Сірий перон від дощу здається ще похмурішим. Дощ, люди, парасолі, метушня. Вона
знала, цей прощальний перформенс поставлений на її честь. Нажаль на більш захоплюючий сюжет Київ не спромігся. Мокрі струмки стікають по склу, цим самим спотворюючи зображення дійсності по той бік вікна вагону. Вона ніколи не любила вокзали. Вони асоціюються в неї з тим смутком, що огортає людину, яка прощаєшся з чимось назавжди. З чимось, чи з кимось…
Ну от і все. Потяг повільно зрушує з місця, залишаючи холодний перон вокзалу в минулому. Пасажири не кваплячись облаштовуються на своїх місцях: знімають верхній одяг, ховають свої великі дорожні сумки. Вона спостерігає. Навідмінно від неї вони ще повернуться сюди. Рано чи пізно, але обов’язково повернуться. У неї ж дороги назад немає. У неї «one way ticket».
Чомусь їй здавалось, що прощатись з містом, в якому вона прожила 22 роки буде набагато важче. Але важко покидати не місто, а 22 роки свого життя.
Ні… стривайте. Це помилка. Зупиніть потяг! Я…я хочу залишитись…
Дороги назад немає. «Оne way ticket»… вона сама обрала це і не мала права на відступ.
Потяг мчав далі, відкриваючи за вікном все нові і нові картинки дощової осені і віддаляючи її від дому, від рідних і близьких їй людей, від мокрих київських вулиць, від книжок Хемінгвея і Кафки, від картатого ведмедя з червоним бантом. «Оne way ticket»…
Вона зняла кепку, а з нею і ще одне пасмо волосся. З кожним днем їй ставало все гірше. Єдиним її бажанням було доїхати до місця призначення. До Праги. Все решта для неї втратило сенс в той день коли вона дізналась свій діагноз…
На польському кордоні потяг стояв півгодини. Весь цей час вона намагалась згадати все, що можна було вмістити в її свідоме життя. Вона намагалась відтворити в пам’яті якомога більше. Відтворити і залишити тут, в Україні.
Жінка в синій потертій формі, не приховуючи суворості, оглянула її документи. Ламаною російською запитала про її багаж. Дівчина мовчки показала вміст невеличкого рюкзака: мінеральна вода, плитка українського шоколаду і в’язаний мамою світер. Полячка пішла далі по вагону.
Потяг рушив. Все…
Ніч здавалась їй вічністю. Нестерпний біль не давав їй заснути. До Чехії ще 12 годин Тільки б доїхати, тільки б доїхати… вона ковтнула води, трохи полегшало.
Прага. Південний вокзал. Вона вийшла з потяга і одразу потрапила у вир метушливого життя. Вона стикалась з поглядами зустрічних перехожих і посміхалась. Щиро посміхалась до незнайомих їй людей, ніби бажаючи персонально кожному щастя.
Вона вийшла з вокзалу і попрямувала до алеї. Її годинник показував о пів на другу за київським часом. Знову біль. Присівши на лавку вона почала спостерігати за вуличною дітворою. Двоє хлопчаків намагались закидати один одного жовтим листям, ніби граючи в сніжки. Вона підійшла до них і простягла їм плитку шоколаду. Хлопчики відповіли щось чеською, можливо подякували і почали розглядати досі небачену ними обгортку. Вона знову сіла на лавку. Тепер вона умісті своїх мрій, але їй страшенно хочеться спати. Вона заплющила очі…біль вщух.
Повільно почав накрапати дощ. Він виявився таким же холодним як і в Києві, але вона вже цього не відчула…