Думки про тривожний сон не залишали мою голову. Я все ще не міг зрозуміти це сон чи ні? Чому це відбувалось саме зі мною. З острахом очікувалась наступна ніч. Страх… В когось трусяться коліна, хтось намагається від нього втекти, а хтось насолоджується, лоскочучи собі нерви і відчуваючи приплив адреналіну. Найстрашніше було заснути і вірогідно залишитись у своєму сні (чи то була інша реальність, інший світ?). Що робити у такому випадку? Невже не спати цілу ніч, день, тиждень, рік? Безглуздо та й неможливо буде витримати таке. В мене залишалось менше десятка годин до того як настане ніч. Потрібно було готуватись. Але як? Я не знав. Час минав швидко. Почало потроху клонити на сон. Вирішив пригадати особливості того світу. Можливо це якось мені допоможе. Перше, що прийшло у голову – це зима у тому світі. Також я згадав, що не відчуваю холоду. За одяг можна не хвилюватись. Нерозумів звідки у мені ця іронія. Розум літає між світами (чи це таки сон?), а я собі жартую. Я пообіцяв собі, що дізнаюсь про інший світ більше. І намагатимусь дізнатись «як?» і «що?» зробити, щоб моя свідомість залишила інший світ і повернулась до страшної, буденної реальності. Ох… це буде важкий і довгий шлях. В успішності своєї «операції» я сумнівався, але вибору у мене не залишилось. Був ще один момент який мені не давав спокою – це вікінги та їхні «друзі», мешканці гір. А якщо я, коли повернусь у інший світ, натраплю на них знову? Що робити? Як діяти? Вирішую діяти по ситуації.
М‘яка подушка, ліжко. Ліг. Дивлюсь у стелю. Сон ще не приходить. А, можливо, я думаю забагато про сон(інший світ)? Надаю йому уваги більше ніж сну??? І тут думки пере-риваються. В очах темніє. Тіло засудомило. Ну от і все…, почало-о-о-ось… Хлоп!!! І я вже не вдома. Якесь знайоме зображення складалось у очах в цілісну картинку. Таке відчуття, що переміщався між світами, розпадаючись на частини, а коли опинявся на місці, то починав складатись назад. Картинка світу з’являлась одразу, я вже був тут, але декілька секунд чи навіть хвилину, не міг поворухнутись і будь-що зробити, окрім як рухати головою. Це давало свої привілеї – я міг підготуватись хоч трошки до ситуації, яка мене могла б чекати в цьому світі. Під час першого перенесення такого не було, мабуть, через те, що це не може бути сон, і тут усі перші рази так. Все занадто важко і дивно навіть для сну.
Переді мною відкрився знайомий ландшафт. Ха, та це ж саме та галявина. Ліс тепер був з іншої сторони, я був біля підніжжя гір. Минулого разу все було навпаки. Між горами я помітив невеликий прохід. Так-так, звідси прийшли ті люди – «інші», вороги вікінгів. Пам’-ятаючи про свою основну задачу, я вирішив йти галявиною у бік лісу. Потрібно було знайти хоча б якусь будівлю чи навіть місто, якщо пощастить. Не наважився я йти у гори. Страх, що можна там заблукати, а найгірше втрапити до рук «інших», не давав навіть поглянути на сні-жні вершини. Як і першого разу я опинився у снігу. Зіп’явся на ноги і рушив. Дорого мала бути довгою. Автоматично я глянув на ручний годинник. З ним нічого дивного не відбува-лось, просто час зупинився на позначці 22.27. Пробіли в пам’яті почали заповнюватись. Я згадав галявину. Так, на ній відбувся той страшний бій. На галявині лежав напрочуд рівно білий сніг. Слідів чогось живого я за весь час так і не помітив. Мабуть ця галявина має вели-ке значення в цьому світі, і між нашими світами зокрема. Це пояснює те, що я обидва рази опиняюсь на ній.
До лісу дійшов швидко, хоча здавалось до нього не менше десяти кілометрів. Можли-во і час в цьому місці йшов по іншому, і відстань такою не була як здавалась на перший по-гляд. Особливого бажання йти в ліс я не мав, але вибору не було: або ліс, або не менш стра-шний похід горами. Проблема орієнтування в лісі - це куди йти, за чим, і що робити, коли натраплю на щось живе? Думки не з найприємніших. Виявилось не так все й погано. Прой-шовши приблизно п’ять хвилин крізь не зовсім густі зарослі, оминувши повалене дерево, я натрапив на стежку. Шлях був один – стежкою, на зустріч долі! В кишенях я нічого не мав, а так хотілося, хоча б коробку сірників. Хоч сонце лише підіймалось, я зважав на дивний час у цьому світі, тому навіть маленький вогник вночі міг врятувати життя. Довкола нічого не привертало увагу, тому можна зосередитись на своїх думках. Перша – це те, що я маю роби-ти, коли прийде ніч, а притулок незнайдений? Лишатись з ночівлею в лісі я не міг через дру-гу причину. А другою причиною були живі істоти лісу. Хтозна що тут чи навіть хто тут ме-шкає. «Я таки маю знайти вихід з лісу чи притулок до ночі», - ця думка підганяла мене, і я продовжував крокувати стежкою.
Залишалась одна деталь – принцип за яким я потрапляю у цей світ (так, для себе я ви-рішив, що я не сплю, а насправді подорожую світами). Нічого путнього на думку не прихо-дило. Жодного, хоч найменшого, пояснення, яке б дало відповідь на питання: «як?» і «коли?» я повернусь у свій світ. Та раптом з кущів, позаду себе я почув шум, хрускіт сухого гілля і страшне гарчання звіра. Все, це був, як мені здавалось, фінал подорожі. Зараз чомусь ін-стинкт самозбереження не спрацював, я не побіг ховатись десь і не намагався щось зробити. Гарчання наближалось, я стояв, наче примерз до землі. Тіло відмовлялось підкорюватись, а в голові все сильніше лунали думки: «Тікай!», «Не стій, а то від тебе нічого не залишиться, хі-ба що кістки!». Але все одно не міг поворухнутись. Просто стояв і очікував. Це пронизливе гарчання і завивання «розривало» на шматки. І тут вистрибнуло Воно, страшне створіння схоже на вовка. Можливо це він і був, але у нашому світі він трохи інший. Цей був більший, хутро більш сіре, білі ікла, сірі очі налиті кров’ю. Створіння жадало свіжого м’яса. Ще тільки зачувши гарчання, я йшов озираючись щохвилини. Це сталось так раптово і несподівано, що я відсахнувся і повалився на сніг. Я продовжував дивитись на нього, а Воно на мене, демон-струючи, хоч і страшні, але таки прекрасні білі ікла. Вовк почав повільно наближатись до мене. Тепер і мені потрібно було приймати рішення. Тому я почав помалу задкувати, зали-шаючи позад себе слід від тіла. Отже, вирішив тікати куди-небудь. Не хотілось залишитись тільки у вовка на зубах. Ми довго дивились один одному в очі, наче розгадуючи думки один одного, і намагаючись передбачити подальші дії. В цей час в лісі все завмерло. Сам ліс почав спостерігати за нами, чекає, коли ж то все закінчиться. Тварина відчувала мій страх, а я усіма силами намагався його побороти. Та де там. Одна лиш мить, мить і моя горлянка опиниться в зубах у звіра. Трапилось це дуже швидко. Я наче вийшов із трансу. Вовк стрибнув на мене, але в останню мить я встиг відсахнутись від нього, прибрати ногу. Як тільки перший раз по-чув гарчання почав йти сніг. За цю важку, напружену мить (зустріч зі звіром) його натрусило на Матінку-Землю немало. Після стрибку вовк не зупинив хід, і за інерцією летів стежкою далі, опинившись наполовину в кучугурі снігу. Поки це все відбувалось, я вже був на ногах, і мчав лісом в надії на порятунок. Я біг лісом, через те, що стежка мала великий простір, де шансів у вовка було більше. Звір зрозумів що до чого, обтрусив сніг і рушив за мною, потро-ху наздоганяючи. Мої очі наповнились страхом. Ми бігли довго, я попереду, вовк у мене «на хвості». Сил залишалось все менше і менше. Дивився лише вперед. Під ноги дивитись не бу-ло як. Гілля дряпало обличчя, руки. Кров стікала по щоках. Надія залишала мене. Тим часом ліс поглинала темрява. Час наче спеціально знущався з мене, йдучи все швидше і швидше. Сонце сідало, разом з ним гасла і моя надія. Та раптом я вловив слабкий гомін голосів. Він лунав на середній відстані. Радість наповнила моє серце. Надія таки залишилась. Але тут ста-лось найгірше, я дезорієнтувався, зачепився за гілку, яка стирчала з землі і впав. Вовк дихав мені у спину, і тепер як з’явився так одразу і згас промінь надії. Сил піднятись і бігти на га-лас людей, думаючи, що вовк злякається їх, вже не лишилось. Звір стрибнув на мене. Я нама-гався повторити свій попередній трюк і різко відкотитись у бік. Вовк це розгадав, згрупував-ся і встиг схопити мене за ногу, але не сильно. В цьому був мій козир. Біль пройшов усім ті-лом. Іншою ногою я влучив йому у голову, він на мить зупинився і послабив хватку. Цього мені вистачило, щоб як-небудь зіп’ятись на ноги і продовжити рятувати своє життя. Хоч якось. Нога вислизнула з щелепи і одразу залилась кров‘ю. Я шкутильгаючи продовжував бігти далі, на галас людей. Нарешті закінчились хащі, і переді мною відкрилась місцина по-серед якої йшла дорога, і о яке щастя, дорога вела до брами, брами, яка була входом у місто. До неї залишалось кілька десятків метрів. Я сподівався, що вовк вже змирився з втратою та-кого шматка м‘яса як я, але це було не так. Він продовжував летіти за мною. Над брамою розташовувались дві сторожові вежі. Охоронці почали галасувати. Слів я розібрати не міг. В цю мить сили закінчились. Від втрати крові я втратив свідомість, впав на землю. Сильний сніг почав присипати тіло. Наче дбайлива матуся вкриває своє дитинча ковдрою вночі…
В місті був простий будній день як і всі інші. Кожен займався своєю справою. Після битви воїни відновлювали сили. Як виявилось, декілька їх таки залишилось після тієї страш-ної битви на галявині. Раптом охоронців на вежах привернув рух двох силуетів в нічній пі-тьмі. Порадившись між собою, і не довго думаючи, вони вирішили втрутитись в цю ситуа-цію, пустивши на зустріч двом темним фігурам дві стріли. По одній на кожну тінь…