Останній день осені закінчувався дуже повільно – очікування зими переходило всі межі. Так і хотілось чим швидше стрибнути в кучугуру білого снігу…
Глянув у вікно. Туман… Це виглядало так, наче осінь казала нам: «бувайте, скоро я знову повернусь!» Перед сном вирішив трохи помріяти і уявити яка ж буде зима в цьому ро-ці. Чомусь, в останні роки, я закохався в зиму. Те що я уявив навіть не встигло скінчитись як…Хлоп!!! І я вже не у своїй квартирі, таке враження, що навіть не в нашому світі і не в нашому часі. Навкруги тиша. Навколо мене ліс, такий білий від снігу, що аж ріже очі. Але що це? Я не міг повірити, що не відчуваю холоду. Сиджу в снігу, мене оточують прекрасні дерева і не можу зрозуміти де це я? Вирішив не репетувати і не кликати на поміч, щоб не злякати звіра, а раптом він десь поряд. Ставало не пособі. Почав падати дрібний сніг, поси-люючись щохвилини. Скільки я пролежав? Хвилину? Дві? А може й всі тридцять? Цього ні-хто не міг знати. «Що робити?» - подумав я, сидячи в снігу і не відчуваючи холоду. Таке враження, що я звідкись звалився в цей світ, або просто перенісся. Сиджу в заметі, ноги ледве видно. А сніг все падав, і падав. У мене закрадалося відчуття, що він несе за собою щось не дуже хороше. Навіть хмари повзли за ним, неначе підганяючи. А я все сидів. Був в такому здивуванні: з квартири в напівтемний ліс, де дивно падав сніг. З дрібного перейшов в пухна-стий. Все йде, і йде. Я бува подумав, як це мене всього не засипало, поки я так довго сидів? Любив роздивлятися великі сніжинки. Підставив руку. Декілька сніжинок опустилися на до-лоню. Таких як тут я ніколи не бачив. Вони переливалися барвами веселки, але коли змішу-валися з іншими, то були лише білою ковдрою.
Але я ніяк не міг зрозуміти, чому мені не холодно??? Після всіх цих роздумів вирішив піднятися з землі, аби зі мною чогось поганого не сталося. Морок згущувався непомітно. Тіні майже зникли. Виявилось, що я і не зовсім в глушині лісу! Декілька десятків метрів і суціль-не поле снігу, усі сліди замітало через декілька секунд. Я вирішив пройтися по проходу між деревами. Думав дорога, але цивілізацією і не пахло. Йдучи по лісу, зрозумів, що десь я схо-жий вже бачив. Ну, просто крапля в краплю з цим. Так-так, з книги про скандинавську міфо-логію. Навіть у голос вимовив, і тут ліс, неначе зреагував на мої слова. Його різко сколихнуло вітром. З цієї хвилини мене не покидало передчуття чогось. Чогось страшного. Я не знав що робити, куди йти, звати когось не наважувався. Сенсу в цьому не було. Як не дивно, але зимовий ландшафт лише доповнював мої переживання. Не дуже, але все ж таки я знайомий з історіями про снігових демонів. І тут по справжньому мене охопив страх. «Добре хоч від хо-лоду не помру» - промайнула думка. Раптом повітря розірвав гуркіт грому, але як пізніше з'ясувалося, то був не грім, а бойовий ріг! Весь цей час я перебував в ступорі. Якщо б не цей звук мене б засипало снігом по самі вуха. Не наважився я залишитися на видному місці. Довелося йти в ліс, що б сховатися. Ще кілька разів протрубив ріг. Звуки все ближче і страшні-ше. Вже чутно дзвін мечів і сокир. Пройшло декілька хвилин, і з глибини з’явився загін лю-дей. В цей час я стояв за деревом, боячись зробити крок в яку-небудь сторону. Вони набли-жались. Вже можна було розчути голоси. Я придивився ближче і пізнав їх!!! Це були вікінги. Прямо як в книзі!!! І тут з боку галявини вийшов ще один загін. Нічого не видно. Сніг став йти ще швидше. Спалахнули факели. Вони розвіяли морок, що зійшов. Ці два загони ніяк не можна назвати доброзичливими. Другий загін чекав, поки вікінги з'являться на галявині, що б перейти в наступ. Супроводжувалося какофонією звуків: мечі, удари сокир об щити, бойо-вий клич. І почався бій, короткий бій… Щити роздроблені, відрубані голови, мертві воїни. На галявині вже був не білий сніг, а червоний. Під час битви мене похитнуло. Що б це могло бути? Закінчилася битва. Тих, хто уцілів немає - всі мертві, принаймні так здається. Ніщо і ніхто не ворушиться. І знову лише тиша, і я один. Через декілька хвилин поле було вкрите красивим блискучим білим снігом. Галявина вже знову виглядала як раніше, лише виднілися маленькі кургани - тіла загиблих укриті снігом. Від битви не залишилося навіть сліду. Мене ще раз похитнуло, але цього разу сильніше. В очах потемніло. Вся снігова краса розпливала-ся перед очима. Я впав без звуку, лише сніговий пил зметнувся вгору. Сніг падав на обличчя, танув, але я не відчував холоду. Отямився у себе на ліжку. Ні снігу, ні холоду, ні лісу. Знову відчуття, що хтось мене кинув, але жодного болю я не відчував, в голові не паморочилось. Коли отямився, то почав згадувати. Невже це був сон? А так, як ніби я пережив битву разом з вікінгами. Заглянув у вікно. Перший день зими. Пішов сніг. Дуже знайомий. Так, це такий самий, як уві сні. Пройшла битва, пройшов день, рік, у когось обірвалося життя, дивлячись на сніг здавалось, що лише він буде йти завжди…