Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.18
00:08
Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.
2025.12.17
23:48
Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
2025.12.17
20:15
У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.
***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.
***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
2025.12.17
16:51
Кришталеві
Води огортають все у синь
Прохолодну
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
Води огортають все у синь
Прохолодну
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
2025.12.17
14:01
Хмари чередою
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.
Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.
Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
2025.12.17
12:49
Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає
2025.12.17
10:51
Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно
Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно
Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
2025.12.17
00:04
Привіт!
Мене звати Портос. Можете сміятися, я вже звик. Можете також задавати дурнуваті запитання на кшталт «А чому не Араміс чи Дартаньян», гадаєте ви перші? Таких персонажів із таким «тонким» почуттям гумору я за свої тридцять з гаком років зустр
2025.12.16
17:55
Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
2025.12.16
13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
2025.12.16
13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
2025.12.16
12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
2025.12.16
12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
2025.12.16
10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
2025.12.16
09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
2025.12.16
06:08
Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Мальва (1969) /
Поеми
СЕРЦЕ МАТЕРІ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СЕРЦЕ МАТЕРІ
Село велике над широкою рікою,
Схилились верби тихі над водою.
В садах вишневих поховалися хати,
Заквітчані барвінком, мов дівчата.
Весною все там потопає в квітах,
Сидять русалки на вербових вітах,
А літніми п’янкими вечорами
Село дзвенить чудовими піснями.
З краю сама стояла там хатина,
А в ній жила собі одна дівчина.
Була у неї ще старенька мати,
Та довелось невдовзі поховати.
Забрала матінку земля свята,
І дівчина лишилася сама.
Вона красивою була такою,
З русявою шовковою косою,
З очима, як весняне синє небо,
Та тільки до краси ще й щастя треба.
Воно ж її чомусь все обминало,
Далекими шляхами мандрувало,
А як прийшло, то літ уже немало
Зозуля їй у лісі накувала.
Та й те потішило її недовго…
Залишився у неї син від того,
Людського щастя, крихітка маленька,
Вмістилася ж у ньому доля всенька.
…Роки минали швидко у труді,
Були в Марії руки золоті,
Всього уміли та усе встигали,
Ніколи спокою вони не мали.
І підростав синок собі нівроку,
На матір схожий, ставний, синьоокий,
Красивий і розумний, добрий, дужий,
Усі в селі його любили дуже.
Бувало з матір’ю іде з роботи,
Такі обоє – глянути охота.
Марія в ті роки була щаслива,
Хоч вже в літах, а дуже ще вродлива.
Світився щастям погляд її синій –
Вона дуже гордилась своїм сином.
Вже подумки невістку вибирала,
Та сталося не так, як те гадала.
Війна. Вона усе усім розбила,
Кого скалічила, кого убила.
Її ж Іванка у полон взяла,
Й дорогами страшними повела.
Пішов він добровольцем в перші ж дні
І загубився десь в страшнім горні.
У нескінченно довгі й тяжкі ночі
Не висихали у Марії очі,
Бо кілька місяців уже пройшло,
А звісточки від сина не було.
Ішли тоді бої такі запеклі,
Усе горіло навкруги, як в пеклі,
Все далі відступали в тил частини –
Поразку гіркую пила країна.
Одного разу у село прибігли діти,
Щоби страшну новину розповісти.
Мимо ведуть колону полонених,
Таких замучених, страшних, ой нене!
Їх в полі на кошарі там зачинять
І невідомо, що там з ними вчинять.
Узявши харч, що тільки хто там міг,
У поле люд увесь сільський побіг.
Надіялись усі своїх знайти
І чимось їм хоч трохи помогти.
Марія теж Іванка там шукала,
Вона його спочатку не впізнала
Серед поранених, побитих і обдертих,
І голодом замучених до смерті.
Коли ж пізнала – ледве не зомліла,
Як полотно відразу побіліла.
До полонених їх пустили не відразу,
Але таки дождалися наказу:
Якщо у когось є тут чоловік чи син,
Поговорити можна декілька хвилин.
Стояв перед Марією Іван,
Стояв хитаючись від тяжких ран.
- Синочку! – кинулась. – Ти ледь живий!
Поранений, побитий і худий!
Одні лиш залишились на обличчі очі!
Не спала я синочку дні і ночі,
Я все ходила, та тебе шукала,
А де тебе шукати я не знала.
Казали люди, що в полях лежати
Залишились такі як ти солдати.
Я в тих полях, як тінь страшна ходила,
Між трупами вночі і вдень бродила,
Але не було там тебе, на щастя,
Не думала уже, що мені вдасться
Тебе знайти. Аж тут тебе знайшла.
Прийшли ми і вартових умолили,
Щоб нас сюди до вас пустили.
Сказали, що поженуть вас знову,
А я взяла сюди свою обнову.
Ти вдягнешся у тую одежину,
Бо я тебе тут не покину, сину!
Ти вийдеш із жінками до воріт,
А там перед тобою білий світ!
- Не треба, матінко, як Вас знайдуть,
То розтерзають гади, знищать, вб’ють!
- Та що, синочку, їм із мене взяти!
Подумають, що забарилась мати,
Тай випустять стареньку, недолугу,
А ти вже будеш там, за лугом.
У нас ліси великі, ти вже знаєш,
Ти там собі притулок завжди знайдеш.
І вмовила таки, спасла дитину,
Не думала про себе, що загине.
Лиш для дитини в грудях серце б’ється,
Таке воно вже, материнське серце!
Та вартові її таки впізнали,
Спочатку били, потім розстріляли…
Про материнську смерть Іван не знав ще довго,
Йому було узнати ні від кого,
Він у загоні партизанськім воював,
Ходив в розвідку, ешелони підривав,
В лісах далеких воював Іван
І був із нього добрий партизан.
Одного разу в краю партизанськім
З’явився чоловік котовилянський,
(Село Івана Котовила звалось),
Та й розповів, яке в них лихо сталось,
Як мати свого сина врятувала,
І як її нелюди розстріляли.
Іван, дійшовши гурту непомітно,
Почув все це, і як стіна поблідлий
У лісі, в глибині його сховався,
І цілу ніч назад не повертався.
Що він робив, де був, цього не знали,
Та й ні про що його і не питали,
Бо знали всі, яке у хлопця горе,
І ждали доки сам не заговорить.
А він мовчав, лише горіли очі,
І білий сніг на скроні випав з ночі.
Собі самому він не міг простити,
Що матінку свою не зміг він захистити,
І що тоді її таки послухав…
Та час ішов. Він став сильніший духом,
І не було в загоні кращого бійця.
…Війна до переможного кінця
Наблизилась. І в Армію Радянську
Влилися всі загони партизанські.
І став Іванко вдруге вже солдатом.
Його частина йшла через Карпати,
Він визволяв Варшаву, Краків, Прагу,
Дійшов отак до самого рейхстагу.
Хоробро й відчайдушно воював,
За що, нарешті, він героєм став.
Він був не раз у німців, у розвідці,
Не раз і день, і ніч сидів в засідці,
Він справжніх друзів на війні стрічав
І з болем їх в тяжких боях втрачав.
Кінець війни Іван зустрів в Берліні,
Біля рейхстагу. На похмурих стінах
Усі бійці, хто тільки міг чим, тим писав,
Автографи свої напам’ять залишав.
Із зіркою героя мужній красень,
Два підписи поставив на рейхстазі:
Один за матінку, другий за себе.
Скажіть, хіба він не зробив як треба?
…Весною, коли все навкруг цвіло,
Іван вернувся із війни в село.
У свою хату край села він не зайшов,
Минув і на могилу матері пішов.
Він довго мовчки, довго там стояв,
А потім на коліна перед нею став,
І в перший раз за всю війну сльоза,
Скотилася, як вранішня роса.
Лиш після того він зайшов у хату,
Його ніхто не смів потурбувати,
Завдати не хотів ніхто тривоги,
Хай відпочине і поспить з дороги.
А він не спав. Всю ніч ходив по хаті,
І все перед очима мати, мати…
То ось вона схиляється над ним,
Над хворим, ще тоді зовсім малим,
І очі дивляться з тривогою й любов’ю:
Синочку, любий мій, ну що з тобою?
І руки в неї ніжні, прохолодні…
А ось страшні роки, дуже голодні,
У хаті навіть рисочки нема,
І на дворі стоїть люта зима.
І мамине лице, аж почорніле з горя,
Вона щось там шукає ще в коморі,
Надіється щось там знайти й зварить,
А там так пусто-пусто, аж дзвенить!
О, матінко моя, тебе нема, нема!
А ти ж мене тоді урятувала,
Й сама, на щастя, залишилася жива.
Не всі той голод у селі пережили…
Та все ж нарешті ті роки пройшли.
І знову бачить матінку свою
Веселою, щасливою в саду.
Вони удвох там квіти поливають,
А потім разом ягоди збирають.
І в мами очі променисті, сині,
Такі ж вона подарувала сину…
Минула ніч і вийшов він на ґанок,
Народжувався новий, світлий ранок.
І двічі подароване життя
Покликало Івана в майбуття.
І, ніби сили тут нові знайшов,
Життю назустріч гордо він пішов.
…Таку бувальщину недавно я узнала
І як могла, всю вам переказала.
Нехай же наші рідні матері
Живуть у щасті, радості й добрі,
Хай їх шанують дочки і сини,
Які не знатимуть повік війни.
Нехай над нами буде мирне небо,
А нам для щастя більшого й не треба!
МАЛЬВА МАРІЯ
Схилились верби тихі над водою.
В садах вишневих поховалися хати,
Заквітчані барвінком, мов дівчата.
Весною все там потопає в квітах,
Сидять русалки на вербових вітах,
А літніми п’янкими вечорами
Село дзвенить чудовими піснями.
З краю сама стояла там хатина,
А в ній жила собі одна дівчина.
Була у неї ще старенька мати,
Та довелось невдовзі поховати.
Забрала матінку земля свята,
І дівчина лишилася сама.
Вона красивою була такою,
З русявою шовковою косою,
З очима, як весняне синє небо,
Та тільки до краси ще й щастя треба.
Воно ж її чомусь все обминало,
Далекими шляхами мандрувало,
А як прийшло, то літ уже немало
Зозуля їй у лісі накувала.
Та й те потішило її недовго…
Залишився у неї син від того,
Людського щастя, крихітка маленька,
Вмістилася ж у ньому доля всенька.
…Роки минали швидко у труді,
Були в Марії руки золоті,
Всього уміли та усе встигали,
Ніколи спокою вони не мали.
І підростав синок собі нівроку,
На матір схожий, ставний, синьоокий,
Красивий і розумний, добрий, дужий,
Усі в селі його любили дуже.
Бувало з матір’ю іде з роботи,
Такі обоє – глянути охота.
Марія в ті роки була щаслива,
Хоч вже в літах, а дуже ще вродлива.
Світився щастям погляд її синій –
Вона дуже гордилась своїм сином.
Вже подумки невістку вибирала,
Та сталося не так, як те гадала.
Війна. Вона усе усім розбила,
Кого скалічила, кого убила.
Її ж Іванка у полон взяла,
Й дорогами страшними повела.
Пішов він добровольцем в перші ж дні
І загубився десь в страшнім горні.
У нескінченно довгі й тяжкі ночі
Не висихали у Марії очі,
Бо кілька місяців уже пройшло,
А звісточки від сина не було.
Ішли тоді бої такі запеклі,
Усе горіло навкруги, як в пеклі,
Все далі відступали в тил частини –
Поразку гіркую пила країна.
Одного разу у село прибігли діти,
Щоби страшну новину розповісти.
Мимо ведуть колону полонених,
Таких замучених, страшних, ой нене!
Їх в полі на кошарі там зачинять
І невідомо, що там з ними вчинять.
Узявши харч, що тільки хто там міг,
У поле люд увесь сільський побіг.
Надіялись усі своїх знайти
І чимось їм хоч трохи помогти.
Марія теж Іванка там шукала,
Вона його спочатку не впізнала
Серед поранених, побитих і обдертих,
І голодом замучених до смерті.
Коли ж пізнала – ледве не зомліла,
Як полотно відразу побіліла.
До полонених їх пустили не відразу,
Але таки дождалися наказу:
Якщо у когось є тут чоловік чи син,
Поговорити можна декілька хвилин.
Стояв перед Марією Іван,
Стояв хитаючись від тяжких ран.
- Синочку! – кинулась. – Ти ледь живий!
Поранений, побитий і худий!
Одні лиш залишились на обличчі очі!
Не спала я синочку дні і ночі,
Я все ходила, та тебе шукала,
А де тебе шукати я не знала.
Казали люди, що в полях лежати
Залишились такі як ти солдати.
Я в тих полях, як тінь страшна ходила,
Між трупами вночі і вдень бродила,
Але не було там тебе, на щастя,
Не думала уже, що мені вдасться
Тебе знайти. Аж тут тебе знайшла.
Прийшли ми і вартових умолили,
Щоб нас сюди до вас пустили.
Сказали, що поженуть вас знову,
А я взяла сюди свою обнову.
Ти вдягнешся у тую одежину,
Бо я тебе тут не покину, сину!
Ти вийдеш із жінками до воріт,
А там перед тобою білий світ!
- Не треба, матінко, як Вас знайдуть,
То розтерзають гади, знищать, вб’ють!
- Та що, синочку, їм із мене взяти!
Подумають, що забарилась мати,
Тай випустять стареньку, недолугу,
А ти вже будеш там, за лугом.
У нас ліси великі, ти вже знаєш,
Ти там собі притулок завжди знайдеш.
І вмовила таки, спасла дитину,
Не думала про себе, що загине.
Лиш для дитини в грудях серце б’ється,
Таке воно вже, материнське серце!
Та вартові її таки впізнали,
Спочатку били, потім розстріляли…
Про материнську смерть Іван не знав ще довго,
Йому було узнати ні від кого,
Він у загоні партизанськім воював,
Ходив в розвідку, ешелони підривав,
В лісах далеких воював Іван
І був із нього добрий партизан.
Одного разу в краю партизанськім
З’явився чоловік котовилянський,
(Село Івана Котовила звалось),
Та й розповів, яке в них лихо сталось,
Як мати свого сина врятувала,
І як її нелюди розстріляли.
Іван, дійшовши гурту непомітно,
Почув все це, і як стіна поблідлий
У лісі, в глибині його сховався,
І цілу ніч назад не повертався.
Що він робив, де був, цього не знали,
Та й ні про що його і не питали,
Бо знали всі, яке у хлопця горе,
І ждали доки сам не заговорить.
А він мовчав, лише горіли очі,
І білий сніг на скроні випав з ночі.
Собі самому він не міг простити,
Що матінку свою не зміг він захистити,
І що тоді її таки послухав…
Та час ішов. Він став сильніший духом,
І не було в загоні кращого бійця.
…Війна до переможного кінця
Наблизилась. І в Армію Радянську
Влилися всі загони партизанські.
І став Іванко вдруге вже солдатом.
Його частина йшла через Карпати,
Він визволяв Варшаву, Краків, Прагу,
Дійшов отак до самого рейхстагу.
Хоробро й відчайдушно воював,
За що, нарешті, він героєм став.
Він був не раз у німців, у розвідці,
Не раз і день, і ніч сидів в засідці,
Він справжніх друзів на війні стрічав
І з болем їх в тяжких боях втрачав.
Кінець війни Іван зустрів в Берліні,
Біля рейхстагу. На похмурих стінах
Усі бійці, хто тільки міг чим, тим писав,
Автографи свої напам’ять залишав.
Із зіркою героя мужній красень,
Два підписи поставив на рейхстазі:
Один за матінку, другий за себе.
Скажіть, хіба він не зробив як треба?
…Весною, коли все навкруг цвіло,
Іван вернувся із війни в село.
У свою хату край села він не зайшов,
Минув і на могилу матері пішов.
Він довго мовчки, довго там стояв,
А потім на коліна перед нею став,
І в перший раз за всю війну сльоза,
Скотилася, як вранішня роса.
Лиш після того він зайшов у хату,
Його ніхто не смів потурбувати,
Завдати не хотів ніхто тривоги,
Хай відпочине і поспить з дороги.
А він не спав. Всю ніч ходив по хаті,
І все перед очима мати, мати…
То ось вона схиляється над ним,
Над хворим, ще тоді зовсім малим,
І очі дивляться з тривогою й любов’ю:
Синочку, любий мій, ну що з тобою?
І руки в неї ніжні, прохолодні…
А ось страшні роки, дуже голодні,
У хаті навіть рисочки нема,
І на дворі стоїть люта зима.
І мамине лице, аж почорніле з горя,
Вона щось там шукає ще в коморі,
Надіється щось там знайти й зварить,
А там так пусто-пусто, аж дзвенить!
О, матінко моя, тебе нема, нема!
А ти ж мене тоді урятувала,
Й сама, на щастя, залишилася жива.
Не всі той голод у селі пережили…
Та все ж нарешті ті роки пройшли.
І знову бачить матінку свою
Веселою, щасливою в саду.
Вони удвох там квіти поливають,
А потім разом ягоди збирають.
І в мами очі променисті, сині,
Такі ж вона подарувала сину…
Минула ніч і вийшов він на ґанок,
Народжувався новий, світлий ранок.
І двічі подароване життя
Покликало Івана в майбуття.
І, ніби сили тут нові знайшов,
Життю назустріч гордо він пішов.
…Таку бувальщину недавно я узнала
І як могла, всю вам переказала.
Нехай же наші рідні матері
Живуть у щасті, радості й добрі,
Хай їх шанують дочки і сини,
Які не знатимуть повік війни.
Нехай над нами буде мирне небо,
А нам для щастя більшого й не треба!
МАЛЬВА МАРІЯ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
