Потяг «Київ — Ужгород» швидко мчиться по забутій Богом країні, в центрі Європи, через міста, у яких живуть знайомі люди. Міста, у яких багато спогадів, потяг порушує нічну тишу, освітлює темряву. Після виступу у Львові, приблизно між третьою й четвертою ранку, поет відчиняє двері свого купе, у якому сплять жінки. Він згадує вірш «Спати з жінками», який колись написав американський поет Кеннет Кок, «Спати з жінками: при світлі зірок, так ніби янголи, спати у потязі, в зоряній піні, спати з ними – з жінками». П’ятдесят есе, які увійшли в книгу Андрія Любки «Спати з жінками», різні за своїм змістом, але вони, наче 50 вагонів, об’єднані в один потяг, у якому їде поет.

Звичайно, ототожнювати Андрія Любку і його героя не варто, але читач знаходить тонкі ниті, що пов’язують автора і поета, який розповідає історії, а згодом засинає в вагоні з жінками. Як зазначив Любка, «Ця книжка про довіру, тому вона така особиста, там весь час є спогади дитинства, міст, людей». Завдяки цим спогадам, думкам, побаченим і пережитим, почутими і вигаданими історіями головний герой оживає на сторінках книги і дає нам можливість побувати в дитинстві, в ужгородському гуртожитку, Виноградові, відкрити для себе таємниці Балканського півострова, подорожувати автостопом по Європі, відчути закони Білорусії, дізнатись про Євромайдан і проблеми України. Відкриємо двері, що зображені на обкладинці книги і вирушимо у подорож.

Коли читаєш есе, то перебуваєш у вічному русі, надовго не затримуєшся у жодному з міст, ліричний герой знімає квартири, бо «коли багато подорожуєш, цілі міста і навіть країни зливаються в якийсь однокімнатний колаж». В інтерв’ю для «Галицького кореспондента» на поставлене запитання: «Яке у тебе відчуття дому? Чи знаєш, де він сьогодні?» А. Любка відповів: «У мене немає власного помешкання – квартири чи будинку, я багато років вважав це мінусом, а зараз дивлюся на це позитивно. Так, мені доводиться весь час винаймати помешкання, але завдяки цьому я ні до чого не прив’язаний – мені не принципово важливо, куди повертатися». Міста постають точками відправлення і прибуття, мегаполіси, в яких відчувається «відсутність смерті» і малі міста, де «усім достеменно відомо, хто коли і чому».

У книзі «Спати з жінками» можна виділити кілька зупинок. «Київ – це місто, у якому найменше писалось», поет зупиняється у знятій квартирі, «в якій жив хтось до нього», на вулиці Маршала Малиновського. Наступна зупинка Виноградів – місто дитинства, в якому можна бути тореадором, місто, в якому колись мешкав Барток. Річка Тиса, біля якої завжди є про що поговорити з рибалками. Ужгород – місто, в якому поет може ходити із зав’язаними очима. В ужгородському гуртожитку відкрите вікно, через яке перелазив Віталій Свінцький – студент української філології, якого відрахували, але він ще цілий рік вдавав, що вчиться. «Ужгород – настільки невелике місто, що в ньому не варто зустрічатись з однією дівчиною, не те, що з двома одразу». І коли поет повертається в Ужгород через три роки, сідає у таксі, на автоматі промовляє адресу «Щедріна 29», де ключ від кімнати лежить там, де і кілька років тому. Ужгород залишається містом, яке сниться.

Подорож поета триває автостопом по Європі та Балканських містах. «Найкраще місто для життя – Братіслава», з населенням 450 тисяч людей. Варшава – місто де був написаний перший роман. Далі короткі зупинки у великих містах: Будапешт, Берлін, Париж, Рим, Амстердам, Граці. Часто поет згадує про Балкани, їх культуру, війну, «місце, де кожен готовий стерти чужий напис, але ще не має нікого, хто на порожньому місці зміг написати щось нове». Головний герой розуміє, «чому світова поезія останніх ста років сконцентрована навколо міста, навколо цього Демона Урбанізму. Бо вона, поезія, в першу чергу є намаганням одухотворити, надати душу, а часом її просто подарувати місту і його жителям, які за щоденними справами повністю її розгубили».

В есе «Чи може українець бути космополітом?» проводиться порівняння Європи і України, «у них усе не так, усе інше, ніж у нас: мова, архітектура міст, планування парків, вбрання жінок, навіть вода в них інша». Але скільки ти не подорожуй по містах, змінюючи квартири «тут усе по-іншому, і тільки ти той самий. Бо від себе не втечеш. Тобто доведеться таки повернутись додому – і навести там лад». Поет в поїзді падав у сон «Хоча ні, може, це відбувалось у вірші Кеннета Кока».


Богдан Боденчук