Закотилось сонечко за горбочок,
Спить, згорнувшись котиком у клубочок.
Квіточка до квіточки прихилилась,
Бо на землю ніченька опустилась.

Спи – засни, синочку, мій дорогенький,
Закрий свої оченьки, мій маленький.
Ходить сон давно уже коло хати;
Хоче мого хлопчика колихати.

Я сама синочка заколихаю,
Гарну колисаночку заспіваю.
Про жучка зеленого за садочком,
Що заснув у нірочці під листочком.

В небі посміхаються ясні зорі,
Вже поснули рибки у синім морі.
Вітер причаївся десь там у лісі,
Сплять сірі горобчики в нашій стрісі.

Закотилось сонечко за горбочок,
Вже й заснув малесенький мій синочок…

Стоять берізки в полі золоті,
Над ними небо синє, хоч осіннє,
А я пишу й пишу листа тобі
І дописати не хватає сили.

Густі тумани почали пливти
Й клубочитися над річковим плесом,
Давно уже мені не пишеш ти,
Мабуть вже й загубив мою адресу.

У вирій відлітають журавлі,
Курличуть сумно в нас над головою,
Вони повернуться до рідної землі,
А ми? Чи ми зустрінемось з тобою?

Калини кетяги аж гілля гнуть,
Вона милується в воді собою,
А дні все меншають примарними стають,
Як шанси помиритись нам з тобою.

Стоять берізки зовсім золоті,
Над ними небо синє, хоч осіннє,
А я пишу й пишу листа тобі
І дописати не хватає сили.

Розсипа своє срібло місяць
По зчарованій ніччю землі.
Я віддам тобі всю свою ніжність,
Почуття всі найкращі свої.

Роси падають в трави поволі,
Я сліди твої вранці знайду
Простягни мені теплі долоні,
Я в них серце своє покладу.

Соловейки в садах ще співатимуть,
Хоч заснули волошки сині.
Моє серце тебе зігріватиме
У січневі морози сильні.

Затихає вже вітер в смереках,
Зорі тихо у небі плинуть.
Хоч від мене ти вже далеко,
Та до тебе думки мої линуть.

Привітай ти їх в серці своєму,
Подаруй їм на щастя надію.
Найдорожчий в житті ти моєму –
Тільки так я любити умію

М’який і теплий літній вечір,
У лузі сіно ще складають
А сонце сіло дню на плечі
Й удвох за обрієм зникають.

Ще небо, хоч і не безхмарне,
Голубизною тішить очі,
Віщує нам погоду гарну
І рясні роси вранці з ночі.

В легеньких хмарах захід сонця
Горить яскравим теплим сяйвом,
Здається ніби крізь віконця
Вогонь на вівтарі палає.

На сході небо теж прекрасне,
Мов оксамит чудесно-синій,
І сяє там одна прикраса –
Зоря з’явилась вечірня.

Ще мить – і місяць яснолиций
Зійде там поряд із зорею,
Й до ранку буде гомоніти
Про щось тихесенько із нею.

Дінь-дзінь! Дінь-дзінь! Біжать струмочки
З нагрітих сонечком горбочків,
Весела, радісна, ясна
З зимою стрілася весна.

Поміряли обидві сили,
Про щось собі поговорили,
І розійшлися хто-куди:
Зима – туди, весна – сюди.

І почалося у природі
Таке творитися що й годі,
Сніги пожухли, почорніли,
Вітри в полях загомоніли,

У небі сонце звеселіло,
І небо теж поголубіло.
Защебетали птахи в лісі,
І горобці у нашій стрісі.

Усе навколо пробудилось,
І дощиком веселим вмилось,
Усе шумить, усе гуде:
Іде весна! Весна іде!

І ми з тобою, хоч старі,
Як два надуті снігурі,
Яскравим гріючись промінням,
Весну чекаєм з нетерпінням.

На землю випав перший сніг
Ідеш – він пристає до ніг,
На щоки падають сніжинки
І котяться немов сльозинки.

А ось і сонце. Із-за хмари
Розсипало проміння-чари,
І світ навколо срібним став,
Весь засміявся, засіяв.

А розбишаки-горобці,
В кожушках сірих–молодці ,
З під стріх на сонечко летять
І весело щось цвірінчать.

Он білочка руда стрибає,
Горішок в ротику тримає.
Спинилася лише на мить,
Мабуть, в дупло своє спішить.

В саду залишились плоди,
Пташки злітаються сюди.
Рум’яні яблука клюють,
Промерзлий трохи сік з них п’ють.

Стараються найбільше сойки,
Не чути щебету і зойку,
І метушні між них нема,
Відчули, що прийшла зима.

На цю картину, мов «кіно»,
Дивлюся я через вікно,
І в серці радість від буття,
Що називається життя.
МАЛЬВА МАРІЯ

Як страшно стало в світі жити!
В нас криза вже сімнадцять літ!
Ми вже не знаєм що робити,
А нам все кажуть підождіть.

Ось, ось вже будемо багаті,
Не знатимем де гроші діть,
І будем горя ми не знати,
Ой тільки трішки підождіть.

А скільки ждати, скільки ждати?
Аж поки ми усі помрем?
Й чому ви всі такі багаті,
А ми як в Африці живем?

Ви розікрали всю країну,
Все те, що всім належить нам,
І «ще не вмерла Україна»
Співаєте, не сором вам?

Колись прийде до вас розплата,
Бо не терпітиме народ,
Тоді він вам усім заплатить,
Заткне ваш ненаситний рот!


МАЛЬВА МАРІЯ

Розбилось серце в тисячі осколків
І біль пронизує мене наскрізь.
Тебе нема! Здається світ промоклим
Від сліз моїх, моїх пекучих сліз.

Тебе нема. І більше вже не буде!
Це горе випало мені чомусь.
Я більше не впаду тобі на груди,
Я більш до тебе вже не пригорнусь.

Навіщо світ? Мені його не треба!
Без тебе зупинилося життя.
Мені уже не треба сонця й неба,
До щастя більш немає вороття.

Ну як ти міг покинути так рано?
Щасливих мало бути стільки днів!
Не заживе в душі у мене рана
І не затихне в серці тяжкий біль.

Прости, що мало я тебе любила,
За нелегкі зі мною роки й дні,
За те, що я зробила й не зробила,
Прости мені. За все прости мені!

І знову вибори. А так набридло.
Ну скільки можна вибирати вас?
Вже ваші морди нам такі огидні,
Що прямо всіх уже колотить нас.

В парламенті весь рік одні концерти,
І розвалилась коаліція сама.
Це ж сміх крізь сльози! – можна вмерти,
Хіба в нас, люди, розуму нема?

Невже ми знову підем вибирати?
А вибирать кого уже катма!
У партіях одні пики квадратні,
Живіт і просто «шиєголова».

Ні розуму великого, ні серця,
Замість душі лиш товстий гаманець,
Виблискують у окулярів скельця.
Ой, скоро Україні вже кінець!

Чи Ви сказились, пане президенте?
Та ж схаменіться, ще не пізно Вам!
Здається нам, Ви стали резидентом
У тих, хто хоче зло робити нам.

Ви ж добре знаєте: як є, так буде.
В парламент всі ті самі знов пройдуть,
А півмільярда гривень вже не буде –
То ж наші гроші знову «загудуть».

«Я переконаний, так, друзі любі,
Що шляху іншого для нас нема.
Усі на вибори приходьте в грудні».
Дарма, що без бюджету йде зима.

Дарма, що газ у нас усе дорожчий,
Дарма, що кризовий приходить час,
Йди й голосуй, не дивлячись ні на що.
Хіба нема роботи більше в нас?

У школах мерзнуть і хворіють діти,
В квартирах холод – ось вона, біда!
А в нас грошей з бюджету ніде діти,
Вони ж до рук течуть нам, як вода?!

Туберкульоз і Снід в містах і селах,
Вмирає, президенте, наш народ!
Невже це, любий друже, так весело?
Чи може просто Ви в нас ідіот?

Чи ж довго ми терпіти все це будем?
Коли над нами сонце вже зійде?
Коли, коли ж ми справді вільні будем?
І України слава чи прийде?

Копали хлопці у полі криницю,
Щоб подорожні пили водицю.
А біля неї кварту поклали,
Щоб подорожні водицю брали.

Давно дідами ті хлопці стали,
Що цю криницю гуртом копали
Старими стали криниця й кварта,
Але водиця чогось та варта.

Стелиться стежка, аж до криниці,
І ходять люди пити водицю.
Нап’ються, сядуть, відпочивають,
І добрим словом усіх згадають.

Тих, що криницю гуртом копали,
Й часточку серця свого віддали.
І будуть люди сюди ходити,
Джерельну воду квартою пити.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, мій синочку, рідний спи.

Он під листочком нірочка є,
Жук зелененький там живе,
Сняться тепер йому дивні сни,
Спи, мій синочку милий, спи.

Зайчики в лісі в хатці своїй,
Казку зайчиха розказує їм,
Щоб їм приснилися добрі сни,
Спи, мій синочку гарний, спи.

Я пригортаю тебе до грудей,
Щоб захистити від злих людей,
Щоб тобі снились лиш гарні сни,
Спи, моє сонечко рідне, спи.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, моя зіронько ясна, спи.

У давні часи на вершину гори,
Де літо і осінь міняють лиш весни,
Зернятка дерев занесли вітри,
З далеких країв занесли.
І десь через тижнів, мабуть, зо три,
Осяяні теплим промінням,
Маленькі зернятка уже проросли
Й пустили у землю коріння.
І йшли життєдайні дощі в тім краю,
Три славних деревця зростало,
І кожне з них мало мрію свою,
Мету у житті свою мало.

У першого дерева мрії прості,
Щоб міст з нього побудували,
Воно й намагалось рівненьким рости,
І вирости дужим і ставним.
А друге хотіло морським кораблем
У синіх просторах ширяти,
Високе, високе і дуже міцне,
Воно намагалось зростати.
У третього мрія найвища була:
Щоб люди, прийшовши до нього,
Забули в тіні земні всі діла
І думали тільки про Бога.

Дерева міцніли, дерева росли,
Роки непомітно збігали
І ось до них люди на гору прийшли,
І дерево перше зрубали.
Його розпиляли на дошки тонкі,
І ясла в хліві змайстрували.
Заплакало дерево й сльози гіркі
На землю смолою спадали.

Минуло літ тридцять і знову прийшли
З сокирами люди на гору,
І дерево друге зрубали вони,
Тай дружно понесли додому.
А там розпиляли на дошки тонкі
І човен простий змайстрували.
І знову із дерева сльози гіркі
На землю смолою спадали.

І третьому випала доля така,
Якої воно не бажало:
Із нього зробили простого хреста
Й на складі якомусь сховали.
Лежало воно і ставало йому
Чим далі, то все більше страшно:
А що як на ньому когось розіпнуть?
А мрії ж були найкращі!
Сумні та безрадісні дні потекли,
Дерева від горя страждали,
Їх мрії прекрасні розбиті були,
Надії усі розтоптали…

Чудового вечора в ясла старі
Поклав чоловік трохи сіна,
А жінка прекрасна поклала тоді
Своє немовляточко-сина.
Засяяли стіни в убогім хліві,
Засяяли золотом ясла.
У небі нічному десь там в вишині
Засяяла зіронька ясна.
Вона сповістила усім новину,
Що тут Божий син народився,
А ясла колискою стали йому,
І весь білий світ оновився.
І дерево перше безмежно зраділо,
І плакати більше не стало,
Воно ж бо відразу собі зрозуміло,
Яке йому щастя припало…

Багато води збігло в синєє море,
Син Божий в Йордані хрестився,
Йому поклонились і сонце, і зорі,
Він духом святим осінився.
Ходив по землі, як багато простих,
І вчив як людей любити.
Як треба прощати й страждати за них,
І міг чудеса творити.
От раз подорожні у човен новий,
Потомлені дуже, сіли.
Один з них відразу заснув у човні,
А другий гріб веслами вміло.
Тут небо стемніло і вітер здійнявсь,
Їх буря у морі застала,
Легенькою тріскою човен задававсь,
Надії спастись було мало.
Але тут прокинуся той, що спав,
Він встав і підняв вгору руки,
Поглянув на море: «Спинися!» - сказав.
І буря відразу вщухла.
Тоді й друге дерево щастя пізнало,
Відразу воно зрозуміло,
Що Божого сина воно гойдало
На синіх безмежних хвилях.

На складі старому весною знайшли
Хреста й принесли на подвір’я,
Де люди когось судити прийшли
В похмуре, сумне надвечір’я.
Засуджений мовчки усе переніс,
Хоч били його і сміялись,
А потім хреста він на гору поніс,
І там вже його розіп’яли.
Як дерево страшно тремтіло тоді,
Коли в нього цвяхи вбивали,
Коли краплі крові текли по хресті,
Й на землю стражденну спадали.
Терновий вінок на прекраснім чолі,
Тяжкою є з світом розлука…
З хреста його рідні та друзі зняли,
Коли він помер там у муках.
Здригнулися гори, здригнулась земля,
І темрява в світі настала,
І капали сльози з хреста, як роса,
Й на землю смолою спадали.
А вранці в неділю навколо хреста
«Осанна!» - усе заспівало.
«Воскрес! Він воскрес!» - і ця пісня свята
Від краю до краю лунала.
Сіяла земля і святі небеса,
І дерево-хрест засіяло,
Йому подарована вічна краса,
Що Божого сина приймало.
Так в третього дерева мрія збулась,
Бо люди, прийшовши до нього,
Усі забувають мирськії діла
І думають тільки про Бога.

ГРОЗА
На нас розсердились боги
І блискавиці в нас метають,
Гуркочуть і ревуть громи,
Здається нібито вони
Надвоє землю розривають.

Так розгулялася гроза,
Що просто меж вона не знає!
Десь розверзлися небеса,
І вже потоками вода
На землю спраглую спадає.

Усе завмерло навкруги,
Усе з тривогою чекає,
Залиті зовсім береги
І розлилися так луги –
Кінця і краю їм немає.

А хмари все пливуть, пливуть,
Одна від одної темніша…
Кінця грози давно всі ждуть,
Уже стомилися, мабуть –
А блискавиці б’ють ще більше.

Та скоро стихне вже гроза,
Надовго в неї сил немає.
Заголубіють небеса,
Ввійде у береги ріка,
І сонце над усім засяє.
МАЛЬВА МАРІЯ

***
Скоро весна, скоро весна,
Сонце все вище сяє.
Скоро заквітнуть наші поля,
Райдуга в небі заграє.

Подих весни віє теплом,
Бусли додому вертають
І над своїм заклекочуть гніздом,
Птахи в садах заспівають.
Землю пробудить перша гроза,
Все навкруги освітить,
Виходити в поле настане пора,
День пробіжить – не помітить!

Скоро весна, скоро весна,
Сонце все вище сяє.
Скоро заквітнуть наші поля,
Кожен весни чекає.
МАЛЬВА МАРІЯ

***
Повернулися додому лелеки,
Принесли весну-красну здалеку.
Обережно дуже несли на крилах,
Щоб не сильно за дорогу стомилась.

Усміхнулась весна нам крізь сльози,
Й полилися на поля теплі грози,
В небі синьому веселка заграла,
Із озер і рік водиці набрала.

Семицвітне, ясне коромисло,
Над лугами й лісами зависло,
Потім впало на землю рядками –
Зарясніло навколо квітками.

Повернулись додому лелеки,
Принесли весну-красну здалеку.
Зиму помахом крил своїх прогнали,
І весна володіти всім стала.

МАЛЬВА МАРІЯ

***
Чомусь так важко стало в світі жити,
Немов насунула велика чорна хмара,
Ні розігнать її, ні відхилити –
Всіх огорнула, як страшна примара.

Йдемо в житті, як в чорному тумані,
Руками, як сліпі, намацуємо шлях,
І всі вже переконані, що це життя – омана,
І сковує нас всіх перед майбутнім страх.

Чи буде вже кінець в цій чорній смузі,
У нашому житті чи зникне чорний страх?
Чи ми побачимо нарешті ту калину в лузі,
Оспівану народом нашим у віках?

Чи нам засяє в небі сонце ясне?
Чи хліб заколоситься на полях?
Хіба не варті ми, щоб світ прекрасний
Нам радістю відбився у очах.

МАЛЬВА МАРІЯ

***
Вже берізки стають золотими,
Аж листочки, здається, дзвенять,
І ключі журавлині над нами
Десь високо-високо летять.

Опустілі поля зажурились,
Літом бабиним оповились,
І сріблясте легке павутиння
Піднімається з вітром увись.

Заблудилися ниті сріблясті,
Заховались у косах твоїх,
І найбільшим у світі є щастям
Доторкнутися ніжно до них.

МАЛЬВА МАРІЯ

***
Люблю я осінь золотаву.
Покошені в лугах отави,
Сади й ліси вже пожовтіли
Й птахи у вирій відлетіли.

Так пахнуть яблука рум’яні,
А сукня в осені багряна,
Розшита золотом кленовим,
Осіннім цвітом вересовим.

Пора прощання з теплим літом,
Але вона така привітна,
Така розкішна і багата
І до роботи так завзята,

У неї повні вже комори,
Але ще є запас надворі,
Вона збирає все й ховає
І про новий врожай вже дбає.

І щоб ніхто не був голодний,
А навкруги вже колір модний
Жовто-багряний аж гарячий,
Горить все полум’ям неначе.

Люблю я осінь золотаву
Її не любите хіба ви?

Травнева ніч
Бузком запахли травневі ночі,
І місяць в річці купатись хоче.
А зорі в небі тремтять тривожно
Кажуть, що в річці втопитись можна.

Але даремна їхня тривога -
Стелиться в річці срібна дорога,
І соловейко в саду співає
Так, що навколо все завмирає.

Затих десь вітер далеко в горах
Затихли в небі місяць і зорі
Дзвенить над світом пісня чарівна,
Та, для якої немає рівних.

То солов’їна пісня кохання,
В травні лунає аж до світання,
У її сильних і ніжних звуках
Щастя і горе, любов і мука.

Кожен, хто пісню чарівну чує,
В серці своїм те саме відчує.
Й буде чекати аж до світання
Найголовніше в житті кохання.
МАЛЬВА МАРІЯ

ЛЮБЛЮ Я СВІЙ ПОДІЛЬСЬКИЙ КРАЙ

Люблю я свій подільський край,
Його ліси, полів розмай,
І синь озер, річок блакить,
І як діброва гомонить.

І шум дощу і літню спеку,
І журавлиний клич далекий,
Небесную безкраю просинь,
Й багряно-золотаву осінь.

І зими сніжні й білосніжні,
Підсніжників білизну ніжну,
Дзвінких струмочків шум весняний
І запах цвіту лип духмяний.

Тут все моє: волошки в полі,
І трави на лугах шовкові,
І калиновий білий цвіт –
Це мій непорівнянний світ.

Люблю й завжди буду любити,
Допоки в світі буду жити,
Бо серцю та земля лиш мила,
Яка тебе на світ вродила.
МАЛЬВА МАРІЯ

***
Так м’яко стелиться туман в долині,
Сховались незабудки в ньому сині,
Мов ковдрою прикрилась ним ріка,
І ллється тиха пісня здалека.

Сховалося вже сонце десь за обрій
І місяць, на тарілку срібну схожий,
Засяяв в небі поряд із зорею,
Здивовано замилувавшись нею.

Земля, закохана у ніч травневу,
Прибралася у квіти яблуневі,
І небо, вкрите рясними зірками,
Розкрилося безмежжям понад нами.

І в цьому зачарованім краю
Співають пісню солов’ї свою,
Співають звечора і аж до рання,
Як гімн життя і вічного кохання.

МАЛЬВА МАРІЯ

***
Як душу обсядуть печалі і жаль
Й світанок здається продовженням ночі,
Не плач, не лежи, а швиденько вставай,
Хай сонце зустрінуть заплакані очі.

Поглянь як рясніє й бринить небокрай,
Як птахи співають, встрічаючи ранок,
І ти не журися і часу не гай,
Виходь поскоріше на ґанок.

І серце твоє затріпоче, заграє,
І радість повернеться знову у душу,
Бо дивна краса твого рідного краю
Чарує й лікує, відчути це мусиш.
Моя, Україно, мій край веселковий,
Прекрасна лісами, гаями, полями,
Тут люди привітні, тут люди чудові,
Дивують своїми дзвінкими піснями.

І кожен поетом стає мимоволі,
Бо як в Україні ним ти не будеш?
Бажаю всім вам якнайкращої долі,
Щасливими будьте, всі добрії люди.

МАЛЬВА МАРІЯ

РІДНИЙ КРАЙ
Я народилась в цім краю,
Я тут живу, я тут люблю.
І все, що тут, в краю цім є,
Усе найкраще, бо моє.

Найкращі клени і тополі,
Волошки найсиніші в полі,
І небо тут найголубіше,
І сонце сяє яскравіше.

Ліси у нас найзеленіші,
І трави серцю наймиліші,
І річка знаю достеменно,
Найкраща, хоч і безіменна.

А зорі! А які в нас зорі!
У серпні – зорепаду море!
А як Чумацький шлях нам сяє!
Такого більш ніде немає!

В нас найрясніші в світі роси,
У наших верб найдовші коси,
Берізки ніжно-білокорі,
Мов наречені стали в коло.

І літо наше найтепліше,
І осінь в нас найзолотіша,
Найбілосніжніша зима,
Ну, а весна – той слів нема!

Найкращі в нас джерела б’ють,
Найкращу воду люди п’ють.
Й моє дитинство босоноге
Найкращі міряло дороги.

Найкраща школа в нас в селі,
А в ній найкращі вчителі.
Надіюсь всім вам зрозуміло,
Чому цей край для мене милий?

Я хочу всім вам побажати
Своє село не забувати,
Де ти не будеш, пам’ятай,
Що наймиліший – рідний край!
МАЛЬВА МАРІЯ

БІЛЯ ОДИНОКОЇ МОГИЛИ…
Явори схилились край дороги,
Низько своє віття опустили,
Так роки проходять на сторожі
Біля одинокої могили.

…День тоді заграва сповивала,
Розривалось небо в громах гніву,
Клуби диму сонце закривали
І на землю падали зчорнілу.

Він упав, мов скошений косою
Колосок пшеничний в ріднім полі,
І в останню мить затис до болю
Грудочку землі в своїй долоні.

Білозубий в сонячному полі,
Очі, як весняні шати,
І схилилася над ним поволі
У німій скорботі мати.

Марив, що вона чола торкнулась
І промовив спраглими вустами
Слово, що його ми вчились
Промовлять найпершим «Мама...»

Далі ніч і морок. Десь на Україні,
Біля спаленої німцем хати,
Дожидатиме даремно сина
Почорніла з горя й туги мати.

І дарма чекатиме дівчина,
Доки не прийде в конверті
Повідомлення, що він загинув,
Як герой, хоробрих смертю.

Бій затих, лише димились
Догораючи дерева, хати,
І пілотки скинувши, схилились
Над товаришем своїм солдати.

Стиснуті вуста у всіх до болю,
У серцях скупі солдатські сльози…
Поховали юнака у полі
Попід яворами при дорозі.

І вони схилились край дороги
Низько свої віти опустили
І роки проходять на сторожі
Біля одинокої могили.

МАЛЬВА МАРІЯ

ГЕРОЯМ ТРИПІЛЛЯ

Їх було троє. І з ними Дніпро
Грізно насупив своє чоло.
Хвилі, як гори – до берегів,
В хвилях клекоче гнів.

Їх було троє. І в кожного мати.
Не доведеться стареньку обняти,
Не доведеться натруджені руки
Їй цілувать за причинені муки.

Їх було троє. А тих не злічить,
Їх більше сотні навколо стоїть,
В кожного в серці лиш чорна лють.
Троє розправи ждуть.

Їх було троє. А тих не злічить.
Хай лютий ворог тремтить!
Й раптом, мов грізний шквал –
Інтернаціонал!

Їх було троє. Ворожий залп
Пісню в грудях обірвав…
Їх було троє…Віками їм жить!
Грізно Дніпро шумить.
МАЛЬВА МАРІЯ

З ДАЛЕКИХ ДОРІГ…

З далеких доріг на рідний поріг
Недавно вернувся я знову.
Тут кожна стежина знайома мені,
І запах п’янкий полиновий.

Стою на порозі в душевній знемозі.
І жде мене рідная хата,
В якій я колись отут народивсь
І де сповила мене мати.

Схвильований дуже, я в хату заходжу,
Сідаю тихенько на лаві.
На покуті образ і материн голос,
І я шепочу тихо «Мамо».

Піду долинами, піду я полями,
Де жайворон в’ється у небі,
Мене привітає своїми піснями,
А більше нічого й не треба.

Ой краю, веселий, ой краю, зелений,
Моя рідна земле безкрая,
Ти знаєш напевне, що краще для мене
У світі за тебе немає.

З далеких доріг на рідний поріг
Вертаю я знову і знову,
І радо вдихаю знайомий мені
Цей запах п’янкий полиновий.
МАЛЬВА МАРІЯ