1. Ніч на Марсі

Ніч на Марсі завжди сиротлива й сумна.
Марсохід шкряботить траками по безлюддю.
Наче хоче, аби зруйнувалась стіна
між землянами і марсіянською чуддю.

Тільки стіни усі поміж нас є самих.
Апарат затягнуло в приховану вирву…
Що ж, він сам напросився… В пустелях німих
я вже пішки долаю самотності прірву.

Карабін на плечі. А у мозку – запал.
Запал серця веде крізь усі небезпеки.
І вгорі остигає Галактики шал,
і несуть немовлят міжпланетні лелеки.

2. Майже такі самі

Вже з немовлят міжзоряних лелек
зростають позаземні орленята
й дорослішання карколомний трек,
мов центрифуга, крутить їх затято.

І всі перевантаження життя,
виламуючи з овиду світила,
розплескують до світла, до злиття
із ним, пекучим, незміцнілі крила.

Вже зорельоти вимагають дій.
Вже потом виступаючи зі шкіри,
вага думок і невагомість мрій
долають сумніви і недовіру.

У достиганні сполохів навкруг
протуберанці загусають в лаву
й Галактики найкраща з центрифуг
від руху відокремлює обаву.

3. Перестарок

Обави струс ущух
і чистий рух
розкидав сателіти по орбіті,
і часу рвуться невидимі ниті,
як, часом, рветься галактичний дух

на клапті душ. Так з молодих епох,
долаючи надсвітловий прошарок,
минулого Землі здирає мох,
у спогади закутий, перестарок.

4. Зловмисники

Хто у спогади закутий, хто старий, не задерій,
той чи втямить, як нам бути!? Нам, оголеним до мрій.

Тим, хто п’є майбутнє, наче воду зоряних джерел,
хто не квилить і не плаче, а клекоче, мов орел.

А чи клекотить вулканом найжаркішої з планет,
де над магми океаном лине караван ракет.

Мріями ми на узбіччя зметемо світ спогадань!
Хай зловмисниками кличе нас дорослість покарань,

хай фантазія не вміє стерегтись часів лихих –
летимо ми крізь події, а не боязко повз них!..

І у трас багатострунні, мов акорд, зникає рій
дітлахів, що є відлунням спогадання наших мрій.

5. Хроніка

Відлуння спогадання наших мрій
сховалось у прадавні документи,
папіруси, дискети та кристали,
в яких цих мрій космічна епопея
розсипана на позначки і дати
повільних швидкостей досвітлових
літописів та хронік. І тому
у них вогненний бешкет репортажів
впікає хтось, щоб світловий бар’єр
здолала каліграфія істоти,
що всілася на камінці Землі
край іскри Сонця й потім звідси в вир
Галактики пруднулася відчайно,
як наші зорельоти. Та слова
розтягуються в літер нескінченність,
зникаючи у далечі для того,
хто втупився очима телескопів
у полум’я надсвітлових сердець,
яке сльозою раптом вибухає…
І хроніками знову репортажі
стають на цвинтарях… Між дат тужливих
життя пілотське втискують земляни…
Та ми живі!.. І скинувши броню,
пропечену і спечену із часом,
ми з інших вимірів і від чужих зірок
вертаємось до вас, неначе вирок
історії, яка не вийшла в строк
в майбутнє із минулого комірок.

6. Двоє з «Таймиру»

У майбутнє з комірок минулого і
зі старих зорельотів наївних конструкцій
ми виходимо, щоб залишитись людьми
в віртуальні часи квантових революцій.

Час чавунним стає в зсуві неба й вогню,
там, де статуї тіл падають з постаментів
(я і сам народився у тому краю,
на окраїні випалених континентів).

Зореліт, як і край, називався «Таймир»…
І нас був екіпаж… Залишилося двоє,
що в не наше століття свого штрихпунктир
все ж проклали, із космосом вдавшись до бою.

Адже космос не місце, а вічний процес.
Не мандрівок мета, а повернення засіб.
Ми тому й не вмремо, навіть впавши з небес,
що це – наша Земля. Хай і в іншому часі.

7. Саморушні шляхи

Десь в іншому часі наша Земля,
впіймавши безодень страхи,
несміло від немочей прищепля
собі саморушні шляхи,
що обрій заслаблий долають геть
безпечно для тих людей,
які запровадили лагідну смерть
міжзоряних одисей.
Дороги водночас живі й неживі,
мов інопланетний жах,
сплітатимуть вічно догоди криві
на диких материках,
коли вже не стане ні Сонця, ні нас.
Тому в епідемії центр
премо ми й чавимо заданих трас
хвороби, як сколопендр,
щоб час наш упертий, час мандрівників,
знайти в опочинках земних:
неможна згубити важких шляхів,
якщо вже крокуєш по них.

8. Скатертина-самобранка

Не можна втратити шляхів,
якщо ти ними вже простуєш
і часом завтрашнім пульсуєш
у звивинах його слідів
там, де хаоси симетрій
здригаються від перетворень
у філософії прискорень
інь-яню спогадів і мрій.

Нащадки й предки повсякчас
у точках дотику шумують,
киплять безмежжям, бенкетують,
допоки рух зірок не згас,
і там, де інь впадає в янь,
розмови точаться до ранку,
а скатертина-самобранка
аж ломиться від частувань.

І головне за цим столом
не сплутати Плутона з Планком,
провалля – з небом, хіпі – з панком,
земне добро – з космічним злом,
бо спершу десь аж на краю
ядучі з’являться наїдки,
а потім самобранка швидко
заповнить ними все меню.

9. Повернення

Викинь в ілюмінатор меню,
самобранку зібгай та провітри каюту,
і здери з них обшивки броню
люто.

Без скафандру попробуй постань
у жалобі, з оголеним серцем,
за всіма, хто полинув за грань,
залишивши тебе на Землі спадкоємцем.

Спадкоємцем не давніх планет,
не з майбутнього цивілізацій,
а повітря, що гне очерет
тут і зараз, як видих тополь і акацій.

В ньому чутно братів голоси,
що до них так і не долетіли…
Саме тому в сузір’ях роси
оголяєш до спогадів ти своє тіло.

А як рани закинуть тобі,
що до космосу ти не повернешся з дому…

…Треба космосом стати тоді
самому.

10. Томління духу

Я космосом стаю і, в чорторий
себе самого закрутивши петлі,
іду по впорядкованій планеті
неголений, нечесаний, босий.

І вірю: вранці серці збереже
зірки невпорядковано святкові,
і знаю: пощастить іще в любові,
нехай в коханні не щастить уже.

Гучнішає томління голосів,
сигналів поклик, шерех застережень…
Лише квадратні корені черешень
мовчать під логарифмами плодів.

В цих формулах – до віття перехід.
Освячую росою голі литки
і в ніг чужих зникаючі відбитки
свій намагаюсь вкарбувати слід.

11. Десантники

В чужі відбитки нам ніяк
не вкарбувати слід:
тривога, а не переляк
гальмує зореліт.

Навколо – тиша. Для землян
нема тут родаків.
Бо базі інопланетян –
мільйон земних років.

Вони пішли. А ми прийшли.
Та й розминулись геть
над хмаровинням з кушпели,
густющим, як камедь.

Під ним – планета. А на ній,
під базою, десь там,
в руйновищах лежить чужий
незнаний скарб.
Не крам.

І стереже його не флот,
а буревій злоби…
Тримає вперто курс пілот
у нурті боротьби.

Тримай його не навмання,
а як твердінь – Атлант!..
Сторожу давнього знання
штурмує наш десант.

Не ймуть десантники порад
розлючених планет:
бо підуть як вони назад,
хто ж піде уперед?..

12. Глибокий пошук

Назад не повертаємо,
йти уперед не мріємо,
бо третій вимір маємо
і відповідно діємо,
занурюючись остовом
ходи артезіанської
в глиб, де солоним космосом
безодні океанської
галактика охоплена,
де ми зі субмариною,
геть за ефектом Доплера
скорочуючись, линемо
до зір, за них сприймаючи
люмінофорів порості
й себе самих шукаючи
в глибинній неозорості.

13. Загадка задньої ноги

У неозорості глибинній
шукаючи самих себе,
не всяк шляхів переплетіння
сплете в подію, що шкребе
стежину задньою ногою,
мов поле між копиць – віслюк,
якого Бурідан собою
назад штовхає від розпук
з немислимим здоровим глуздом –
не як якийсь там хуліган!..
І всесвіт суне в прірву юзом
всім заднім розумом землян
від парадоксів суголосся,
від помилок… Та в прірві цій
усе, що з нами відбулося,
живе у вічності подій.
Там, зачекавшись не нірвани,
а зливи грозових принад,
дрімотний супокій савани
снить у вібраціях цикад,
аби розсипати із хмарищ
і кинути з усіх боків
сліди історій, вчинків, явищ,
під задні ноги віслюків.

14. Свічки перед пультом

Під задні ноги віслюків
лягли сліди автомобілів,
а не покручених візків
астрологів чи некрофілів.

Це значить: я вперед іду,
долаючи дитячий страх,
хай і в незвідану пітьму
встромився невидимий шлях.

Хай кожен мій наступний крок
гамують злісні чоловічки,
ніч зашифрованих думок
тече од свічки і до свічки.

В ній кожна мить – остання мить,
в ній, на узбіччях неботраси,
всіма будинками мовчить
міст кристалічна біомаса.

Дахи її пропалить рань.
Та поки в вікна вічність рине,
у мертвій зоні поривань
я – генератор для лучини.

Пульти розподільчі псую:
не варто щось розподіляти,
аби людину – геть усю! –
вночі на аркуш записати.

15. Природознавство в світі духів

Щоб людину уночі
записали толмачі
чи на аркуш, чи на флешку,
скиньте к дідьку опанчі!

І від мантій та емблем
до машин та мікросхем
зникнуть простори дискретні
післязавтрашніх проблем.

Між оголених зірок
стане чутно, як, за крок,
всесвіти психодинамить
математика думок.

А матерії знавець
раптом втямить: він гравець
на старих замшілих стінах
неподоланих фортець.

Там, де небо вже бліде…
Де світило вже гніде…
Де енергія зникає
раптом, невідомо де…

Та, хоч край того нуля
тануть зорі і земля,
з біополем співіснують
гравітації поля.

Там єднає полюси
світло пітьмі навскоси,
там сини летять у всесвіт,
стишуючи голоси.

Поки звук той не затих,
має, з сил своїх слабких,
будь який природознавець
догукатися до них.

Тож усе життя всі ми
світло ліпимо з пітьми,
аби вигадані духи
стали справжніми людьми.

16. Про тих, що мандрує і подорожує

З духів ті людьми стануть справжніми,
в мандри тягне яких магнітами
і до міт які є уважними,
що їх ними зірки відмітили.

Серця інопланетна позначка
пульсувати в них не зморилася,
а життя земне – просто позичка,
щоб позначені врешті стрілися.

А життя чималими дозами
витікає, в сузір’я граючи,
та й шукає у небі розуми,
чим вони є й досі не знаючи.

Просять розуми схаменутися…
Намагаються розмагнітити…
Нам не зле б, мовляв, розминутися,
щоб спочатку себе помітити.

Тільки будуть розуми втрачені,
як не звалять в них огородження
мандрівці, що здавна позначені
перехрестям серцезнаходження.

17. Упоряджена планета

В серці знахідки перехресть
експедицій, рейдів, пришесть,
ми шукаємо путній зміст
планування порожніх міст.

На далеких зірок межі
ці міста нам не є чужі,
просто не вистачає нам
зниклих з них інопланетян.

Через зникнень цих загадки
семигранні блищать гайки
на емблемах та прапорах
в шукачів нових таборах.

Символ техніки – ця деталь.
І вкриває безмежну даль
впорядкованих володінь
механізму зловісна тінь.

Бо цей світ кольорів і трав
інший хтось упорядкував,
хоч і видно межи травин
лиш сліди неземних тварин.

Вони теж, мовби ми невчас,
утікають кудись від нас,
як розумних істот життя –
від механіки забуття.

Тож ми маємо цій землі,
вставши на зорельотів тлі
без скафандрів і без одеж,
довести, що живі ми теж.

18. Поразка

Ми, без скафандрів та одежі,
доводимо, що ми живі ще
в автоматичному безмежжі,
де в чорних дір гобоях свище
безодня й діти-мегатрони
чикрижать людські космодроми
на механічні ембріони
і електронні хромосоми.

Там, застарілі почуттями,
конають люди у маразмі –
пластмасовими упирями
з вен висмоктана хвора плазма,
а з мозку – мрії: безголово
їх пестить Мережі оруда.
І люди йдуть на все готове.
Але, чи є вони ще люди?

Ласкава і зручна поразка
не дозволяє цього знати.
Але, чому як раптом брязка
якійсь алярм і автомати
псуються, то, до біса звично,
боронимо ми, мов дитину,
машини невразливість вічну,
слабкішу смертності людини?

19. Побачення

Невразливість вічна механізмів
смертності нашої є слабкіша,
бо у чернетках усіх організмів
людину совість невпинно пише.

Чим вона є, ніхто не знає…
Та почерк совісті видно відразу,
коли самогубця-землянин конає,
закреслюючи галактики фразу.

Або з зашморгу він орбіти
випавши й збадьоривши тіло,
чавить ним інопланетні квіти
по земному зарозуміло.

Гаразд!.. Не квіти, а монстрів…
Звісно, що з нашого погляду…
Втім, той для космосу є загострим
до цілковитого з ним розладу.

Погляди й постріли сплутало,
самого себе злякавшися, людство.
І в музеях росте опудал
кількість, клечана безрозсудством.

Бо мисливці
до них вертають
і нерозсудливо, й безрозсудно.
Неначебто, інших турбот не мають
в світі вітрин, що блищать марудно.

Впираються без кривотлумачень
лобом в скло,
як в екран у рубці…
Триває вічно сумне побачення
вбивці
з жертвою самогубці.

Очі живі і штучні очі
вузлами поглядів пам’ять в’яже,
а навкруги криваво хлюпоче
зірване дихання відображень.

Епопей галактичних родич
скорочується в фентезійну повість,
бо мисливець і вдала здобич
зв’язані,
наче вчинок і совість.

Тож, перед ким мисливці уклякли
у розумінні: воно не вмерло?
Бо люд полює лише на клапті
чогось, що себе самороздерло

на кожного з них, на життя, на розум
інопланетний, земний... І долі
музейних тіней біоценози
лишають тільки очі.
І зорі.

20. Якими ви будете

І тільки очі та зірки лишаються
у, бурштиновому, світання хересі,
бо небо до багаття повертається,
розпаленого звечора на березі…
Вертається воно не автоматами,
не інженерами і не мисливцями, –
людьми, що вчили ніч відпочивати і
уху варити, та й Землі гостинцями
ділитися з галактиками цілими.
Й кортить лише, коли чарки здіймаємо,
аби нащадки наші в нас повірили,
бо ми, якими бути їм, рішаємо.
І риба грає річкою мінливою,
і кола на воді кружляють вальсами,
і ніч уже
не буде сиротливою
десь, навіть на далекому ще, Марсі…

2018

0001

Людей, країн, галактик розбігання
на атоми знов крає світ, а в нас
перепалило обрії і час
історії коротке замикання:
засліплені, ми втратили свій шанс
вогнеходіння (чи вогнелітання?),
ходу перетворивши на блукання
серед церков та продуктових баз.
І, котячись за силами інерцій,
вже кульки сірої речовини
зіщулились незграбно, мов оклецьки,
та й вмерзнувши в ніщо самотини,
чекають там на розум чужинецький,
свого не розгадавши таїни.

0010

Книжки розпродано. Пустий мій кабінет.
Лиш павуки по стелажах тупцюють...
А люди по провулках циркулюють
на найзагиблій з тисячі планет,
де перетворюється у падіння лет
і недозволено блукати, де працюють
ті двигуни, що вир небес прасують
і тягнуть з мулу в небо очерет.
Сузір'їв цвіль... Уламки метеорів...
Слова... Луна... І та - на рівні вух...
Круки із бань зруйновних соборів
спостерігають, хто з земних горюх,
здійнявши очі вище світлофорів,
незаборонений побачить рух?

0011

Нам невагомості б не розплюскати
перед стрибками із церковних бань!..
А так, з тоталізатору змагань
викреслюючи биті апарати,
нас обезкрилюють рокфеллерів сократи.
Та видибавши з колу нарікань,
повторюємо, з лиць зітерши твань:
"Ікарам не навчитись гендлювати!.."
Втім, знов згасає зіронька нова,
круг яток обертаючися кволо,
де персоналом зветься вже людва...
І все ж... І все ж... Зникаюче-прозоро
відлунюються космосу слова
в куті глухому замкненого кола.

0100

Коли богів, поетів та командос
з орбіти скинуто на гостряки
руїн, що крають мозок на думки,
коли серця потрощено на гамуз,
майбутнє не вгадає й Нострадамус.
Та впалі з неба і самі з руки
на жереб кинуть зорі-мідяки,
ворожачи. Вслухаючись у гаму з
нот впертих крил симфонії вітрів,
що гне антени, наче бадилини.
Бо час настав, щоб кожен зрозумів,
що ми усі на дні ультрамарину -
лише анігіляція світів.
Тривалістю в одне життя людини.

0101

Відгуркотіли двигуни та жорна
і в землю трансплантоване життя
усе ж зростання робить відкриття,
обернувши падіння метеорне
на злет у нескінченність ілюзорну,
де знову себе рве без каяття
та й пада в небуття чи забуття
крізь темінь вен та неба невідпорну.
І, загалом за пульс безсмертя вдячні,
живі ми - простір, мертві ми є час,
а якщо робимо щось необачно,
то заспокоює усе ж те нас,
що падати у всесвіті не лячно,
бо випасти із нього людям - зась!

0110

Відірваний від небосхилу клаптик,
я хочу, руху всупереч краплин,
з безвиході зірватись бережин
в розгардіяш молекул та галактик.
Та рятівник мій - вічний математик! -
трима мене, пишаючися тим,
що він - вінець, творець, громадянин,
а не якийсь міжзоряний романтик.
А я кричу йому з руїн ракет,
щоб він із пихою Землі як долі,
покинув би мій епос, мій сонет,
десь на розгрузлих манівцях історій.
Бо найпихатіші з усіх планет
є передчасно виснажені зорі.

0111

У безнадії стресів - чи нірван? -
крил реманент склав кам'яний грифон...
І вклепавсь у змертвілий пантеон,
ні людям не потрібний, ні богам.
Та я крізь пил музейних мелодрам
покину, мов антену електрон,
уярмлений тяжінням космодром
по траєкторії кардіограм.
Бо я живий ще!.. Ще не монумент
в космічному відлюдництві митців!
Бо є різниця, де ти інструмент
кладеш на попіл спалених мостів:
чи край ночов, потрощених ущент,
чи біля вщент розбитих кораблів.

1000

Обшмулений незнаним досі лихом,
сльотавий день вповзає нишком в ніч
по битих скелечках людських облич,
що вже тирлуються у черги стиха.
І я, неначе вивітрений вихор,
торкаюся зопрілих спин та пліч
там, де у смерку зоряних узбіч
провідники вже не тамують пихи.
Бо йди ти хоч у храм, а хоч в шинок,
все одне у вокзальному замісі
лик мандрів крають пасажирські риси.
І я волаю, роблячи ще крок:
"Не шліть до мене янголів чи бісів,
я своїм ходом верну до зірок!"

1001

Пройшовши пішки світ самотній цей,
прохаю в вічка каси я уклінно
квитка у Магелланові Хмарини
або хоча б до станції "Персей".
А навкруги, вся зліплена з речей,
людська юрма зацитькує людину,
погуркують опівнічні машини
і світить порожнечею з очей.
Бо хоч квитки є до Рив'єр та Ольвій
(раніше ж до Ухти без вороття),
але чомусь сумний касир поволі
уривки слів складає до пуття:
"Аби здолати лабіринти колій,
потрібна зміна напрямку життя".

0001 0000

Вичавлюючи темряву з зіниць,
я знову прокладаю шлях невтомно
закинутим у безвість робінзонам,
а в шпарах між зірок та блискавиць
хай скиглії чекають моровиць,
процвиндривши запаси апейрону ,
коли я попри катастроф закону
нових світобудов являю міць,
здолавши просторів земних пристріти.
І ось стає долонею кулак,
ось людству непотрібні ворожбити,
бо непомітно, наче в цифрі знак,
одвічне запитання "що робити?",
змінилося на більш вагоме "як?"

0001 0001

Як роз'яснити побуту потоку,
що часоплин не має порожнин
і кожен з нас зірок громадянин,
що пам'ять втратив від падіння шоку?
Що кожен день - це не уламок року,
а лиш одна з трьохсот його цеглин?
І що ми у вировищі хвилин
знаходимося в центрі, а не збоку?
Як віднайти слова - не словеса! -
в опівнічній розхристаній жалобі,
котра не так смутна, як навісна,
про те, що навіть в досвітки недобрі,
коли всмоктали хмари небеса,
нам завжди залишається ще обрій?

0001 0010

Десь за дверима сизого світанку,
хатинок гальма видерши з планет,
вже крають космос дюзами ракет
тяжінням замордовані підранки.
А мегаполісних будов уламки
сповзаються у кам'яний замет,
де хмарочос, як і простий намет -
лиш часом замасковані останки
космічних кораблів. Цей дивосвіт
рипить бетонами і досі пам'ятає,
як падав зореліт на зореліт,
бо він таки ще їхні форми має
і в сивих саркофагах пірамід
пальне віків ще, мабуть, зберігає.

0001 0011

Нам надані міжзоряні права
і хто вважає, що без них нам краще,
нехай згадає просто й немудряще:
ми - орден зореходів. Не людва.
Бо тих орбіт не вивезе крива,
хто кида сам себе напризволяще...
Та у кватирок вишкірені пащі
незрозумілі падають слова.
Але вже на опівночі світлині
біліє вікон полінегатив
і рветься з генів кожної клітини,
розплюскуючи вакуоль віків
у часовому вимірі руїни,
крик закіптюжений єретиків.

0001 0100

Слова, по вінця сповнені гіркоти,
у просторі осяянь та прозрінь
крізь рими мрій верлібром сновидінь
проточуються. І шепочуть всоте,
що треба будувати зорельоти
й пробудження здолавши височінь,
куйовдяться мозки земних створінь,
котрі згадали, що вони істоти -
як ці тварини, як оця трава -
космічні й тому достеменно вічні.
І вчинками стають усі слова,
і очі вже здіймаються над ніччю,
і ось, неначе чорна кропива,
усесвіт нам обпалює обличчя.

0001 0101

Змолов хребти час на пустельні пляжі...
Замаскував під чайок злих круків...
Але серед самітництва років
той не працює - відчайдушно кряжить,
хто єдністю сузір'їв переважив
руїнницьку гризню одинаків
і серед розпорошених пісків
себе відчув зненацька в екіпажі,
в якому кожен йде за кроком крок
назустріч іншому по чорній зоні
гірких розлук. І ось вже ланцюжок
слідів з'єднавши в зустрічей безсонні,
звитяжним самоспаленням зірок
пашить пустельний обрій робінзонів.

0001 0110

На дюз уламки командор присів,
відчувши знов од розпачу нудоту,
бо стало огинають зорельоти
найкращий із окраїнних світів.
Бо цю планету як космічний риф
у лоціях означили пілоти,
а залишки команди без роботи
навкруг завмерли в мить конання див,
коли надіями вже мозок греба,
коли серця - обгортки порожнин.
Так мо' самих себе винити треба,
що кам'янисько гостряків руїн
стирчить на тлі розколотого неба
над безладом засохлих бадилин?

0001 0111

Сузір'я - це чиїсь ініціали,
що ними мрій підписаний проект.
А кожен з нас - непізнаний об'єкт,
який ми самі недобудували,
бо довго інші креслення вивчали
на кульманах несамовитих сект,
що плетиво орбіт як той проспект,
уклечаний червоним, уявляли.
Асиметричні скло, бетон, метал,
застигли, мов гармонія харизми,
що розум врівноважила і шал...
Але в змертвілому надмеханізмі
симетрію руйнуючи, кристал
живим стає зненацька організмом.

0001 1000

У нетерпимості невдах одвічній,
у нетерплячості нових зірок,
найголовніша з наших помилок
це та, що ми завжди є симетричні
минулому. Що ми категорично
не уявляєм хаосу думок
як прапервісну цілісність грудок,
що склались, в іншовимірно незвичний,
впокорених безодень дивний лад,
де ні сміття немає, ні руїни,
а є творіння пречудовий безлад.
І атоми, мов цементу - цеглини,
чигають на життя, що знов воскресло
в татуюванні електронних плат.

0001 1001

В молекул нетрях електронні хмари
з завзяттям, що й не снилось дикуну,
зчепились в газ, а потім - в рідину,
що вже народжує клітин отари
і в плоть живу - так, що валує пара! -
тирлує їх за одною одну,
людини вигадавши дивину,
яка в родини ліпиться помалу.
Родини - у країни, а вони -
в планети, зібгані з думок, не з глею!..
І ось, в єднанні крику та луни,
з надатомів зірок усесвіт склеїв
той, хто ізнову браму відчинив
в творіння нескінченну одіссею.

0010 0000

У вирі формул вже нуртує час...
У венах кров пульсує, в мозку - розум...
І всупереч радіаційним дозам
живлющий простір точиться крізь нас,
розбивши ночі синій плексиглас,
хворіючи лише метемпсихозом.
Уже віршами палахкоче проза
закрутистих шляхів космічних трас,
де ми своє будуємо світило.
З казок. З уламків. З безладу юрми.
І ось, так по-дитячому невміло
торкаючися досвітку крильми,
мій зореліт - моє сталеве тіло -
вилускується з кокону пітьми.

0010 0001

Коли усесвіту гіркі трудяги
почують в мікрофонах: "Ключ на старт!",
ти відірвись від галактичних карт,
акордами розбурханий звитяги.
Вкладай у невагомий біль наснаги
непогамовного тяжіння гарт,
коли твій найулюбленіший бард
переклада зірок бузкових саги
на мови, що до скону вже земні.
А в мить, коли у рубці стане тихо,
на гриф його гітари обіпрись,
як на вогонь - космічні двигуни,
й навідліг вдаривши об землю лихом,
відчуй солоний смак просвітлих сліз.

0010 0010

Закінчується навіки воно -
роз'єднання усесвіту й людини!
І вже нема злоби ані краплини:
злоба ж бо є нестворене добро.
Хоч трощило нас нею і товкло,
ми зорельотів кинули зернини
туди, де нас чекають сонць перлини,
планети й полохливі НЛО.
Де від кубелець орбітальних станцій
лягає наш несповідимий шлях.
Де простір вигинається, мов лінза,
щоб роздивитись крізь протуберанці
тих, в кого відобразилась в очах
галактики одвічна материзна.

1996, лютий-червень

„...Віднині я вважаю, що нічого не слід робити завчасно. Це стосується і прогресу... Словом, усьому – свій час!.. Народи ще не визріли для єднання. Тому я й залишаю вас”.
Ж.Верн „Робур-завойовник”

1

Я бранець міфологій неземних
римовану цю мову відшукав
за обріями дріб‘язкових справ
на згарищі галактик навісних

І довго там де жевріли світи
мінливе клуб‘я звуків ворушив
аби у космогонії віршів
початок свій і Всесвіту знайти

Про знайдене судити не мені
але ж примушу недаремно я
тих дертися по схилах майбуття
хто вгруз по шию у минулі дні

Я розповім усім навиднокруж
тихесенько немов луна зо склепу
як вклепався у зоряну халепу
в часи нікчемні скам‘янілих душ

Коли аорти рвала згусла кров
а тулуби і стовбури і стебла
видовищем розхристаного неба
товкло на краєвиди катастроф

Коли сумління вапняковий карст
байдужості каверни роз‘їдали
коли однаковісінькі ставали
і драма віри і безвір‘я фарс

Коли червоно-чорний пес війни
прокинувся та й іклами снарядів
рілля пошматував коли занадивсь
поганський бог здійматися з труни

Мене з зірками в час той чорнобожий
зв‘язала випадковостей тасьма
хоч трапилося це з нами з усіма
бо один з одним ми нудотно схожі

Бо тим страшне товписько що не кожний
чекаючи інструкцій та команд
читати випадковості спроможний
немов долоню хитрий хіромант

Одинаками є завжди провидці
але у звироднілості часів
коли народ є сумою нулів
займає чільне місце одиниця

І числами згуртовує усіх
хто знає ідучи за нею в мандри –
не гірш брехні людей вбиває правда
та перша дужих друга же слабких

2

Коли у майбуття ми крокували
однакові мов з гаслами сувої
вчинилось так що вожаї-герої
над порожнечею лиш панували

Бо ми з шерег парадних випадали
немов з рушниць відстрелені набої
і манівцем Галактики виткої
в світи що самі винайшли втікали

Луна стрибала відчайдушним дробом
коли на тих сувоях вслід за мною
слова й обличчя повертало боком

Я біг заприсягнувшись головою
що простір точно вигаданий Богом
а час беззаперечно Сатаною

3

Моя Галактика лиш виникала
і враз застигла в чудернацькій позі
коли як повну пляшку на морозі
Імперію раптово розірвало

Від холодів ще світ був у знемозі
а ми вже гаряче фантазували
й новим країнам назви надавали
заплутавшись в уяви верболозі

І з науково-фантастичних снів
ми жебоніли наче з рани кров
до дійсності бетонних берегів

Аби на них вкривати знов і знов
бруньками з болем згадуваних слів
сухе бадилля досі мертвих мов

4

Ми поверталися відчувши жах
від розуміння наданого нам
що сивих зірочок смутним синам
міжзоряний не подолати шлях

Тягнуло нескінченністю з пітьми
життя ж було обмежено-пласким
а час навкруг наляпав стільки змін
що змінювань не відчували ми

Нас катувала нездійсненність мрій
та на кургані позабутих рим
здіймав прадавній прапор чатовий

І ми жили переконанням тим
що хтось та має вкласти зміст новий
в єство усохле викопних країн

5

Палахкотіла пам‘яті свіча
я вогника розгадував секрет
неначе заблукале дитинча
у пущах не обчислених планет

Тягнувсь до неї я з останніх сил
прив‘язаний до брил материків
і зрушивши сонця усі довкіл
з фантастики історію робив

Прадідівську країну я згадав
поволеньки здіймаючись з колін
і Всесвіт наш збігатися почав
хоча за Хабблом розбігався він

Я кинув речі в носія візок
щоб вогник в метрополії не вчах
і хоч не міг дістатись до зірок
але вже взнав до України шлях

Гасав лунким вокзалом друзів крик
про відстані про втрату берегів
і вдовольнявся п‘яний провідник
квитками учорашніх наших днів

Але з моїх приятелів один
прошепотів крізь дружні стусани
що відлік відстаней між двох країн
провадимо не в кілометрах ми

І оголивши серце він благав
щоб я накинув невеличкий гак
та й до Кавказу на день завітав
височини здолавши переляк

Всував мені покреслений папір
листа до свого рідного села
й мертва несамовитість сивих гір
чомусь для мене раптом ожила

Бо мріли очі в нас як у братів
і хоч одна від одної були
країни наші далі навіть слів
тремтіли доль гордієві вузли

Я згодився не знаючи про те
що може гак скрутитися у гвинт
що шлях додому іноді веде
у нескінченних мандрів лабіринт

І що перетворившись на луну
в ненависті готичному кублі
я з нього випаду і прослизну
поміж долоньок неба і землі

Усе це потім
поки же пішли
з перону друзі рейок осторонь
і проза оберталась на вірші
як в рушії солярка на вогонь

6

А до купе сусідоньку прибило
що іншої не розумів роботи
ніж битись за державу очманіло
отих новітніх географій проти

Казав що зрадники цей розбрат нам
підкинули немов під ковдру кобру
і корчами випробують на злам
Імперію премудру та предобру

Я сумнівався хоч здійнявши брови
дививсь на нього як бідак на Зорро
бо був тим горювальником зразковим
відомий телерепортер Сашко Трезоров

7

Коцюбилися обрії потворно
мов божевільний бгав їх верхолаз
аж ось коліс відгуркотіли жорна
на передгір‘я висипавши нас

Своїх облич ми шкіру обдирали
об погляди озброєних людей
і кожен з них ідей та ідеалів
був повен вище рота та очей

Імперський прапор попри всі угоди
був ними скинутий зі стрімчаків
і розгальмований тягар свободи
по слову з них вичавлював рабів

Нас загалом по-доброму вітали
та ми з Сашком були чужими там
бо наче збіжжя лиш пітьму ми знали
бо стебел світ був невідомим нам

Трезоров зйомку вів поки не смеркло
і шепотів:
ну бунтівня чекай!
ви скурві діти так жахнетесь пекла
що навіть позабудете про рай

Розвалимо нових кордонів мури
щоб встановити знов закон і лад :-(
дивися нам услід вояк похмурий
на брук ще спрямувавши автомат

Вже сутеніло і у передмісті
вовтузилася приспана війна
а над дахами білий місяць висів
немов посмертна маска товстуна

8

Ще не благословилася зоря
коли Імперська мста розпочалась
горлаючи у попіл падав час
і дудніла конаючи Земля

Кріль полум‘я поганського витки
точивсь Сашкових телекамер блиск
я ж кам‘янів мов той фестоський диск
бо бог мій був не тАнки а танкИ

І ще не розшифрований ніким
в заюшеній ненавистю юрмі
я вкарбував у Всесвіт позивні
призначені і мертвим і живим

А навкруги цівки крицевих злив
змивали плоть з потрощених кісток
і гангренозним кольором зірок
виблискували крила літаків

Волав Трезоров:
що ти там ізнов
десь забарився? йди допоможи :-)
він був увесь у кіптяві й іржі
мені ж здавалось що це людська кров

Та не лишився з ним я сам на сам
бо наче з маячні руйнівника
до нас наблизилась якась гидка
горбачка зі сповитим немовлям

9

Довкіл зростали геометрій хиби
і вибухами викривлялась мла
та зосереджено заглиблена в загибель
із легкістю примари жінка йшла

Вловившись у потворну пастку тіла
чвалала тінь зруйнованих світів
і реготав Сашко на неї вміло
байдужий спрямувавши об‘єктив:

Оце є заколотників мадонна
який то буде незрівнянний кадр! ;-)
а за горбачкою ревів стотонний
двигун закутий у броні скафандр

Неначе хижа зоряна химера
за здобиччю залізо то повзло
в останню мить під рило БТРа
жбурнув себе я мов каміння в скло

Легенько забряжчали скалки смерку
я в Землю втискував крихкі тіла
аж ось зригнувши кулеметну чергу
почвара далі плазом поповзла

Звелась горбачка й дитинча підняла
і я аж висолопив язика
бо з пелюшок розгорнутих стирчали
всі вкриті смухом пальці малюка

10

Я відсахнувся і заціпенів
повискували кулі-опирі
й безформне метушіння почуттів
застигло жаху контуром в імлі

Аж ось до нас підскочив знов Сашко
до змови приєднавшися подій
і з мене щось збентежено втекло
немов зо світла в темряву крутій

Не знав полегшало мені чи ні
у центрі пандемії вогневиць
коли пожеж гойднулися вогні
в безоднях двох Трезорівських зіниць

Здійнялись брови в нього як стерня
бо у горбачки на руках шорстких
не звіреня – неандерталеня
скривило писок в пелюшках брудних

11

Один лиш зойк тривав цей переляк
і знову поряд з тінями химер
стояв несамовитий репортер
в реальність вгрузнувши неабияк

Спокійно мовив:
ти собі затям
що на війні можлива різна гидь
тут ще таких надивишся жахіть
куди там цей причинній з мавпеням :-(

Та я відчув що наш зіпсутий зір
і нестямом своїх драглистих слів
кропив Сашка аби він зрозумів
що це людська дитина а не звір

У відповідь він ляпаса мені
відважив і я знічено замовк
тоді до нас зробила жінка крок
і під плащем гойднувся горб її

Сашко ж її за плечі трусонув:
йди звідси це порада і наказ :-о
і ось тоді до знавіснілих нас
я враз зневагу всесвіту відчув:

Куди ж їм йти? облуду з роту змий
та їх же вб‘ють або розчавлять вщерть
а ти двох покручів відзнімеш смерть
і горців звинуватимеш у ній :-о

Трезоров вкляк:
спустися друже з хмар
тому мені огидне каяття
що як її так і своє життя
я на вітчизни покладу вівтар

У тебе на очах держави тло
відтворюється й тільки скиглії
в цей час канючать щось і взагалі
не нами світу вигадане зло :-\

12

І ось тоді я мовив тоскно й стиха
зацькований болючими думками:
не нами світу вигадане лихо
його безглуздість вигадана нами

Та форму роту набирають пащі
слів співчуття торкнувшися невміло
хоча й ми кинуті напризволяще
на вибухлих планет незграбних брилах

Бо ми є люди :-|
сполотнів Трезоров:
гадаєш ти я співчуття не маю?
але ж це ти як небозвід на зорі
на душі людство дробиш
я збираю

Ти руйнівник а я складач та лікар
і єдності багаття розпалю я
ним вдаривши по стулених повіках
бо поривань завжди пітьмі бракує

Лише іскринки ми світобудови
та у пекучому з‘єднавшись болю
спаливши розбрат зрадництво і змови
ми вирвемось як полум‘я на волю

Така Землі доріженька вогненна :-|
та ось моїх слів зашкварчало зілля:
але тоді мій друже достеменно
від зорь залишиться лише вугілля

Юрма ж завжди залишиться юрмою
допоки здогад не майне в ній тінню
що навіть в пітьмі під драговиною
нуртує магма і росте коріння

Але вогонь душі не є вулканом
бо примус надр земних то не свобода
бо лише воля внутрішнього стану
з виродливості досягає вроди :-)

Зненацька поряд автоматник грізний
здійнявся з ночі фосфорного глею
і впали на бруківку бляклі гільзи –
застиглі краплі крови Прометея

13

І впав Трезоров як підтятий дуб
в останній раз хитнулась голова
й червона цівка жебоніла з губ
неначе згуслі й згорнуті слова

Мені вже потім груди обпекло
та й кинуло мов сміття чи драння
кудись крізь гостре і чорнюще скло
у всесвіти позбавлені життя

Але я знавісніло не вмирав
і борсався в полоні моровиць
бо хтось віршів продовження чекав
десь за двокрапкою моїх зіниць :-

14

Лишившись на обвугленій планеті
з горбачкою у прірву я сповзав
та ставши збирачем монстрозітетів
спостерігати диво устигав

Бо пам‘ятаю як горбачка зняла
хустину й плащ труснувши сивий пил
як розпадався горб її помалу
на двійко шурхотливих срібних крил

Взяла в обійми мене
я піддався
зронивши в пітьму здивування й жах
а потім у повітрі загойдався
мов на правічних світу терезах

А поряд з пір‘ям ніжним та просвітлим
її малюк як в моторошному сні
обіруч учепившися за вітер
перетинчастими гатив крильми

Да Вінчі малював картини б з неї
це ж бісеня смухасте було як
відразливий гібрид крила з клешнею
з конвеєру хічкоківських розваг

І думав я що в кожного до свого
до джерела без усіляких мап
опісля катастроф своя дорога –
тому до Бога іншому до мавп

15

Де ж загубились ви
пророки здорового глузду
ті що йдуть навпрямки
крізь коло кривих дзеркал?

Скривлені небозводи
розплескано вже на овид
здряпано відображення
наче луску амальгам

Порох зображень
вітер мертвої ночі зносить
із чавунного неба
що розкришуючись бамкотить

Слухайте –
це утрьох
ми бовтаємось у ньому
немовби ті била в дзвоні
на болю линві

Бога ідею
я знехтував ще хлопчиськом
вірячи в розум
інопланетних істот

Вірячи в те що
створював космос Бога
і ось у планетній колбі
людина з‘явилась на світ

Звідки ж узявся
всупереч логіці янгол
той що тіло прострелене тягне
в киплячу височину?

І кодоли тяжіння
закривавивши своїм криком
я гойдаюсь у вирві
нерозгаданого мріяття

Та ось розумію
що це звичайнісінька жінка
з крилами як усі
дівчини на Землі

З Люципером мабуть згрішивши
з неба любові в багнюку
скинута ця відчайдуха
разом з потворним сином

Тут з жадань океану
краплю вона лишила –
щоби не згинули
у прірві маля та крила

Врятований нею
куль свинцем я розкраював жили
що серце тримали моє
у злосливому падолі сліз

16

Я пряв думки аби сповити світ
у марення болючому вогні
та осипався знов і знов зеніт
в миттєвостей мигтюче конфетті

Вже бездоріжжя вітер шарудів
і скроні розпашілі холодив
а гостряки обпалених руїн
зникали теж обернувшись на тлін

Аж ось поміж гір безжиттєвих двох
чи то Олімпів а чи то Голгоф
мов емерод в короні Сатани
з‘явилось НЛО у низині

17

І знов усе ставало навпаки
складалися зруйновані думки
а Бог що зорельотом керував
подобу інопланетян придбав

Ми в крісло рубки втиснулися втрьох
і Всесвіту вже відчинявся льох
і пасербиця космосу Земля
зіщулилась у зіроньку здаля

Жмакалися невіддані листи
на грудях їх розплющили бинти
і хворий гість двох неземних створінь
вріс у пірамідальну височінь

18

Крихких зірок просипалась принада
та враз розтанула в моїх очах
бо ті побачили як дитинча
мадонна годувала над приладдям

Вона схилилась оголивши груди
а він своїм жахливим чорним ротом
вкривав бруньки сосків слинявим брудом

О звідки ця злоякісність природи
що винайшла крилатий симбіоз
виродливості і святої вроди?

Конало запитання у мовчанні
в легені ж бо слова спливали з кров‘ю
і лиш зірки гойдались на екрані

Венера і Меркурій – ці планети
позаду залишились і безодню
розтяли ятаганисті комети

Аж ось з життям відверто несумісні
постали безкраї близького Сонця
у Всесвіту вогненному замісі

Виходить що рятунок наш був глупством
бо апарат метеликом на світло
летів летів назустріч самогубству

Вп‘ялись в повіки промені болючі
і не сприймав обвуглений мій мозок
протуберанців логіку пекучу

19

Довкіл сплелись річок вогненних русла
і стиснуте лещатами тяжіння
в них полум‘я речовиною згусло

Ущільнювалось як у магмі камінь
а крізь тетраедри вогню точились
людські тіла вогненними цівками

І ось – невмілий учень зіркороба –
я зрозумів:
матерія це тільки
є світло й тінь

І більш нема нічого

20

Аж ось в червоний бік змістився спектр
поблякнувши за межами безмежжя
і гравітації зламався вектор

І плазми машкара враз відлетіла
бо всмоктувала простір „чорна дірка”
захована у нетрищах світила

21

Нас втискувало в атоми і кварки
аж ось крізь вакууму незніщенність
навиворіт тіла смикнуло шпарко
з них виплеснувши душі в нескінченість

Я розпорошився на пам‘ять тіла
і втілився в коацерват
в рибину
і в плазуна що дихав ще невміло
і в ящіра
і в мавпу

І в людину

І „я” моє обернулось на „ми”
я був „боян-гомер-буанаротті”
я рабством був огидної юрми
і ще я був свободою народів

А поряд інопланетян мана
крутилася своїм спіральним шляхом –
із пари хмар розпочалась вона
скінчившись врешті решт людиноптахом

Я зрозумів що пір‘я вкриє крила
у дитинчат коли вони зростуть
і світ облич пом‘якшивши леліли
сторіччя як важка лискуча ртуть

Ця мить мабуть епохою була
та ось відчувши Всесвіту тягар
знов атоми зчепилися в тіла
полями електронних хмар

У простір знову увірвався час
і до шматку ладнаючи шматок
він з Сонця помаранчевого нас
жбурнув у синій світ нових зірок

22

Закінчуючи ці нотатки
я їх підправляю на слух
а поряд – малюк і крила
у нього вкриває вже пух

І смух випадає з обличчя
і вовна з живих сердець
але мені так здається
що мандрам ще не кінець

Мені ж треба ще повернутись
і вам друзі розповісти
що зорі – тунелі у небі
що душі – для духу мости

До Сонця шляхів не знаю
але якщо десь
комусь
вночі почуються вірші
то знайте:

я повернувсь :-)))