Думки про тривожний сон не залишали мою голову. Я все ще не міг зрозуміти це сон чи ні? Чому це відбувалось саме зі мною. З острахом очікувалась наступна ніч. Страх… В когось трусяться коліна, хтось намагається від нього втекти, а хтось насолоджується, лоскочучи собі нерви і відчуваючи приплив адреналіну. Найстрашніше було заснути і вірогідно залишитись у своєму сні (чи то була інша реальність, інший світ?). Що робити у такому випадку? Невже не спати цілу ніч, день, тиждень, рік? Безглуздо та й неможливо буде витримати таке. В мене залишалось менше десятка годин до того як настане ніч. Потрібно було готуватись. Але як? Я не знав. Час минав швидко. Почало потроху клонити на сон. Вирішив пригадати особливості того світу. Можливо це якось мені допоможе. Перше, що прийшло у голову – це зима у тому світі. Також я згадав, що не відчуваю холоду. За одяг можна не хвилюватись. Нерозумів звідки у мені ця іронія. Розум літає між світами (чи це таки сон?), а я собі жартую. Я пообіцяв собі, що дізнаюсь про інший світ більше. І намагатимусь дізнатись «як?» і «що?» зробити, щоб моя свідомість залишила інший світ і повернулась до страшної, буденної реальності. Ох… це буде важкий і довгий шлях. В успішності своєї «операції» я сумнівався, але вибору у мене не залишилось. Був ще один момент який мені не давав спокою – це вікінги та їхні «друзі», мешканці гір. А якщо я, коли повернусь у інший світ, натраплю на них знову? Що робити? Як діяти? Вирішую діяти по ситуації.
М‘яка подушка, ліжко. Ліг. Дивлюсь у стелю. Сон ще не приходить. А, можливо, я думаю забагато про сон(інший світ)? Надаю йому уваги більше ніж сну??? І тут думки пере-риваються. В очах темніє. Тіло засудомило. Ну от і все…, почало-о-о-ось… Хлоп!!! І я вже не вдома. Якесь знайоме зображення складалось у очах в цілісну картинку. Таке відчуття, що переміщався між світами, розпадаючись на частини, а коли опинявся на місці, то починав складатись назад. Картинка світу з’являлась одразу, я вже був тут, але декілька секунд чи навіть хвилину, не міг поворухнутись і будь-що зробити, окрім як рухати головою. Це давало свої привілеї – я міг підготуватись хоч трошки до ситуації, яка мене могла б чекати в цьому світі. Під час першого перенесення такого не було, мабуть, через те, що це не може бути сон, і тут усі перші рази так. Все занадто важко і дивно навіть для сну.
Переді мною відкрився знайомий ландшафт. Ха, та це ж саме та галявина. Ліс тепер був з іншої сторони, я був біля підніжжя гір. Минулого разу все було навпаки. Між горами я помітив невеликий прохід. Так-так, звідси прийшли ті люди – «інші», вороги вікінгів. Пам’-ятаючи про свою основну задачу, я вирішив йти галявиною у бік лісу. Потрібно було знайти хоча б якусь будівлю чи навіть місто, якщо пощастить. Не наважився я йти у гори. Страх, що можна там заблукати, а найгірше втрапити до рук «інших», не давав навіть поглянути на сні-жні вершини. Як і першого разу я опинився у снігу. Зіп’явся на ноги і рушив. Дорого мала бути довгою. Автоматично я глянув на ручний годинник. З ним нічого дивного не відбува-лось, просто час зупинився на позначці 22.27. Пробіли в пам’яті почали заповнюватись. Я згадав галявину. Так, на ній відбувся той страшний бій. На галявині лежав напрочуд рівно білий сніг. Слідів чогось живого я за весь час так і не помітив. Мабуть ця галявина має вели-ке значення в цьому світі, і між нашими світами зокрема. Це пояснює те, що я обидва рази опиняюсь на ній.
До лісу дійшов швидко, хоча здавалось до нього не менше десяти кілометрів. Можли-во і час в цьому місці йшов по іншому, і відстань такою не була як здавалась на перший по-гляд. Особливого бажання йти в ліс я не мав, але вибору не було: або ліс, або не менш стра-шний похід горами. Проблема орієнтування в лісі - це куди йти, за чим, і що робити, коли натраплю на щось живе? Думки не з найприємніших. Виявилось не так все й погано. Прой-шовши приблизно п’ять хвилин крізь не зовсім густі зарослі, оминувши повалене дерево, я натрапив на стежку. Шлях був один – стежкою, на зустріч долі! В кишенях я нічого не мав, а так хотілося, хоча б коробку сірників. Хоч сонце лише підіймалось, я зважав на дивний час у цьому світі, тому навіть маленький вогник вночі міг врятувати життя. Довкола нічого не привертало увагу, тому можна зосередитись на своїх думках. Перша – це те, що я маю роби-ти, коли прийде ніч, а притулок незнайдений? Лишатись з ночівлею в лісі я не міг через дру-гу причину. А другою причиною були живі істоти лісу. Хтозна що тут чи навіть хто тут ме-шкає. «Я таки маю знайти вихід з лісу чи притулок до ночі», - ця думка підганяла мене, і я продовжував крокувати стежкою.
Залишалась одна деталь – принцип за яким я потрапляю у цей світ (так, для себе я ви-рішив, що я не сплю, а насправді подорожую світами). Нічого путнього на думку не прихо-дило. Жодного, хоч найменшого, пояснення, яке б дало відповідь на питання: «як?» і «коли?» я повернусь у свій світ. Та раптом з кущів, позаду себе я почув шум, хрускіт сухого гілля і страшне гарчання звіра. Все, це був, як мені здавалось, фінал подорожі. Зараз чомусь ін-стинкт самозбереження не спрацював, я не побіг ховатись десь і не намагався щось зробити. Гарчання наближалось, я стояв, наче примерз до землі. Тіло відмовлялось підкорюватись, а в голові все сильніше лунали думки: «Тікай!», «Не стій, а то від тебе нічого не залишиться, хі-ба що кістки!». Але все одно не міг поворухнутись. Просто стояв і очікував. Це пронизливе гарчання і завивання «розривало» на шматки. І тут вистрибнуло Воно, страшне створіння схоже на вовка. Можливо це він і був, але у нашому світі він трохи інший. Цей був більший, хутро більш сіре, білі ікла, сірі очі налиті кров’ю. Створіння жадало свіжого м’яса. Ще тільки зачувши гарчання, я йшов озираючись щохвилини. Це сталось так раптово і несподівано, що я відсахнувся і повалився на сніг. Я продовжував дивитись на нього, а Воно на мене, демон-струючи, хоч і страшні, але таки прекрасні білі ікла. Вовк почав повільно наближатись до мене. Тепер і мені потрібно було приймати рішення. Тому я почав помалу задкувати, зали-шаючи позад себе слід від тіла. Отже, вирішив тікати куди-небудь. Не хотілось залишитись тільки у вовка на зубах. Ми довго дивились один одному в очі, наче розгадуючи думки один одного, і намагаючись передбачити подальші дії. В цей час в лісі все завмерло. Сам ліс почав спостерігати за нами, чекає, коли ж то все закінчиться. Тварина відчувала мій страх, а я усіма силами намагався його побороти. Та де там. Одна лиш мить, мить і моя горлянка опиниться в зубах у звіра. Трапилось це дуже швидко. Я наче вийшов із трансу. Вовк стрибнув на мене, але в останню мить я встиг відсахнутись від нього, прибрати ногу. Як тільки перший раз по-чув гарчання почав йти сніг. За цю важку, напружену мить (зустріч зі звіром) його натрусило на Матінку-Землю немало. Після стрибку вовк не зупинив хід, і за інерцією летів стежкою далі, опинившись наполовину в кучугурі снігу. Поки це все відбувалось, я вже був на ногах, і мчав лісом в надії на порятунок. Я біг лісом, через те, що стежка мала великий простір, де шансів у вовка було більше. Звір зрозумів що до чого, обтрусив сніг і рушив за мною, потро-ху наздоганяючи. Мої очі наповнились страхом. Ми бігли довго, я попереду, вовк у мене «на хвості». Сил залишалось все менше і менше. Дивився лише вперед. Під ноги дивитись не бу-ло як. Гілля дряпало обличчя, руки. Кров стікала по щоках. Надія залишала мене. Тим часом ліс поглинала темрява. Час наче спеціально знущався з мене, йдучи все швидше і швидше. Сонце сідало, разом з ним гасла і моя надія. Та раптом я вловив слабкий гомін голосів. Він лунав на середній відстані. Радість наповнила моє серце. Надія таки залишилась. Але тут ста-лось найгірше, я дезорієнтувався, зачепився за гілку, яка стирчала з землі і впав. Вовк дихав мені у спину, і тепер як з’явився так одразу і згас промінь надії. Сил піднятись і бігти на га-лас людей, думаючи, що вовк злякається їх, вже не лишилось. Звір стрибнув на мене. Я нама-гався повторити свій попередній трюк і різко відкотитись у бік. Вовк це розгадав, згрупував-ся і встиг схопити мене за ногу, але не сильно. В цьому був мій козир. Біль пройшов усім ті-лом. Іншою ногою я влучив йому у голову, він на мить зупинився і послабив хватку. Цього мені вистачило, щоб як-небудь зіп’ятись на ноги і продовжити рятувати своє життя. Хоч якось. Нога вислизнула з щелепи і одразу залилась кров‘ю. Я шкутильгаючи продовжував бігти далі, на галас людей. Нарешті закінчились хащі, і переді мною відкрилась місцина по-серед якої йшла дорога, і о яке щастя, дорога вела до брами, брами, яка була входом у місто. До неї залишалось кілька десятків метрів. Я сподівався, що вовк вже змирився з втратою та-кого шматка м‘яса як я, але це було не так. Він продовжував летіти за мною. Над брамою розташовувались дві сторожові вежі. Охоронці почали галасувати. Слів я розібрати не міг. В цю мить сили закінчились. Від втрати крові я втратив свідомість, впав на землю. Сильний сніг почав присипати тіло. Наче дбайлива матуся вкриває своє дитинча ковдрою вночі…
В місті був простий будній день як і всі інші. Кожен займався своєю справою. Після битви воїни відновлювали сили. Як виявилось, декілька їх таки залишилось після тієї страш-ної битви на галявині. Раптом охоронців на вежах привернув рух двох силуетів в нічній пі-тьмі. Порадившись між собою, і не довго думаючи, вони вирішили втрутитись в цю ситуа-цію, пустивши на зустріч двом темним фігурам дві стріли. По одній на кожну тінь…

Останній день осені закінчувався дуже повільно – очікування зими переходило всі межі. Так і хотілось чим швидше стрибнути в кучугуру білого снігу…
Глянув у вікно. Туман… Це виглядало так, наче осінь казала нам: «бувайте, скоро я знову повернусь!» Перед сном вирішив трохи помріяти і уявити яка ж буде зима в цьому ро-ці. Чомусь, в останні роки, я закохався в зиму. Те що я уявив навіть не встигло скінчитись як…Хлоп!!! І я вже не у своїй квартирі, таке враження, що навіть не в нашому світі і не в нашому часі. Навкруги тиша. Навколо мене ліс, такий білий від снігу, що аж ріже очі. Але що це? Я не міг повірити, що не відчуваю холоду. Сиджу в снігу, мене оточують прекрасні дерева і не можу зрозуміти де це я? Вирішив не репетувати і не кликати на поміч, щоб не злякати звіра, а раптом він десь поряд. Ставало не пособі. Почав падати дрібний сніг, поси-люючись щохвилини. Скільки я пролежав? Хвилину? Дві? А може й всі тридцять? Цього ні-хто не міг знати. «Що робити?» - подумав я, сидячи в снігу і не відчуваючи холоду. Таке враження, що я звідкись звалився в цей світ, або просто перенісся. Сиджу в заметі, ноги ледве видно. А сніг все падав, і падав. У мене закрадалося відчуття, що він несе за собою щось не дуже хороше. Навіть хмари повзли за ним, неначе підганяючи. А я все сидів. Був в такому здивуванні: з квартири в напівтемний ліс, де дивно падав сніг. З дрібного перейшов в пухна-стий. Все йде, і йде. Я бува подумав, як це мене всього не засипало, поки я так довго сидів? Любив роздивлятися великі сніжинки. Підставив руку. Декілька сніжинок опустилися на до-лоню. Таких як тут я ніколи не бачив. Вони переливалися барвами веселки, але коли змішу-валися з іншими, то були лише білою ковдрою.
Але я ніяк не міг зрозуміти, чому мені не холодно??? Після всіх цих роздумів вирішив піднятися з землі, аби зі мною чогось поганого не сталося. Морок згущувався непомітно. Тіні майже зникли. Виявилось, що я і не зовсім в глушині лісу! Декілька десятків метрів і суціль-не поле снігу, усі сліди замітало через декілька секунд. Я вирішив пройтися по проходу між деревами. Думав дорога, але цивілізацією і не пахло. Йдучи по лісу, зрозумів, що десь я схо-жий вже бачив. Ну, просто крапля в краплю з цим. Так-так, з книги про скандинавську міфо-логію. Навіть у голос вимовив, і тут ліс, неначе зреагував на мої слова. Його різко сколихнуло вітром. З цієї хвилини мене не покидало передчуття чогось. Чогось страшного. Я не знав що робити, куди йти, звати когось не наважувався. Сенсу в цьому не було. Як не дивно, але зимовий ландшафт лише доповнював мої переживання. Не дуже, але все ж таки я знайомий з історіями про снігових демонів. І тут по справжньому мене охопив страх. «Добре хоч від хо-лоду не помру» - промайнула думка. Раптом повітря розірвав гуркіт грому, але як пізніше з'ясувалося, то був не грім, а бойовий ріг! Весь цей час я перебував в ступорі. Якщо б не цей звук мене б засипало снігом по самі вуха. Не наважився я залишитися на видному місці. Довелося йти в ліс, що б сховатися. Ще кілька разів протрубив ріг. Звуки все ближче і страшні-ше. Вже чутно дзвін мечів і сокир. Пройшло декілька хвилин, і з глибини з’явився загін лю-дей. В цей час я стояв за деревом, боячись зробити крок в яку-небудь сторону. Вони набли-жались. Вже можна було розчути голоси. Я придивився ближче і пізнав їх!!! Це були вікінги. Прямо як в книзі!!! І тут з боку галявини вийшов ще один загін. Нічого не видно. Сніг став йти ще швидше. Спалахнули факели. Вони розвіяли морок, що зійшов. Ці два загони ніяк не можна назвати доброзичливими. Другий загін чекав, поки вікінги з'являться на галявині, що б перейти в наступ. Супроводжувалося какофонією звуків: мечі, удари сокир об щити, бойо-вий клич. І почався бій, короткий бій… Щити роздроблені, відрубані голови, мертві воїни. На галявині вже був не білий сніг, а червоний. Під час битви мене похитнуло. Що б це могло бути? Закінчилася битва. Тих, хто уцілів немає - всі мертві, принаймні так здається. Ніщо і ніхто не ворушиться. І знову лише тиша, і я один. Через декілька хвилин поле було вкрите красивим блискучим білим снігом. Галявина вже знову виглядала як раніше, лише виднілися маленькі кургани - тіла загиблих укриті снігом. Від битви не залишилося навіть сліду. Мене ще раз похитнуло, але цього разу сильніше. В очах потемніло. Вся снігова краса розпливала-ся перед очима. Я впав без звуку, лише сніговий пил зметнувся вгору. Сніг падав на обличчя, танув, але я не відчував холоду. Отямився у себе на ліжку. Ні снігу, ні холоду, ні лісу. Знову відчуття, що хтось мене кинув, але жодного болю я не відчував, в голові не паморочилось. Коли отямився, то почав згадувати. Невже це був сон? А так, як ніби я пережив битву разом з вікінгами. Заглянув у вікно. Перший день зими. Пішов сніг. Дуже знайомий. Так, це такий самий, як уві сні. Пройшла битва, пройшов день, рік, у когось обірвалося життя, дивлячись на сніг здавалось, що лише він буде йти завжди…