Вір не вір, а не кажи- "Брешеш".

Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.

А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.

В дупло руку — не іде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла -
Та й сам улізаю.

Ходжу голий по дуплі...
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.

Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.

Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.

Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.

Я і взявся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, та й залір
На годинку спати.

А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
Аж до неба пнеться.

А для моїх шпаченят
Того було й треба —
Додряпались по вербі
До самого неба.

Пробудився — до шпаків —
Та де вже до ката!..
Аж на небі половив
Свої шпаченята!..

Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась
Та й,знать, побрикала.

Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.

Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.

Вп'яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!..
Аж до низу на сім миль
Мотуза не стало.

Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.

Cпускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.

І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.

А рій якось пролітав
Та туда й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.

Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!..
Мотуз рветься — яв багно
Чуть не з головою.

А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.

Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.

Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця та й на чуб
Хвостом обернувся.

А я за хвіст: "Гуттю-га!"
А вовк налякався
Та як скочить — я і — гоп!
На світ показався!

II

І ото вже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
А батька й не було.

То, бувало,коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:

"А хто ж, сину, піде з нас?"
То я його гладжу:
"Та хто б,— кажу,— не пішов,
Все то їдно,— кажу.—

Або я піду туди,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду".

А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
"Що, сину, робити?"

А що ж,— кажу,— тра комусь
їхати в дубину!"
То, бувало, й каже діді
"Хто ж поїде, сину?"

То я й кажу: "Хоч сидіть,
А я не поїду!
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!"

То, бувало, й їде дід...
А раз таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.

Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.

А ми собі не страшкі!..
"Гуттю-га!" — на зайця!
Та живенько до лом ач —
Аж там сиві яйця.

"Заберімо!" — "Заберім!"
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.

Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.

"Пійміть, діду!" Дід пійняв,
Посадив на яйця...
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.

Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!..

Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.

І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.

"А що, сину? — каже дід.—
Треба спогадати,
А де-то ми ті стирти
Будем закладати?"

То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:

"Адже у нас комин е,
На комині! — кажу.—

На комині як складем,
То й не;тра сушити,
А на печі, як бог дасть,
Будем молотити!"

То, бувало,святий хліб
Аж комин колише!..
Ідна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.

А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався...

Та як хвостом замахнув -
Жиди б його з'їли! —
То в помийницю стирти
Так і полетіли!

III

А ото вже дід підріс
Та й і одубився;
Після нього через рік
І батько родився.

Та ото вже тра було
Батька мені вчити;
Але зато, як навчив,—
То-то було жити!

Все було у нас їдно:
Здатність і заможність,
І хазяйство, й ремество,
І смак, і набожність.

Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле,
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.

Мати ходить цілий день,
Тілько оглядає,
А ми з батьком уночі
Вудку закидаєм.

То, бувало,таки так
В добрую годину,
Як не клюнеться кожух,
То тягнем свитину.

Купувати коли що —
То рука дрижала,
Зато купим, то по нас
Аж земля движала.

А набожні що були,
То сохрани, боже!
Як до церкви серед дня
І не пустять, може,

То, бувало, уночі
Церкву підкопаєм,
Помолитись хоч на час
Таки повлізаєм.

То так собі розжились,
Що й світлицю мали,
Світилося, куди глянь,
Лиш стовпи стояли!

А одежі що було!
Боже, твоя воле!
Вісім було свит бери,
А все тіло голе.

Та й хазяйство таки ми
Поряднеє мали,
Бо сусіди навкруги
В два плуги орали.

Та й воли які були!
Рога не дістати,
Бо то чорт його і мав
Кому доставати.

А як поле ізорем,
То вже чиє краще?
То.не наше, а чуже,
То чуже, не наше.

А раз мати таки нам
Збитка ізробила:
Взяла батьковий кожух
Та й гречку накрила.

А худоби було шмат,
Гречка лиш біліла,
Та з кожуха як пішла —
Чисто гречку з'їла.

А було й таке у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все-таки через ню
І то позбували.

Як умерла — де було
Домовини взяти?
Мусили вже для біди
І лавки віддати.

Та ще потім по біді
І обід справляли,
Взяли собі понад став
Людей поскликали.

Та й просимо їх удвох"
"Пийте юшку, люди!
Як вип'єте теє все —
То там рибка буде!"

А тепер ми розійшлись —
Батько шинк тримати,
А я не так до шинка,
Як люблю орати.

Батько п'яний все держить
За шинок рукою,
А я орю, як уп'юсь,
Носом за корчмою.

Їздив дідич за границю,
Назад повертає —
От гуменний на границі
Пана і вітає.

Поклонився, привітався.
"А що там, Іване?"
А гуменний йому каже:
"Та все гаразд, пане.

Одно тілько..." — "А що тілько?"
Дідич обізвався.
"Та то, пане, що ваш ножик
Складаний зламався".

"Ну! Зламався, так зламався,
Що там споминати.
Певне, хлопці мали гратись
Та й мали зламати?"

"Таки правда, ясний пане!
Хлопці ізламали,
Лиш не грались, а сивого
Коня білували".

"А з чого ж то сивий згинув?"
"Пані хорували,
За лікарством як погнали,
То і підірвали".

"То і пані хорувала?
Ах, боже мій, боже!
Що ж? Здорова моя пані?
Говори, небоже".

"Помоліться, пане, богу!
День лиш хорували,
А на другий од пожару
Богу й душу дали!"

"Од пожару?.. Що такеє?.."
"Просте, пане, діло:
Як зайнявся тік у пана,
То все погоріло!"

"Пані вмерла, все згоріло-
Будь здоров, Іване!.."
"А ще ж панна ваша вдома,
Поверніться, пане!"

"Що ж там, голубе Іване?
Як там бідна дочка?"
"А нічого, уповила
Хлопця, як линочка!"

Спом'янув тут бідний дідич
Чорта і чортицю,
Плюнув з лиха, сів на бричку:
"Рушай за границю!"

Гнався постом засідатель
На чиюсь біду.
Серед річки заламався
На тонкім льоду.
Б'ються соцькі й розсильнії,
Б'ються рибаки.
Водять шнури край пролому,
Ості і гаки.
Але йде жидок убогий,
Пейсами потряс.
"Гирсти-гирсти,— став питати,
Що таке у вас?"
"Засідатель утопився,
Господи прости!..
Ходи, жидку, хоть поможеш
Шнура завести".
"Гирсти! Нащо то шукати
Людської біди?
Лиш карбованець наставте —
Вийде сам з води!"

Напосілися злодії
Раз на мужика
І, чи з поля, чи із стайні
Вкрали лошака.
Мужик ходить, ломить руки,
На святе дає;
Коли чує — аж у стану
Лошак його є.
Поклонився асесорам
Мужик-неборак;
Асесори йому кажуть!
"Пашол вон, дурак!
На слово ему поверить!
Зкой дуралей!
Приведи для показанья
Восемь душ людей!"
Мужик ходить, просить, поїть,
Восьмеро найшов,
Дав попові на молебень
Та й у стан пішов.
Поклонився асесорам
Знову неборак.
Асесори знов говорять:
"Пашол вон, дурак!
Экой чорт сюда приносит
Этаво хахла!
Суется с сваей кабылай!..
Есть важней дела!
Придешь после!" Через тиждень
Знов мужик іде,
Вибирає, поїть свідків
І у стан веде.
Діла знову в асесорів,
Гонять мужика.
Став хазяїн, стали люди —
Нема лошака!
Аж піднявся і говорить
Іден з-межи них:
"Не відіб'єш ти коня[ки]
Від тих станових!
А як ще нас разів кілька
Сюда поведеш,
То будь певний, що й корову
З дому ізведеш...
Подаруй їм ту коняку
І не голоси...
А скажи, мов, що вклепався,
Ще й перепроси!"
І послухав мужик ради,
Іде до панів:
"Вибачайте, я вклепався!"
Бух панам до ніг!
"Как же ты, дурак, не знаешь,
Что было твоє,
Да к чужому привязался,
Выдал за своє?.."
"Вибачайте, благороддя,
За вину мою!
Маю жінку і із нею
Років сім жию,
А щоб її який злодій
В стан запакував,
Мусив би-м панам сказати,
Що єй не впізнав!"

Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
З мазницею мужик ходить
Помежи крамниці...

У крамницях, куди глянеш,
Сріблом-злотом сяє,
Мужикові то й байдуже:
Він дьогтю питає.

У десятії крамниці
Два купці сиділо...
І в десяту мужик двері
Відхиляє сміло.

Відхилив: "Добридень, люди!"—
І й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.

А купці переглянулись,
Стихача сміються;
"Здесь не деготь,— йому кажуть,-
Дурні продаються!.."

"Добре ж у вас торгувалось,
Що все розійшлося
І на продаж тілько два вас
В склепу зосталося!.."

Раз у баби перехідний
Москаль ночував,
Устав рано до походу
Та й гуску украв.
Доганяє його баба:
"Служба! Почекай!"
"А что, бабушка, мне скажешь?"
"Та гуску оддай".
"Ах ты, бог мой! Эго гуска?..
Зкой я дурак!..
Вазьми, бабка, ей-ей думал,
Что зто гусак!"

"Де бував-пробував?
Розкажи, Іване!"
"Та вже де не бував,
Всюди бував, пане!

Був не раз у Криму,
Бував і в Полтаві,
Ходив раз у Москву,
Бував і в Варшаві".

"А почім у Москві
Дурні продаються?"
"Та навгад не скажу,
Які попадуться:

Як мужик — так мужик,
його й не питають,
А пани — все пани,
З ціни не спадають!"

Став у церкві батько з сином.
Церкву вже кінчали:
Засклепили, побілили,
Олтар прибивали.

"Слава богу,— каже батько,—
Спомоглися люди.
Лиш не знати, як то вона —
Чи голосна буде?

Постій хіба,— каже,— сину,
Перед образами,
А я піду та для проби
Свисну за вратами..."

Пішов свиснув разів кілька,
Назад повертає.
"А що, сину, голосная?" —
Хлопчину питає.

"Голосная!..— хлопець каже,—
Так і б'є луною!.."
"Ану ж,— каже,— піди свисни,
А тут я постою..."

"Оце але! — каже хлопець.—
Найшли що сказати !..
А чи ж я то який дурень
У церкві свистати!"

"А чи знаєш ти, Романе,
Батько під судом:
Іспійняли неборака
Над чужим добром..."

"Мого батька?.. Де спійняли?"
Циганчук спитав.
"Таки в нашії ж коморі —
Бодню розбивав".

"Та в коморі й горобцеві
Крила одшибеш...
Ні! Пусти-но батька в поле!
Чи тогді піймеш?"

Везе в місто мужик сіно
Якось проти свята
Та й годує в капелюсі
Малі шпаченята...

Але їде пан багатий
До костьолу, знати,
Та вже в них натура, мабуть,
Щоб покепкувати...

Іде звольна та й питає:
"Со wieziesz *, Іване?"
Мужик пану поклонився:
"А що ж? Дрова, пане.."

"Lzesz, galganie! Wieziesz siano!" **
"То ж пан самі знають,
Що се сіно, а не дрова,
Нащо ж пан питають?"

Закусив пан тлусті губи:
"Z jakej wsi?" *** — питає...
Мужик підняв шпаченята
Та й одповідає:

"Всі не всі, вельможний пане,
Старі повтікали...
Молоді лиш половив я,
Бо ще не літали!.."

"Kto najstarszy u was we wsi?" ****
"Баба Терпелиха:
Пережила стара баба
Всіх дідів до лиха!.."

"Galgan jestes! Kto was bije?" +
"А хто ж? Бугай, пане!
То так і б'є напропале,
Кого лиш достане!.."

Хтів пан чогось допитати,
Та й не допитався...
"Со z galganem! Ruszaj predzej!"++
І вперед погнався...

Привіз в місто мужик сіно...
Продав його зрання,
Купив собі добру миску
Драглів на снідання!..

І сидить собі на возі,
Драглі уплітає...
Аж той самий пан надходить
Та й його питає:

"Сzy nie slychac do spzedania

Owsa tu, Іване?" +++
Мужик встав, кругом обнюхав...
"Ні, не чути, пане!"

І сів знову на драбині,
Драглі уплітає...
"Czy ty, chlopie,?"
Пан його питає.

"Де вам, пане, я вчорашній?
Гляньте на всі боки:
То мені вже оце буде
Тридцять і два роки!"




* Що везеш... (польськ.) — Ред.

** Брешеш, голодранцю! Везеш сіно! (польськ.)-Ред.

*** 3 якого села? (польськ.)—Ред.

**** Хто у вас у селі найстарший? (польськ.) — Ред.

+ Ти голодранець! Хто вас б'є? (польськ. ) - Ред.

++ Що з голодранцем говорити? Швидще рушай! (польськ.) — Ред.

+++ Чи не чути тут, Іване, на продаж вівса?(польськ.) — Ред.

++++ Чи ти, мужиче, не вчорашній? (польськ.) - Ред.

Зайшов козак до коршомки.
"Здоров, орендарю!
А налий-но мені,— каже,—
Горілачі чару!"
Налив Мошко одну чару,
Козак вихиляє.
Вихиляє, не ковтає,
Іще підставляє.
Налив другу, козак хилить,
Разом дві ковтає
Та й жидові коло шинку
Трояка кидає.
Підійняв жид, подивився...
"Гирсти, як то буде?!
В мене кожну по три гроші
Пили добрі люди!"
"Мовчи, жиде бородатий,
Тебе не питають.
У нас,— каже,— запорожці
Свою міру мають.
Не першина нашим пити,
Пили ми немало,
А у губу за три гроші
Більше не влізало!.."

Випив мужик півкватирки,
Хлібом заїдає.
А жид ходить коло шинку,
Борухи співає.

"Чи є, Мошку, у вас рабин?" —
Став мужик питати.
А жид: "Гирсти! А чому ж нам
Рабина не мати?"

"А розумний у вас рабин?"
Жид аж вийшов з себе:
"Та вже ж,— каже,— розумніший,
Мужику, за тебе!.."

"А що ж рабин у вас робить?
Що він поробляє?"
"Що він робить? Все читає...
Читає... читає".

"А коли ж він спочиває,
Як все коло книжки?"
"Спочиває дуже мало
Або ані кришки.

Он привик, бач, коло книжки
День і ніч сидіти".
"А як же ж то, орендарю,
У рабина діти?"

"Та тим глупством у нас рабин
Себе не займає:
Єсть такий там у рабина,
Що за дітей дбає".

Два рабини на коршомці
Зашабашували,
Одправили борухати,
За стіл посідали.
На кождому лапсардаки,
Шапка шабашкова,
Сидять собі коло столу,
Жоден — ані слова.
Аж приходить чоловік наш,
Кварту набирає.
"А хто то в вас, орендарю?" -
Шинкаря питає.
"І то рабин, і то рабин!"—
Шинкар обізвався.
"Чому ж вони не говорять?"-
Чоловік спитався.
"Ет, Іванцю,— жидок каже,—
Нащо то питати!
Що розумні такі люди
Мають розмовляти?
Що один з них добре знає,
То і другий знає,
А чого один не знає —
І другий не знає".

На підсінні в малій хаті
Сидить старий хусит,
Вопівночі над талмудом
Бородою трусить.

І, як рабин,зачитався,
Читає, читає!..
А з підсіння запорожець
В вікно заглядає-

Заглядає та гадає,
Чим би поживитись;
Але в жида всюди голо,
Куди подивитись.

Тілько сам він бородатий,
Борода до пупа,
Та книжок його поганих
Кругом ціла купа...

Замишляє запорожець
Жида підголити
І що раз, то голосніше
Почав говорити:

"Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має!"

Чує хусит бородатий,
Перестав читати...
А тут йому голосніше
Хтось почав казати:

"Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має!.."

Подивився жид на себе,
Бородою трусить:
"Гирсти? Як то? То я дурень?
Дурень старий хусит?"

І до свічки бородою!..
Спалив половину...
Але знов він чує голос
В ту ж саму годину!..

Знов борода над свічкою
Запалахкотіла
І в минуті щезла з димом
До самого тіла!..

Засміявся запорожець,
Пішов собі спати...
Але хусит сидить, бідний,
Та й став розважати:

"Правду воно говорило,
Правду пак казало,
Бо й я з своїм бородою
Розуму не мало!..

Борода такого мати,
Так його любити...
І над свічком, над тим свічком
До губа спалити!..

Ах, веймир! Що Сура скаже?
Що всі люди скажуть?..
Ото дурень старий хусит!
Ще й з руком покажуть..."

Іде Мошко через ліс,
Аж вовк вибігає;
Мошко скочив на пеньок,
Аршин підіймає.

І аршином навісний
До вовка цілиться —
Аж тут — трах! — із-за корчів
Бахнула рушниця.

Бідний Мошко як стояв,
Так і затрусився
Та із пеньку сторчака
В рів і покбтився.

От ті вовка потягли,
Покинули жида...
Але якось у рові
Одійшла огида.

І зводиться стихача,
Аршин підіймає,
Оглядає здалеки
Та й сам промовляє:

"Вісім,— каже,— літ ходив
Я з тобою шити,
А все-таки я не знав,
Що ти був набитий".

Вивіз Лейба горщик масла
В місто продавати
Та й пішов собі на ринок
Купця відпитати.

А чоловік коло воза
Чекає, чекає.
Далі випив півкватирки,
Масло добуває-

Добув масла, достав хліба,
Засів та й балує.
Де побачить христянина —
Просить та й годує.

З'їли масло добрі люди,
Що тоді робити?..
Б'є він горщик коло воза,
А сам іде пити.

Підпив собі, як годиться,
Назад повертає.
Коли гляне — коло воза
Лейба умліває.

Умліває, ломить руки
І плечима ниже,
А собачка невеличка
Черепочки лиже.

"Лихо мамі твому, гицлю!
Де ся масло діло?"
"Лихо мамі!.. Таже бачиш,
Що песеня з'їло!"

"Брешеш, гицлю, десять фунтів
Було в масла мого.
Гицлю ти!.. Й само собачку
Не заважить того!"

І пійняв жид ту собачку,
На ваги чіпляє,
А собачка десять фунтів
Ледве дотягає.

"Видиш, гицлю? То собачка!
Де ж ся масло діло?"
"Де ж ся масло його діло?
Таж песеня з'їло!"

"Ну нехай собачку — масло!..
Де ж собачку буде?.."
"Де ж собачка — таже онде!
Видять добрі люди!"

"Ну нехай воно собачку!
Де ж ся масло діло?"
"Все де масло та де масло!
Таж песеня з'їло!.."

"Що з тобою говорити?
Лихо мамі твому!
Сідай уже, сідай, гицлю,
Та вези додому!.."

Ходить піп коло крамниці
Та й чогось питає.
Аж до нього такий хитрий
Жидок підбігає:

"Добродзею, добродзею!"-
Просить почекати
Та й новому ножикові
Ім'я яке дати.

А той, довго не гадавши,
Казав ножик дати,
Зламав його та й каже:
"Куцим будеш звати!.."

З копійкою циганчук
По ярмарку ходить
І купив би, може, що,
Та все не знаходить.

Усе таке дороге,
А в нього копійка,
По копійці тільки хрін
Продає жидівка.

Мнявся бідний циганчук,
Далі, що робити?
Без гостинця ж не іти,
Треба щось купити!

До жидівки і побіг,
Купив того хрону,
За пазуху положив
Та й пішов додому.

От удома циганчук
Свіжий хрін смакує,
В носі крутить та вертить,
Сльози не вгамує.

А все-таки неборак
Хрону не кидає,
Іскривився, плаче,їсть
Та все примовляє:

"Плачте, очі навісні,
Щоб повилізали!..
Таже ж бачили самі,
Що ви купували!.."

- Ото, тату, маєм воду,—
Каже циганчук,—
А якби нам іще сиру
Та муки до рук —
Наварили б вареників,
Сіли край стола..."
Тут старому вже по горлі
Слинка потекла...
"А якби нам іще масла,
Отоді балуй!"
Тут старий його фандою:
"А не халасуй!"

Нічка тиха, зорі світять,
А мороз крепить;
Циган сина до місяця
Лицем становить.

"Отак, сину мій Романе!
Отак, дурню, стій
Та з пазухи вийми руки,
До місяця грій!.."

Стоїть бідне циганятко,
Холод каменить,
А старий пішов до хати
Людей туманить.

Витуманив кусок сала,
Хліба бохунець,
Вийшов з хати та до сина —
Син як камінець.

"Ой місяцю! — циган каже.
Жаль твої краси!
Ти лиш світиш, а не грієш,
Дармо хліб їси".

Вийшов циган на толоку,
Косить, бідний, косить —
А господар обідати
Цигана не просить,

А дав чарки понюхати,
Хліба закусити
Та й знов таки заставляє
Цигана косити.

І скривився циганюга,
Косить, бідний, косить,
А господар полуднати
Цигана не просить.

А знов чарки понюхати,
Хліба закусити
Та й знов таки заставляє
Цигана косити.

Ізнемігся бідний циган,
Косить і не косить,
Аж під вечір пан господар
Вечеряти просить.

Просить його до світлиці,
Садить на посаді,
Наливає чарку, другу...
Такий циган радий!..

От подали сироватку,
Циган уплітає,
Аж тут кума вареники
З печі висуває.

Кинув циган сироватку,
До другого взявся.
Лигав-лигав вареники,
Аж розперезався.

Далі годі! Сидить циган,
Тільки поглядає,
Аж тут кума поросятко
З печі висуває.

Гекнув циган — та й із хати,
Не хоче і ждати:
"Вміли, — каже, — наварити ---
Не вміли подати!"

Вивів циган на ярмарок
Коня продавати...
Посходились ярмаркові,
Стали оглядати...

Оглядають — кінь, як сокіл,
І ганчі не має!
А сам циган кругом ходить
Та все примовляє:

"Що конина, то конина!..
А щоб язик мала,
То вона б вам, люди добрі,
Всю правду сказала!"

Купив якийсь ту конину,
Дома оглядає!..
Аж конина його справді
Язика не має...

Сидить циган на городі
Темненької ночки,
До блискавки вибирає
Чужі огірочки.

Та все собі промовляє:
"Блисни, боже, блисни!"
А господар його ззаду
Як вилами свисне!..

"А сто бісів в твого батька
Та у твої груди,
Розкрадати мою працю!..
А що тепер буде?.."

"Ой батечку, голубчику,
Чиніте, що знайте,
Тільки прошу вас, панотче,
За пліт не кидайте!"

"Оже ж кину!"— "Бійтесь бога!.."
"Кину, бісів сину!"
Підняв цигана на руки
Та й через пліт кинув.

Тоді циган підійнявся
Та як зарегоче:
"Мені того й бракувало...
Спасибі, панотче!"

- Хто йде їсти? — пан питає.
"Я йду!" — циган каже.
- Хто йде жати? — пан питає.
"То громада скаже!"

У цигана вмерла мати,
Нічого діяти!..
Іде циган до батюшки,
Просить поховати.

"А як хочеш поховати?
Може, по-циганськи?"
"Ні, батюшка, прошу таки
Вже по-християнськи!"

"Та то буде рублів десять
Тебе коштувати!"
"О, нічого то, панотче!
В нас дорожча мати!"

Поховав піп циганиху,
За гроші питає...
Аж тут йому сороківку
Циган витягає.

"Сороківку? — піп питає. —
А то ж твоя мати!
А ти ж за ню рублів десять
Обіцявся дати!"

"Рублів десять!.. — циган каже.
За трупа гнилого!..
Та вона не варта була
І живою того!.."

Іде москаль серед літа
Нашими волами.
"Гей, валы, — кричить веселий, —
Чтоб бог ездил вами".
Іде москаль серед зими
Нашими волами.
"Гей, валы, — кричить сердитий,—
Чтоб черт ездил вами!"

Кричить баба, репетує,
Пукає в вікно,
А москаль припав до плоту,
Тягне полотно.
Стягнув собі. "Прощай, бабка!
Злом не поминай!"
Стара баба у погоню:
"Служба, почекай!"
Москалеві то й байдуже,
Баба вже й клене:
"Нехай тебе, препоганий,
Куля не мине!"
"Пусть себе, — москаль говорить,
Баба паареть,
Вить добраво чаловека
Пуля не вазьметь..."
"Та богдай же тебе господь
Щастям обминув,
Богдай же ти, препоганий,
Дзвона не почув!"
"Что мне, бабка, тваи звони,
Эка не видал?..
Кабы я лишь ва паходе
Барабан слихал!"
"Богдай же ти світа-сонця
Більше не видав!
Богдай же ти зозуленьки
Більше не чував!.."
"Что мне спушать, как зазуля
Вашая поеть,
Меня в матушке Рассеи
Й одуд закуеть!.."

Сидить москаль коло лави,
Порох насипає.
Аж підходить стара баба.
"А що то?" — питає.
"А что ж? Икра салдацкая,
Став москаль брехати. —
Вить с энтаво у нас, бабка,
Выходют салдаты!.."
"Почекай же, бісів сину, -
Стара собі каже, —
В мене живо ікра ваша
У печі поляже!"
І ино лихе москалину
З хати одвинуло,
Баба порох та до печі —
Печі як не було!..
"Чи ж не диво з москалями, —
Баба промовляє,—
І в ікрі ще москалина,
А що виробляє?!"

Сидить москаль на прилавку,
Прищурює очі...
Так і знати: москалина
Вареників хоче.
Хоче бідний вареників,
То й ніщо питати!
Та тільки їх по-нашому
Не вміє назвати.
"Хазяюшка, галубушка! —
Став він говорити. —
Свари-ка мне вот энтаво!.."
"Та чого зварити?.."
"Да энтаво... как, бишь, ево
У вас называют?..
Вот, что, знаешь... берут тесто,
Сыром накладают..."
"Та бог його святий знає,
Що вам, служба, гоже!..
Тісто сиром накладають...
То галушки, може?.."
"Не галушки, не галушки,
Я галушки знаю...
Свари-ка мне, галубушка...
Все, бишь, забиваю...
Уж с глаз долой, так с памяти!.
Вот энтакой бес-то!..
Да знаешь ли, энтак сыр-то,
А на сире тесто!.."
"Та бог його святий знає
І добрії люди!..
Сир у тісті?.. Хіба, може,
Чи не пиріг буде?"
"Да не пирог, голубушка...
Экая досада!..
Да знаешь ли, туда масла
Да сметаны надо!.."
А вона-то добре знає,
Чого москаль хоче...
Та чекає барабана,
Заким затуркоче.
Як почула барабана...
Слава тобі, боже!
Та й говорить москалеві:
"Вареників, може?.."
Аж підскочив москалина...
Та ніколи ждати.
"Вареники-вареники!"
Та й пішов із хати.

Пан то хоче сина мати,
Не спить цілі ночки,
Але пані, як на збитки,
Вповиває дочки.

Що півроку, то й повненька,
Що рік, то й дитина...
Отак-отак рада б хлопця,
А вийде дівчина...

П'ятеро вповила пані,
Ще надію має;
Але дідич за границю
З горя виїжджає.

І говорить своїй пані:
"Я хрестом клянуся,
Тільки ще буде не хлопець —
Я вже не вернуся".

Сів на бричку та й поїхав,
Півроку минає...
Але пані, як на теє ж,
Дочку вповиває.

Зажурилась, світ немилий,
І жити не хоче ...
"Не побачу, — каже, — більше
Свого пана в очі".

Аж приходить якось Мошко,
Паню оглядає.
"Чи .ви, пані, нездорова?" —
Дідичку питає.

Та і каже своє лихо.
"Не журіться, пані,
Та лиш мені, — каже, —дайте
Коня, що на стані,

А я вже вам пана верну..."
Та йому дарує
Іде Мошко за границю
І в пейси не дує.

Найшов пана, поклонився...
"А що?" — пан питає.
"А що ж, пане? Дав бог сина!"
Мошко відвічає.

Дає дідич сто червоних
Жидюкові тому.
Казав коні заложити,
Рушав додому.

Приїжджає, привітався.
"Де моя дитина"
Бере її, розкриває...
Аж воно — дівчина!

"Ах ти ж, шельмо, псяча віро,
Казав — сина маю.
Та я тебе обезвічу,
Живцем закопаю!.."

"Стійте, пане, їдно слово!—
Мошко промовляє —
Ви дивитесь, що дитина
Ще того не має,

Але я дам пейси втяти —
Свідок пан і люди,
Як через шістнадцять років,
І той там не буде!.."

Розсміявся пан із лиха.
"Що, — каже, — діяти?
Коли сина не дождуся,
Треба зятя ждати..."

15 квітня

Приїхали запорожці"
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.

Сидять собі. В них жупани
Все кармазинові,
І самі такі храбренні"
Вуса прездорові.

Задивились на ті вуса
Ляхи-мосціпани.
"Що б їм, — кажуть, — дати їсти?
Даймо їм сметани!"

Поставили їм сметани,
їсти припрошають,
Але наші запорожці
Разом відмовляють!

"Славная у вас сметана...
Тілько вибавите,
А перше нам, запорожцям,
Щільник меду дайте!"

Дали й меду запорожцям...
Вони як поїли,
Так ті вуса прездорові
Вгору й завертіли.

Тоді й кажуть королеві:
"А що, ясний пане!
Нехай тепер запорожцям
Подають сметани!"

Ізійшлися пан з Іваном,
По світі мандрують...
Разом їдять, розмовляють.
Разом і ночують...

На кождому через плечі
Висить по торбині...
Лиш пан таки у чемерці,
Іван — у свитині...

Ідуть вони дорогою,
Стали ночувати,
Аж пан собі задумує
Хлопа ошукати...

Та й говорить до Івана:

"Знаєш, що, Іване?
Годилося б попоїсти!.."
"То що ж? їжмо, пане!.."

"Але знаєш, що, Іване?
Починаймо з твої!
Як твоя буде порожня,
То тогді до мої!"

"Добре, пане!" — Іван каже,
Зняв свою торбину,
На травиці зеленії
Постелив свитину...

Попоїли таки добре;
Комара здушили...
Рано встали, до снідання
Торбину кінчили.

Прийшов вечір. Знов у полі
Стали ночувати.
Вже панові оце б торбу
Треба починати.

Але пан собі ні слова...
На землі лягає,
Кладе торбу під голови,
Хлопа замовляє:

"Що би ти робив, Іване,—
Пан зачав питати,—
Якби тобі довелося
Таке поле мати?.."

"А що ж, пане, я орав би,
Хлібом засівав би
Та ходив [би] до Адесу,
Сіль і гроші мав би..."

"А що я — не так зробив би, -
Пан почав казати.—
Я б казав би на сім полі
Місто збудувати...

Там би в мене стояв палац,
Там підряд крамниці,
Там перекупки з булками,
А тут дві різниці...

Отогді приходь, Іване,
В мене балувати!.."
"Ет, спасибі, — Іван каже, —
Лучче будем спати!.."

Незабаром коло пана
Став Іван хропіти,
Незабаром коло него
Став і пан сопіти...

Тілько що пан заснув добре,
Іван підійнявся
Та до панської торбини
Як сам присотався...

То і курку, і печеню,
І кавалок кишки —
Все, що було у торбині,
Стеребив до кришки.

Пробудився пан раненько.
Пропаща година!
Хоче їсти, сіромаха,
Та пуста торбина...

Розбуджує він Івана
Та й його питає.
А Іван стиснув плечима
Та й одповідає:

"А що ж, пане, таж ви вчера
Місто будували:
Тут стояло дві різниці,
Там булки стояли!..

А по місті, звісне діло,
Собаки ходили!..
То вони ж то вашу торбу,
Певне, стеребили?"

Посвистав пан по торбині,
Нічого діяти!..
"Вставай, — каже, — вже, Іване!
Підем мандрувати..."

Пішли вони, ідуть степом,
Тяженько зморились...
Аж насилу перед вечір
До села прибились.

Ідуть вони в коловорот,
Аж блукає гуска...
Іван туску—та в торбину—
Є вже і закуска!..

Бракувало тілько хати
Переночувати...
Але вони завернули
До пустої хати...

Прийшли собі, відпочили,
Гуску спорядили...
Спорядили, як годиться,
У піч посадили...

Аж пан знову замишляє
Хлопа ошукати...
Та й говорить: "Що ж, Іване!
Ми лягаймо спати!

Та кому із нас присниться
Кращая закуска,
То вже ціла тому взавтра
Достанеться гуска!..."

"Та як спати, то і спати
Нічого діяти!"
Постелив Іван свитину
Та й лягає спати...

Серед-ночі захропів пан,
Іван пробудився,
Із'їв собі цілу гуску
Та й знов положився.

Рано будить пан Івана
Та давай казати,
Як то бог його до себе
Просив балувати,

Та якії там потрави
йому подавали,
Та як його всі святії
їсти припрошали...

"Ані слова! — Іван каже.—
Ваша правда, пане!
Я сам бачив, як ви їли
Якісь марципани...

Та дивлюсь, що не голодні,
Маєте закуску,
Та й сів собі коло печі
Та й стеребив гуску!.."

"Чи ж то правда? — пан питає,
Всю із'їв, Іване?"
"Та аби я так здоров був,
Як всю із'їв, пане!.."

Димом здимів пан голодний,
А Іван озвався:
Хтів когось пан ошукати
Та й сам ошукався!.."

Обсунулась стара гребля,
Місток похилився,
Спала річка невеличка,
Млинок завалився.

На камінні кілька хлопців
Черепками грає,
Аж ступою через греблю
Панок проїжджає.

"Помагайбіг,— каже,— хлопці!"
"Помагайбіг, пане!"
"А що, у вас млинок меле?"
"Таже меле, пане!"

"А г... змолоти можна!"
"Перекусіть, пане!
Як сухеє воно тілько,
То змелеться, пане!"

Лежить дідич на постелі,
Як барило, грубий...
Його локай сухощавий
Заснув коло груби...

Заснув локай коло груби,
Води не напився...
Як захтілось йому пити —
Бідний пробудився...

"Ой питоньки,ой питоньки" —
Зачав промовляти,
Та лінується псяюха
За водою встати..

Аж тут дідич із постелі:
"Роdaj wody, Janie" *
Локай раптом ісхватився
"Зараз, — каже, — пане!.."

Дає пану води склянку:
"Проше, ясний пане!.."
"То dlа сіеbіе! ** — пан говорить,
Napij sie galganie"! ***

* Подай води, Іване! (польськ.)—Ред.
** Це для тебе! (польськ ) — Ред
*** Напийся, негіднику! (польськ.) — Ред.

Начитався піп удовий,
Як святії жили,
Як то вони по пустинях
Господа молили...

Та й задумав і сам, грішний,
З світом попрощатись,
Зайти куди межі пущі
Та й собі спасатись.

І зібрав усю громаду,
З нею розпростився;
Взяв з собою молитовник,
В пущу віддалився...

Але де йому до пущі!
Привик до ковбаски,
До чарочки горілочки,
До борщу та кашки...

Привик собі як часами
То й дечого вжити...
Та де йому серед пущі
Корінцями жити!

Пробув в пущі одні сутки;
Ба щось не прядеться...
Пробув другі піп удовий —
Ба вже й нитка рветься...

Взяв добродій молитовник,
Назад повертає.
"А що ж то ви не на пущі?"
Громада питає.

"Не питайте, добрі люди! —
Став піп говорити. —
Не з такими животами
Серед пущі жити!.."

Хто не знає, що попи все
Звикли на дурницю!
Сповідав раз їден попик
Грішну молодицю...

Молодиця молодая,
Тлуста, уродлива;
Груди білі — як збанята;
Сама чорнобрива.

Піп накрив ї патрахілем,
Ніби сповідає,
А сам мало не прилипне,
Її промовляє:

"Чи не можна, молодичко,
В тебе-поживитись?
Буду за тя господеві
День і ніч молитись.

Я ще здавна тебе люблю!.." —
Піп її туркоче...
Молодиця й собі каже:
"А я вас, панотче!"

Дзвонять дзвони на "Достойно",
Дзвонять — і по всьому.
Йде чорнява молодиця
Із церкви додому.

Тілько двері відхилила —
Чоловік озвався:
"Чого тебе на сповіді
Батюшка питався?"

"Ет! Чого він не питався!
Чи все спам'ятаю?..
Хотів .муки на проскури,
Питав, чи не маю".

"Ні, псяюхо!.. Не до шмиги!
Не муки він хоче!
Чув я добре, як казала-сь:
"А я вас, панотче!"

Стережися, коли хочеш!..
А то як почую,
То й тобі муки намелю,
Й йому напетлюю!"

17 квітня

По ордані, як звичайне
У людей буває,
Ходить батюшка з кропилом
Хати окропляє.
І, звичайне, як батюшка, —
Чого ж тут боятись?
Але одна молодиця —
Ні, таки ховатись-
Ставить діти на припічку,
Каже їм казати,
Що матері нема вдома,
На ярмарку мати.
Сама живо під постелю,
Ноги підгинає.
Аж приходить і батюшка,
"В Ордані" співає.
І співає, окропляє
Образи й пороги,
Далі стелю і постелю —
Та й заглянув ноги.
По "Ордані" дає дітям
Хреста цілувати
Та й питає, мов не знає:
"А де ж ваша мати!"
"Пішла мати на ярмарок!
Нема вдома мами!.."—
Запищали малі діти
Різно голосами.
"То скажіть же своїй мамі,
Й показав рукою,"—
Нехай бере на ярмарок
І ноги з собою".

Шиє собі по ярмарку
Молодчина жвавий,
Підглядає, що в батюшки
Гроші у халяві.

Та і гроші ж то хороші —
Самії дукати.
"Будь що буде, — промовляє,
А треба дістати..."

Сюда-туда повернувся —
Вже й видумав штуку,
Підступає до батюшки —
Цмок його у руку.

"Батюшечко,— став казати,—
Вчиніть мою волю!..
Потрудіться на часочок
До краму зо мною.

Я — пай богу невимовне —
Ризи вибираю,
Та сам бачу, що ні міри,
Ні пуття не знаю..."

Пішов батюшка до краму,
Ризи вибирає;
Вибрав самі щонайкращі,
На себе вбирає.

А той присів коло нього,
Ніби поправляє,
А тут тілько від калитки
Ремінці збирає.

Шарп калитку — та у ноги...
Піп до нього хоче,
А купець його за ризи:
"Пагади, панотче!"

Заким отець повернувся,
З себе ризи скинув —
Молодчина з його грішми
Десь, як вітер,згинув.

Приглянувся ксьондз-добродій
До чужої жінки.
Що день божий посилає
Фіги та родзинки...

Посилає, все питає,
Коли згода буде.
Коли її чоловіка
Удома не буде...

Але жінка не [з] тих жінок:
Подарунки брала,
А ксьондзові усе-таки
Слова не давала...

Далі видить — треба дати,
Нічого робити!
Тілько собі замишляє
Ксьондза підголити...

Каже мужу. Муж навмисне
Зрання виїжджає,
А вона тут повну скриню
Сажі насипає...

Насипала,зачинила,
В печі розпалила
Та нібито на вечерю
Ксьондза запросила,

Ксьондз приходить, габіт з себе!.
Жарти починає...
Помаленьку-помаленьку —
Ба вже й обіймає...

Помаленьку-помаленьку —
Ба вже і за діло...
Аж тут раптом коло хати
Щось загуркотіло!..

"Ах, нещастя! — жінка каже,—
Кінець мого віка!
Чи ж не лихе притащило
Мого чоловіка!

Іскидайте живо шмаття,
Голі розбирайтесь,
Та от скриня коло лави,
У скриню ховайтесь!.."

Ксьондз скидає, й помагав
Сама господиня,
І в минуті з голим ксьондзом
Зачинилась скриня.

Входить в хату і господар,
Нібито не знає;
Стелиться собі на скрині
Та й спати лягає...

Лежить собі на тій скрині
Та й почав казати:
"А що, жінко, завтра, — каже,
Тра скриню продати.

Коло нас тут недалеко
Торговиця буде.
Повезу її до лиха,
Може, куплять люди!"

"Нащо тобі продавати? —
Каже молодиця.—
Нехай собі буде вдома,
Може, пригодиться!"

"Пригодиться-пригодиться...
А знаєш мовчати?
Та ж не твоя, моя скриня!
Я хочу продати!"

І обоє господарі
Разом замовчали;
Замовчали, помирились
Та й позасипали...

Устав рано пан господар,
Коні запрягає,
Вивалює на віз скриню,
Коні поганяє.

Їде собі на ярмарок
Скриню продавати...
Але їде й пан з жоною
До костьолу, знати...

Оглядає та й питає:
"Що везеш, Іване?"
"Везу скриню, — Іван каже, —
В скрині чорта, пане!"

А тут пані обернулась
Та й панові каже:
"Рорros duszko, tego hloра,
Nehaj on pokaze" *

"А який то чорт у тебе?
Покажи, Іване!"
"Дайте хіба рублів копу,
То покажу, пане!"

Вилічив пан йому гроші,
Іван ізлізає,
Кладе гроші у кишеню,
Скриню відмикає.

Як вискочить ксьондз із сажі!.
Боже, твоя воле!
Світу божого не бачить,
Біжить через поле!..

А тут пані у долоні:
"Аch, moje serduszко!
Рораtrzaj sie, popatrzaj sіе!
Jeszcze j samiec, duszко!" **



* Попроси, голубе, цього хлопа,
Хай покаже! (польськ ) — Ред.

** Ой, моє серденько!..
Подивися-подивися!
Ще й самець, голубе!.. (польськ.).— Ред,

Плачуть діти коло тіла!
"Мати ж наша, мати!
А хто ж тепер нас без тебе
Буде годувати?

Хто нас буде голубити,
Доглядати вдома?"
Мужик стоїть, підтерся,
Хлипає, сірома!..

"З ким же татко будуть спати?.."
Він аж похилився:
"Але ж, але ж, мої дітки!.."—
І слізьми залився...

Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум'ям палає.

Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди...
Отак дала б, та боїться,
Що то послі буде.

"А що, — каже, — як я буду
Дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати?"

Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
"Не журись, дівчино, — каже,
А той, що над нами!.."

А із груші старий батько:
"О бісова мати!..
То ви будете робити,
А я годувати?!"

Як почули молодята —
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак — за пороги...

18 квітня

Біжить дівка; в руках курка,
Сито під пахвою.
Аж дивиться — спочиває
Козак під вербою.

Розпалилася дівчина,
Гвалтом чогось хоче:
То підійде, то загляне
Козакові в очі.

То пуститься утікати,
То знов підступає.
"Та чого ж ти утікаєш?" —
Козак промовляє,

"Який змисний!.. Утікаєш!..
Еге!.. Не втікати?!
Я вже бачу, що ти хочеш!
Бодай не казати!.."

"Та дурна ти! Втекла б курка!
Як тут що зробити?"
"Який змисний!.. Втекла б курка?!
А ситом накрити!.."

Не знав козак, що робити, —
Сама научає...
Козак живо видер курку,
Ситом накриває.

Кладе дівку під вербою,
Зміряв, як годиться...
Пішла дівка дорогою —
І не нахвалиться...

18 квітня

Іде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та їй і читає:

"І прочая, і прочая...
По сему указу
Кожна дівка козакові
Довжна дать по разу!"

"Чуєш, дівко, що в указі?"
"Та чую, козаче".
І вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!

Ізліз козак, покріпився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:

"А приглянься-но, козаче,
До того указу;
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?"

18 квітня

Питаються якось хлопця
Подорожні люди:
"Чи багато верстов, сину,
До Києва буде?"

"А не знаю, — хлопець каже, -
Було вісімнадцять,
Тепер менше, либонь, стало,
Здається, сімнадцять!"

"Що ж то, сину, за пригода
Така прилучилась?"
"Та пригода не пригода —
Верства повалилась!"

Прийшов мужик до крамниці,
Сукно оглядає...
Перекинув штук зо двадцять -
Все не добирає...

Аж заглянув десь кармазин:
"Дай-но, жидку, того!.."
Розвертає, оглядає:
"Се хіба нічого!.."

Виміряє середину:
"А ходи-но, жидку!..
Ото звідси мені, жидку,
Виріж на калитку!"

Прийшов мужик із празника,
Празник добре вдався:
Посиніла кругом шия,
І чуб підійнявся.

Прийшов в хату — ані слова...
На лаві сідає.
Аж підходить молодиця,
Мужа оглядає:

"А чого то в тебе шия
Вкрита синяками?"
"Та то, мабуть, од вишнівки,
Що пив із попами!"

"А хто ж тобі, чоловіче,
Чуба мав намняти?"
А той з лави та до неї:
"А знаєш мовчати?!"

Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.

Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
"Ага! — каже.— Пошукаю
Святого Микити!"

Найшла баба і Микиту —
Святий чорта ціпить!..
Бере одну йому ставить,
Другу чорту ліпить!..

Видять люди й розважають,
Щоб там не ліпила.
"Що ти, бабо,— кажуть,— робиш?
Та ж то вража сила!.."

Але баба обернулась:
"Не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде!..

Чи у небі, чи у пеклі
Скажуть вікувати;
Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати!.."

           Ой не тая, мій синоньку,
           Година настала,
           Щоб чужая дитинонька
           За рідную стала.
                                Нар[одна] пісня

Журилися муж з жоною,
Що дітей не мали;
Далі взяли та й під старість
Сироту прийняли.

Росте тая сиротина,
Так їм помагає!
Але старий, як чужому,
Все не довіряє.

Та вже, мабуть, недаремне
Примовляють люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!..

Доростає літ дитина,
Вже пора б женити,
Пора б уже господарство
З сином поділити.

Але старий дуже хоче
Щирість його знати
І задумує, як сина
На спробунок взяти.

Повертає раз від пана
Та й став говорити:
"Жінко мила, сину милий,
Годі мені жити!

Розгнівався пан на мене,
Повішати хоче!
І я взавтра, як той злодій,
Сплющу свої очі.

Достань, жінко, з скрині гроші,
Треба поділити...
Треба свою остатнюю
Волю учинити".

Стара, бідна, як дитина,
Плаче і ридає;
Бере ключі у старого,
Скриню відмикає.

А у скрині казан грошей —
Самії дукати!..
Ледве-ледве старий з сином
Здужали підняти.

Висипали на підлогу,
От старий сідає
І з дукатів штири купи
Рівних нагортає.

І говорить: "Перша купа
На похорон буде,
Щоби мене, як годиться,
Спом'янули люди!..

Друга купа тобі, жінко,
Тобі, моя мила!
Бо ти ж мене, як матінка,
Старого любила!..

Третя купа нехай буде
Тобі, милий сину,—
Ти був мені, милий сину,
За рідну дитину.

А четверта купа грошей
Най буде для того,
Хто на шибеницю взавтра
Потягне старого!.."

А синочок ісхопився,
За гроші рукою:
"Я потягну вас,татуню!
Най будуть за мною!"

Здихнув старий, підійнявся
Та й почав казати:
"Іди, хлопче препоганий,
Іди з мої хати!

Прийняв тебе я до себе
Малим сиротою,
Побивався дні і ночі,
Не спав над тобою...

Тілько й думав, що із тебе
Буду поміч мати...
А ти сам готов на мене
Руку підійняти...

Іди ж собі, препоганий,
Звідки ти узявся,
Та й не згадуй, що ти в мене
Сином називався!"

Хлопець вийшов. Старий плаче:
"Правда, добрі люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!.."

Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з'єднати.

А Хмельницький їм говорить:
"Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива буде?..

Ото був собі господар,
Мав ідного сина,
І любив він його щиро —
Сказано, дитина ...

Любив його, як дитину"
Годив, як паняті;
Але в того чоловіка
Був і вуж при хаті.

І, бувало, як дитина
За обід сідає,
В тую пору із-під печі
І вуж вилізає...

І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе позбирає,
Вуж і тому радий!..

Але раз дитя почало
Із вужем дрочитись,
Дрочилося-дрочилося,
Далі стало битись.

Вуж до піни розізлився,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину...

Як ударив по вужеві,
То хвіст і остався,
А вуж, живий, та безхвостий,
У нору сховався...

Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало ;
А тим часом господарство,
Як вода,спливало.

В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Ба вже й на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.

Іде, бідний, до ворожки;
Світить вона свічі,
Посиділа-погадала,
Каже: "Чоловіче!

Мав-ись,— каже,— чоловіче,-
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтность -
Все було від нього.

А як ти з ним посварився,
А може, й побився,
То ото ж ти через теє
Усього лишився!.."

Повертається господар
До своєї хати,
Прислонився коло печі
Та й став вужа звати...

Вилізає вуж безхвостий
Та й став говорити:
"Ні вже,— каже,— чоловіче,
Разом нам не жити!

Скілько ти на мене глянеш —
Зараз пригадаєш,
Що довіку через мене
Ти сина не маєш!

Скілько я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що довіку через тебе
Я хвоста не маю.

Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із тобою
Я не буду жити!.."

Отак воно, добрі люди!
Польща — то дитина,
Король польський — то господар,
А вуж — Україна!.."

Колись Мошко улюбився
У нашу дівчину.
То, бувало, все співає
В лихую годину:

"Світить місяць, світить,
І сонця не треба,—
Він не впаде з неба,
Бо добре держиться.

Ой там край Дунаю
Голуби літають,—
Най собі літають,
Бо я їх не спійму.

Сів заєць на дубі,
Оріха кусає...
Бо він виглядав
Милої коханки.

Сів заєць на дубі,
А я коло дуба.
Як ти мені люба,
Сказати не можу!"

Бився Мошко із Гаврилом
Та й потім хвалився:.
"Ото,— каже,— на ярмарку
Я з Гаврилом бився!

Він на мене із ломаком
По плечах махало.
А я йому все з ярмурком
По носі давало!"

"Та славно ж ви, Мошку, бились.
А хто ж кого лучче?"
"Та Гаврило мене лучче"
А я його лучче!"

Р а б и н:

"Чого півень, як співає,
Очі закриває?"

Мошко:

. "Того, девне, що напам'ять
Свою пісню знає".

Р а б й н:

"Чого колись по драбині
Ангели злізали?"

Мошко:

"Бо ще були. молодії,
Мало пір'я мали".

Р а б ин:

"Чого море так-солоне,
Що не можна пити?"

Мошко:

"Бо погані -оселедці
Мали заселяти".

"Що п'ять верстов —то й коршомка,
Нічого й лічити,
Бо п'ять верстов як проїдеш,
Треба й відпочити.

Ото їдуть із ярмарку
Двоє господарів,
У каждого віз порядний,
Воликів по парі.

Ідуть собі помаленьку,
Грошенята мають,
Полягали на соломі —
Та й думу гадають.

Далі їден пробудився
З глибокої думи,
Повернувся на соломі.
"Чи спиш,— каже,— куме?"

"Що говориш?"—другий каже.
"Чи спиш, я питаю".
"Та не сплю ще,— каже,— куме,
Тілько що дрімаю!"

"Не дрімай же на годину
Та глянь протав неба,
Скілько б верстов так до неба
Проїхати треба?"

"Та бог його святий знає
І добрії люди...
Я думаю, що не більше,
Як п'ять верстов, буде".

"Гуттю, куме!.. Та се баба
Тобі набрехала...
Та якби п'ять верстов було,
Там коршма б стояла!"

Розходився мужичок
Аж ґвалт дякувати,
Та одна йому біда:
Не вміє читати.
До аз-буки — так куди,
Не того він хоче.
Він гадає чим другим
Просвітити очі.

Йде видючий і сліпий,
Та й каже видючий:
"Ото, брате, синій гай!
Ото ліс дрімучий!"

"Еге! Еге! — каже той.—
Як ти собі важиш!"
"А ти ж, брате, бачиш що?"
"Та ж ти, брате, кажеш!"

"Скілько, куме, в тілі душ?"
"Одна, я гадаю".
"Може, в тебе і одна,
А я так дві маю:

Бо як руки на снігу
В мене заколіють,
Хукне теплая душа —
І руки тепліють.


А як страва на столі
Гарячая буде,
То вже друга, бач, душа,
Холодная, студить!"

П'є-гуляє у неділю
На коршомці Гарасим;
З Гарасимом п'є-гуляє
І сусід його Трохим.
А обидва стрільці жваві.
От перечка і пішла...
Далі Трохим розходився,
Підійнявся з-за стола:
"То ти кажеш, що ти луччий?
Що ти гаспидний стрілець?
Збий же мені з чуба шапку —
Тоді будеш молодець!"
"Кажеш, може, що не зіб'ю?"
"А ти кажеш, що зіб'єш?!"
"А їй-богу, що ізіб'ю!"
"А їй-богу, не зіб'єш!.."
"Та от тобі і рушниця!"
"Ану-ну! Давай! Давай!"
"Ставай, лишень, край порога!
"Та я стану, ти ставай!.."
Цілить один од порога,
Другий стоїть за столом
Та щосили натягає
Сиву шапку на чоло.
Бах! рушниця... Стало димно...
йде до столу Гарасим...
А за столом в сивій шапці,
Як баран, лежить Трохимі
(Йому куля пролетіла
Через шапку і чоло...)
Підіймає він Трохима,
Підпирає за столом.
Сам одходить до порога.
Знов рушницю в руки взяв,
Прицілився разів кілька
Й головою похитав.
"Вибачай мені, Трохиме,—
Гарасим проговорив,—
На два цалі лиш понизив
Та й і шапки не ізбив".

Два злодії опівночі
Костьол обкрадають;
Обшарили всі скарбони,
Святих обдирають.
І забрали, які були,
Гроші під замками.
Далі один на олтарик
Пнеться з постолами.
"Та що ж бо ти, брате, робиш?
Став другий казати.—
Як-то можна святе місце
Постолом валяти?"
А той каже: "Мовчи, брате!
Ми тут перед богом —
Аби душа чиста була,
Постоли — нічого!"

Несе мужик у ночовках
Додому свячене:
Яйця, паску, і ковбаси,
Й порося печене.
І порося, як підсвинок,
Та ще й з хроном в роті.
Несе, бідний, та й спіткнувся
У самім болоті.
І схибнулись нові ночви,
Затряслось свячене,
І в болото покотилось
Порося печене.
Глянув мужик на болото,
Посвистав до лиха,
Одвернувся, набік плюнув
Та й промовив стиха:
"Та свиня таки свинею!
Правду кажуть люди:
Святи її, хрести її —
Все свинею буде!"

Грає скрипка, грає кобза
І бандура грає;
Чумак літом у кожусі
Гопки витинає.

Витинає чумак гопки,
Аж потом заллявся...
"Та скинь-бо ти кожух, брате!"
Якийсь обізвався.

"Ні, не скину! — чумак каже.—
Бо натуру маю,
Що йно тілько з себе скину,
То все пропиваю!"

Питалися козака:
"Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?"

"А причина то така:
Як на війні згину —
Мене ангел понесе
В небо за чуприну".

Питаються мужика:
"Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?"

"А причина то така:
Нас біда обсіла —
Голимося до крівлі,
Щоб кузка не їла!"

Циган, русин, третій лях
Про те говорили,
Якби царство хто їм дав,
Що б вони робили.

Циган каже: "Якби так
Моє царство було,
То такого б вже царя
На світі не було.

Я б по шию в салі жив,
В сало б одягався,
Сало б їв, на салі спав,
Салом укривався".

"Ну, не диво такий цар,—
Русин промовляє.—
Кому сало в голові,
Той сала бажає.

А якби я був царем
Та мав царську волю,
Я би панів скасував,
Всіх пустив на волю!.."

"Ет! Дурні ви,— каже лях,-
Не вмієте жити!
А якби я був царем —
Знав би, що зробити:

Я би тілько захопив
Царську скарбівницю
Та ще б таки того дня
Махнув за границю!"

Раз пропала на степу
В чумаків сокира,
До одного всі взялись:
"Ти та й ти, псявіро!.."

Той їх годить, хаменить,
Той їм розважає,
Вже й клянеться на чім світ,
Богом присягає...

Ні! Не вірять! Аж чумак
Против неба глянув:
"Коли я сокиру взяв,
Най я ляхом стану!.."

"Стій, чумаче, не губи
Ні душі, ні віри!
Вірим-вірим! Ти не брав
Нашої сокири!"

Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.

Прокинувся, протер очі,
Разів кілька позіхнув,
Разів кілька босі ноги
З подивлінням повернув.

"Не мої се,— каже,— ноги,
Присягаю на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А сі — босі, без чобіт!"

Позбирались дукачі,
Добре підгуляли.
і "Давай, Мошку" загадок!"—
До жидка пристали.
А жидок собі бім-бім,
Пейси підвиває:
"Як завдати, так завдам,
А хто не вгадає?"
А ті кажуть: "Не журись!
За то буде плата.
Хто не скаже, що то е,
Заплатить дуката".
"Угадайте ж,— каже жид,—
Що удень чорніє,
Що біліє уночі,
А ранком синіє?"
"Добре!" — кажуть.
От прийшли —
Гадали-гадали,
Далі бачать, що не сил,
По дукату дали.
"Що ж то, Мошку, таке є?" —
Жидюка питають.
А той: "Гирети! Що то є?
А я почім знаю?"
"Ну ж бо, Мошку, не жартуй!"
"Та жарти до ката,
Я і сам собі даю
Цілого дуката!"

Що заслабне, було, жид
І рабина просить,
Рабин тілько з-за дверей
Палицю виносить
Та й пахолка свого шле
З нею до слабого...
От пахолок курував
Жида не їдного.
Аж раз якось довелось
Слабу курувати;

От пахолок і прийшов,
Щоб палицю взяти.
А той каже: "Хто слабий?
Чи жид, чи жидівка?"
"Не жид,— каже,— а їдна
Молода жидівка".
Рабин живо із стільця,
Палиці й ні сліду.
"Живо коні! У, біда!
Сам,— каже,— поїду!"

26 лютого

Небагато орендарі
В сабаш наварили
Та й, на лихо, убогого
їсти запросили.
А убогий, ще й голодний,
На то не вважає:
Як припався гатилити —
Як у торбу пхає.
Та і ні вже як од миски
Біду одірвати,
Ото вони й задумали
Дечого питати.
"Чи маєш ти,— кажуть,— батька?"
А той каже: "Маю!"
їсть і каже: "Батька маю,
І ще й маму маю..."

В страшносудную неділю
Ксьондз казання говорив,
Став за божий суд казати
Та й, на гріх, пересолив.

Слухав-слухав бідний мазур,
Далі тяженько здихнув,
Подивився на Легиза
Й головою похитнув.

"Коли так,— промовив,— Jezus,
Ти судити нас будеш,
То, будь певний, сам, як палець,
Серед раю заживеш!"

Сповідав ксьондз молодий
Мазура старого.
"Що ж,— питає,— чуєш ти
За собою злого?"

"А нічого!.. Та і що ж
Злого чути маю?
Чи в костьолі коли був?
Чи коршму минаю?

Слава богу, господь крив:
Того не бувало..."
"Ах ти, грішнику такий!
Чи ж того ще мало?

А ще більше? Може, й звів
Чужую дитинку?"
"Хотів тілько — та куди!
Не твоїх літ, синку!.."

Підірвався з місця ксьондз
Та хвать за чуприну!
Та як його розмахав —
Аж насередину!

А той чуба загорнув.
"Правда,— каже,— люди.
Хто із блазнями зайде,
То й сам блазнем буде!"

Застряг мазур у болоті,
Хуру підпихає
Та й до помочі Дороту
Святу упрошає:

"Свята панно, — каже, — панно!
Святая Дорота!
Будь ласкава надо мною,
Вирятуй з болота!"

Ані з місця його коні!
Нічого робити,
Давай тоді Antoniego
На поміч просити.

Підпер хуру та як крикнув:
Swietу мій Антоній!
Вирятуй хоч ти з болота
Мої бідні коні!"

То від крику коні раптом
Рушили з болота.
А він каже: "От що хлопець!
Не то, що Дорота!"

Раз до ксьондза забрела
Кривая на ноги
І, бідная, на дітей
Просила підмоги.

А ксьондзові грошей жаль, —
Давай її вчити,
Як каліці із дітьми
В білім світі жити.

"Лучче, — каже, — ти навчись
Бабити, змовляти,
То й на себе, й на дітей
Будеш гроші мати!"

"Де ж навчитись, пане мій?
Дайте мені раду!"
"Що учитись? Ти змовляй
Хоч так, для прикладу:

"Пробіг пес через овес—
Не шкодило псові,
Най же шкоди не буде
І тому вівсові".

Пішла баба — і куди!
Як свята, курує;
Пройшло уже кілька літ,
Ба, і ксьондз хорує;

Така ґуля, як кулак,
В горлі йому сіла...
Лічать-лічать доктори,
А все ґуля ціла.

Далі вдався до бабів,
Нічого чинити...
От приходить і крива
Слабого лічити.

Ксьондз, до лиха, вже забув;
Вона не питає,
Каже вийти з хати всім,
Сама зачинає:

"Пробіг пес через овес, —
Не шкодило псові,
Най же шкоди не буде
І тому вівсові!"

Подивився слабий ксьондз:
"А, то ти, зозуля?"
Та як враз зареготав —
Так і трісла ґуля!

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині - дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум'яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила - подивися.

Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

Як заб'ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі.

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.

1856

«Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?»
— Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!

«Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...»
— Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.

«Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.

«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
— А як один? аби вовк!
Страшно і одного...

«А може, то і не вовк?»
— А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.


1859