Скресне крига і ми розтанемо
У весні яблуневим щемом,
Розцвітеться небо каштанами,
Ми його шатром наречемо.

І сплетуться долоні стеблами,
Щоби разом здолати хвилі,
Серед світу морями теплими
Стануть душі від того зілля.

Серед неба стиглими вишнями -
Дві планети в пригорщі літа,
Зачарує шатами пишними
Це нове сотворіння світу…

Хай блукають вітри пустелями,
Хай шукають пару жадану,
Ми свої рушники постелимо
Як містки через річку Дану.

Забилося серце,
Як горлиця…
Ну годі, не сердься,
затворнице!
А ти своє щастя
ще вимрієш,
чекай свою ластів-
ку з вирію.
А ти свою ніжність
збережену
комусь подаруєш,
мереживну...
Від серця відляже,
Відступиться.
Ти долі не скажеш:
«відступниця».
Створи себе,
Витеши, виліпи
пелюсткою,
квіткою, світочком
Жар- птиці
не водяться в тисняві,
самотність
буває корисною...

заплющу очі,
так видно краще
і світ не схожий
на вовчу пащу;
заплющу душу,
дверима грюкну,
для когось- драма,
для когось трюки.
заплющу серце,
а ти у ньому,
ця біль несправжня,
лише фантомна;
і я не плачу
в останній дії,
це просто в око
упала вія.

тут горбатенький брук-невдаха
випинається під ногами,
тут дощі розмовляють з дахом,
вітер пристрасно грає гами,
голуби скорботно воркочуть,
Замовляють собі погоду,
після надхолодної ночі
місто є – немає народу...

Перестрілись дороги на чорному,
Розійшлися дороги на білому,
Чорне поле ще й досі не зоране,
Біле поле снігами окрилене.
А під тими снігами лапатими -
Зріють сходи зеленими нитями
Хто весни дочекається - матиме
Квітнетравень, що в пісні бирнітиме....

Незаймано-біле пелюстя
З вишневих садів опада
І вельон міняє на хустку
Пустунка-весна молода!
Укрило смарагдову повінь,
Легке білопінне безе-
Пелюстя, мов крила любові,
Як пух лебединих озер.
А червень іде кароокий
З таріллю чаклунських медів
І прагнуть вишневого соку
Вуста чарівливих садів...

Б’ється берег об жовті хвилі,
Позирає на жовтий місяць,
Море чайкою тихо квилить
І собі не знаходить місця.
І лягають хвилі на берег,
Ніби перші листки осінні,
Годі вже, не треба істерик.
Ти ж стихія. А значить – сильне.

Провінційне небо полохливе
Мріяло про потяги експреси,
А вокзали, велети столичні,
Їх щодень міняли без лічби.
Городян затоплювало пиво,
А селян розчавлювали преси
І плодили речення окличні
Ватажків новітньої доби.
Ватажки хотіли просто бризу,
А плебеї пожинали шторм.
Наслідків наступної репризи
Не вгадає, певне й сам актор.

Фіолетовий дощ змиває твої сліди
З філетових площ, де ти вже не ждеш мене,
З тополиних алей, де часто буваєш ти ...
І в долоні чужі ховаєшся від сльоти,
Сподіваючись, що вона, як осінь мине.

Ця сльота-самота - наш рок і наша печаль,
Що в очах тріпотить, немов паперовий змій
Не твоєю рукою торкнеться мого плеча...
Не твоїми думками намріє мені причал,
Не моїми вустами комусь прошепоче «мій».

Фіолетовий сніг на фото, а поруч ми,
Фіолетовий вітер міняє на кленах крій,
Паперового змія відносить шалена мить...
На обірваній ниточці змій у небо летить,
А у тебе в руці– пуповина від наших мрій.

Ця лілея, мов біла ніжність,
Як сама незаймана святість,
І невінчана, й незаміжня,
І не люблена, й не зім’ята.
А вночі очей не змикає,
В ароматів густій задусі.
То на ранок сльоза стікає,
Чи сережка блищить у вусі?

Поведи мене, братіку вовче,
У ліси до своєї зграї!
Там ніхто мене не зурочить,
Там ніхто у мар’яж не грає.

Я навчусь у зграї мовчати,
Чи по-вашому сумно вити.
Не розтрощать там коліщата,
Там нема безсоромно ситих.

Геть однаково всі голодні,
І усі однаково сірі,
Не тасуються у колоді,
Не різняться по клану й вірі.

Не одну прочитала казку-
дещо знаю про вовчу вдачу.
Познайом з вожаком, будь ласка,
Я за це тобі віршем віддячу...

Пелюстя жоржини - великий червоний сонях.
Холодна його серцевина ніяк не пахне,
Його я впустила даремно в своє безсоння,
Надумана казка розсипалась пухом-прахом.
А мрія у серці як сонце-ватра горіла,
Губами солодкими сни тулились гарячі
І ніч невагому руки несли мов крила,
Та колір вогню не гріє, хоч би і зрячий.
Холодна краса і ще холодніші стебла…
Пелюстя жоржини - великий чевоний сонях.
А я вже дорогу забула у сни про тебе
І раптом дізналась, що я у твоїм безсонні…

Їдка сполука - розлука,
Іржею вигризе простір,
Поцілить у серце з лука
Поранить глибоко й гостро.
Я біль приручати вмію:
Замовлю наскрізну рану,
На флейті навчусь і змія,
Приборкаю пізно- рано.
У душу відкрию дверці:
в легенях збільшиться кисню,
Побільшає місця в серці –
хоч боляче, та корисно.

Я живу у своєму сумному домі без вікон,
Наодинці зі стінами й сірими напівснами,
Силуетами мрій, що давно вже до мене звикли,
І прозорими тінями хвиль торішніх цунамі.

Не пишу й не чекаю листівок без адресата,
І мене не цікавить, хто преміг на дербі.*
Та чомусь одну лише річ так хочеться знати...
І чому усміхається місяць навіть в ущербі?


ДЕРБІ* - Змагання для скакових коней.

Цей сумний будинок без вікон,
Куди я зайшла випадково,
Виявився Наутіліусом.
Я зосталася тут капітаном Немо.
Цей сумний надувний матрас,
На якому я плила випадково,
Виявився островом.
Я зосталася тут доктором Моро.
На острові не було тварин,
Тож я почала препарувати вірші.
Та коли їм увірвався терпець
Вірші почали препарувати мене.
Змінена після пластики
Я повертаюсь у свій
будинок без вікон,
Де моя душа
сама себе
не впізнає у дзеркалі.
Та це не біда.
У будинку
без вікон
окрім неї
все одно ніхто не живе.

Загорнувшись у сірячину,
Світ засне біля ніг моїх
Знявши маску свою, личину
І турбот непід’ємний міх.

Він засне, як мале дитя,
Так довірливо, безборонно,
Із росинками втоми на скронях
І тривожним серцебиттям.

Я тихенько постережу
Цей невинний перепочинок,
Цю містерію, не чужу,
що заснула, знявши личину.

Вранці світ навряд чи впізнає,
Ту,що сон його стерегла...
Помолитися на Синаї,
Я б за нього іще могла.

Сфотографуй напам’ять нашу пам’ять,
Хоча вона і не фотогенічна.
Моя боїться холоду панічно,
Твоя не може зладити зі спамом.
А ми з тобою поряд на світлинці –
Обоє і приємні, і доладні.
Але серця давно вже поодинці,
Бо пам’ять наша дихає на ладан.
Бо пам’ять наша- безпритульна квітка
Цвіла узимку, влітку замерзала,
На кожнім серці чорно-біла мітка
Лишилась від реліктових азалій.

Я помру, як Ван Гог у безвісті,
якщо не відріжу вуха своїм віршам
і не розішлю їх, безвухих,
по різних редакціях.
Я побудую вежу з мамонтової кістки
і відгороджу її від світу
стіною з європласту.
Я напишу нове Одкровення
яке мені продиктує Заратустра
і приб’ю його цвяхами
до дверей спаленої Десятинної церкви.
Я поселюсь у готелі Прем’єр Палас,
де один з прем’єрів подасть мені у номер
пізній сніданок.
Я накачаю біцепси, як Мадонна
і буду позувати молодому художникові,
який напише мене Європою
викраденою напівживим биком,
що покалічений стрілами
матадора.
Але ж матадор не знав,
що бик - то насправді Зевес...
А той, хто спалив церкву
не знав, що до її дверей
прибиватимуть тези...
І мамонт не знав,
що з його кісток побудують вежу...
І Ван Гог не знав,
що за його проігноровані
за життя полотна
будуть віддавати півцарства...
То що ж можу знати я?
Я знаю, що я нічого не знаю.
Але й це вже сказано до мене.

Де починаються слова,
Там починається порожність,
Гріховність мислі,
Дум ворожість
І замість серця - голова.
Де починаються слова,
Вмирає дух,
Зникає вічність,
Польот зникає, навіть птичий,
Мовчи, допоки суть жива.

Ще любов наша не зурочена
Ні добром чиїмсь, ані лихом,
Тільки просить, не замороч її
Вітром тихим, шаленим вихром.

Ще любов наша не огранена,
Мовчазна й соромлива трохи
Тільки ніжністю не порань її,
Тільки ласкою не сполохай.

Ще любов наша десь на відстані,
Яблуневими йде садами.
А думки вже такі розхристані,
Стиглі яблука – гріх Адамів...

А на мене скаржилась самотність.
Що хворіє мною вже хронічно.
Гостро - у травневе повноводдя,
Тупо в грудні, найтупіше- в січні.
Не впускаю ні блакить, ні сутінь,
Проганяю райдугу од вікон.
Вже мене самотність хоче збути,
Щось мені шепоче, щодо віку.
Натякає, ніби юна й гарна,
Тільки марно. Все таке примарне...

Серед пісків холодної пустелі
Стою одна. Зникають міражі.
Лише зірки розписують, мов стелю
Безбарвне небо на крихкій межі.
Мене сканують галактично-строго,
Дивуються тому, що я лівша...
Вже знають все, про вдачу Козерога,
Та дивно їм, що на землі убогій
Уперто не сканується ... душа.

Ти будеш інший, та не станеш кращий.
Я буду краща, щойно стану вільна.
Без мене ти метатимеш із пращі
каміння зрад, то цінність не фамільна.
Мов кістка в горлі - мова перемовин,
відкриті душі, та закриті чакри.
Від ревнощів твої зрослися брови,
Отелло і водночас Казанова?
................................
Що ж серця несподівано забракло?

Горішки у чорносливі,
А зверху вершковий крем,
І ми солодкі й щасливі,
Я ніжна твоя хурем.
Сьогодні танцює півсвіту,
Цілує вогонь свічу.
А ми почнемо з кумпарсити
Якщо не вмієш - навчу!
Сьогодні – шалене танго,
В очах- міріади бризк
і місяць у срібних танга
шалений дає стриптиз.
Насправді - це дуже мило,
Змінити класичний стиль,
Кому і яке тут діло
До одягу у світил?
На повну і лиш на повну,
Відтягнемось разом з ним,
Станцюймо цю гру любвну,
Де танго- як псевдонім.

Я позичу у клена
Сорочку його легеньку
І застигну на мить
Обабіч твоєї дороги.
Я стоятиму в сукні
Прозорій, ясно-зеленій,
шепотітиму щось
про твій найсолодший спогад.
Ти обнімеш мене
і мить промайне, чи вічність,
ми застигнемо разом,
ніби єдине ціле.
Ти впізнаєш, відчуєш в собі
мою ідентичність
і усе, про що я тобі
сказати не сміла.
Я позичу у клена його,
легеньку сорочку,
я тебе дочекаюсь,
на схоженій цій стежинці.
Зачарую тебе, присушу
й собі напророчу...
Не помітив дівчиська?
Навік загубишся в жінці.

Уночі до бабусиних вікон
Ще приходить самотня груша.
А медяників пряних – без ліку.
Хочеш рви, а хочеш обтрушуй.
Та вона у запаску плаче,
Вогко схлипує аж до ранку...
І ніхто вже цього не бачить
Крізь похнюплену тінь фіранки.

Давай оживемо разом
Одночасно
Після штучного дихання
Рот в рот
А потім зігріємось
Під однією ковдрою
З гарячого неба
На простирадлі
Пісочного кольору
Під мелодію хвиль
У стилі хіп хоп
І не будемо соромитися риб
Які підглядають
Своїми круглими очима
Без повік і вій
За нашим шаленими спробами
Вижити після зупинки серця
Рибам цього не зрозуміти-
їм не буває холодно.

Розкриває свої обійми,
Солодкі, звабливо- пряні,
Несподіваний ранок-
сонце.
Я піду до нього у прийми.
Гаряче? То й нехай поранить,
Попече аж до
бронзи.
Це насправді зовсім не страшно,
Якщо сонце є й навіть світить-
Маю вірний шанс не
пропасти.
І у сутінках пащ та хащів
Можна вижити й навіть жити.
Де моя зубна
паста?!

ЗІ СЦЕНИ

До публіки мовчу,сміюся, плачу,
Уклін їй віршем, піснею, мотивом,
За оплески, за голоси дорадчі,
За джерело чужого креативу.
Невдала рима, як невдала сукня,
Вірш мілкуватий, ніби секс - невіглас,
Мені на щастя хтось дверима грюкне:
-Який тут безлад, приголосні збіглись..
-Усе неправда, я тобі не вірю,
-Так не буває, у житті інакше,
-Усе недосконале і нещире,
Подякую!!! Й не схочу satisfaction.
А я колись гадала, що умію,
А я собі намріяла сюжети,
Такі невинні, просто мама мія,
Як старовинні сукні крепжоржети.
Піду незваним гостем тишком нишком,
Підгляну у шпаринки, вірші - душі,
І класикам покланяюся в ніжки.
Пірну у море. Вирину на суші.

Продамо усе за безцінь:
кішку, рибок і канарку.
Осінь-зиму, літо- весни,
мир, війну, кохання, сварку.
Порахуймо, позітхаймо.
А як глянемо у очі...
Повернути все! Негайно!
Тільки хто продати схоче?

...я на скрипці тебе заграю
ти напишеш мене пастеллю
камінці удвох позбираймо
відшліфуємо їх ретельно
і нехай позаздрять сусіди
хоч несправжнім нашим каратам
про підробку цю несолідну
ми удвох лиш будемо знати

Тримай мене. А хочеш, не тримай,
Була твоєю. Не твоєю - буду.
Орбіту обираю я сама.
Ти вільний сподіватися на чудо.
Повірити у казку... Чи у міф
Про сотворіння нашого кохання,
Де на годину хтось із нас халіф.
Як це банально! З рим одне «зітхання».

Сьогодні роздавали сніг.
За квотами, чи каталогом,
Чи за молитвами рудих -
Мені не випало нічого...
Дістався вітер – буревій,
Мов з пляшки випустили джина,
До болю зимний погляд твій
І кілька страчених сніжинок.

Він удавав із себе доброго,
Він удавав із себе сильного,
Він грав шляхетного й хороброго,
І булькою здимався мильною
Та кожна роль колись кінчається
І він втомився прикидатися.
А хтось ще й досі сперечається
З ним, у його природнім статусі.

В безнадії замкненого кола
Заблукала мандрівна зоря
Сонцем їй не стати вже ніколи
Сонця так безладно не горять
Ось вона можливо вже востаннє
Мов жаринка зронена летить
Може хтось задумає бажання
те зірча угледівши на мить?

Хижий птах у небі не висне,
Синій птах не приносить щастя,
Птах співучий забув про пісню,
А домашній дикої масті.
У серцях немає любові
І не кличуть рідні пенати,
Хтось вклоняється рідній мові,
Хтось воліє її обминати.
Точить душі стара хвороба,
Що набута раніш від СНІДУ:
Бо у статках живе нероба,
Й розв’язала очі Феміда.
Чи знайдуться потрібні ліки?
Чи існують вони в природі?
Чи пастимуться довго шуліки
На моїм терплячім народі?

Змахну кохання крихтами зі столу,
І підгодую ними птаху синю,
Лети собі, обскубана і квола,
І на втрапляй у пастки й баговиння,
Я не тримаю, інші не зупинять
Має бридке, маленьке каченятко,
В оперенні вертайся лебединім.
Захочеш в замок, а захочеш - в ятку.

Яка нестерпна мряка і сльота!
Холодний дощ спинитися не хоче.
Десь небо зникло. Замість нього клоччя
Брудний туман на очі наверта.

Як хочеться, щоб сірий дощ ущух,
і недоречність ця в житті минула,
Бо все одно тебе я не прощу,
образу я так швидко не забула.,

Та ось моя рука в руці твоїй.
Зустрілись очі під благанням вій
І в глибині бездонній потонули.

І дощ тепер вже, як вода жива,
І тулиться туман до рукава...
Хоч би життя ніколи не минуло!

Чи в дорозі я, чи в тривозі,
Все ти знаєш, люба, про мене,
Хоч у сні, а стоїш на порозі,
Люба мамо, невтомна нене.

У твоєму маленькому серці
Цілий всесвіт любові й тривоги,
І здається, лихо здринеться,
Та й піде з моєї дороги.

Скільки раз тобі говорили:
Бережи своє серце, мила,
Та не вміє воно берегтися...

А неспокій твій і невтома,
Кличе нас до рідного дому,
Щоб ніколи його не зректися.

Зеленим, жовтим і червоним
Спалахують в душі у нас
Якісь неписані закони,
Що за межею слів і фраз.

І на життєвих перехрестях,
У підсвідомій глибині
Як світлофор людської честі
Горять по черзі ті вогні.

Стій! Зачекай! Іди сміливо!
Вони підказують. О диво.
Ми підкоряємось без слів.

І дай нам милості, о Боже!
Щоб ту підказку мав би кожен
З простих людей і королів.