Є розмова, моя егоїстко,
стрілка вже обійшла циферблат!
Три піщинки зібрались на березі
і ділили сімейний халат.

Час одної прийшов куховарити,
із чар-зілля калатати суп.
Друга пестила діток, що плакали
й гаптували родинний тулуб.

Не питайте, що сталося з третьою,
бо вона покохала себе.
І на дно прилягла і заплакала,
наче серце її не живе.

Коварно трава пожелтела,
На душу осенний листок
упал полежать.

Мне кажется - я заболела.
Холодный воздушный поток
мешает дышать.

А листья желают летать
И танго танцуя, на ветер
садятся наперегонки.

Я вышла пройтись, погулять,
а месяц, все еще светел
искал певчих птиц голоски.

Верба оголила виски.
Она мыла тело в реке
при свете луны.

Я сердце зажала в тиски.
Сегодня сбежала к тебе,
где нет суеты!

2 сентября 2009 г

Кафе навпроти моря. У вікна
вмостився одноногий столик. Заварна
на дні осіла кава. Не сама
сижу вже другий день. Твоя вина
і безкоштовна кава. То ж брехня:
ті лестощі і компліменти. Середа
і запах іншої. По небі череда
зірок пробігла, ніжностей жага,
яку я втамувала. Запальна
була у тебе вдача. Я прийшла
зірвати з тебе цноту. Та дарма-
цілунки нижче можна і твоя
замешкалась душа. За це ціна
не входить в прейскурант. Що ж заварна
лишилась в мене кава. І вона
по проституцькому доступна. У вікна
сижу вже другий день, та не сама!

ЖАН: Жіноча змова, відьмацькі посиденьки
із мученицьким виглядом на кухні

ЖАК: Жінки при деннім світлі хитрі й солоденькі
Вночі, як переможниці, здіймають вгору кухлі.

СТЕФАНИК: Не йди на ланцюгу до їх звабливих ніг,
не пий із рук її, то приворотне зілля
і пристрасні слова — то, наче перший сніг,
зійдуть водою, враз, після весілля!

ЖАН:Стефанику, а покажи но руки!
Натяг собі кільця вже на правицю? (звинувачуючи)

ЖАК:Подружницьке життя, блаженні муки!
Придбав собі в кубло перевертня? Вовчицю?

СТЕФАНИК:Я бачив блиск в очах!

ЖАН: Жагу до влади!

СТЕФАНИК: На Бога ради,
Жаку, то любов прийшла зненацька!

ЖАК: Що не кажи, наївність в тебе хвацька,
якщо вже кожну пристрасть випадкову
сприймаєш, наче віковічну дружбу братську.

СТЕФАНИК: Зізнайся вже, що не впадаєш на колінах
й ти за гіркою дівою своєю?
У неї ж перець кров'ю б'є в судинах,
стальні ножі у її білих крилах!

ЖАК: Лише навприсядки поклони імітую
я у її забавному спектаклі
і цим своєї честі не руйную,
і з волею у мене все в порядку!

Не вір її очам, звабливим і зрадливим,
не вір речам її — то штучний мед,
що, начебто, такий ще солодливий
та лікувальну дію зводить їх на нет!

ЖАН: Мені Марія вчора ноги мила,
але очей з землі не підіймала,
задумала чи що і не сказала?

ЖАК: Таємна змова! Вже щось приховала!
Стефанику, Селестра не казала
про опівнічний зліт? Жіночі збори?

СТЕФАНИК: Вона лишень на мене скоса брови
згорнула в дні здивовані дуги,
коли я ненароком запитався:
“Коханочко, збираєшся куди?”

ЖАК: І свою Раду не застав я вдома,
диковинка, неначе не моя!
І іноді мене вбиває втома!
Вона, неначе західна зоря:
примхлива й незагнуздана, свавільна!
У неї все ж внесу я корективи!

Цю норовливу дівчину скую
в свої кайдани,
в кров її віллю
смиренності й покірності до краю!
Ви праві, начебто, що
я її кохаю!!! (Вбік)

ЖАН: Що ж, Жаку, і ти у п'яне русло
палкого недопитого вина
найвищого у світі почуття
кидаєшся цілком і з головою?

ЖАК: Нову краватку Марія прикупила?

ЖАН: Так, дама серця в мене дуже мила!

ЖАК: То й ти надпив із келиху вина?

ЖАН: Май совість, Жаку, я вже не дитя!
Інтрижка безневинна і не більше,
скажи мені, кому від цього гірше?

СТЕФАНИК: Що, Жане? Запітніли руки?
Кохаєш ти! І серця гучні звуки
вже видали тебе! Ти необачний.

ЖАК: Правда є правда, Жане, однозначно!

ЖАН: Вогонь в її очах і тихі ріки,
раптово так і так несамовито
мене заполонили. Невблаганні
мої крилаті, сонячні бажання.

Не пив би чар, не пив би того зілля,
не знав би горя не літав б на крилах.
Я ж тим вином споїв своє свавілля
й здійнявся в небо на Амурових вітрилах!

ЖАК: Нещасне щастя, щастя не щасливе!
І вип'ємо за переможну перемогу!
Хоча з любові й п'яний я на диво,
але від чарки я не напишу відмову!

СТЕФАНИК: Здіймайте вище келихи червоні!
Я за жінок впиваюсь неминучих!

ЖАН: Хай хаотично кров тече у скроні
й багаття Гестії не тлітиме жагуче!

ЖАК: За норов їх, за примхи й за свободу
утрачену край наших берегів
Я упиваюсь знов за їхню вроду,
якою владарюєм вздовж віків!

Я не встигла до світанку
прихопити сон з собою,
одинока біла чайка
пішла в море з головою...
Бог з тобою
до цієї миті був на крилах...

Нас вже двоє!
Двоє хвилею накриті,
сіллю вмиті.
Біля тебе я на дні
кілька днів
отого щастя і спокою,
і тихенькою ходою
я втечу...

Я не встигла до світанку
попрощатися з тобою.
Одинока біла чайка
теж під воду з головою,
з диким криком...
Я із віком
перестала
босоніж піском гуляти,
в море чайкою пірнати
й на світанку зустрічати
мокрі хвилі...

На ранок помінялись сонце й місяць місцем,
Якесь дівчисько вже розсипало намисто,
Ще зранку почалися зміни і,
мабуть, навмисле,
мені вже встигли донести,
я знаю, що ти в місті!

Храм Соломонів змістився з землі,
там торгували...
оптом і вроздріб ринок вели,
також мінялись рабами.

- Хто наказав споруду знести?
Каменю з каменя впасти?
- Цар, що приїхав сюди на ослі,
здали його римській власті.

- Де царював? - Царював у душі
всього хрестового люду.
- Ранку не ждали? - Прийшли уночі,
зрадник там був, то Іуда!

- За що продав? - За срібляки.
- Був задоволений? - Здався!
Здався Іуда, висів на гіллі,
Сором у серце закрався.

- Стався вже суд? - Так, Понтійський Пилат
вів керівництво процесом!
Жінки не слухав. Іроду брат,
знався з народним конгресом.

- Де багряниця? - На посміх пішла.
Терен у кров помастили.
- Люди, у чому його є вина?
Нащо серця очорнили?

- Вийшов Варрава? - Раділи усі!
Інший прийняв сі хреста -
Цар,що приїхав сюди на ослі,
Вівці розпнуть пастуха!

- Йдіть на Голгофу! - Там сльози рясні,
небо о шостій гниє
чорною цвіллю у кожній душі!
- Царю, скажи, де ти є?

- Що ж ти, Пилате, сад Гетьсиманський
не справедливо плюндруєш?
- За що розп'яв ти Дух християнський?
Серця свого чом не чуєш?

* * *
- Третього дня Вам спасіння дано!
Вівці, розкрийте же очі!
Ви ж не дарма хліб і вино
пили в четвер всі охоче!

Прощайте, поезда, пора прощаться!
Перрон пустует, просит пассажиров
покинуть помещение платформы.
Пора пускаться пестрою полоской
по пыльным паркам, пьяным переулкам,
пытаясь потеряться по привычке.

Прощайте, поезда, пора прощаться!
Пора по-новому протаптывать пути,
перешагнуть протертые просторы.
Попытки прошлого перелистать,
понять падения, повороты,
прижиться первенцем последнего прыжка.

Прощайте, поезда, пора прощаться!
Прошедшее пора переосмыслить,
притихнуть, поселиться по прописке.
Позже приду просто проверить память:
перрон, платформу, поезд, пассажиров...
Прощайте, поезда, пора прощаться!

Мене немає у житті!
Життя в мені — таки оце існує!
Кров імпульсивно циркулює,
горить огнями вогнено в душі!

В мені немає ідеалу,
Структури певної, закону.
Душа і плоть моя до скону
сповідує нерівну сталу.

Бо то ж моє життя - в мені,
у моїй думці послідовній,
в душі моїй достатньо повній,
на неосяжній глибині...

А Ваше? Де воно, життя?
Мабуть що також у скарбнúці
- це власність вічної ключнúці,
ім'я якої є душа!

Вознісся світ
під гул аплодисментів.
Усе, в моєму серці вже аншлаг.
На біс
вже не прийму затертих компліментів,
всіх невдоволених прошу до книги скарг!

Вечірня сукня,
чорний шовк,
прибитий діамантами до неба...

Десь чути колискову,
день замовк,
лягає спочивати юна Геба.

Брюнетка кучерява,
аромат
на смак, неначе кава з автомату.

Кухонна лампа,
банкомат
по видчі думок не ліг ще спати.

Гнучкі години.
Я краду
ревнивий сон в своєї ночі.

Про вартість зранку.
Зараз йду
я по книжках топтати очі.

И душа ликует, когда память
вновь воспоминания на пленке,
как давно забытое кино,
снова на экраны для просмотра
ставит для чувствительного сердца.
13 ноября 2008 года

Кілька слідів протоптаних назад,
Чи то по спогади він ладнував торбину?
У відчаї цинічний снігопад
Прийшов поплакатись у березневу зиму.

Розвинена любов до ностальгії,
Чи то в минулому залишена печаль?
Скуті морозом сонячні події
Лиш загортають березень у шаль.

Йому ж не жаль
Терпких тремтячих слів,
Чи то по них вертався він в минуле?
І тільки мовчазна зимова даль
Весну вітатиме, неначе щось прибуле.

Вона прокинеться
Раптово від вогню
Його збагненної печальної любові
І захлинеться квітнем. У весну
Прийдуть прощатися дні березня зимові.

26 березня 2009р.

Завзята
занадто
заняттям
завчасно
зійшла

з піднебесної юна цариця.

Засяяла
запалом,
зіркою,
золотом,
злетіла

в зеніті небесна служниця.

Збудила,
збодрила,
змінилась,
заграла,
здійняла

на ноги всі заспані лиця.

Забула
забрати
замріяні
зорі,
зомліла,

а зорям ще сон якийсь сниться...

Зігріла
зелені,
засіяні
землі,
зібрала

проміння - зачалась пшениця.

Заходити
знову
за гори
зібралась -
заснула

і ніч дала мороком вкриться.

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;

спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, на межі олімпійських воріт — місце своє посідає Селена,

йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано

плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

Непереоброблене поле, небом що раннім залите

морська глибина.

Мужності б влити до крові! В небі залізні підкови

часу нема!

Йде по полях косарівна, йдуть робітничі пісні

з краю по край.

Поки останній листок ще не злетів з верховіть,

збирай урожай!

Антіпова Анастасія
листопад 2008р.

Ні моря, ні гір — вона не жива.
Немає висот, занепаду теж.
Дістати б до зір, а то не зоря.
Немає пустот і вічності меж.

Зійти б у Тартар - свідомість не дасть.
Між хмар засинать вказівок не було.
В душі повний яр змарнованих щасть.
Та їй би ридать, але щоб не чули.

Антіпова Анастасія
3 грудня 2008р

Якого кольору життя?
На вісь нанизані прошарки
всіх кольорів,
відтінків всіх,
а глянеш зверху, -
то без чарки
не обійтись!

Чорний квадрат на полотні,
як розмаїття гамми світу,
всіх кольорів,
відтінків всіх,
ти — колір,
тому мусиш жити
якимось цвітом.

Моя структурна одиниця
здавалася б - одноманітна...
без кольорів...
відтінків всіх...
я в складі чорного.
Помітна!
Зелена юність!

Антіпова Анастасія
5 грудня 2008р.

Хрести, хрести, кругом хрести,
А поруч дзвони відбивають…
Цим душам хрест вже не нести,
Вони на показ виставляють
свої хрести!

Крилаті ворони літають,
Збирають дань за упокой.
Нехай останюю співають.
Для цього взяв в ковчег їх Ной.

Хрести, хрести, кругом хрести...
І дерев’яні й кам’яні,
І квіти мертві поросли
пластмасою в живій землі
на вічну пам'ять!

Хтось прийде,
Посидить, сумом обійме
Засіяне тугою поле,
Приборкає сердечне горе
І повернеться у життя,
Чекаючи свого кінця.

Хрести, хрести, кругом хрести…
Ох, Отче Наш, Ти нас прости
І мертвих нас, і ще живих.
Лиш знаєш Ти скільки нести
нам ці хрести!

Анастасія Антіпова
Травень 2008р.

Де знайти від Евересту ліки?
Ви скажете я нісенітниці пишу?
Та ні, я просто затулю повіки
і ще раз істину на плечах донесу!

Чи бачив хтось як сокіл летить вгору?
Як альпініст знов покоряє пік?
Не в цьому лежить тінь мого докору
і рухатися треба в інший бік!

Чи ви кохали, чи раділи другу,
чи лили сльози в води світові?
Все відбувається по замкнутому кругу:
досяг вершини — треба вниз іти!

То де ж знайти від Евересту ліки,
коли той пік — це щастя у серцях?
Чи лити, чи сушити свої ріки
в напівприречених осяяних думках?
Анастасія Антіпова
05.07.2008р.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
із леза капала додолу,
зернятко бою несло смерті,
мене в руках тримає воля.
Монарх ішов із поля битви
і тінь йому тягнула ноги,
душа розбилась об каміння,
із неї потяглись дороги,
імперії зводили башти,
камінням падали руїни,
на тому місці поселились
давно забуті нами тіні.

Бої — в книжках лише легенди,
тільки в музеях чути зброю.
Старі споруди пам'ятають часи
ще лицарського крою.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
будила предків сплячі душі.
Відлунням неслися століття
з давно утопленої суші.
Під сяйвом ліхтарів ведуться
на древніх стінах кам'яних
ще не закінчені двобої
незнаних предків не живих.
І кожен вечір до півночі,
доки не зникла ще луна,
виходять тіні бити очі -
архітектура знов жива!

Лиш випадковий перехожий,
Не знавши ці шляхетні мури,
помилиться беззаперечно -
це згадка лиш архітектури!
Анастасія Антіпова
квітень 2008р.

Ті, що народилися згори,
Свої стежки ведуть низами.
Від горизонту і туди,
де ми завжди чекаєм з вами.

Хто міг би впевнено назвать
Той час, коли на перехресті
Наші дороги зможуть стать,
Щоб Богові віддати честі!

А ми давно уже ідем
по цих омріяних стежках,
лиш тільки очі підведем
і знов опустим в молитвах!

А може ми самі згори
Народжені якоїсь днини?
І тільки крила… Ось, бери!
Дарунок Божої Дитини!

Чіпляй собі на свої плечі,
Й за руки в сірому тумані
веди народ, і сам, до речі,
не сумнівайся в свому стані!

Дав Бог ім’я і душу й віру,
Лиш скористайся даром цим,
У серці враз відчуєш силу,
І Господа в житті своїм!

травень 2008р.

Як не крути, а чорне залишиться чорним,
лиш біле сірим стає у тіні...

Вчорашній сніг, укритий дрібними слідами
не признається в своїй чорноті...

Як не крути, а вчора залишиться вчора,
лиш завтра ще не відомо мені...

Сліпуче сонце крізь заспані хмари
не посміхається на самоті...

Як не крути, а правду фарбують у колір
або маскують якось у брехні...

Метаморфози народжені в Римі
досі зростають у своїй ціні...
27 грудня 2008р.

Вільна! Сміється день,
дуб горне свої віти
і чути вітер,
і шурхіт хвиль до теплих берегів.
Шумить прибій,
шепоче до русалок нові чутки.

Дійсно! Сміється день.
Раптовий перехожий.
І чути схожі
на шум доріг швидкі думки.
Шалений біг.
Спішить у вирій заклопотаних людей.

Щастя! Сміється день
прикутий ланцюгами,
як дзвін ногами,
як шуркіт хвиль до теплих берегів.
Шалений біг
шепоче про свободу нових ідей.
18 січня 2009 року

Ніж бери,
ріж, кажу,
мої груди,
орендуй
вільне місце,
виймаючи,
моє серце...

Вчи мене,
жди, прошу
відповідності,
залишай
мені право
непевності
в свому виборі...

Будь завжди
близь мене
у присутності,
відчувай
мою здатність
незримості
цього світу...
20 грудня 2008р.

Світало.
Його так й не застав зрадливий сон.
Здавалося,
дотлілі цигарки; туманом у полон -
рясні слова.
Рясні слова,
яких не вистачало.
Світало.

Світало.
Нестерпна кава; крах натягнутій струні.
Здавалось,
що силует її лишився на стіні,
пішла вмиватися,
пішла б холодною
не стало.
Світало.

Світало.
Хотіла б чуда — він курив рясні слова.
Здавалося,
чекала вічно! Розчарувалася,пішла
шукати щастя
шукати десь де-ін-де
і її не стало...
Світало.
18 грудня 2008р.

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, за межею зефірових хмар — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія