявне щастя вже не могло існувати без Його присутності …хоча б уявної. Іноді реальність настільки перепліталась з тим про що я мріяла, що я починала плутатись в павутині своїх мрій. Я почала забувати про кордони між своїм власним та реальним. Я жила в казочці, яку колись сама придумала і це замінило мені все. Нарешті все над чим так довго працювала моя уява почало набувати конкретних форм та обрисів. Вперше в свій уявний світ крім дружби та сімейного тепла я ввела ще один фантом, який соціум охрестив коханням (якби вони хоч щось в цьому розуміли, то назвали б його ніжнішим словом). Я була закохана…
Ось так… з того часу вже пройшло чотири осені (в цій історії чомусь час я вимірюю тільки осенями). Взагальному я вже забула про цю людину, але як тільки починає осипатись жовте листя я забуваю про те, що я Його вже забула. Доречі, Він про це все нічого не знає. Ви теж йому нічого не розповідайте… не руйнуйте мій марципановий світ….(

Сірий перон від дощу здається ще похмурішим. Дощ, люди, парасолі, метушня. Вона
знала, цей прощальний перформенс поставлений на її честь. Нажаль на більш захоплюючий сюжет Київ не спромігся. Мокрі струмки стікають по склу, цим самим спотворюючи зображення дійсності по той бік вікна вагону. Вона ніколи не любила вокзали. Вони асоціюються в неї з тим смутком, що огортає людину, яка прощаєшся з чимось назавжди. З чимось, чи з кимось…
Ну от і все. Потяг повільно зрушує з місця, залишаючи холодний перон вокзалу в минулому. Пасажири не кваплячись облаштовуються на своїх місцях: знімають верхній одяг, ховають свої великі дорожні сумки. Вона спостерігає. Навідмінно від неї вони ще повернуться сюди. Рано чи пізно, але обов’язково повернуться. У неї ж дороги назад немає. У неї «one way ticket».
Чомусь їй здавалось, що прощатись з містом, в якому вона прожила 22 роки буде набагато важче. Але важко покидати не місто, а 22 роки свого життя.
Ні… стривайте. Це помилка. Зупиніть потяг! Я…я хочу залишитись…
Дороги назад немає. «Оne way ticket»… вона сама обрала це і не мала права на відступ.
Потяг мчав далі, відкриваючи за вікном все нові і нові картинки дощової осені і віддаляючи її від дому, від рідних і близьких їй людей, від мокрих київських вулиць, від книжок Хемінгвея і Кафки, від картатого ведмедя з червоним бантом. «Оne way ticket»…
Вона зняла кепку, а з нею і ще одне пасмо волосся. З кожним днем їй ставало все гірше. Єдиним її бажанням було доїхати до місця призначення. До Праги. Все решта для неї втратило сенс в той день коли вона дізналась свій діагноз…
На польському кордоні потяг стояв півгодини. Весь цей час вона намагалась згадати все, що можна було вмістити в її свідоме життя. Вона намагалась відтворити в пам’яті якомога більше. Відтворити і залишити тут, в Україні.
Жінка в синій потертій формі, не приховуючи суворості, оглянула її документи. Ламаною російською запитала про її багаж. Дівчина мовчки показала вміст невеличкого рюкзака: мінеральна вода, плитка українського шоколаду і в’язаний мамою світер. Полячка пішла далі по вагону.
Потяг рушив. Все…
Ніч здавалась їй вічністю. Нестерпний біль не давав їй заснути. До Чехії ще 12 годин Тільки б доїхати, тільки б доїхати… вона ковтнула води, трохи полегшало.
Прага. Південний вокзал. Вона вийшла з потяга і одразу потрапила у вир метушливого життя. Вона стикалась з поглядами зустрічних перехожих і посміхалась. Щиро посміхалась до незнайомих їй людей, ніби бажаючи персонально кожному щастя.
Вона вийшла з вокзалу і попрямувала до алеї. Її годинник показував о пів на другу за київським часом. Знову біль. Присівши на лавку вона почала спостерігати за вуличною дітворою. Двоє хлопчаків намагались закидати один одного жовтим листям, ніби граючи в сніжки. Вона підійшла до них і простягла їм плитку шоколаду. Хлопчики відповіли щось чеською, можливо подякували і почали розглядати досі небачену ними обгортку. Вона знову сіла на лавку. Тепер вона умісті своїх мрій, але їй страшенно хочеться спати. Вона заплющила очі…біль вщух.
Повільно почав накрапати дощ. Він виявився таким же холодним як і в Києві, але вона вже цього не відчула…