0001

Людей, країн, галактик розбігання
на атоми знов крає світ, а в нас
перепалило обрії і час
історії коротке замикання:
засліплені, ми втратили свій шанс
вогнеходіння (чи вогнелітання?),
ходу перетворивши на блукання
серед церков та продуктових баз.
І, котячись за силами інерцій,
вже кульки сірої речовини
зіщулились незграбно, мов оклецьки,
та й вмерзнувши в ніщо самотини,
чекають там на розум чужинецький,
свого не розгадавши таїни.

0010

Книжки розпродано. Пустий мій кабінет.
Лиш павуки по стелажах тупцюють...
А люди по провулках циркулюють
на найзагиблій з тисячі планет,
де перетворюється у падіння лет
і недозволено блукати, де працюють
ті двигуни, що вир небес прасують
і тягнуть з мулу в небо очерет.
Сузір'їв цвіль... Уламки метеорів...
Слова... Луна... І та - на рівні вух...
Круки із бань зруйновних соборів
спостерігають, хто з земних горюх,
здійнявши очі вище світлофорів,
незаборонений побачить рух?

0011

Нам невагомості б не розплюскати
перед стрибками із церковних бань!..
А так, з тоталізатору змагань
викреслюючи биті апарати,
нас обезкрилюють рокфеллерів сократи.
Та видибавши з колу нарікань,
повторюємо, з лиць зітерши твань:
"Ікарам не навчитись гендлювати!.."
Втім, знов згасає зіронька нова,
круг яток обертаючися кволо,
де персоналом зветься вже людва...
І все ж... І все ж... Зникаюче-прозоро
відлунюються космосу слова
в куті глухому замкненого кола.

0100

Коли богів, поетів та командос
з орбіти скинуто на гостряки
руїн, що крають мозок на думки,
коли серця потрощено на гамуз,
майбутнє не вгадає й Нострадамус.
Та впалі з неба і самі з руки
на жереб кинуть зорі-мідяки,
ворожачи. Вслухаючись у гаму з
нот впертих крил симфонії вітрів,
що гне антени, наче бадилини.
Бо час настав, щоб кожен зрозумів,
що ми усі на дні ультрамарину -
лише анігіляція світів.
Тривалістю в одне життя людини.

0101

Відгуркотіли двигуни та жорна
і в землю трансплантоване життя
усе ж зростання робить відкриття,
обернувши падіння метеорне
на злет у нескінченність ілюзорну,
де знову себе рве без каяття
та й пада в небуття чи забуття
крізь темінь вен та неба невідпорну.
І, загалом за пульс безсмертя вдячні,
живі ми - простір, мертві ми є час,
а якщо робимо щось необачно,
то заспокоює усе ж те нас,
що падати у всесвіті не лячно,
бо випасти із нього людям - зась!

0110

Відірваний від небосхилу клаптик,
я хочу, руху всупереч краплин,
з безвиході зірватись бережин
в розгардіяш молекул та галактик.
Та рятівник мій - вічний математик! -
трима мене, пишаючися тим,
що він - вінець, творець, громадянин,
а не якийсь міжзоряний романтик.
А я кричу йому з руїн ракет,
щоб він із пихою Землі як долі,
покинув би мій епос, мій сонет,
десь на розгрузлих манівцях історій.
Бо найпихатіші з усіх планет
є передчасно виснажені зорі.

0111

У безнадії стресів - чи нірван? -
крил реманент склав кам'яний грифон...
І вклепавсь у змертвілий пантеон,
ні людям не потрібний, ні богам.
Та я крізь пил музейних мелодрам
покину, мов антену електрон,
уярмлений тяжінням космодром
по траєкторії кардіограм.
Бо я живий ще!.. Ще не монумент
в космічному відлюдництві митців!
Бо є різниця, де ти інструмент
кладеш на попіл спалених мостів:
чи край ночов, потрощених ущент,
чи біля вщент розбитих кораблів.

1000

Обшмулений незнаним досі лихом,
сльотавий день вповзає нишком в ніч
по битих скелечках людських облич,
що вже тирлуються у черги стиха.
І я, неначе вивітрений вихор,
торкаюся зопрілих спин та пліч
там, де у смерку зоряних узбіч
провідники вже не тамують пихи.
Бо йди ти хоч у храм, а хоч в шинок,
все одне у вокзальному замісі
лик мандрів крають пасажирські риси.
І я волаю, роблячи ще крок:
"Не шліть до мене янголів чи бісів,
я своїм ходом верну до зірок!"

1001

Пройшовши пішки світ самотній цей,
прохаю в вічка каси я уклінно
квитка у Магелланові Хмарини
або хоча б до станції "Персей".
А навкруги, вся зліплена з речей,
людська юрма зацитькує людину,
погуркують опівнічні машини
і світить порожнечею з очей.
Бо хоч квитки є до Рив'єр та Ольвій
(раніше ж до Ухти без вороття),
але чомусь сумний касир поволі
уривки слів складає до пуття:
"Аби здолати лабіринти колій,
потрібна зміна напрямку життя".

0001 0000

Вичавлюючи темряву з зіниць,
я знову прокладаю шлях невтомно
закинутим у безвість робінзонам,
а в шпарах між зірок та блискавиць
хай скиглії чекають моровиць,
процвиндривши запаси апейрону ,
коли я попри катастроф закону
нових світобудов являю міць,
здолавши просторів земних пристріти.
І ось стає долонею кулак,
ось людству непотрібні ворожбити,
бо непомітно, наче в цифрі знак,
одвічне запитання "що робити?",
змінилося на більш вагоме "як?"

0001 0001

Як роз'яснити побуту потоку,
що часоплин не має порожнин
і кожен з нас зірок громадянин,
що пам'ять втратив від падіння шоку?
Що кожен день - це не уламок року,
а лиш одна з трьохсот його цеглин?
І що ми у вировищі хвилин
знаходимося в центрі, а не збоку?
Як віднайти слова - не словеса! -
в опівнічній розхристаній жалобі,
котра не так смутна, як навісна,
про те, що навіть в досвітки недобрі,
коли всмоктали хмари небеса,
нам завжди залишається ще обрій?

0001 0010

Десь за дверима сизого світанку,
хатинок гальма видерши з планет,
вже крають космос дюзами ракет
тяжінням замордовані підранки.
А мегаполісних будов уламки
сповзаються у кам'яний замет,
де хмарочос, як і простий намет -
лиш часом замасковані останки
космічних кораблів. Цей дивосвіт
рипить бетонами і досі пам'ятає,
як падав зореліт на зореліт,
бо він таки ще їхні форми має
і в сивих саркофагах пірамід
пальне віків ще, мабуть, зберігає.

0001 0011

Нам надані міжзоряні права
і хто вважає, що без них нам краще,
нехай згадає просто й немудряще:
ми - орден зореходів. Не людва.
Бо тих орбіт не вивезе крива,
хто кида сам себе напризволяще...
Та у кватирок вишкірені пащі
незрозумілі падають слова.
Але вже на опівночі світлині
біліє вікон полінегатив
і рветься з генів кожної клітини,
розплюскуючи вакуоль віків
у часовому вимірі руїни,
крик закіптюжений єретиків.

0001 0100

Слова, по вінця сповнені гіркоти,
у просторі осяянь та прозрінь
крізь рими мрій верлібром сновидінь
проточуються. І шепочуть всоте,
що треба будувати зорельоти
й пробудження здолавши височінь,
куйовдяться мозки земних створінь,
котрі згадали, що вони істоти -
як ці тварини, як оця трава -
космічні й тому достеменно вічні.
І вчинками стають усі слова,
і очі вже здіймаються над ніччю,
і ось, неначе чорна кропива,
усесвіт нам обпалює обличчя.

0001 0101

Змолов хребти час на пустельні пляжі...
Замаскував під чайок злих круків...
Але серед самітництва років
той не працює - відчайдушно кряжить,
хто єдністю сузір'їв переважив
руїнницьку гризню одинаків
і серед розпорошених пісків
себе відчув зненацька в екіпажі,
в якому кожен йде за кроком крок
назустріч іншому по чорній зоні
гірких розлук. І ось вже ланцюжок
слідів з'єднавши в зустрічей безсонні,
звитяжним самоспаленням зірок
пашить пустельний обрій робінзонів.

0001 0110

На дюз уламки командор присів,
відчувши знов од розпачу нудоту,
бо стало огинають зорельоти
найкращий із окраїнних світів.
Бо цю планету як космічний риф
у лоціях означили пілоти,
а залишки команди без роботи
навкруг завмерли в мить конання див,
коли надіями вже мозок греба,
коли серця - обгортки порожнин.
Так мо' самих себе винити треба,
що кам'янисько гостряків руїн
стирчить на тлі розколотого неба
над безладом засохлих бадилин?

0001 0111

Сузір'я - це чиїсь ініціали,
що ними мрій підписаний проект.
А кожен з нас - непізнаний об'єкт,
який ми самі недобудували,
бо довго інші креслення вивчали
на кульманах несамовитих сект,
що плетиво орбіт як той проспект,
уклечаний червоним, уявляли.
Асиметричні скло, бетон, метал,
застигли, мов гармонія харизми,
що розум врівноважила і шал...
Але в змертвілому надмеханізмі
симетрію руйнуючи, кристал
живим стає зненацька організмом.

0001 1000

У нетерпимості невдах одвічній,
у нетерплячості нових зірок,
найголовніша з наших помилок
це та, що ми завжди є симетричні
минулому. Що ми категорично
не уявляєм хаосу думок
як прапервісну цілісність грудок,
що склались, в іншовимірно незвичний,
впокорених безодень дивний лад,
де ні сміття немає, ні руїни,
а є творіння пречудовий безлад.
І атоми, мов цементу - цеглини,
чигають на життя, що знов воскресло
в татуюванні електронних плат.

0001 1001

В молекул нетрях електронні хмари
з завзяттям, що й не снилось дикуну,
зчепились в газ, а потім - в рідину,
що вже народжує клітин отари
і в плоть живу - так, що валує пара! -
тирлує їх за одною одну,
людини вигадавши дивину,
яка в родини ліпиться помалу.
Родини - у країни, а вони -
в планети, зібгані з думок, не з глею!..
І ось, в єднанні крику та луни,
з надатомів зірок усесвіт склеїв
той, хто ізнову браму відчинив
в творіння нескінченну одіссею.

0010 0000

У вирі формул вже нуртує час...
У венах кров пульсує, в мозку - розум...
І всупереч радіаційним дозам
живлющий простір точиться крізь нас,
розбивши ночі синій плексиглас,
хворіючи лише метемпсихозом.
Уже віршами палахкоче проза
закрутистих шляхів космічних трас,
де ми своє будуємо світило.
З казок. З уламків. З безладу юрми.
І ось, так по-дитячому невміло
торкаючися досвітку крильми,
мій зореліт - моє сталеве тіло -
вилускується з кокону пітьми.

0010 0001

Коли усесвіту гіркі трудяги
почують в мікрофонах: "Ключ на старт!",
ти відірвись від галактичних карт,
акордами розбурханий звитяги.
Вкладай у невагомий біль наснаги
непогамовного тяжіння гарт,
коли твій найулюбленіший бард
переклада зірок бузкових саги
на мови, що до скону вже земні.
А в мить, коли у рубці стане тихо,
на гриф його гітари обіпрись,
як на вогонь - космічні двигуни,
й навідліг вдаривши об землю лихом,
відчуй солоний смак просвітлих сліз.

0010 0010

Закінчується навіки воно -
роз'єднання усесвіту й людини!
І вже нема злоби ані краплини:
злоба ж бо є нестворене добро.
Хоч трощило нас нею і товкло,
ми зорельотів кинули зернини
туди, де нас чекають сонць перлини,
планети й полохливі НЛО.
Де від кубелець орбітальних станцій
лягає наш несповідимий шлях.
Де простір вигинається, мов лінза,
щоб роздивитись крізь протуберанці
тих, в кого відобразилась в очах
галактики одвічна материзна.

1996, лютий-червень