Це був дуже дивний танок. Так танцювати ніхто більше не умів. Тільки ми вдвох…
Крок вперед, крок назад…
Ми кружляли в такт…
Рух праворуч, рух ліворуч…
На нас було націлено десятки прожекторів та тисячу пар очей, але ми на них не зважали.
Кожен рух був відточений, але все одно, вимагав контролю. Кожен з нас слідкував і за собою, і за партнером.
Крок вперед, поворот…
Чітка позиція тулуба, правильна постановка рук, ніг, голови – це все відпрацьовано роками.
Цей був не просто танок – це була фінальна пісня, від якої залежало все. Це був навіть не вальс. Це було щось грандіозніше.
Ліворуч, розійшлись …
Що відбувалось навколо – нас не цікавило. Тільки ми вдвох. Тільки наш танок. Нам навіть музика була непотрібна.
Праворуч, наблизились…
Музика та ритм були в наших головах, в наших серцях, в крові, в жилах, в м’язах.
Крок, поворот, змах руки…
Світло. Яскраве світло засліплювало і пекло. Ми не бачили, що відбувалось за майданчиком, на якому ми доставляли задоволення глядачам. Але ми їх відчували. Відчували їх підтримку й захват.
Поворот, крок назад, ще один змах…
Піт заливає очі, але нам не потрібно щось бачити. Ми відчуваємо одне одного.
Між нами все ясно і прозоро.
Черговий випад, поворот, черговий змах…
Один, два, три…
Ну, підводься, та продовжимо…
Чотири, п’ять, шість, сім…
Підведеться, чи ні? Може допомогти?
Вісім, дев’ять, десять…
...
"Аут!" - неначе постріл пролунав голос рефері.

Жарти-жартами, а 35 років дають свій відбиток на постільному фронті.
Раніше це теж іноді траплялося, та ми з дружиною лише жартували на ці теми. Потім це ставало доволі частіше, та значення цьому ми ще не придавали, думали, що минеться... Мені ж бо, мовляв, ще 35-ти немає.
Але після 35 це переросло у велику проблему. Я з жахом чекаю, коли знову прийде ніч, і знову треба буде вкладатися спати...
Що робити? Звертатись до лікаря? Чомусь соромно, мені ж бо не 60 і не 70.
Може що порадите? Мені-то нічого, а жінка страждає! Вона мені не докоряє, ні... Але мені дуже соромно, що СВОЇМ ХРОПІННЯМ Я НЕ ДАЮ ЇЙ ЗАСНУТИ ДО РАНКУ!!!

«А чи не час мені підкріпитися?» - запитав сам себе Вінні Пух і сам же ж себе переконав: «Час!»
І він посунув в гості до П’ятачка.
- П’ятачку-у! П’ятачку-у-ууу! – гукнув Вінні, - Як ти щодо того, щоб підкріпитися?
- Із задоволенням. А чим?
- А в тебе хіба нічого не залишилось?
- Ну, ти ж пам’ятаєш, що останню кульку я подарував Віслючку, а крім кульок у мене нічого й не було.
- Тоді гайда куди-небудь!
- А куди?
- Світ зá очі!
- Чиї очі? – вирішив про всяк випадок впевнитись П’ятачок.
«Гм… П’ятачку точно вже давно час підкріпитись», - подумав Вінні Пух, і вони пішли разом, попри те, про «світ зá очі» у кожного з них було своє уявлення. На порожній шлунок Ведмежатку ніяк не вдавалось вигадати чергову «пихтілку», тому він мугикав під ніс слова однієї пісеньки, які ще більш розпалювали апетит:
«На столі були курчата, сало, м’ясо і качата,
І ковбаси, і гусята, ще й смажені поросята»
Останнє слово Вінні проспівав якось невпевнено і дуже тихо…

Раптом щось задзижчало-загуло… або заворкотало… десь поблизу.
- Ой, Вінні, що це?
- Це, напевне, у мене в животі воркоче. Від голоду.
- Та, ні, зумкотить десь угорі.
- Ну, тоді це бджоли на дереві. Але я все одно не полізу, - чомусь із сумом сказав Вінні, - бо це неправильні бджоли, і вони роблять неправильний мед.
- Вінні, але ж поблизу дерев немає.
Тут Вінні Пух помітив, що дійсно, вони вийшли на величезну галявину, і до найближчого дерева було далеченько.
«Дійсно – дерев немає», - подумав Вінні, - «Тоді нічого не повинно дзижчати. Наче б то так. А може у мене щось зі слухом? Можливо, мені ведмідь на вухо наступив? Гм… а хто у нашому лісі ведмідь?»
- П’ятачку, а хто у нашому лісі ведмідь?
- Та ти ж, Вінні!
«А, дійсно… А чи міг я собі наступити на вухо? Не міг. Отже, зі слухом у мене все добре. Наче б то так. Отже, щось таки дзижчить. Отже, десь поряд є бджоли. А де? Ну як же ж де – на найближчому дереві… А..», - і тут Вінні пригадав, що поблизу ж немає дерев. – «Лишенько! Я зовсім заплутався!»
І тільки-но він хотів поділитись цим відкриттям із Поросятком, як раптом почув над головою:
- Дозвольте приземлитися!
- А… Е…. О…. иии…
- Ти що – глухонімий?
- Так! – чомусь відповів Вінні.
- Посадку давай! – і Карлсон (а як ви вже здогадались, це був він) збирався вже приземлитись, бо очікував почути звичну фразу «Сідайте, будь ласка!», але в цей час Вінні запитав:
- П’ятачку, у тебе є посадка?
- Ти ж пам’ятаєш, що останню кульку я подарував…
- Ясно, у тебе немає. І у мене немає. Агов! А у нас немає цієї… як її там… - посадки. Ви там зачекайте, а ми зганяємо до Іа. Можливо, що у нього є. Останнім часом йому дуже щастить на всілякі знахідки. То кульку придбав, то глечик. То хвіст знайшов. Може він і вашу посадку знаходив. Хоча навряд…
- Ви що? Ви думаєте, я тут до вечора триматись буду? У мене паливо на нулі!
І з цими словами він почав падати донизу.
«Красиво як падає», - подумав П’ятачок, - «Майже як Вінні з дерева».
Але не долетівши землі, Карлсон знову ввімкнув свій пропелер і завис у повітрі перед очима спантеличених друзів.
- Дозвольте відрекомендуватись! Карлсон, який живе на даху.
- Вибачте, а на чиєму даху? – поцікавився П’ятачок.
- Ну, я так не граю, - образився Карлсон, - Ви тут що – зовсім вже? Ви нічого не чули про найвідомішого в світі Карлсона?
- А-а-а… Ви, напевне, із сусіднього лісу..
- Ну, я так не граю. Якісь ви тут дивні всі. І що це за чудовисько у вашому лісі живе? Таке здорове, у пір’ї, із здоровенними очиськами! Я ось щойно з ним зіткнувся, коли над лісом пролітав. Ще й досі мотор чмихає.
«Так… Ось тільки чудовиська у нашому лісі ще не вистачало», - тільки-но подумав Пух, як раптом щось затріщало в кущах.
- Ось воно! Ось! Я його бачу! – вигукнув Карлсон.
Але тікати було пізно…
«Ну ось – хотів підкріпитись, а будуть зараз підкріплятися мною», - подумав Вінні. П’ятачок нічого не встиг подумати – він вмить зарився в купу листя, і зверху тирчав лише його хвіст крючком.
Затріщало гілля…

- Ді, ду яґ вам дзе бодобаєдьзя! – сказала Сова, виходячи на галявину з кущів. – Леділа я зобі леділа, аж рабтом… ЧХИ! – тут у Сови трішки прочистилось у носі, і вона продовжила трішки ясніше, - Летіла я собі, летіла, аж раБтом вилітає такий у штанях та з венДиляДором, і прямо на мене. Мало того, що залеДів на мою авіалінію, тॠще й обідрав мені ГвіЗт, і синця під око поставив… Мені терміново поДрібен П’ятачок – під око підклаЗти…
Пух трішки отямився.
- Е, як там тебе… Марксон… Це чудовисько тебе налякало? – тихенько він запитав у Карлсона, який заховався за широкою ведмежою спиною. – Так ти не бійся. Вона тебе не пізнає. Вона трішки підсліпувата. Та й глуха до того ж…
- Агов! У нас гості! – звернувся Вінні вже до Сови.
Але Сова не звернула уваги, а продовжувала свій монолог:
- Це просто неможливо! Якщо всі почнуть літати, то в повітрі й місця не залишиться. І що ж ви мені тоді порадите? Бігати? Так я ж не страус. Плавати? Ви гадаєте, що я мокра курка? Добре ще, що люди не літають. Ні, я говорю, добре, що люди не літають, як птахи. А то уявіть собі – вийшов би на край кручі, розкинув би руки і полетів… А мені куди подітися?
Карлсон зрозумів, що боятись немає чого, але раптом якось засумував:
- Якось у вас тут не цікаво. Мені додому треба добиратися. А то у Малюка скоро знову день народження. Знову буде пиріг. Щоправда, вони його готувати не вміють. Чомусь щороку встромляють у пиріг більше свічок. А потрібно ж випікати щороку більше пирогів! Ні, мені вже час. А то без мене там пиріг всихає…
Коли Вінні почув, що десь може засохнути пиріг, то він серйозно захвилювався.
«Як же ж це? Я тут, а пиріг там. Пиріг там, а я тут. Я всихаю тут без пирога там, а пиріг там всихає без мене тут. Так неможна!»
- Карлсоне, я лечу із тобою! А що ж подарувати Малюку на день народження? Ех, знову зайві витрати.
Тут він помітив якийсь гачечок, що стирчав з купи листя.
- Ось! Я подарую йому цей чудовий і корисний гачечок, - сказав Вінні і зібрався вже потягнути, але купа листя заворушилась, і з-під неї вилізло Поросятко.
- Цікаво, Вінні, а куди це ти зібрався летіти? Та ще й без мене?
- Та я так… Тут… Недалечко… На прогулянку…
- А як ти збираєшся летіти? – поцікавився Карлсон.
- Як це – «як»? Та на тобі!
- А я ж тебе не потягну… Скільки тобі років?
- Скільки мені років? Гм… скільки мені років… Дійсно, П’ятачку, ти не знаєш, скільки мені років?
- Ні, не знаю. Може, Сова знає?
- Сово! Агов, Сово!
- Ну що в тебе за звичка така – завжди перебивати! Ну чого тобі?
- Ти, часом, не знаєш, скільки мені років?
- Зараз полічу… Оди-и-и-ин… Два-а-а-а… Три-и-и-и…
- Сово, а ти довго лічитимеш?
- Зачекай, Пуше! Не заважай. Ну ось, доведеться з початку. Оди-и-и-н.. Два-аа-а-а… Трии-и-и-и…. Чоти-и-ири… П’я-а-а-ать… Слухай, Вінні, п’ять років тебе влаштує? Бо далі я не вмію. А куди це ви зібралися летіти? Я чула, що на іменини… І що – без мене? А хто ж буде промовляти поздоровлення? Все – я лечу разом з вами.
- Ось і чудово – візьмеш із собою П’ятачка.
Не встигла Сова моргнути здоровим оком, як Вінні верхи на неї посадив Поросятка та міцно його пристебнув.
І вони полетіли…

«Ну ось, скоро знову буде осінь. І знову буде сумно» - подумав Віслючок Іа, побачивши перелітних чи то птахів, чи то тварин, чи взагалі хто зна кого, які тихо летіли на південь.

Спека...
На вулиці - просто жарко, а в офісі ще й душно. Мабуть, відчинимо двері в коридор, щоб легенький вітерець через приміщення дмухав. В цей же коридор виходять і інші двері інших офісів - наших сусідів. Але вони поки що зачинені - ми відчинилися першими.
Працюємо... Нас в офісі двоє - я і моя колега Оксана, що сидить навпроти. Чути енергійні кроки коридором. Якийсь хлопець залітає і прямує до мене:

- Кредити у Вас дають?
- Ні, не у нас.
- А де?
- Звідки ж я знаю?
- Ой, а в кого ж спитати?...
- Спитайте у охоронця.
- Вибачте...
- Та нічого.

Працюємо... Дзвонить телефон. Потім ще один. Поки ми обоє розмовляємо з клієнтами, заходить якась молодичка. Нажаль, відірватись від розмови не можемо ні я, ні Оксана, тому показую їй на стілець. Вона жестами показує, мовляв, постою. А розмова довга. Дівчина вже переминається з ноги на ногу. Не втрималась - сіла. Закінчивши телефонну розмову, звертаю нарешті увагу на неї. Перші її слова:

- Драсті, я на співбесіду.
- ???
- Ну.. ви ж кадрова агенція?
- Ні, не ми.
- А де?
- Звідки ж я знаю?
- Ой, а в кого ж спитати?...
- Спитайте у охоронця.
- Вибачте...
- Та нічого.

Працюємо... Заходить чоловік трохи вже в літах. Приємної, я б навіть сказав - веселої зовнішності. Ну де ж я його бачив? Чомусь здається, що в цирку. Він, постійно поглядаючи на прапор з великим написом MICROSOFT, що висить у мене за спиною, питає:

- Доброго дня! Ви директор? Я одразу зрозумів, що Ви директор!
- Чому Ви так вирішили?
- Ну, дивлюся я на Вас і думаю - директором можете бути тільки Ви.
- Ні, Ви помилились. Я лише секретар. А директор - ось ця пані навпроти.
(Насправді ж у нас-то і директора немає. Вірніше, він є, але не тут)
- А що Ви хотіли?
- Свою пропозицію я хотів би озвучити лише директору.
- Ну Ви розумієте, що директор не тут. Ви розкажіть, а ми йому передамо, або самі вирішимо Ваше питання.
- Ні, мені потрібен саме директор. У Вас же серйозна компанія (в черговий раз він глянув на чарівні літери MICROSOFT).

Здається, ми почали здогадуватись, що йому потрібно.

- Ви, напевне, шукаєте спонсорів? Але ж ми - не Майкрософт. Ми їх партнери. І Біл Гейтс мені не рідний дядько, на жаль.
- Так, дійсно жалко... Вибачте.
- А якщо не секрет - хто ж нас просив про допомогу?

Він протягує візитку. На ній - прізвище, ім’я, по-батькові та назва установи, в якій він працює: Дніпропетровський Державний Цирк!!!

Працюємо...

- Вибачте, у вас курси...
- Так, у нас!
- ... секретарів?
- Ні, шановна, Ви помилились. А чому Ви саме до нас звернулись?
- Ну, мені сказали, що десь на третьому поверсі... А у вас двері відчинені...

Так ось в чому справа! Мерщій зачиняємо двері.
Працюємо... Десь з годину нас ніхто з коридору не турбує. А чи не випити кави?
Після кави стало трохи душно. Піду відчиню двері...
Аж раптом:

- Здрастуйте! Я за ліками!