![](images/additions.gif)
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.06.28
08:07
Сутінки ранні зникають поволі.
Плине мелодія ніжна без слів.
Серце полишили смутки і болі,
Щойно тебе, моє щастя, зустрів.
Сонце над обрієм полум’яніє.
Вітер підбурює гай до розмов.
Серце наповнили віра й надія,
І заспокоїла душу любов.
Плине мелодія ніжна без слів.
Серце полишили смутки і болі,
Щойно тебе, моє щастя, зустрів.
Сонце над обрієм полум’яніє.
Вітер підбурює гай до розмов.
Серце наповнили віра й надія,
І заспокоїла душу любов.
2024.06.28
02:57
В якомусь місті мирно спить народ.
Тривога раптом... Що робити, люди?
Нічого! Бо сміливий "PATRIOT"
Оберігати сон та спокій буде.
Всі висновки - короткі та прості.
Ніч темна й тиха. Запитань немає.
Не спить міцний відважний "IRIS-T",
Тривога раптом... Що робити, люди?
Нічого! Бо сміливий "PATRIOT"
Оберігати сон та спокій буде.
Всі висновки - короткі та прості.
Ніч темна й тиха. Запитань немає.
Не спить міцний відважний "IRIS-T",
2024.06.27
19:24
Сидить сім’я стривожена в підвалі.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не зля
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не зля
2024.06.27
16:29
Настане скоро місяць – сливовій,
він найкоротший на задвірках літа.
Час дозрівання потаємних мрій,
які до жару нами розігріті.
Хай зачекає божевільний світ,
а небо розсипає оксамити.
Плоди злітають з обважнілих віт
і ми тому радіємо, як діти.
він найкоротший на задвірках літа.
Час дозрівання потаємних мрій,
які до жару нами розігріті.
Хай зачекає божевільний світ,
а небо розсипає оксамити.
Плоди злітають з обважнілих віт
і ми тому радіємо, як діти.
2024.06.27
14:22
Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
2024.06.27
12:21
З*явився із моїх фантазій літніх,
Коли самотність допікала.
Пелюстки облітали з в*ялих квітів,
Уп*ялось в душу, ніби жало
Бджолине, навіть в снах ятрило гостро,
(Оце трясовина-омана...).
Проймав мене якийсь солодкий острах,
Коли самотність допікала.
Пелюстки облітали з в*ялих квітів,
Уп*ялось в душу, ніби жало
Бджолине, навіть в снах ятрило гостро,
(Оце трясовина-омана...).
Проймав мене якийсь солодкий острах,
2024.06.27
10:10
Пробач мені, доню, і сину, прости,
за те, що я стала нестримна, нервова.
Нелегко знести на Голгофу хрести,
коли до страждання іще не готова;
Навкруг матіола пахуча цвіте,
шпаки шаленіють в смарагдовім листі,
а сонце, в блаваті небес, золоте
за те, що я стала нестримна, нервова.
Нелегко знести на Голгофу хрести,
коли до страждання іще не готова;
Навкруг матіола пахуча цвіте,
шпаки шаленіють в смарагдовім листі,
а сонце, в блаваті небес, золоте
2024.06.27
05:56
Паленіє сонце за прозорим мевом,
Барвою жовтавою збризкані поля, –
Обгоріле листя струшують дерева
І в дрімливій тиші ціпенію я.
Мов кипуча домна, день пече і сліпить,
І уперто змінює сталий мій режим, –
Поміж буряками вичахла свиріпа
І пирій з о
Барвою жовтавою збризкані поля, –
Обгоріле листя струшують дерева
І в дрімливій тиші ціпенію я.
Мов кипуча домна, день пече і сліпить,
І уперто змінює сталий мій режим, –
Поміж буряками вичахла свиріпа
І пирій з о
2024.06.27
00:17
Квіти ніжності, сині гортензії,
Прикрашають казкове мовчання.
Є у Харкові Площа Поезії -
Площа мрії, розради, кохання.
З-за дерев із відтінками синіми
Посміхалося літо спекотне.
Я, натхненний осінніми римами,
Прикрашають казкове мовчання.
Є у Харкові Площа Поезії -
Площа мрії, розради, кохання.
З-за дерев із відтінками синіми
Посміхалося літо спекотне.
Я, натхненний осінніми римами,
2024.06.26
20:15
— Ти, ти, ти, — говорить вона
Так немов би вимірює павзи свого мовчання
І торкається поглядом обрію з чорних дерев і домів.
І він, думає, що вона намагається утекти,
А насправді вона й не дивиться у вразливу цезуру його рядків,
Вона не тікає, а не
Так немов би вимірює павзи свого мовчання
І торкається поглядом обрію з чорних дерев і домів.
І він, думає, що вона намагається утекти,
А насправді вона й не дивиться у вразливу цезуру його рядків,
Вона не тікає, а не
2024.06.26
19:03
Серед радянських дослідників традиційно панувала іще ленінська думка про те, що Бог у філософії Дж. Берклі є суто декоративним елементом, що буцімто лише маскує соліпсизм, тоді як це не відповідає дійсности. Це було підтверджено ще роздумами І. Канта п
2024.06.26
17:05
Історію розповідали люди,
було давно, у Реп’яховій балці,
прихильники таланту Робін Гунда
чекали від кумира публікацій.
Цей славний хлоп собі не має рівних,
він у дуелях, наче Саша Пушкін,
вчитаєшся суцільне марнослів’я,
така, натомість, поетична т
було давно, у Реп’яховій балці,
прихильники таланту Робін Гунда
чекали від кумира публікацій.
Цей славний хлоп собі не має рівних,
він у дуелях, наче Саша Пушкін,
вчитаєшся суцільне марнослів’я,
така, натомість, поетична т
2024.06.26
14:08
Сталяться нерви, як приходить злість,
Як вовкулака завиває в північ,
І мчить біда у хмарах білопінних,
Бо він у сонне місто смерть поніс.
Що - ненависть? Чи людяності крах,
Що прирікає на пекучий відчай.
Перевертень ожив середньовічний,
Як вовкулака завиває в північ,
І мчить біда у хмарах білопінних,
Бо він у сонне місто смерть поніс.
Що - ненависть? Чи людяності крах,
Що прирікає на пекучий відчай.
Перевертень ожив середньовічний,
2024.06.26
12:27
Якщо українець – чини як Отець,
сприймай як гостинець привітність сердець.
Ми зрощені Богом, на захист нам лють,
творім перемогу і кожен тут будь!
Так, лють це не лютня – це велетня рик,
хоч ним користатись ніхто з нас не звик.
Але коли доля віщує
сприймай як гостинець привітність сердець.
Ми зрощені Богом, на захист нам лють,
творім перемогу і кожен тут будь!
Так, лють це не лютня – це велетня рик,
хоч ним користатись ніхто з нас не звик.
Але коли доля віщує
2024.06.26
08:49
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві кві
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві кві
2024.06.26
08:47
Летять слони-2
Читаю не так давно опублікований вірш еротичного сатирика Олександра Сушка «Летять слони»:
Пора ув ирій. Засинають мухи,
Сніжок подвір'я пухом побілив.
Летять слони. За крила правлять вуха,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Читаю не так давно опублікований вірш еротичного сатирика Олександра Сушка «Летять слони»:
Пора ув ирій. Засинають мухи,
Сніжок подвір'я пухом побілив.
Летять слони. За крила правлять вуха,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
![](images/additions.gif)
2024.06.26
2024.06.20
2024.05.20
2024.05.17
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
![Тлумачний словник Словопедія](http://img.slovopedia.org.ua/button88x31.gif)
Автори /
Марія Мальва (1969) /
Вірші
ЛЕГЕНДА ПРО ТРИ ДЕРЕВА
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЛЕГЕНДА ПРО ТРИ ДЕРЕВА
У давні часи на вершину гори,
Де літо і осінь міняють лиш весни,
Зернятка дерев занесли вітри,
З далеких країв занесли.
І десь через тижнів, мабуть, зо три,
Осяяні теплим промінням,
Маленькі зернятка уже проросли
Й пустили у землю коріння.
І йшли життєдайні дощі в тім краю,
Три славних деревця зростало,
І кожне з них мало мрію свою,
Мету у житті свою мало.
У першого дерева мрії прості,
Щоб міст з нього побудували,
Воно й намагалось рівненьким рости,
І вирости дужим і ставним.
А друге хотіло морським кораблем
У синіх просторах ширяти,
Високе, високе і дуже міцне,
Воно намагалось зростати.
У третього мрія найвища була:
Щоб люди, прийшовши до нього,
Забули в тіні земні всі діла
І думали тільки про Бога.
Дерева міцніли, дерева росли,
Роки непомітно збігали
І ось до них люди на гору прийшли,
І дерево перше зрубали.
Його розпиляли на дошки тонкі,
І ясла в хліві змайстрували.
Заплакало дерево й сльози гіркі
На землю смолою спадали.
Минуло літ тридцять і знову прийшли
З сокирами люди на гору,
І дерево друге зрубали вони,
Тай дружно понесли додому.
А там розпиляли на дошки тонкі
І човен простий змайстрували.
І знову із дерева сльози гіркі
На землю смолою спадали.
І третьому випала доля така,
Якої воно не бажало:
Із нього зробили простого хреста
Й на складі якомусь сховали.
Лежало воно і ставало йому
Чим далі, то все більше страшно:
А що як на ньому когось розіпнуть?
А мрії ж були найкращі!
Сумні та безрадісні дні потекли,
Дерева від горя страждали,
Їх мрії прекрасні розбиті були,
Надії усі розтоптали…
Чудового вечора в ясла старі
Поклав чоловік трохи сіна,
А жінка прекрасна поклала тоді
Своє немовляточко-сина.
Засяяли стіни в убогім хліві,
Засяяли золотом ясла.
У небі нічному десь там в вишині
Засяяла зіронька ясна.
Вона сповістила усім новину,
Що тут Божий син народився,
А ясла колискою стали йому,
І весь білий світ оновився.
І дерево перше безмежно зраділо,
І плакати більше не стало,
Воно ж бо відразу собі зрозуміло,
Яке йому щастя припало…
Багато води збігло в синєє море,
Син Божий в Йордані хрестився,
Йому поклонились і сонце, і зорі,
Він духом святим осінився.
Ходив по землі, як багато простих,
І вчив як людей любити.
Як треба прощати й страждати за них,
І міг чудеса творити.
От раз подорожні у човен новий,
Потомлені дуже, сіли.
Один з них відразу заснув у човні,
А другий гріб веслами вміло.
Тут небо стемніло і вітер здійнявсь,
Їх буря у морі застала,
Легенькою тріскою човен задававсь,
Надії спастись було мало.
Але тут прокинуся той, що спав,
Він встав і підняв вгору руки,
Поглянув на море: «Спинися!» - сказав.
І буря відразу вщухла.
Тоді й друге дерево щастя пізнало,
Відразу воно зрозуміло,
Що Божого сина воно гойдало
На синіх безмежних хвилях.
На складі старому весною знайшли
Хреста й принесли на подвір’я,
Де люди когось судити прийшли
В похмуре, сумне надвечір’я.
Засуджений мовчки усе переніс,
Хоч били його і сміялись,
А потім хреста він на гору поніс,
І там вже його розіп’яли.
Як дерево страшно тремтіло тоді,
Коли в нього цвяхи вбивали,
Коли краплі крові текли по хресті,
Й на землю стражденну спадали.
Терновий вінок на прекраснім чолі,
Тяжкою є з світом розлука…
З хреста його рідні та друзі зняли,
Коли він помер там у муках.
Здригнулися гори, здригнулась земля,
І темрява в світі настала,
І капали сльози з хреста, як роса,
Й на землю смолою спадали.
А вранці в неділю навколо хреста
«Осанна!» - усе заспівало.
«Воскрес! Він воскрес!» - і ця пісня свята
Від краю до краю лунала.
Сіяла земля і святі небеса,
І дерево-хрест засіяло,
Йому подарована вічна краса,
Що Божого сина приймало.
Так в третього дерева мрія збулась,
Бо люди, прийшовши до нього,
Усі забувають мирськії діла
І думають тільки про Бога.
Де літо і осінь міняють лиш весни,
Зернятка дерев занесли вітри,
З далеких країв занесли.
І десь через тижнів, мабуть, зо три,
Осяяні теплим промінням,
Маленькі зернятка уже проросли
Й пустили у землю коріння.
І йшли життєдайні дощі в тім краю,
Три славних деревця зростало,
І кожне з них мало мрію свою,
Мету у житті свою мало.
У першого дерева мрії прості,
Щоб міст з нього побудували,
Воно й намагалось рівненьким рости,
І вирости дужим і ставним.
А друге хотіло морським кораблем
У синіх просторах ширяти,
Високе, високе і дуже міцне,
Воно намагалось зростати.
У третього мрія найвища була:
Щоб люди, прийшовши до нього,
Забули в тіні земні всі діла
І думали тільки про Бога.
Дерева міцніли, дерева росли,
Роки непомітно збігали
І ось до них люди на гору прийшли,
І дерево перше зрубали.
Його розпиляли на дошки тонкі,
І ясла в хліві змайстрували.
Заплакало дерево й сльози гіркі
На землю смолою спадали.
Минуло літ тридцять і знову прийшли
З сокирами люди на гору,
І дерево друге зрубали вони,
Тай дружно понесли додому.
А там розпиляли на дошки тонкі
І човен простий змайстрували.
І знову із дерева сльози гіркі
На землю смолою спадали.
І третьому випала доля така,
Якої воно не бажало:
Із нього зробили простого хреста
Й на складі якомусь сховали.
Лежало воно і ставало йому
Чим далі, то все більше страшно:
А що як на ньому когось розіпнуть?
А мрії ж були найкращі!
Сумні та безрадісні дні потекли,
Дерева від горя страждали,
Їх мрії прекрасні розбиті були,
Надії усі розтоптали…
Чудового вечора в ясла старі
Поклав чоловік трохи сіна,
А жінка прекрасна поклала тоді
Своє немовляточко-сина.
Засяяли стіни в убогім хліві,
Засяяли золотом ясла.
У небі нічному десь там в вишині
Засяяла зіронька ясна.
Вона сповістила усім новину,
Що тут Божий син народився,
А ясла колискою стали йому,
І весь білий світ оновився.
І дерево перше безмежно зраділо,
І плакати більше не стало,
Воно ж бо відразу собі зрозуміло,
Яке йому щастя припало…
Багато води збігло в синєє море,
Син Божий в Йордані хрестився,
Йому поклонились і сонце, і зорі,
Він духом святим осінився.
Ходив по землі, як багато простих,
І вчив як людей любити.
Як треба прощати й страждати за них,
І міг чудеса творити.
От раз подорожні у човен новий,
Потомлені дуже, сіли.
Один з них відразу заснув у човні,
А другий гріб веслами вміло.
Тут небо стемніло і вітер здійнявсь,
Їх буря у морі застала,
Легенькою тріскою човен задававсь,
Надії спастись було мало.
Але тут прокинуся той, що спав,
Він встав і підняв вгору руки,
Поглянув на море: «Спинися!» - сказав.
І буря відразу вщухла.
Тоді й друге дерево щастя пізнало,
Відразу воно зрозуміло,
Що Божого сина воно гойдало
На синіх безмежних хвилях.
На складі старому весною знайшли
Хреста й принесли на подвір’я,
Де люди когось судити прийшли
В похмуре, сумне надвечір’я.
Засуджений мовчки усе переніс,
Хоч били його і сміялись,
А потім хреста він на гору поніс,
І там вже його розіп’яли.
Як дерево страшно тремтіло тоді,
Коли в нього цвяхи вбивали,
Коли краплі крові текли по хресті,
Й на землю стражденну спадали.
Терновий вінок на прекраснім чолі,
Тяжкою є з світом розлука…
З хреста його рідні та друзі зняли,
Коли він помер там у муках.
Здригнулися гори, здригнулась земля,
І темрява в світі настала,
І капали сльози з хреста, як роса,
Й на землю смолою спадали.
А вранці в неділю навколо хреста
«Осанна!» - усе заспівало.
«Воскрес! Він воскрес!» - і ця пісня свята
Від краю до краю лунала.
Сіяла земля і святі небеса,
І дерево-хрест засіяло,
Йому подарована вічна краса,
Що Божого сина приймало.
Так в третього дерева мрія збулась,
Бо люди, прийшовши до нього,
Усі забувають мирськії діла
І думають тільки про Бога.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію