1
Малоросам

Невже ж надії всі — пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,
Під трубний галас голосів,
Коли історія свій згубний,
Кривавий засівала сів?

Чому зоставсь з тобою, хохле,
Безславно тліти на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?

Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило,
Що здохле вже здола балакать,
Є переконаним хахлом,

Що вже носить краватку вміє
І слинить Маркса вже... А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!

Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз,
Віршуй!.. Бо вже не буде гірше —
Ні там, ні тут: здихає скрізь.


2

Чим чорніш, чим кривавіш регоче
В моїм лютім безсиллі душа,
Тим простіш, тим страшніш мені в очі
Насувається шлях Куліша.

Він зміїться, протоптаний мукою,
Одкриває самотні сліди,
Він отруйно сичить гадюкою:
— Хочеш? — виведу. Стань — і йди.

...І даремно профіль Орлика
Схиляється наді мною,
І ввижаються ржаві когорти,
І стискається корчами горло...

— Дням не розквітнуть — весною,
Не бути юним і гордим.