Астрополітам
Аркадію та Борису Стругацьким
з вдячністю за політ…

1. Ніч на Марсі

Ніч на Марсі завжди сиротлива й сумна.
Марсохід шкряботить траками по безлюддю.
Наче хоче, аби зруйнувалась стіна
між землянами і марсіянською чуддю.

Тільки стіни усі поміж нас є самих.
Апарат затягнуло в приховану вирву…
Що ж, він сам напросився… В пустелях німих
я вже пішки долаю самотності прірву.

Карабін на плечі. А у мозку – запал.
Запал серця веде крізь усі небезпеки.
І вгорі остигає Галактики шал,
і несуть немовлят міжпланетні лелеки.

2. Майже такі самі

Вже з немовлят міжзоряних лелек
зростають позаземні орленята
й дорослішання карколомний трек,
мов центрифуга, крутить їх затято.

І всі перевантаження життя,
виламуючи з овиду світила,
розплескують до світла, до злиття
із ним, пекучим, незміцнілі крила.

Вже зорельоти вимагають дій.
Вже потом виступаючи зі шкіри,
вага думок і невагомість мрій
долають сумніви і недовіру.

У достиганні сполохів навкруг
протуберанці загусають в лаву
й Галактики найкраща з центрифуг
від руху відокремлює обаву.

3. Перестарок

Обави струс ущух
і чистий рух
розкидав сателіти по орбіті,
і часу рвуться невидимі ниті,
як, часом, рветься галактичний дух

на клапті душ. Так з молодих епох,
долаючи надсвітловий прошарок,
минулого Землі здирає мох,
у спогади закутий, перестарок.

4. Зловмисники

Хто у спогади закутий, хто старий, не задерій,
той чи втямить, як нам бути!? Нам, оголеним до мрій.

Тим, хто п’є майбутнє, наче воду зоряних джерел,
хто не квилить і не плаче, а клекоче, мов орел.

А чи клекотить вулканом найжаркішої з планет,
де над магми океаном лине караван ракет.

Мріями ми на узбіччя зметемо світ спогадань!
Хай зловмисниками кличе нас дорослість покарань,

хай фантазія не вміє стерегтись часів лихих –
летимо ми крізь події, а не боязко повз них!..

І у трас багатострунні, мов акорд, зникає рій
дітлахів, що є відлунням спогадання наших мрій.

5. Хроніка

Відлуння спогадання наших мрій
сховалось у прадавні документи,
папіруси, дискети та кристали,
в яких цих мрій космічна епопея
розсипана на позначки і дати
повільних швидкостей досвітлових
літописів та хронік. І тому
у них вогненний бешкет репортажів
впікає хтось, щоб світловий бар’єр
здолала каліграфія істоти,
що всілася на камінці Землі
край іскри Сонця й потім звідси в вир
Галактики пруднулася відчайно,
як наші зорельоти. Та слова
розтягуються в літер нескінченність,
зникаючи у далечі для того,
хто втупився очима телескопів
у полум’я надсвітлових сердець,
яке сльозою раптом вибухає…
І хроніками знову репортажі
стають на цвинтарях… Між дат тужливих
життя пілотське втискують земляни…
Та ми живі!.. І скинувши броню,
пропечену і спечену із часом,
ми з інших вимірів і від чужих зірок
вертаємось до вас, неначе вирок
історії, яка не вийшла в строк
в майбутнє із минулого комірок.

6. Двоє з «Таймиру»

У майбутнє з комірок минулого і
зі старих зорельотів наївних конструкцій
ми виходимо, щоб залишитись людьми
в віртуальні часи квантових революцій.

Час чавунним стає в зсуві неба й вогню,
там, де статуї тіл падають з постаментів
(я і сам народився у тому краю,
на окраїні випалених континентів).

Зореліт, як і край, називався «Таймир»…
І нас був екіпаж… Залишилося двоє,
що в не наше століття свого штрихпунктир
все ж проклали, із космосом вдавшись до бою.

Адже космос не місце, а вічний процес.
Не мандрівок мета, а повернення засіб.
Ми тому й не вмремо, навіть впавши з небес,
що це – наша Земля. Хай і в іншому часі.

7. Саморушні шляхи

Десь в іншому часі наша Земля,
впіймавши безодень страхи,
несміло від немочей прищепля
собі саморушні шляхи,
що обрій заслаблий долають геть
безпечно для тих людей,
які запровадили лагідну смерть
міжзоряних одисей.
Дороги водночас живі й неживі,
мов інопланетний жах,
сплітатимуть вічно догоди криві
на диких материках,
коли вже не стане ні Сонця, ні нас.
Тому в епідемії центр
премо ми й чавимо заданих трас
хвороби, як сколопендр,
щоб час наш упертий, час мандрівників,
знайти в опочинках земних:
неможна згубити важких шляхів,
якщо вже крокуєш по них.

8. Скатертина-самобранка

Не можна втратити шляхів,
якщо ти ними вже простуєш
і часом завтрашнім пульсуєш
у звивинах його слідів
там, де хаоси симетрій
здригаються від перетворень
у філософії прискорень
інь-яню спогадів і мрій.

Нащадки й предки повсякчас
у точках дотику шумують,
киплять безмежжям, бенкетують,
допоки рух зірок не згас,
і там, де інь впадає в янь,
розмови точаться до ранку,
а скатертина-самобранка
аж ломиться від частувань.

І головне за цим столом
не сплутати Плутона з Планком,
провалля – з небом, хіпі – з панком,
земне добро – з космічним злом,
бо спершу десь аж на краю
ядучі з’являться наїдки,
а потім самобранка швидко
заповнить ними все меню.

9. Повернення

Викинь в ілюмінатор меню,
самобранку зібгай та провітри каюту,
і здери з них обшивки броню
люто.

Без скафандру попробуй постань
у жалобі, з оголеним серцем,
за всіма, хто полинув за грань,
залишивши тебе на Землі спадкоємцем.

Спадкоємцем не давніх планет,
не з майбутнього цивілізацій,
а повітря, що гне очерет
тут і зараз, як видих тополь і акацій.

В ньому чутно братів голоси,
що до них так і не долетіли…
Саме тому в сузір’ях роси
оголяєш до спогадів ти своє тіло.

А як рани закинуть тобі,
що до космосу ти не повернешся з дому…

…Треба космосом стати тоді
самому.

10. Томління духу

Я космосом стаю і, в чорторий
себе самого закрутивши петлі,
іду по впорядкованій планеті
неголений, нечесаний, босий.

І вірю: вранці серці збереже
зірки невпорядковано святкові,
і знаю: пощастить іще в любові,
нехай в коханні не щастить уже.

Гучнішає томління голосів,
сигналів поклик, шерех застережень…
Лише квадратні корені черешень
мовчать під логарифмами плодів.

В цих формулах – до віття перехід.
Освячую росою голі литки
і в ніг чужих зникаючі відбитки
свій намагаюсь вкарбувати слід.

11. Десантники

В чужі відбитки нам ніяк
не вкарбувати слід:
тривога, а не переляк
гальмує зореліт.

Навколо – тиша. Для землян
нема тут родаків.
Бо базі інопланетян –
мільйон земних років.

Вони пішли. А ми прийшли.
Та й розминулись геть
над хмаровинням з кушпели,
густющим, як камедь.

Під ним – планета. А на ній,
під базою, десь там,
в руйновищах лежить чужий
незнаний скарб.
Не крам.

І стереже його не флот,
а буревій злоби…
Тримає вперто курс пілот
у нурті боротьби.

Тримай його не навмання,
а як твердінь – Атлант!..
Сторожу давнього знання
штурмує наш десант.

Не ймуть десантники порад
розлючених планет:
бо підуть як вони назад,
хто ж піде уперед?..

12. Глибокий пошук

Назад не повертаємо,
йти уперед не мріємо,
бо третій вимір маємо
і відповідно діємо,
занурюючись остовом
ходи артезіанської
в глиб, де солоним космосом
безодні океанської
галактика охоплена,
де ми зі субмариною,
геть за ефектом Доплера
скорочуючись, линемо
до зір, за них сприймаючи
люмінофорів порості
й себе самих шукаючи
в глибинній неозорості.

13. Загадка задньої ноги

У неозорості глибинній
шукаючи самих себе,
не всяк шляхів переплетіння
сплете в подію, що шкребе
стежину задньою ногою,
мов поле між копиць – віслюк,
якого Бурідан собою
назад штовхає від розпук
з немислимим здоровим глуздом –
не як якийсь там хуліган!..
І всесвіт суне в прірву юзом
всім заднім розумом землян
від парадоксів суголосся,
від помилок… Та в прірві цій
усе, що з нами відбулося,
живе у вічності подій.
Там, зачекавшись не нірвани,
а зливи грозових принад,
дрімотний супокій савани
снить у вібраціях цикад,
аби розсипати із хмарищ
і кинути з усіх боків
сліди історій, вчинків, явищ,
під задні ноги віслюків.

14. Свічки перед пультом

Під задні ноги віслюків
лягли сліди автомобілів,
а не покручених візків
астрологів чи некрофілів.

Це значить: я вперед іду,
долаючи дитячий страх,
хай і в незвідану пітьму
встромився невидимий шлях.

Хай кожен мій наступний крок
гамують злісні чоловічки,
ніч зашифрованих думок
тече од свічки і до свічки.

В ній кожна мить – остання мить,
в ній, на узбіччях неботраси,
всіма будинками мовчить
міст кристалічна біомаса.

Дахи її пропалить рань.
Та поки в вікна вічність рине,
у мертвій зоні поривань
я – генератор для лучини.

Пульти розподільчі псую:
не варто щось розподіляти,
аби людину – геть усю! –
вночі на аркуш записати.

15. Природознавство в світі духів

Щоб людину уночі
записали толмачі
чи на аркуш, чи на флешку,
скиньте к дідьку опанчі!

І від мантій та емблем
до машин та мікросхем
зникнуть простори дискретні
післязавтрашніх проблем.

Між оголених зірок
стане чутно, як, за крок,
всесвіти психодинамить
математика думок.

А матерії знавець
раптом втямить: він гравець
на старих замшілих стінах
неподоланих фортець.

Там, де небо вже бліде…
Де світило вже гніде…
Де енергія зникає
раптом, невідомо де…

Та, хоч край того нуля
тануть зорі і земля,
з біополем співіснують
гравітації поля.

Там єднає полюси
світло пітьмі навскоси,
там сини летять у всесвіт,
стишуючи голоси.

Поки звук той не затих,
має, з сил своїх слабких,
будь який природознавець
догукатися до них.

Тож усе життя всі ми
світло ліпимо з пітьми,
аби вигадані духи
стали справжніми людьми.

16. Про тих, що мандрує і подорожує

З духів ті людьми стануть справжніми,
в мандри тягне яких магнітами
і до міт які є уважними,
що їх ними зірки відмітили.

Серця інопланетна позначка
пульсувати в них не зморилася,
а життя земне – просто позичка,
щоб позначені врешті стрілися.

А життя чималими дозами
витікає, в сузір’я граючи,
та й шукає у небі розуми,
чим вони є й досі не знаючи.

Просять розуми схаменутися…
Намагаються розмагнітити…
Нам не зле б, мовляв, розминутися,
щоб спочатку себе помітити.

Тільки будуть розуми втрачені,
як не звалять в них огородження
мандрівці, що здавна позначені
перехрестям серцезнаходження.

17. Упоряджена планета

В серці знахідки перехресть
експедицій, рейдів, пришесть,
ми шукаємо путній зміст
планування порожніх міст.

На далеких зірок межі
ці міста нам не є чужі,
просто не вистачає нам
зниклих з них інопланетян.

Через зникнень цих загадки
семигранні блищать гайки
на емблемах та прапорах
в шукачів нових таборах.

Символ техніки – ця деталь.
І вкриває безмежну даль
впорядкованих володінь
механізму зловісна тінь.

Бо цей світ кольорів і трав
інший хтось упорядкував,
хоч і видно межи травин
лиш сліди неземних тварин.

Вони теж, мовби ми невчас,
утікають кудись від нас,
як розумних істот життя –
від механіки забуття.

Тож ми маємо цій землі,
вставши на зорельотів тлі
без скафандрів і без одеж,
довести, що живі ми теж.

18. Поразка

Ми, без скафандрів та одежі,
доводимо, що ми живі ще
в автоматичному безмежжі,
де в чорних дір гобоях свище
безодня й діти-мегатрони
чикрижать людські космодроми
на механічні ембріони
і електронні хромосоми.

Там, застарілі почуттями,
конають люди у маразмі –
пластмасовими упирями
з вен висмоктана хвора плазма,
а з мозку – мрії: безголово
їх пестить Мережі оруда.
І люди йдуть на все готове.
Але, чи є вони ще люди?

Ласкава і зручна поразка
не дозволяє цього знати.
Але, чому як раптом брязка
якійсь алярм і автомати
псуються, то, до біса звично,
боронимо ми, мов дитину,
машини невразливість вічну,
слабкішу смертності людини?

19. Побачення

Невразливість вічна механізмів
смертності нашої є слабкіша,
бо у чернетках усіх організмів
людину совість невпинно пише.

Чим вона є, ніхто не знає…
Та почерк совісті видно відразу,
коли самогубця-землянин конає,
закреслюючи галактики фразу.

Або з зашморгу він орбіти
випавши й збадьоривши тіло,
чавить ним інопланетні квіти
по земному зарозуміло.

Гаразд!.. Не квіти, а монстрів…
Звісно, що з нашого погляду…
Втім, той для космосу є загострим
до цілковитого з ним розладу.

Погляди й постріли сплутало,
самого себе злякавшися, людство.
І в музеях росте опудал
кількість, клечана безрозсудством.

Бо мисливці
до них вертають
і нерозсудливо, й безрозсудно.
Неначебто, інших турбот не мають
в світі вітрин, що блищать марудно.

Впираються без кривотлумачень
лобом в скло,
як в екран у рубці…
Триває вічно сумне побачення
вбивці
з жертвою самогубці.

Очі живі і штучні очі
вузлами поглядів пам’ять в’яже,
а навкруги криваво хлюпоче
зірване дихання відображень.

Епопей галактичних родич
скорочується в фентезійну повість,
бо мисливець і вдала здобич
зв’язані,
наче вчинок і совість.

Тож, перед ким мисливці уклякли
у розумінні: воно не вмерло?
Бо люд полює лише на клапті
чогось, що себе самороздерло

на кожного з них, на життя, на розум
інопланетний, земний... І долі
музейних тіней біоценози
лишають тільки очі.
І зорі.

20. Якими ви будете

І тільки очі та зірки лишаються
у, бурштиновому, світання хересі,
бо небо до багаття повертається,
розпаленого звечора на березі…
Вертається воно не автоматами,
не інженерами і не мисливцями, –
людьми, що вчили ніч відпочивати і
уху варити, та й Землі гостинцями
ділитися з галактиками цілими.
Й кортить лише, коли чарки здіймаємо,
аби нащадки наші в нас повірили,
бо ми, якими бути їм, рішаємо.
І риба грає річкою мінливою,
і кола на воді кружляють вальсами,
і ніч уже
не буде сиротливою
десь, навіть на далекому ще, Марсі…

2018