З дитинства я страждаю надмірною здатністю фантазувати. Якщо я не мала друга, я його собі нафантазовувала. І він в мене був найкращим, таким, який ніколи мене не образить, який завжди поділиться цукеркою, якому я могла розповісти всі свої дитячі таємниці. В нього було таке ім’я , яке мені подобалось. Такий колір очей, волосся, такий вік, який тільки я захочу. Мене в ньому влаштовувало все, а якщо й не влаштовувало, я видумувала собі нового, а попередній трагічно помирав в автокатастрофі.
Я росла, а зі мною росли й мої ілюзії. Тільки в своєму уявному світі я була щасливим підлітком. Я мала щасливу повну сім’ю, багато друзів, повагу однокласників. Самій із собою мені було так добре, що все менше і менше хотілось повертатись в реальність, де все було протилежно моїй уяві. Але повертатись в реальність все-таки доводилось. Щоранку я йшла до школи, сідала за свою останню парту і боролась за виживання в соціумі, який мене не хотів сприймати, а я його за це ненавиділа. Хоча ні, це була не ненависть, а заздрість. Я заздрила дівчаткам-одноліткам, які вже зустрічалися з хлопцями, носили модний одяг мали мобільні телефони та комп’ютери. Також я знала, що колись…зовсім скоро вони будуть заздрити мені. Чомусь я вірила, що все, що я собі видумала неодмінно має стати реальністю. Не стало, але я не була розчарована. Якби мій маленький марципановий світ став реальністю, я б більше не мала куди сховатись. Я просто змирилась з тим що реальний світ живе окремо від мого власного. Що ж до соціуму, то я до нього збайдужіла, а він чомусь навпаки потянувся до мене. Та все одно я не дозволяла йому перетнути кодони мого власного світу, світу куди я могла впустити тільки музику Стінга, книжки Хемінгуея та фільми Бессона.
Все було чудово доки одного разу в мій ілюзорний простір не ввірвався один представник соціуму. Точніше не представник соціуму, а швидше ще один такий же ілюзорний простір. Та і не вривався він нікуди. Це я хотіла щоб Він увірвався в мою ілюзію чи поглинув її…не знаю трактуйте як хочете. Просто вперше в житті мені захотілось внести в свою ілюзію щось, а точніше Когось із реального життя. Мені здавалось що Він ідеально вписується в загальну картину мого уявного щастя…а згодом моє уявне щастя вже не могло існувати без Його присутності …хоча б уявної. Іноді реальність настільки перепліталась з тим про що я мріяла, що я починала плутатись в павутині своїх мрій. Я почала забувати про кордони між своїм власним та реальним. Я жила в казочці, яку колись сама придумала і це замінило мені все. Нарешті все над чим так довго працювала моя уява почало набувати конкретних форм та обрисів. Вперше в свій уявний світ крім дружби та сімейного тепла я ввела ще один фантом, який соціум охрестив коханням (якби вони хоч щось в цьому розуміли, то назвали б його ніжнішим словом). Я була закохана…
Ось так… з того часу вже пройшло чотири осені (в цій історії чомусь час я вимірюю тільки осенями). Взагальному я вже забула про цю людину, але як тільки починає осипатись жовте листя я забуваю про те, що я Його вже забула. Доречі, Він про це все нічого не знає. Ви теж йому нічого не розповідайте… не руйнуйте мій марципановий світ….(