Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за питво.
Там всі перед майбутнім рівні
Скарбами скорби і мертвот.

Ридає скрипка. Тужить бубон.
Не чуть... Горілка заглуша.
В обіймах божевілля й згуби
Тремтить розхристана душа.

Надихане, слизьке повітря
Ковтають спалені уста.
...Горілка все обмиє й витре,
Тяжка, жорстока і проста.

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад, 1924

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.

По прочитанні «Синьої далечіні»
Січень, 1923

1
Малоросам

Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,
Під трубний галас голосів,
Коли історія свій згубний,
Кривавий засівала сів?

Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?

Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило,
Що здохле вже здола балакать,
Є переконаним хахлом,

Що вже носить краватку вміє
І слинить Маркса вже... А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!

Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй!.. Бо вже не буде гірше —
Ні там, ні тут: здихає скрізь.


2

Чим чорніш, чим кривавіш регоче
В моїм лютім безсиллі душа,
Тим простіш, тим страшніш мені в очі
Насувається шлях Куліша.

Він зміїться, протоптаний мукою,
Одкриває самотні сліди,
Він отруйно сичить гадюкою:
— Хочеш? — виведу. Стань — і йди.

...І даремно профіль Орлика
Схиляється наді мною,
І ввижаються ржаві когорти,
І стискається корчами горло...

— Дням не розквітнуть — весною,
Не бути юним і гордим.

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: «На Захід... На Захід... На Захід...»
І услід — реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу,
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

1920

Вітри загасли. Грози вмерли.
Жовтнева закипає ржа.
Моя ж рука стискає берло
Ще не народжених держав.

В простори одревли гармати
Під гук копит і брязк меча,
І замість ран — горять стигмати,
І пурпур крові — опанча.

Рука залізна прорізає
Пророчих літер вічний карб,
Де Захід в загравах мозаїк —
Мов здобичі коштовний скарб.

Він златоустим словом спіє,
Він палить мудрістю уста:
Не єзуїтство Візантії,
Лишень — прекрасна простота.

Вже всі примари розлетілись
При деннім світлі простих мет.
Ось: розуму — уважний стилос
Та серця — вогняний стилет.

Гетьманським палацом засяв
Осінній ліс крізь світлий спокій.
Ця золота краса уся —
Тобі, гетьмане синьоокий!

Ввійди і освяти єдваб
Булавним блиском із правиці,
Мою весну сюди приваб —
Осіннім сумом отруїться.


1

Вже жовтий жовтень гетьманує
В останнім золоті життя.
Ще високо в блакиті має
Старої перемоги стяг.

Стоїть, вдивляється, пильнує,
Горить ще хмуробровий зір —
Та сили тої вже не має,
Що брала коштовний ясир.

Хай біле пір’я гордо грає,
Хай на киреї — злото слав —
Він не мечем тепер керує,
Лишень спокоєм мудрих слів.


2

Ти одягнув гаї й ліси
В гетьманський кармазин і злото,
І, поки не роздягне сльота,
Вони пишаються в красі.

Блищить останній маєстат
Презацного спокою смерти:
Під ним так солодко померти,
Заплющить очі і уста.

Пишайсь, слабий від давніх спек,
Пануй, мій золотий гетьмане,
Ясновельможний жовтню, пане,
Тобі останній мій респект*.


3

По всіх ребеліях* гучних
Яку весну тепер знайшов ти!
Тобі крізь спокій запашний
Чолом, ясновельможний жовтню.

Стоїш, одітий злотом слав,
В сліпучо-золотім зеніті,
І сняться сни добра і зла,
І солодко і сумно снить їх.

Блакить і срібло сивизни
В короні чорної чуприни
Нагадують про шал весни,
Про всі пролинулі хвилини...

Ще сонцем сяє маєстат.
Сльозами ж золото проржавить
І вирве булаву держави
Від тебе чорний листопад.

1922

Бідне серце віддав на поталу нещадним спрагам
Обернув лютий розум у трактор на ниві слів.
До Тичин та Сосюр я навмисне тверезим варягом
Увійшов в цю добу історичних вітрів і злив.
Є. М.

1

Я в полоні у лютих літер.
Вже все назвав. Вже все убив.
Чуття, розплавлені і злиті,
На оливо я перелив.

Живого серця щирим злотом
Прозолотив червлений друк,
І фарбувала кров’ю мук
Узорні оздоби гризота.

І в мертвих книг закуті труни
Поклав я трупом почуття,
І вже душі завмерлі струни
Не воскресити для життя.


2

І день, і ніч. І вічно сам —
В цього життя порожнім трибі*
Який розжеврений сезам,
Щоб вічність одчинить, потрібен?

Весна на вулицях цвіте.
В блакиті знов співають хмари,
Але це все — не те, не те,
Про що молився я і марив.

Ні! Не земним, не дольнім дням,
Не весняному трав килиму
Вогненну душу я підняв,
Як купину неопалиму!

Рокоче й крутиться життя,
І все з ним крутиться довкола...
Так нащо ж я себе відтяв
Від зачарованого кола?


3

На хресті слова розіп’ятий
Цвяхами літер,
Один,—
Яким же криком ще маю кричати
Крізь історії чорний вітер,
Страшної епохи син?
Яких ще віршів вирізувать
З кривавого м’яса днів?
Які породити слова?
Світ встав увесь із заліза
В гострих лезах огнів:
Від електрики смерклися очі,
Від заводів гудить голова,
Безголоса душа лише хрипко регоче
Та божевільне співа.
Над хвилями юрб, над поверхами натовпів п’яних,
Зі скель хмародряпів дивлюся в бездонну ніч.
Раною рота кричу в тумани, в тумани,
Просвердлюю морок вогненними свердлами віч,
А пустеля людська лиш луною порожньою гука,
Серце світу розмірено гупає в тілі машин;
І жадного згука.
Один.


4

Як почуваєш мене? На низу ти.
А я взнав на кривавих путях:
Не на смерть — на безсмертя засудить
Мене присуд сліпого життя.

А я взнав, що дано мені жити
В запорошених трунах книжок,
Що я молотом літер прибитий
До мовчання камінних дощок.

У кривавому колі, бурлака,
Мушу вічно шукати мети,
І даремно кричати і плакать:
Не почуєш, не визволиш ти!

1923 — 1924

Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.

А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в захваті нестями
Припало до землі без сил.

Далеко бідне око бачить —
Там села, села між ярів...
О Мати! Очі знов заплачуть
З-під мукою зіпнутих брів.

О Мати! Серце б’є, як птиця,
До тебе зламаним крилом:
Куди ж іти? І як молиться?
Де той тропар? Де той псалом?

6.1Х.1923

1

Знов на Богдановій дідизні
Історії свистять вітри,
Скрегочуть місяці залізні
Неповторимої пори.

Ще не одно століття йтимеш
Метою перед рухом лав!
...І буде снитись бідний Тиміш
І гук неодгукавших слав...

Ще не один раз все повториш
Під грім історії, як в снах,
І, може, тільки втретє створиш,
І втрете запала весна!


2

Вітри історії розсіють
Готичні сутіні століть,—
Жагу ж зустрінути Месію
Водою днів не утолить.

Крилю голодний зір за обрій,
Обтятий Богом шестикрил,
Мій лютий плач, мій сміх недобрий,
Всі корчі демонської гри,

Лукава пристрасть і лукавий
Холодний біль — Тобі! Тобі!
Не задля зла, не задля слави,—
Той дар гіркий віддай юрбі,—

Ні. Ось цей смолоскип поета
(В нім м’язи й мозок мій горять)
Несу туди, де мріють мети,
Де з крові родиться зоря,

Де хмарами скипілось небо
Під ярим полум’ям пожеж,
Де простір — половецьким степом,
Де дика далечінь — без меж.

Чингіс і нині отаман там,
І ніч чорніє день за днем.
Вчини ж цей щит мій адамантом!
Цей меч — архангела вогнем!

24. IV. 1924

Вже на єдвабі неба осінь
Гаптує золотом лазур,
Вже воздух диха у знемозі
Передчуттям музики бур.

На вирізьблені крайобрази
З каміння, золота і скла
Журливо-жалібно лягла
Гримаса болю і образи.

І спокій щось шепоче в сні,
І далечінь прозоро вабить
В простори, золотом рясні,
В жалоби жовтої єдваби.

1922

Співає сонце: «Слава в вишніх!»
Весняний день в теплі умлів.
Буяє на розквітлих вишнях
Солодке молоко землі.

Знов знаю — сонце сльози витре,
Весна покличе вдалечінь.
Чому ж рида бандура вітру?
Чому ж від хмар холодна тінь?

Чому ж так солодко до болю —
Молитись, плакати, радіть?
Все сниться, сниться рідне поле,
Юнацтва незабутня мить.

Все сниться молоко на вишнях.
Та не на цих, а тих, що там,—
Де рідне сонце славу в вишніх
Співа полишеним степам.

1

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало — загаснути забутим,
І спомином кінця — кісток народних хруст.


2

Так, вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість протина, як кобра,
Гадючим зоренням красу.

І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок,
Лиш електрично колють очі
Крізь все мереживо морок.

Заплутуюсь густіш і гірше
Під діамантовий гіпноз,
І тільки бачу — камні, вірші,
І тільки чую — гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.


3

Мушу випити келих до краю —
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю —
Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорізаним звіром вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито — надовго збите,
Там чорним повітрям — мор).

А я мушу незморено — просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол —
В голубі невечірні дні.

1924

Питаю крізь туман розлук:
Скажи, скажи, яка ж тепер Ти?
Влучив навік монгольський лук,
Чи воскресаєш в тиші смерти?

Так міцно зціплені уста.
Не затріпочуть скорбні брови.
Чи сниться ураган повстань?
Чи мариш ароматом крови?

Чи сниться бій? І, може, ніж
Хоч уві сні Тобі хрестом став,
Хоч уві сні тепер бриниш
Лунким солодким словом: помста?

Чи встанеш, мертва і страшна,
І люто запалають очі,
І враз ворожа тишина
Жагою кари зарегоче?

Ні. В ніч зійшла Твоя зоря.
Давно весна прогуркотіла.
І дощ читає Псалтиря
Над охолоділим чорним тілом.

Осіннє небо з-поза хмар
Лиш дивиться байдужим зором,
Та ворон пророкує: «Кар!»
Понад покараним простором.

Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?

Чому ж Ви там? І тут хвилясті хмари,
Весну крізь ніч ворожать зорі й тут,
Вартують мій весняний сум примари,
Весняні сни сріблясту млу прядуть.

Вже скоро. Ось — вже вітер пружить крила,
До сонця п’яна попливе земля.
Невже ж отут, де знов життя пригріло,—
Не розцвітем навіки — Ви і я?

1922

Безкровна Муза — нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова —
І окривавлені, і мертві.

Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі.
Ось кожна думка, кожна мить
Сталевим лезом горло ріже.

Гей, поки б’ється в хвилях злив
Доби сієї лютий вітер,
Так треба грому дужих слів,
Що загули б в литаврах літер!

Гей, де ж той гімн з іржавих сурм?
Де марш непереможних кроків?
Де апокаліпс тих пророків,
Що поведуть в останній штурм?