а ми як горобці під стріху
залізли в сірий ноутбук
і там сплітали біль зі сміхом
дві самоти дві пари рук

а ти така смішна й кудлата
а я такий старий дивак
чи треба нам себе спиняти
чи щось ми робимо не так

і відстань вітряна між нами
стискалась в макове зерно
і ми зросталися словами
бо так дано бо все одно

і ми жили і говорили
і навіть спати не могли
і тихо розправляли крила
бо як не зараз то коли

про що ж ми будем говорити
в далеку пору після зливи
про те що шлях наш перерито
що вже нічого не важливо
про що бринітимуть на вітрі
заплутані зелені вени
про мудрість і безглуздя світу
про нездійсненне і шалене
ми просто сядемо край скелі
торкнеться вітер до волосся
згадаєм як були веселі
запишемо що не вдалося
згадаємо над чим ридали
дофантазуєм наші фрази
і зникнемо і підем далі
спитай куди
скажи чи разом

Я сьогодні не казатиму про біль,
Про безодню не волатиму юрбі,
Моє слово не таке вже й вогняне,
До шеренги не записуйте мене.
Не закличу, на «ура!» не поведу…
Краще яму я копатиму в саду.
Що в ній ляже – чи коріння, чи зерно -
Це сьогодні ще дізнатись не дано.
Хто в ній ляже – друг чи ворог, він чи я –
Бог покаже... Отака історія.

і кава як символ кохання до тебе
не спати писати і знову delete
і тупо римую до неба не треба
і зрідка з вікна поглядаю на світ

і стукає літери серце трикляте
чекає щемить і пригадує мить
на тім боці світу ти мусила знати
що кава гаряча і лампа горить

А ми могли б з тобою в лісі жити,
А ми б собі сушили чебреці,
По сонцю лаштували б наші ритми,
Чи по жукові на твоїй руці.

І ми б навчились дикий мед збирати,
І ми б уміли сіяти гриби,
І ми б собі змостили теплу хату
В цій тиші без асфальту і журби.

Я б запустив собі кошлаті вуса,
Куліш варив з джерельної води...
І щоб до міста не ходили буси,
Щоб тільки під вікном їжак ходив.

І ми були б спокійні та ласкаві,
І зайченя тулили б до щоки...
Та де б тоді я брав уранці каву?
Та де б тоді ти брала цигарки?..

поки ти будеш картати себе і писати про трагічну долю
поки ламатимеш обережно холодні колючі любовні трикутники
поки сотий раз вистигатиме недопита кава твоїх вагань
старітиме без тебе та, заради котрої варто зараз одразу і вічно

Не озивайся чорними словами
Хай промовчать гіркі твої вуста
Бо та історія занадто непроста
Ще не було прощання коло брами
Ще не було останнього листа…
Хоча сльоза пече твої вуста
Не озивайся чорними словами
Іще не став ні крапки, ні хреста
Ми світла ще промовимо багато
Торкнемося цілунком джерела
Ти, як вода, холодною була
Та легко вміла серце зігрівати
Що в ньому цвітом проросла стріла
Я знаю, ти забути не могла…
Ми світла ще промовимо багато
І далі доля нам не буде зла

Якби ти мала автомата,
Була б за все мені розплата.
Я йду і знаю, в чому винен,
А ти стріляй мені у спину,
А хочеш – просто серце вийми.

Та тільки б не дивитись в очі,
Бо видно в них, кого я хочу.
Та тільки б не дивитись в очі,
Бо ми задушимось в обіймах.
Стріляй чи просто серце вийми…

І за любов була б розплата,
І я зронив би кров солону,
Якби ти мала автомата…
А так – лиш пилочки для нігтів
І пляшечки одеколону

Я проходив коло будівництва,
Де люди зводять свої термітники.
Я побачив будівельного крана,
І згадалась мені довга шия жирафа,
І згадалась мені савана.
Щось кричали будівельники,
І здалось мені, що кричали “twiga!”
Стає на коліна, щоб напитися, twiga,
Опускає довгу шию до води twiga,
Різко підіймає горду голову twiga…
Інше слово кричали будівельники,
А почулось мені “twiga”.












*Twiga – жираф (суагілі)

Приходять великі слони до водопою,
Приходять хоробрі леви до водопою,
Приходять швидкі гепарди до водопою,
Шакали та свині поруч п’ють воду,
Лякливі антилопи переступають через хвіст лева,
Щоб напитись.
Всі разом п’ють воду і ніхто не вбиває нікого,
Бо так домовились коло води.
І тільки двоє нечесних коло води.
Мисливцю, ти, що здіймаєш свою зброю,
І крокодил, що не пив молока матері своєї.
Ви обоє вбиваєте, коли хтось п’є воду.
Мисливцю, крокодила я назву твоїм братом.
Мисливцю, настане день,
Коли ти будеш плакати голосом шакала.
Мисливцю, настане день,
Коли ти будеш прикладати руки до очей
І піднімати до неба.
Мисливцю, настане день,
Коли твоя дитина піде по воду
І не повернеться додому.
Мисливцю, крокодила я назву помстою для тебе.

Білі люди приїжджають слухати мою пісню,
Білі люди не вміють розуміти мою пісню,
Білі люди хочуть сховати в маленьку коробочку мою пісню,
Білі люди хочуть повезти з собою мою пісню.
Не треба платити мені гроші, білі люди.
Не треба плескати мене по плечу, білі люди.
Не треба тиснути мою руку, білі люди.
Я співаю для богів мою пісню.

А горіхи падають на межу.
Кожен день у пам’яті бережу.
Листя затріпочеться й облетить...
Записати хочеться кожну мить.

Доля повсталих – за ґрати,
Доля раба – звиродніти.
Дивно: в духовних кастратів
Можуть родитися діти.

Злочин малий і великий
Має діждати відплати.
Юди зрубали осики,
Мило скупили пилати.

Доля героя – вмирати,
Доля імперій – руїна.
Хтось же повинен сказати:
«Встань і обтріпай коліна».

Спаленим буде не кожен,
Це для героя – горіти.
Дивно: в рабів таки можуть
Вільні родитися діти.

Доля народу – це воля,
Доля героя – це пам’ять…
Якось у дружньому колі,
В день, коли свічі запалять,

Лідер пилато-юдистів
Скаже при всіх урочисто:
«Я його знав особисто!»…

Прилине біло і крилато
І стукне тричі у вікно,
І вітром буде розправляти
Своє небесне знамено.

І замовкатимуть гармати,
Бо буде музика і дзвін,
І всіх нас буде підіймати
З могил, і з тюрем, і з колін.

І прилетять у рай земний
Не яструби, а голуби.
Бо сказано було: “Не вбий”,
Бо сказано було: “Люби”.

Здохли мерзенні морози,
Випали зуби зими.
Знов розпускається мозок,
Знову зустрінемось ми.

Знову мімози-неврози,
Знову пиши, не засни...
В очі розкриті весни
Глянь і мені поясни:

Де ти так довго була?
Як ти цю зиму жила?...

Рушали пізно. А смеркає рано.
Я вийду і дороги не знайду.
Давно ми позривали всі стоп-крани,
І вітер викидався на ходу.

Прийшла і б'ється стомлена дорога
Об чорні двері відчаю твого.
І я востаннє не скажу нічого -
Прийми від мене лід, а не вогонь.

Не спогади й цілунки, не обійми,
Не пишні квіти, зрощені на зріз...
Хвилину тихо край вікна постіймо -
Ні слів, ні сліз, ні вигуків "на біс".

Не треба смутку, рути чи отрути,
Прощань не треба, довгих і нудних.
Згадаєм ту дорогу, щоб забути.
Квитка нехай розірве провідник...
Зітри мій номер, напиши: я зник.

Кумедне руде дівчисько
Залізло до мого серця
Вмостилося там клубочком
Накрилось моїм коханням
І стало на серці тепло

Удвох молоко гаряче
П’ємо з однієї кварти
І ти тепер можеш на ніч
Думки мої почитати

Ввімкнули настінну лампу
І сяє твоє волосся
Сміється твоє обличчя
Кумедне руде дівчисько

Тепер не порожнє серце
Та все-таки ще неспокій
Бо зараз ти ще далеко

Не вийшло в тебе знов
Йому наснитися.
Спини свою любов,
Щоб не розбитися.

Летіла, мов стріла,
Не знала спокою.
Єдиною була
І одинокою.

Не загуби краси,
Скажи: "Я вистою".
Кохання погаси
Росою чистою.

Бо ти згориш дарма,
Душа обпечена.
Собою ти сама
На біль приречена.

Ти знову не змогла
Йому зустрітися,
Твоїх очей смола
Сльозами світиться.

Не дай себе журбі,
Нехай забудеться.
Його лице в юрбі
Нехай загубиться.

Не загуби краси,
Скажи: “Я вистою”.
Кохання погаси
Росою чистою.

Бо ти згориш дарма,
Душа обпечена.
Собою ти сама
На біль приречена.

Прокинуться гуси
І гучно попросять зерна,
І ти підведешся
І вийдеш на ґанок, Мар’яно,

Пшениці посиплеш
І будеш стояти сумна,
І знов тобі стане, як вчора,
Шалено погано.

Хтось тихо покличе,
Й за вербами стихне луна,
І вітер долине
З грудей річкового туману.

Ти вийдеш за хвіртку,
Нечесана, змерзла й сумна,
І слухати будеш,
І будеш чекати, Мар’яно.

Розвидниться трохи,
І хтось помахає з вікна,
І стомлена осінь
Повільно зійде з електрички.

І ти вже, Мар’яно,
Нарешті не будеш сумна,
І ти полетиш
І покинеш гусей біля річки.

І будуть між нами стояти
І будуть тебе заступати
Три жінки в житті моєму

Я іноді буду мовчати
Я буду зникати блукати
Крізь темне вікно мого серця
Так сталось – я знав їх раніше

І стали мені за супутниць
І стали тобі за суперниць
Три жінки в житті навіки

Свобода моя кохана
Моя нелюбов холодна
І третя котрої не знаю

А в душі холодні крила,
Замерзає на вогні.
Тиша кисень перекрила...
Дай мелодії мені.

Дай такі криштальні ноти,
Дай такі чіткі слова,
Щоб хотілось жити доти,
Доки музика жива.

Я поїхав до Китаю,
Подивився на Китай.
Але я не проміняю
На Китай свій рідний край.

Я поїхав до Анголи,
Подивився на Анголу.
Та не кину я ніколи
Рідну хату, річку й поле.

Я відвідав Мозамбік,
Я бував у Мозамбіку,
Та вернувся через рік,
Не лишуся там довіку.

Їздив я у Барбадос,
Я пожив у Барбадосі.
До Вітчизни кличе щось,
Українець я ще й досі.

Я поїхав до В'єтнаму,
Не лишився жити там,
Бо люблю Вкраїну-маму,
Тож залишив я В'єтнам.

Я літав до Еритреї,
Я вернувся з Еритреї
В Україну першим рейсом,
Бо не можу я без неї.

По Канаді покатався -
Непогана та Канада.
Та надовго не зостався,
Бо вона мені не нада.

В рідний край завжди я лину,
Хоч держави всі хороші,
Та вертаю в Україну,
Щоб качати з неї гроші.

Дитинства далекий жовтень
Осиплеться на межу.
З тих днів не повернеться жоден,
Де я між дерев біжу,
Де я, ще малий, збираю
Горіхи в густій траві…
Дитинство дорівнює раю,
Де всі ще були живі.

Там за стежкою знов
Хтось лежить горілиць –
Чи померти прийшов,
Чи нарвати суниць?

Крім колючих отрут,
Вже ніщо не росте…
Добрий день. Що ж ви тут
У траві лежите?

Нерухомо затих.
Прокидайтесь, ку-ку!
Я завжди до таких
Викликаю швидку…

Руки-ноги розклав
Між некошених трав.
Може, сон подолав,
Може, Бог покарав…

Неправда, що ти не боїшся нічого.
Неправда, що я не боюся втрачати...
Я хочу проміння на моє підвіконня,
Я хочу квіти з живим корінням,
Я хочу білі твої долоні,
Я хочу теплого вітру в легені,
Я хочу світла о третій ночі,
Я хочу тиші, коли писати,
Я хочу на віденській площі кави,
Я хочу ожини край чорного лісу,
Я хочу світу, що поза мною,
І так боюся його минути...

Було йому тяжко,
Було йому темно,
Здавалося – марно,
Здавалось – даремно.

І в темряві болю
Він вигадав світло,
Він вигадав долю,
Ранково розквітлу.

Він вирішив – досить
Чорніти, боліти
І в холоді смутку
Він вигадав літо.

Кому це все треба –
Тривоги, розлуки?
Він вигадав небо,
Квітуючі луки.

Намріяв незвичне
В самотній безодні,
Не думав, що мрію
Зустріне сьогодні...

Буває нерідко,
Що стомишся жити –
То вигадай квітку,
То вигадай літо.

Ти навчися легко
Йти понад землею,
Так щоб не стоптати
Цвіту і комах.

А до твого серця
Крила я приклею –
Затріпоче в небі,
Наче світлий птах.

Ти не бійся впасти,
Просто твердо віруй –
Поки світять зорі,
Доти сяєш ти.

Полети, як змерзнеш,
Грітися у вирій.
Тільки з ластівками
Знову прилети.

Іноді падають зорі
Там, де широке поле.
З них виростають квіти,
Взявши в землі гіркоти.

Стільки гірких історій
Квітами серце коле...
Стане замало світу,
Досі ж була тільки ти.

Іноді падають крила,
Іноді ти зникаєш.
Є ще, крім тебе, небо.
Небо в очах не все.

Квітами шлях закрили,
Вже його не шукаєш.
Іноді так і треба –
Сам нас хай час несе.

З неба вогню пелюстка
Впала на білу хату,
Першим згорів лелека,
Потім кохання з болем.

Всесвіт – велика пустка,
Вихід один – кохати,
З кимось іти так легко
Теплим политим полем.

Жив у лісі Їжачок –
Повна жопка колючок.
Раз у лісі на горісі
Він помітив пташечок,
Що літали, як фанера,
Між дерев і гілочок.
Їжачок на них дивився,
Сильно жабою давився,
Бо літати сам хотів.
Але в нього не виходе:
Їжачки ж такі уроди,
Що без крил і без хвостів.
Зразу сильно обламався,
Довго пухнув і довбався,
Аж насилу догадався –
І, забивши косячок,
Обкурився Їжачок,
Полетів до зірочок,
І забив на пташечок.

(інтимна лірика)
Ти сидиш і п'єш компот,
В тебе цукор на вустах.
Залетіла муха в рот,
Легкокрила, наче птах.

Ти її не жуй, зажди –
Хай полине в небеса,
Щоб не зникла назавжди
Мухи вільної краса.

Може трапитись біда,
На обличчі в мухи жах,
Бо ж вона ще молода
Помирати на зубах.

Муха стогне і дзижчить,
Б'ється рибою об лід.
Ще одна фатальна мить,
І від неї щезне слід.

Їй так весело було
Уявлятись літаком.
Ти відкусиш їй крило
І причавиш язиком.

Не помітиш, розжуєш
І проллєш невинну кров,
Проковтнеш, тоді зап'єш
І роззявиш рота знов.

Ось такий сумний кінець...
Пий крізь трубочку компот,
Бо бджола чи горобець
Залетить з розгону в рот.

На дворі зима,
А тебе нема,
Я така сама,
Я зійду з ума.

На дворі мороз,
Скільки горькіх сльоз
Я вже пролила,
Ша-ла-ла-ла-ла.

На дворі йде сніг,
Ти кудись побіг,
Як же ж ти мене
Залишити міг?

Ти кудись пішов –
Ну то будь здоров.
Замерза любов,
Треба внести дров.

Вітер сильно дув,
Ти мене забув,
Вийшов і пішов,
Капці мої взув.

Двоє стрілись на вокзалі:
Ти далеко?.. Я ще далі...
Розпрощаймося з журбою,
Нам же їхати з тобою -
Крізь міста, поля, садки -
Ще годину... Чи роки?

Мелодія німої музики
І контури сліпих картин...
Ти змушений себе примусити
Ставати тим, ким є не ти.

Під звук нездійсненої музики
На тлі нестворених картин
Ти змучений себе примузити
До фарбування штахетин.

...Стояли на краю зими,
Коханням зігрівали весну,
Стрічали птахів із тюрми,
Що подолали путь небесну...
***
... Прийшла весна, твоя суперниця.
І ти ревнуєш до весни.
Чекай – можливо, все повернеться,
І будуть квіти восени...
***
... В голосі, в посмішці, в імені
Музику чую – живу.
Ти не потрібна у сні мені.
Краще прийди наяву...
***
Ти пускала в синє небо листи…
Я не думаю про тебе. Прости.

А ми зустрінемось очима
На ескалаторах метро.
Впізнається душа причинна
Без гороскопу і таро.

З тунелю свіжістю повіє –
Дивись, вітри не відпусти.
І, як співається в Марії,
Сяйне гірська криштальна мрія,
Така, якої не знайти.

Природньо розпочнем розмову,
І, може статись, – назавжди.
– А як пройти на Контрактову?
Всміхнутися: я теж туди.

Ти не прагла на роль коханки,
Ми звірялися тільки снам,
І пили з однієї склянки,
І цього було досить нам.

Ти мене розуміла одразу,
Ми так ніжно тримали бар’єр –
Не промовивши зайву фразу,
Не сполохавши те, що є.

Але нині ти там за стіною,
У світах висоти й самоти,
І тепер говорити зі мною
Тільки тиша могла б так, як ти.

Ми пили з однієї склянки,
І кохання було зі скла…
Ти не прагла на роль коханки,
Ти зіграти життя могла.

Все на світі можливо:
НЛО і зелені пси,
Але наша любов –
Неможливе химерне диво.

Все на світі можливо:
І кохання вогню й роси,
І можливе єднання
Каменя і коси…
Неможливо лише, щоб ми
Разом бути могли щасливо.

Все на світі можливо,
І любов їжака та змії –
В них народяться довгі
І трохи колючі діти…
Але нам неможливо
Поєднати життя свої –
Ми з тобою окремо,
І можемо з того радіти.

Нарешті я прийду. І поруч сяду.
І вже не озиратимусь назад.
А хочеш винограду з мого саду?
Я саме йду садити виноград.

А хочеш - ми діждемся листопаду,
Присівши на межі на спориші?
Настане день збирання винограду,
Як ти настала у моїй душі.

Тихо вечір гасне,
Вітром цвіт колише.
Ти моє прекрасне,
Ти моє колишнє.

Я тобі залишу
Про любов на згадку
Чорно-синю тишу
В золотаву цятку.

Вогкими вустами
Не торкнешся скроні –
Ніч густа між нами.
Ти моє безсоння.

Жук-ліхтарик світлий
Над гілками вишні
В чорній тиші світу
Про любов напише.

Так якось порожньо на світі.
І нас так мало – ти і я.
Та ще хіба оця верба –
Така близька – стоїть похила.

Під нею, певно, є могила
З давно забутими людьми.
Інакше чом би так тужила?
Довкола тиша. Тільки ми.

Ще – сіра пташка серед плеса.
Чи, може, біла? Знає ніч...
На воду пташка тихо сіла.
Не може спати. Наче ми.

То скрикне дзвінко уві сні,
То б’ється по воді крильми.
Напевно, їй на серці тяжко.
Нам не збагнути – ми удвох.

Не знаємо, де друга пташка.
Десь, може, – куля, може, – сіті...
І якось порожньо на світі.
І хтось зітхає. Може, Бог?..

Вночі було небо рожеве –
Люди затьмарили зорі.
Вранці гумою пахло
Сіре закопчене сонце.
Білі голуби над балконом
Гніздо собі звили з дроту.
Сорока наклювалася ртуті –
Дуже любила блискуче.
На сходах вагітна дитина
Вдихала з пакета щастя.
Сьогодні на цій дорозі
Машина нікого не вбила.
Наступна зупинка кінцева.
Увага, шановні содомляни!
Прохання залишити вагони…

Я майже не знаю, хто вона,
І все мені тільки здається.
А може, вона намальована
На внутрішньому боці мого серця?

Я не зігріюсь, не розтану,
Мене до серця не бери.
Ти тільки матимеш оману -
Мої холодні кольори.

А правила цієї гри
Ніким не писані й не знані,
Усі слова, немов останні –
Не помились, не повтори,
Мене до серця не бери.

Не будь зі мною. Просто будь.
Не в парі, не у спільній спальні.
Вони, можливо, не збагнуть –
Є поміж нас небесна суть,

Ми рівні вогники астральні,
Ми паралельно проминальні
Між цих розпуть і велелюдь.
Не будь зі мною. Просто будь...

Таке життя... Майдан затих.
Серед живих нема святих...

Кав’ярня. Місто чуже.
Випити щось гаряче.
Більше вас не побачу.
Сьома година вже.

Дивно, що ви сама.
Ви не замовили каву.
Посмішка. Слів нема.
Очі такі ласкаві.

Я не спитав ім’я,
Ви мені не сказали.
Йду за лаштунки я,
Ви — до зали.

Імперії ще не впали...
Ніч безсонна, осіння.
Час збирати каміння –
Уламки концертної зали.

Така сатанинська спокуса –
Кров’ю каміння залити...
Час читати молитви.
Аллах – це ж батько Ісуса.

Війна викликає втому.
Лиш винним хай буде кара.
Згадаємо дні Джохара...
Так хочеться з миром додому!

Ще зовсім не святий Георгій
З долоні напував лоша.
На кладку вийшла дівка прати –
Білизна біла, мов душа.
Знесла яйце змія рогата
І зачаїлась в комишах.
Змії далеко ще до скону,
Кується спис, лоша росте.
Ще не написано ікону,
Ще все прадавнє і просте.
Всіх налякає ще змія та,
На кров її збіжаться пси.
І буде дівчина сміятись
Крізь сльози: Господи, спаси…
Святий Георгій ще пізнає
Страждання, смерті і хвали.
“А хто це?” – потім запитаю
Я під іконою,малий.

Не кричіть про мову солов’їну,
Не лякайте криком солов’їв,
Не римуйте всує Україну,
Бо уже співали сто разів

Про пшеницю і блакитне небо,
Про калину і про шум гаїв...
А тепер до праці стати треба,
Годі вже сміття порожніх слів.

Балачками ниву не полити,
Хоч вони і ллються, як вода.
Треба Бога подумки молити,
Та й молитись марно без труда.

Хто зна, чи з дитини будуть люди –
Немовлям лежить за роком рік.
В барабани, голови та груди
Б'є юрба фарбованих базік.

Не цілуйте дзвінко Україну –
Гетсиманський сад тісний од юд –
Нагодуйте матір і дитину
Хлібом, не половою облуд.

Тріск дозиметра зловісний –
Дозу вхопиш за хвилину.
Сірий дім, стареча пісня
Про полин і про калину.

Виють голосно, по-вовчи,
Хоч набрякли щитовидки.
Крапля крику мозок точить,
Жити боляче і бридко.

Прапорці, дроти, тенета...
Не вовки, а ми в облозі.
Покотилася планета –
Горошина по підлозі.

Я в думці долю проклену лукаву,
Що крутить обіруч камінні жорна
І меле час, неначе зерна кави,
На борошно дрібне, гірке та чорне.

Крилом казкова птиця Рух розвіє
Минулих днів дрібненькі порошини,
Одна з них упаде тобі на вії,
В небесні очі, кольору ожини.

І спогади пекучі зросять очі,
Вони від того стануть ще сумніші,
Метеликами вії затріпочуть,
Сповзе павук – сльоза у темній тиші.

Без цукру каву питимеш гарячу,
Розмішану з вечірньою імлою.
“Усе минуло, – скажеш, – я не плачу...”
А кава буде пахнути смолою.

Подай мені руки і кроки зроби в мою душу
Я садом квітучим і полем кудлатим тебе обійму
Я голос незнаної пташки тобі увімкну між гілками
Я диханням вітру волосся твоє загорну
І місяцем в очі великі глибоко погляну
Шляхами роси і туману тебе проведу
Спинися – я цвітом бузковим тебе поцілую
Два серця сховаємо тут у гнізді перепілки
Як будем рушати окремо на різні вокзали

Так було. Так є. І так навіки буде.
Вже слова лунали і робився крок.
Світяться вночі серцями люди,
Жодна думка не зника нікуди –
Всі слова десь є поміж зірок.
Сотні літ комусь було самотньо,
Хтось вогонь беріг у тьмі зими,
Сто віків комусь кололо груди…
Так було. І так навіки буде.
Ті ж думки, хоча були не ми.
Все так само, та було не з нами,
Бо сьогодні вперше – я і ти.
І слова зізнань поміж зірками
Пролетять, єднаючи світи.
Тепла ніч лягла між нас мостами…
Ти озвись – чекаю донестями.
В телефоні світло засвіти.

Красива, дивна, загадкова –
Стрічаю в натовпі не вперше.
От підійти, спитати: «Хто ви?»
А не стояти так завмерши.

Ці величезні чорні очі
Я знов помітив у трамваї.
Вона тихенько щось шепоче –
Здається, подумки співає.

Нема ні смутку в ній, ні втоми.
Напевно, вже чиясь кохана.
Кому всміхнулась – невідомо.
Знов зараз вийде і розтане.

Ця дівчина, мов дике зілля.
І ці незвичні риси гарні…
Стоп… Я згадав – це божевільна.
Ми бачились у психлікарні.

Вчора вранці горлиця загукала вперше,
А сьогодні зима розтає.
Знову та мелодія вливається в дихання моє,
Восени лиш ненадовго вмерши.

Та музика гучніша за трамваї,
По мокрій гілці підіймається в блакить.
Хто чує, вже не журиться й не спить.
Немов старі бинти неболяче зриває.

І тихо тане сірий сніг щоденних справ.
І думати, і дихати, й дивитися – відкрито.
Це з фільму. Це якийсь французький композитор.
Цікаво – що він думав? Як він знав?...

І колись я дурниці покину,
І колись я, можливо, зумію
Покохати звичайну людину,
Розлюбити небесну мрію.

Паперове крило зламаю
І впаду в побутові безодні.
Я, вчорашній, когось обіймаю,
Але я вже не той сьогодні.

В самоті серед ночі покину
В небо стелі вдивлятись тупо…
А вона б народила дитину,
А вона б наварила супу.

Але раптом я стріну мрію,
Ту, яка зрозуміє вірші ?
Некохану любити не вмію…
А готую і сам не гірше.

Дитинства далекий жовтень
Осиплеться на межу.
З тих днів не повернеться жоден,
Де я між дерев біжу,
Де я, ще малий, збираю
Горіхи в густій траві…
Дитинство дорівнює раю,
Де всі ще були живі.

Боїться дівчина старіти
І зазирає в дзеркала.
Не сподівався знов зустріти:
Така лишилась, як була –
Той обрис білого чола,
Так само коси заплела,
Лиш край очей дрібненькі зморшки,
Та ще немов сумніша трошки.
А все ж така, як і була –
Тендітна, мила і мала.
Змінив би я закони світу,
Щоб не спливало світле літо,
Від неї молодість не йшла…
Боїться дівчина старіти
І зазирає в дзеркала.

Життя. Узяти й розірвати.
Шматками розкидати псам.
Уже не може бути свята.
Сьогодні мушу бути сам.

Я щільно зачиняю двері,
Щоб не відкритися комусь.
І в час Таємної Вечері
Я – чотирнадцятий – молюсь.

Сиджу, не запаливши свічі,
Бо я сьогодні не живу.
Прийде і поцілує двічі,
І витопчуть в саду траву.

Ви ще не знаєте обличчя,
І – може видатись комусь –
Коли когут закукуріче,
Я – чотирнадцятий – зречусь.

Це вигадки, я не лічу роки.
Моє “ку-ку” – це пісня, просто пісня.
Кому ще рано, а кому вже пізно –
Це знає тільки Бог, а не пташки.

Це вигадки, я не лічу роки...
То закую, то знову перестану,
То я заплачу, то моя кохана:
“О як ви там живете, діточки?”

Зозуля сива, доля непроста,
Бо не судилось мати дім, родину.
Та заспіває пісню зозулину
Дитя, яке з чужими вироста.

Щоб ви були щасливі, діточки.
Молюсь “ку-ку” – це все, що в моїй змозі,
Та я ж їх не кидаю на дорозі...
Це вигадки, я не лічу роки.

Сіра миша, білий кіт,
Чорні двері в інший світ.
Скаже хтось комусь “прощай”,
Скаже хтось комусь “привіт”.

Хтось візьме червоний чай,
Хтось коктейль – блакитний лід.
Тут холоне чорна кава,
Тут минає білий світ.

Замовляйте: перша страва –
Мертва пава на обід.
Розкришилась порцеляна
Під обчасами чобіт...

Біла миша, сірий кіт,
Чорні двері на той світ.
І крізь них уміти треба
Просто й легко вийти з гри.

Перейшовши поле бою,
Доторкнись до краю неба,
Вимкни зірку за собою,
Помолися і помри.

І ґарсони напівсонні
Принесуть рахунок літ.
Це кав’ярня на пероні –
Той на захід, той на схід...

І тремтітимуть долоні,
Наче ясен край воріт.
А прощатися навіки
Ще зарано, ще не слід.

Я поїду в далеке місто,
Де холодні камінні плити,
Де холодних людей потоки
З пункту А вирушають вчасно,
Опустивши під ноги погляд.
Там одна божевільна бабця
Голубів годувала в парку.
А тепер голуби голодні.
Від’їжджаю туди сьогодні.

Я поїду в далеке місто,
Щоб вернутись одного ранку,
А на тебе залишу серце,
Квіти, столик, вікно, фіранку
І розкидані всюди вірші.
Лиш тобі я ключі довірю,
Лиш тебе мені там забракне.
Ти приходь поливати квіти,
Відпочити край мого серця.

Я поїду в далеке місто...

скільки припадає печалі
на душу населення
осінньої ночі
душа припадає печаллю
навіть не можна зігрітись
під шаром теплого пилу
процедура переливання крові
холодного дощу
осінньої ночі

скільки можна випити
чорної тиші
підсолодженої спогадом
розбавленої сподіванням
аби не боятися отруїти
того хто нап’ється випадково
з порожньої чаші
холодного дощу
осінньої ночі

скільки мілілітрів осені
витримають вени душі
холодної ночі

Я любив тебе раніше,
Поки ти була ще юна,
Поки ти була весела,
Поки русі твої коси
Розвівав ласкавий вітер.
Я любив тебе раніше...
Ти тепер така байдужа,
Ти мені чужою стала,
Стала ти сумна й холодна,
Не радію вже тобою
І тебе не хочу більше...

Ви, напевно, зрозуміли –
Я пишу про Осінь вірша.

Чеченській дівчині

Влучаєш. Тиша з того боку.
Хай трохи відпочине око.
Згадай: акорди фортеп’яно,
В кімнаті біла порцеляна,
Ще не розбита чобітьми,
Ще двір наповнений дітьми,
Які не знали слова "міна".
Старі їх брали на коліна,
Казали казку про війну.
А ти – веселу чи сумну –
Між гори пісню відпускала,
Співати мріяла в "Lа Sса1а" ...
Та все минуло. Ти сумна,
У тебе юна сивина,
Ти спиш на кам’яній постелі.
Ні Кабальє, ні Гвердцителі
Не буде з тебе. Не судилось.
Лиш чорна клавіша лишилась
Тобі на снайперській рушниці...
А фортеп’яно тільки сниться.

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп,
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
А був холуй і є холуй.
Чи двоголового орла
У центрі кожного села
Постав, на радість "господіну",
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили, наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні, підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки.
І з награбованих грошей
Дають на храм і на музей...
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня.
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.

2003

По захід сонця, на вершечку пагона,
Що лине вгору, мов стрімка стріла,
Ти, наче біла мармурова пагода,
Раптово запалала – розцвіла.

Вдихай же спрагло синій холод вечора,
Пий сонну м’яту з кришталю роси.
Ти біла квітка, ти цвісти приречена
Лиш ніч... А вранці – вмерти від краси.

Твоя краса – твоя велика місія,
Цвіти, допоки ранок не настав,
Вбирай у себе свіже світло місяця,
Сліпучо сяй поміж зів’ялих трав.

Не встигнуть пелюстки припасти порохом,
Їх не окроплять краплі дощові.
Настане день, і вітер тихим порухом
Тебе розвіє, білу, по траві.

Повний місяць лізе
Равликом на дах,
З вишні виє слізно
Посивілий птах,

Шарпається віття,
Мов у п’янім сні,
В небі зорі світять
Очі вогняні.

Гавкають собаки,
Гонять сірі сни,
В травах спереляку
Вмерли цвіркуни.

Сови ловлять мишу,
Мокру від роси,
Розривають тишу
Ночі голоси.

Хай недочитану газету
З рук вирива осінній вітер
Пусти – їй весело летіти
За жовтим листом бігти містом
Нехай тепер читає вітер
В очах написано без літер
Як я хотів тебе зустріти
І купував останні квіти
В день жовтолистий урочистий
Під небом дихалося чисто
І серце сонця билось ясно
Ми не хотіли помічати
Чи то Соборна чи Хрещатик
Нам посміхатися й радіти
І сумувати одночасно
Чомусь удвох було прекрасно

Сиджу на лаві серед саду.
Вже майже облетіли сливи.
Ще не було між нами зради,
Ти ще весела і щаслива.

А сонце, наче мідне деко,
Пече осінньо на прощання.
В той день, як ти була далеко,
Я іншу бачив на світанні
І зрозумів, хоч це нелегко –
Ти не єдина й не остання.

Осінній сад. І я, і місто ...
Та й вишня майже облетіла.
Шукаю неземного змісту,
А хтось шукає просто тіла.
От закохатись би навіки
У неповторну і єдину ...
Кохання – це отрута й ліки.
Прости мені гірку провину.

Велика синя парасоля
З очима росяно-квітчастими
Серед асфальтового поля
Ішла і цокала обчасами.

Довкола все розмито, стерто
І за дощем не чути галасу.
Тендітна тінь під синім тентом
Від сірого життя сховалася.

Брудна вода біжить по бруку –
Так недалеко і до повені.
Через ручай подам їй руку,
Погляну в очі, смутку сповнені.

Взялась за руку не одразу:
– Та я сама... Не треба, дякую.
– Сама – це сумно. Краще разом.
Бо всіх самотніх дощ оплакує.

Ми переступимо потоки,
А руки вже не роз’єднаємо.
Себе спитаємо – допоки
Чекати краю хмари маємо?

Ходім шукати синє небо,
Де смуга зливи обірвалася.
Такі глибокі очі в тебе,
Але давно не посміхалися.

Нехай в очах не буде болю,
Ми в неба радості попросимо.
Закриймо, врешті, парасолю
І по траві - ногами босими.

Рибка синя червона і чорна
В небесах по воді по траві
Не існує ні завтра ні вчора
Подивися і стихне біль

Хай крізь скло позирає потвора
Нас немає ні завтра ні вчора
Отже рухів різких не роби

Рибка синя червона і чорна
Подивися і стихне біль
Знаєш значення слова tranquille
То секрет кольорових рибин

І погасне сонце гаряче,
Білий світ упаде в пітьму,
Бо кохана моя плаче
І не каже мені,чому.