ти став на горі всесвіту
ти підкорив собі кожне село у царстві
ти маєш найкращих рабів і наложниць
і щороку збираєш багату подать
і вороги тремтять від твого імені

усі знають ти улюбленець неба
пил з твоїх капців збирають як диво
без твоєї волі не сідає сонце
врешті-решт ти стомлюєшся і вирушаєш
народ ховає тебе з усіма почестями

минуло шість тисяч життів
твоя держава пісок твої підлеглі порох
пам'ять про тебе зникла з останнім деревом коло могили
твої кістки дістають археологи
ніхто тебе не зрозуміє ніхто не оцінить величі

дощ б'є у вікна
наче стиглі черешні
прикипає до твого тіла
говорить у вухо
щось про солоність
морського вітру
дещо
про тріщини твоїх нігтів
і читаючи їх
як атласи
зав'яззю пуп'янків
щирить зелені рани
вростає у пасма
твого волосся
заплітає їх
ґудзами на пам'ять
і ґудзами на вірність

у твоєму подиху
більшає вологи
ти борсаєшся
перемагаєш
але що тобі тепер
мої обійми

ми розхристана пара
уночі
скоком
залило музикою
я не чую тебе
це взаємне
але наші ноги знають
одні одних

буґі хоч і до ранку
хоч до зриву котушок
лиш не спиняйте
звуки
не стишуйте гамору
не знижуйте швидкості

так
ми чудова пара
у цьому танці
і не знаючи твого імені
я не впізнаю тебе ніколи
і це взаємне

але колись
ми обоє почуємо
знайомі нотки
у плескоті чиїхось босих ніг

п'ятий поверх
причаїлися
слухають
як дрижать
твої закочені очі

поштовх
потрійний кульбіт
ти прокидаєшся

соло:
натужні легені

соло:
пальцями

соло:
так ніби вперше
ніби як завжди
ніби насамкінець

соло:
тобі

соло:
від кашлю
з потом
видихами

соло:
продовжуй
без зупинок
гучно!

тихий захід
накладає барви
червоні дні
лягають раз-по-раз
на жовті
а може
перемішати колоду
і витягти собі
хоч один
непорожній день?

ти це бачив?
що саме?
вона вибухнула.
дійсно?
авжеж! отак - бджжж!
ні, не бачив.
злетіла в повітря.
так - трабабах?
саме так - гугуп!
неймовірно. бабах!
я сам на очі бачив - тидижь!
круть.

стерильність сентенцій
лускатого неба
випий з надлишком
однаково
повороти
не дійсні
не варті дійсності
яєць у очах риби
як чахне
твоя стиглість
назавтра
у квазінейтральних
взаємодіях
у подиху
що поміж нами
чому так
завжди спрагло дихається
наче не було
їх

випий цикути склянку
я знаю це твій улюблений напій
принаймні нічим не гірший
од моїх брехонь
я нагрію її тобі
у долонях моїх коханців
поки ті ніжно торкатимуться
моєї шкіри
я зготую її лиш для тебе
адже нас стільки пов'язує
стільки речей які в'яжуть
нам руки
стільки минулого
та геть непотрібного
але хай це буде кінцем
хочеться бути гуманною
пий любий мій пий

Тридцять, сорок -
рахуєш постріли.
От -
шістдесят третій -
це точно знак.
Черевики кроком по асфальту -
сьогодні ти надзвичайно спокійний.
Ці окуляри і парфуми
страшенно тобі личать,
зрештою, як і твоя хода.

Жменя слів
очі-в-очі -
ти помираєш
від пострілу в серце.

Тобі слід стерегтися
людних збіговиськ -
кожен із них може
виказати твої гріхи.
Тоді
врятувати тебе
зможуть
хіба рибалки,
які виловлюють потопельників
посеред каламутної води,
які заглядають кожному
виловленому
під нігті,
які патрають їм гаманці
й обшукують черевики.
І все це буде значити
для тебе лише одне -
цього разу добряче трусоне,
тримайся чимдуж,
бо ця вибоїна
буде чи не найбільшою
за твоє життя;
Заціп свої зуби,
тримайся бортів,
бо гальма відпущено
і все скидається на те,
що трусоне тебе сильно -
про таке розповідав мій дядько.

У найгіршому випадку
твоє ім'я забудуть
всі друзі,
крім найближчих.

У найкращому -
зможеш і далі
витрачати своє здоров'я.

А джекпот, як завжди,
дістанеться іншим.

Поцілунки стають найсолодшими
саме вкінці.
Навіть звичайне тепло руки
намагаюсь упіймати,
поки ще дивлюся
у ці безмежно-безхмарні
блакитні очі.
Навіть подих її
запам'ятовую.
Адже стоячи на пероні
в очікуванні східного потяга,
що забере з собою кохання,
нестерпно
знати про відстань у
кілометрах
і місяцях.
І лиш на шляху
до розлуки
так легко й приємно
казати:
"...люблю..."

Руками в брюки
на стільці,
із репнутою головою.
Конфеті вже слід прибирати,
маски - спалювати.
Фарби потріскалися,
механізми слід змащувати.
Клубком у горлі
сипле зима.
Назавтра - знову сніг.
Знову підіймати руки
й опускати.
А твоя жінка
спить у потязі
за сотні кілометрів,
і їй сниться море.
І вона
не прийде
до тебе сьогодні,
бо потяг їде в протилежний бік.
Знову вірити в краще.

Ти й не зауважив,
але осінь уже перекотила
за середину.
(скільки коштує нині квиток
Вінницького метрополітену?)
Голодні волоцюги
і студенти
змістилися туди
в пошуках тепла
й довірливих перехожих,
у яких можна розгледіти
з їхнього кута
джерело хліба,
пончиків,
годинників
і випадково загублених
гаманців.
Ці їхні осінні міграції -
типова
модель перельоту
гагарок
і гамадрилів
у природних умовах.

Ти осміхаєшся.
Сичить крізь напіводкритий
корок
твоє пиво.
І додаючи до цього
інші фактори,
помічаєш,
що ти закоханий
і задоволений життям.
Адже так?

№1

Того разу
був прекрасний день.
Я - ще дурне хлопчисько,
а вона - чи не найкрасивіша
з усіх дівчат.
З нею було легко
розмовляти;
так - немов
купатися у сонячній воді.
Але той день всього лиш був одним,
безмовно щедрим днем.
При зустрічах,
які траплялися задовго потому,
ми лиш віталися.
Й ніколи більше ми
не гуляли разом.
І я ще довго думав,
що ж це було
і чим воно мало змогу
стати,
якби тоді мені
стачило сили
натиснути дзвінка її дверей.

№2

Кохання.
Так, це було
справжнє кохання,
що трапляється вперше
й захоплює,
наче важкий психоз.
Її звали Настею
і вона все ще училася в школі.
Я не вмів як годиться кохати,
тому першою мене поцілувала вона.
Нам приємно було просто ходити
по місту за руки,
просто обійматися,
просто дивитися в очі.
Тоді була весна
і все було чудовим,
життєвим, як щойно збудований світ.
Та нехай все минуло,
і ми вже давно не разом,
для мене вона назавжди
"мала кльова Наська".

№3

Найнезвичайніше створіння,
що мріє про дивні речі
мене сильно збентежило.
І, якби не
абсурдність початку -
ми б і далі
спілкувались лише про музику.
Або врешті-решт
прийшли до всього повільно.
Так, як хотіла вона.
Так, як не вмію я.
Зрештою,
у нас на все був лише місяць.
Місяць не повний - з перервами.
По закінченні якого
таки прийшли чеки на сплату
за використане щастя.

лютий 2008

Сидів на зупинці,
занурений у проміння
весняного щастя,
аж коло мене сів
людина-кульбаба.
Він розправляв
і простягував до Сонця
соковиті пагони,
під якими вже яріло
жовте його серце.
Ще залишалося багато часу,
поки достиглі
його думки і послання
розлетяться геть під гарячим вітром,
аби проростати в інших ґрунтах,
натомість полишаючи
сухі стебла
під холодною росою.

у червоні очі
західний вітер.
крок за кроком
стікає
пальцями час.
стукіт:
волосина по волосині
на голові неба -
там
грім.
перлами по бетону
падає з твоїх сонць
кожен звук
і кожен подих.
ледь свисне десь у полі
шуліка.
подих затамує
сірий од страху ховрах -
його здобич.
так, алегорія руху.
мозаїчність усесвіту -
це ж наслідок ентропії.
а спочатку,
спочатку було...
Був.

Я ніколи не бачив
цих будинків
ходив -
не бачив
під ними -
цих дерев
закляклих на зиму
над ними - літаків
і - о! що це
таке блакитне?!!

Коктейлі, труби
губи
ніби
п'яні пальці
шепочуть:
Так, так,
тільки
танцюй!
Роса
уранці
покаже
розмах дощу

        "Will you live to 83?
       Will you ever welcome me?"

Тихо миєш руки,
дивишся на
червону
заходову заграву,
від якої відходять
рештки вчорашньої бурі.
Думаєш:
"А що -
що буде,
коли й мені
виповниться 83?"

Волт Вітмен
допив чашку
солодкавого
(проте без цукру)
зеленого чаю
і поставив її
на стіл.
Сказав:
"У житті
є місце для всіх,
юний друже.",
й осміхнувся
правою половиною
доброго,
з білою бородою,
обличчя.
"Навіть тій
половині мене,
що поки є з вами."
"Хвороби - це як
обов'язковий додаток
до тіла
із плоті й крові.
А душа моя
ще досі бажає бавитися
у піску,
літати
на велосипеді
і спати під зорями."

Куди мені ваш цинізм?
Навіщо мені пихатість?
Насправді,
це як оркестр сифонних клізм,
що виголошує курс на строкатість.

твій потяг спинився
посеред пустелі.
подумав -
чому б і ні,
чудове місце,
сповнене тишею.

твоїми друзями стали
вітер і дощ,
та ще запах сухих рослин,
що повертав
час до часу
тебе до думок
про плинність життя.

і тому ти відшукав
у пустелі жінку.
доглядав її,
плекав її коріння,
поливав у засуху
й захищав од сухого вітру.

тоді жінка від тої праці
зацвіла.
і дала плід -
сотні радісних осміхів
та нежданих поцілунків.

і серед пустелі
ніхто не заважав
вашому коханню -
воно пишно
роздалося вшир,
і навіть інколи
затуляло вас,
зморених працею коло землі,
від надмірної
любові Сонця.

ваші діти швидко росли -
їх благословив Господь,
дав їм правди й любові
у серце -
і ти був щасливий.

і коли, зрештою,
ви покинули цей світ,
онуки зробили вам
камінний пам'ятник -
місто серед оаз,
створених вашою любов'ю,
куди ще довго
навідувалися твої
щирі друзі -
вітер і дощ.

навіть вони горювали
за найщасливішим
із мужів.

Над старими дахами -
геть!
(понад дахами)
Над кривими
старими
будинками
(геть!)
Минаючи церков хрести
і сонних голубів,
по черепиці
двоповерхових столітніх
маєтків,
стрибаючи
крізь антени,
що підтримують
небесний ефір -
геть,
назустріч
СОНЦЮ...
...Доброго ранку!

Удома сам,
вихідними час прибирати
Будинок від пилу,
бруду, яблучних кісточок,
трамвайних зім'ятих квитків.
Стою, спантеличений,
у своїй кімнаті:
"Як я можу прибирати
цими кволими
перед вечерею руками
те, чим я є?"
Реклами, несподівано
втиснуті до моїх рук
божевільним старим
(я не збираю макулатури!),
шлейфи IDE на вісімдесят жил
(комп'ютера розібрано
й продано)
шорти, футболка,
купи одягу на жердині,
купи книжок на столі,
на кріслі й на кухні,
жовтий, подарований коханою,
святковий ковпак із картону,
журнали й старі носовички.
Скажіть мені -
що з цього не є я?

я покосив
усю кульбабу
в своєму садку.
і тепер за нею
плаче лиш
травневий дощ,
лишаючи
великі краплі
на зов’ялому листі.

поночі,
у прорізях
помежи хмар
на неї дивляться зорі,
часом падають звідти,
аби розгледіти ближче
потемнілі її тіла.

і все те
дає їй наснаги
наново воскресати.
долати
земне тяжіння,
шлак і бетон,
щоб прорости
назустріч сонцю.

Заграви
   гра
     Ви
       сіли
звали
з
  собою
    бою
ждати
часу
     не дали

Засохлі квіти більш не зацвітуть.
Як діти
з блискучими очима
і спухлими черевами.
Вони не підуть
до садка
по яблука.
Це будуть
останні миті їх життя,
поки вони
вдихатимуть запахи
сухої трави і землі
з думкою про їжу.

В безодні тиші – крик.
В безхмарнім небі – крук.
На сивім полі – стих.
На стиглім небі – змовк.

Ступити на поріг
засніжений зненацька,
згадати в тиші
крил нове ім'я,
здмухнути ненароком
тремтіння тиск,
заснути посеред руїн
сучасного свого буття,
пізнати, звати,
кликати,
залишити на згадку
погляд.
Ось і все, що треба
залишити по собі
у наступному кінці життя.