Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Богдан Боденчук (1990)



Критика
  1. «Спати з жінками» у різних містах
    Потяг «Київ — Ужгород» швидко мчиться по забутій Богом країні, в центрі Європи, через міста, у яких живуть знайомі люди. Міста, у яких багато спогадів, потяг порушує нічну тишу, освітлює темряву. Після виступу у Львові, приблизно між третьою й четвертою ранку, поет відчиняє двері свого купе, у якому сплять жінки. Він згадує вірш «Спати з жінками», який колись написав американський поет Кеннет Кок, «Спати з жінками: при світлі зірок, так ніби янголи, спати у потязі, в зоряній піні, спати з ними – з жінками». П’ятдесят есе, які увійшли в книгу Андрія Любки «Спати з жінками», різні за своїм змістом, але вони, наче 50 вагонів, об’єднані в один потяг, у якому їде поет.

    Звичайно, ототожнювати Андрія Любку і його героя не варто, але читач знаходить тонкі ниті, що пов’язують автора і поета, який розповідає історії, а згодом засинає в вагоні з жінками. Як зазначив Любка, «Ця книжка про довіру, тому вона така особиста, там весь час є спогади дитинства, міст, людей». Завдяки цим спогадам, думкам, побаченим і пережитим, почутими і вигаданими історіями головний герой оживає на сторінках книги і дає нам можливість побувати в дитинстві, в ужгородському гуртожитку, Виноградові, відкрити для себе таємниці Балканського півострова, подорожувати автостопом по Європі, відчути закони Білорусії, дізнатись про Євромайдан і проблеми України. Відкриємо двері, що зображені на обкладинці книги і вирушимо у подорож.

    Коли читаєш есе, то перебуваєш у вічному русі, надовго не затримуєшся у жодному з міст, ліричний герой знімає квартири, бо «коли багато подорожуєш, цілі міста і навіть країни зливаються в якийсь однокімнатний колаж». В інтерв’ю для «Галицького кореспондента» на поставлене запитання: «Яке у тебе відчуття дому? Чи знаєш, де він сьогодні?» А. Любка відповів: «У мене немає власного помешкання – квартири чи будинку, я багато років вважав це мінусом, а зараз дивлюся на це позитивно. Так, мені доводиться весь час винаймати помешкання, але завдяки цьому я ні до чого не прив’язаний – мені не принципово важливо, куди повертатися». Міста постають точками відправлення і прибуття, мегаполіси, в яких відчувається «відсутність смерті» і малі міста, де «усім достеменно відомо, хто коли і чому».

    У книзі «Спати з жінками» можна виділити кілька зупинок. «Київ – це місто, у якому найменше писалось», поет зупиняється у знятій квартирі, «в якій жив хтось до нього», на вулиці Маршала Малиновського. Наступна зупинка Виноградів – місто дитинства, в якому можна бути тореадором, місто, в якому колись мешкав Барток. Річка Тиса, біля якої завжди є про що поговорити з рибалками. Ужгород – місто, в якому поет може ходити із зав’язаними очима. В ужгородському гуртожитку відкрите вікно, через яке перелазив Віталій Свінцький – студент української філології, якого відрахували, але він ще цілий рік вдавав, що вчиться. «Ужгород – настільки невелике місто, що в ньому не варто зустрічатись з однією дівчиною, не те, що з двома одразу». І коли поет повертається в Ужгород через три роки, сідає у таксі, на автоматі промовляє адресу «Щедріна 29», де ключ від кімнати лежить там, де і кілька років тому. Ужгород залишається містом, яке сниться.

    Подорож поета триває автостопом по Європі та Балканських містах. «Найкраще місто для життя – Братіслава», з населенням 450 тисяч людей. Варшава – місто де був написаний перший роман. Далі короткі зупинки у великих містах: Будапешт, Берлін, Париж, Рим, Амстердам, Граці. Часто поет згадує про Балкани, їх культуру, війну, «місце, де кожен готовий стерти чужий напис, але ще не має нікого, хто на порожньому місці зміг написати щось нове». Головний герой розуміє, «чому світова поезія останніх ста років сконцентрована навколо міста, навколо цього Демона Урбанізму. Бо вона, поезія, в першу чергу є намаганням одухотворити, надати душу, а часом її просто подарувати місту і його жителям, які за щоденними справами повністю її розгубили».

    В есе «Чи може українець бути космополітом?» проводиться порівняння Європи і України, «у них усе не так, усе інше, ніж у нас: мова, архітектура міст, планування парків, вбрання жінок, навіть вода в них інша». Але скільки ти не подорожуй по містах, змінюючи квартири «тут усе по-іншому, і тільки ти той самий. Бо від себе не втечеш. Тобто доведеться таки повернутись додому – і навести там лад». Поет в поїзді падав у сон «Хоча ні, може, це відбувалось у вірші Кеннета Кока».


    Богдан Боденчук


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Л .О. М. - 1, 2, 3, чи ЛОМ - 123
    Л .О. М. - 1, 2, 3, чи ЛОМ - 123

    Все, що людська свідомість
    може усвідомити, вона може
    досягнути.
    Клімент С.

    Якщо задати питання поетові сучасної
    української літератури : « - Чи є в тебе вірші без
    розділових знаків?»,більша половина відповість :
    « - Звичайно є!». З чим це пов’язано і чому?
    Давайте розберемось, що таке розділові
    знаки і яке їх значення. Отже розділові зна-
    ки — сукупність графічних знаків, що не нале-
    жать до абетки даної мови, а слугують засобом
    відображення тих ознак (чинників) писемної
    мови, які не можуть бути передані літерами та
    іншими писемними позначеннями. Розділові зна-
    ки це - відповідники в письмі ритмо - інтонаційних
    елементів живої мови. Ритм - це поділ мови на
    шматки, більші, чи менші . Коли головна роль рит-
    му розчленовувати мову на частки, то інтонації –
    визначати їх деякі внутрішні прикмети, тобто зна-
    чення. Як відноситься до питання про потрібність
    розділових знаків Юрій Романович Завадський. У
    статті Наталії Чорної. На запитання
    « — Чи є в тебе вірші без ком та рим, а є з
    розділовими знаками. І кожному з тих розділових
    знаків ти надаєш якесь особливе ситуаційне зна-
    чення...». Відповідь поета
    «— Не тільки. Знаки є значимими на рівні
    літер. Кожна літера для мене — це вже певний
    образ. Хай він близький до нуля, але він є. ….»
    «Вільне життя плюс», №38. Поет має рацію про
    рівність знаків та літер. Приведемо приклад. Якщо
    написати
    Л. О. М. - 1, 2, 3., з розділовими знаками, то
    ми прочитаємо окремо Л [Л ], О[О] , М [М] і значне
    окремо 1(один), 2(два), 3(три). Напишемо без кра-
    пок і ком ЛОМ – 123, тепер в нас з’явилось слово
    ЛОМ [ЛОМ] і трьох значне число 123( сто двад-
    цять три ). Або згадаємо простий приклад з казки
    «Дванадцять місяців», речення принцеси «Каз-
    нить или помиловать» від постановки розділового
    знаку буде залежати життя людини і речення на-
    буде зовсім іншого змісту (вирішувати вам).
    Розділовий знак може використовуватись,
    для інтонаційного вираження певного слова,
    чи словосполучення, на що поет хоче звернути
    увагу, зупинившись на певній деталі твору. Адже
    інтонаційно, коли ми читаємо вірш, то там де по-
    ставлена кома, ми робимо меншу паузу, де крапка,
    чи тире - більшу. Вага витриманої й послідовної
    пунктуації в тім, що вона дає можливість читачеві
    точніше зрозуміти думку того, хто пише. Багато
    молодих поетів на запитання: « - Чому ти пишеш
    без розділових знаків?», відповідають:
    « - Це якось модерно…Можна виділитись
    від інших авторів». В сучасній українській
    літературі з’явилось настільки багато віршів без
    знаків пунктуації, що тепер виділяються тільки ті
    вірші де використовують : крапку, кому, тире, знак
    питання, знак оклику і таке інше.
    Якщо подивитись в історію літератури, пер-
    шим хто зовсім відмовився від пунктуації, як засо-
    бу регулювання ритму вірша, був Гійом Аполлінер
    у поетичній збірці «Алкоголі. Вірші 1898—1913
    років» (1913). З чим це пов’язано? Поет вва-
    жав, що читач має сам відчути ритм, емоційну
    виразність вірша й створити його синтаксичний та
    інтонаційний малюнок. Не погодитись з цим важко,
    навіщо ставити знак і примушувати читати читача
    по одній схемі, вже заздалегідь продуманою ав-
    тором, коли читач сам може регулювати ритміку
    вірша, кожного разу по іншому. Якщо врахувати,
    що нашій планеті 4, 5 мільярда років, а знайденій
    найдавнішій пам’ятці писемності — близько 8
    тис. років,не враховуючи кіпу, то розділові зна-
    ки з’явились зовсім недавно. Звідки ж узялися
    розділові знаки на письмі у нашій мові? Раніше
    у старослов’янській мові проміжків між словами
    не було. З розділових знаків уживалися крап-
    ка; три крапки, проставлені трикутником; чотири
    крапки, розмішені ромбиком. Вони по¬значали
    лише членування тексту, зумовлене потребою
    перепо¬чинку того, хто писав. Взагалі крапка в
    нашій мові має дуже давню історію, відома ще в
    період написання перших книг, проте не завжди
    вона означала кінець речення. У давньоруських
    писемних пам’ятках, яким не було властиве чле-
    нування текстів на слова, крапка вживалася для
    відокремлення слів і відрізків тексту один від од-
    ного. Очевидно, цей знак уже тоді означав паузу, і
    русичі розрізняли паузу довгу й коротку. Іноді крап-
    ка могла означати зупинку в переписуванні тексту,
    і тоді вона могла стояти будь-де, навіть у середині
    слова. У XVI ст. вживання крапки було вже на-
    ближеним до сучасного, і в граматиці Лаврентія
    Зизанія (1596) крапка позначає, як і в сучасному
    письмі, кінець речення.
    Три крапки, якими сьогодні позначають
    незакінченість або перерваність висловлю-
    вання, пропуски в тексті, вперше з’явилися ще
    в пам’ятках Київської Русі, проте їх роль тоді
    зводилася до відокремлення слів чи більших
    відрізків тексту. Тільки починаючи від «Енеїди»
    І.Котляревського (1798), поступово закріплюється
    вживання трьох крапок у значенні, близькому до
    сучасного. Сьогодні ними позначають, як правило,
    перерваність або незакінченість висловлювання: /
    раптом... Та годі про це! Іноді три крапки означають
    паузу в середині речення перед повідомленням
    несподіваного: / він назвав... Оксану. Цим зна-
    ком позначається і пауза при схвильованому
    емоційному мовленні: Я... я... не знаю...
    Кома (з грец. — чеканка, карбування) —
    знак, відомий ще староукраїнському письму XIV—
    XV ст. Функції коми тоді майже не відрізнялися від
    крапки, і лише поступово, у граматиках Лаврентія
    Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619),
    художніх творах XVIII ст. кома починає трактува-
    тися як знак, що виконує інші, багатогранніші, ніж
    крапка, розділювальні функції в текстах.
    Тире (від фр. tirer — тягнути) — розділовий
    знак у вигляді горизонтальної риски — вживається
    у значенні, близькому до сучасного, від часів
    «Енеїди» І.Котляревського. І багато інших знаків,
    що з’являлись і змінювали своє значення, аж до
    XIX століття. Якщо мова багато століть могла об-
    ходитись без розділових знаків, то вірші поетів
    можуть теж, тільки потрібно врахувати , що знаки
    пунктуації роблять текст багатшим, і цим нехтува-
    ти не можна.
    Надзвичайно складно визначити хто
    має рацію, але кожний живе і пише так, там де
    почувається комфортно.

    Боденчук Богдан


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Сучасний герой у суч. укр. літ.
    У розмовах, присвячених сучасній
    українській літературі, часто критики закидають
    письменникам надмірність ненормативної лекси-
    ки, розбещеності образу негативного героя із
    цигаркою в зубах і пляшкою пива у руці.
    Можливо? це дійсно так, але треба враху-
    вати і той факт, що двотисячники -діти важкої епо-
    хи, реформ, змін президентів, революції. Багато з
    них народилися навіть не в цій країні, а в УРСР.
    Ненормативна лексика - це виражен-
    ня емоцій, чи, все таки, «хвороблива потреба в
    піарі»?Спробуємо у цьому розібратись.
    Чим наразі можуть шокувати двотисячни-
    ки? Матюками? Ненормативна лексика давно
    посіла почесне місце в арсеналі художніх засобів
    багатьох їхніх попередників, у тому числі й останніх
    поетів минулого тисячоліття – вісімдесятників,
    навіть декого з класиків української літератури.
    Візьмемо збірку С. Жадана «Ефіопія».
    Відкриваючи цю книгу, зразу зустрічаємо негативні
    персонажі і вище згадану лексику та жаргони:
    «Євросоюзом керує сволота »(ст. 5), « Фігачить
    по облому/ переборюючи втому»(ст.3)та інші.
    Головні герої побиті, зламані ХХ століттям, вони
    «діти робітників,котрі живуть на спальних рай-
    онах/ сходяться на пустирях за чорними тепло-
    трасами/ і кожного вечора грають від оборони,/
    витоптуючи траву китайськими адідасами »(ст.
    23). Невід’ємним атрибутом героїв є цигарки, тра-
    ва, сестри проститутки і «бухло ». Їм тільки що і
    залишається робити, - так це «Сидіти й пити своє
    вино./Дивлячись смерті в просте лице»(ст.20),
    «вивчають печальні дівочі обличчя/ і курять
    справжній дорослий табак.»(ст. 25), ніби нама-
    гаючись стати дорослішими, «Без зміни одягу
    й паспортів,/ червоне вино допиваючи з фля-
    ги» (ст.30). Вони «юні обірвані королі/ борделів і
    пивняків » (ст. 39). Можливо в алкоголі вони шу-
    кають спасіння змогу забутись, позбавитись від
    всіх проблем, що нависли над ними. Іван Сто-
    лярчук в статті «У пошуках землі обітованої» пи-
    сав: «Героїв своїх творів Сергій Жадан, порівнює
    із чорношкірими африканцями, які, згідно з
    растафаріанською релігією, чекають на пришестя
    бога Джа, який поведе їх в рай на землі в омріяну
    Ефіопію. Щоправда герої книги Жадана свій рай
    шукають самі. І в наркокур’єрів, і в нелегальних
    емігрантів, колишніх в’язнів, і в молодих поетів,
    і в досвідчених повій. Своя Ефіопія. Сергій Жа-
    дан розповідає про неї по-різному, але однаково
    без байдужості стороннього спостерігача. Про-
    вокативно обравши темою своїх віршів пригоди
    довкола наркотичної речовини, письменник ніби
    випробовує сучасний світ». Можливо і так, ця сіра
    маса, давно втративши надію, не добивається
    кращого життя, а просто чекає спасіння і того, хто
    поведе їх до світлого майбутнього із цього бруду.
    Або, для них свобода і відвертість -це і є їх щастя?
    Яскравим образ негативного героя постає
    в поезії Андрія Любки, молодого,без сумніву, та-
    лановитого поета, в його збірці «Тероризм».Ча-
    сто Любку дорікають у вживанні ненормативної
    лексики, аморальності. Сам А. Любка у статті
    «Життя має бути коротким і сліпучим, як кокаїнова
    доріжка» говорить про ненормативну лексику:
    « - Зрештою, я не так вже й багато вживаю тих
    лайливих слів, а коли вживаю, то, на мій погляд,
    виправдано. Наприклад, не можу собі уявити,
    якими словами можна виразити почуття людини,
    котрій на ногу впав камінь чи якій продали галіму
    траву? Мова – одна, в ній нема жодного поділу,
    треба об’єднувати, збагачувати мову, а не шукати
    в ній якісь теоретичні поділи. Мова дає можливість
    писати про все, вона дає всі варіанти, в цьому її
    фішка» З однієї точки зору він правий, в суч.
    українській літературі повинно бути присутнє все
    і секс, і алкоголь, і навіть « лайлива лексика».
    Бо в такому світі ми живемо зараз! Але, де ж мо-
    раль, етика, чи потрібна вона сучасній людині?
    Його персонаж збірки «Тероризм», у вірші «Ти-
    чина з Рильським», зізнається про себе сам: «Я
    голосно матюкаюся, докурюю недопалки…»(ст.3),
    « Павло з Максимом розпочинають нову пляшку,
    курва, у мене/ Завтра екзамен, я також нестерп-
    но хочу випити.»(ст.3).Але, разом з тим, його ге-
    рой ліричний, з своїми думками, поглядом на цей
    світ. У вірші «В’язкий туман, затяжний дощ» герой
    прокидається зранку і виходить на балкон курити
    « Мальборо », просто думаючи «…про цей
    в’язкий туман, про перші ранкові/ Маршрутки,
    про чергову тріщину в / стосунках.». Його герой
    викликає у читача до себе певною мірою просто
    жалість,співчуття . Як зазначив Юрій Завадський,
    «Андрій Любка грішить участю в поетичних сле-
    мах », а чим ще можна заінтригувати слухача, як
    не ненормативною лексикою. Сам персонаж Люб-
    ки називає українську поезію «сучою». Його вірші
    більше спрямовані на усне читання і тому на меті,
    в першу чергу, є ціль шокувати слухача. Олег Ко-
    царев в статті «Поезія підліткового суспільства»,
    що була надрукована в журналі «Дніпро», назвав
    поезію Любки «потужним піар – наївом ». Чи
    дійсно це так, напевне, ні. Андрій правий, його не-
    нормативна лексика є засобом вираження емоцій,
    страждань, переживань. Хоч в деяких своїх
    віршах він і зловживає нею. Андрія Любку нази-
    вають «генералом західного фронту», його твори
    цікаві молоді, бо в них відображене справжнє жит-
    тя у всіх своїх аспектах і проявах, а не видумане,
    красиве. Все таки, «Краще гірка правда, ніж пре-
    красна брехня ». Але, як зазначив Юрій Завадсь-
    кий, «Насторожує нас в стосунку до творчості
    А.Любки та його ровесників, – яким чином тала-
    новитому поетові не стати зіркою-одноденкою в
    українському літературному процесі?». І справді,
    скільки їх молодих двотисячників, які самі сором-
    ляться себе так називати, поглинули у цей світ
    гіркої правди. Цього факту з літератури не вики-
    неш, а отже, їхня література, яка порушує всі ка-
    нони моралі і етики має, право на життя.


    автор Богдан Боденчук


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -