Пересохле повітря
Нарікань на сьогодні
Крик зі скелі
Про втрачений день.
Замовчить...
Загуде...
Защемить...
Запече...
Заболить...
І нарешті воскресне
У завтра.
Знову зустріч на скелі,
Але серце живе.

***
Знову сни надокучливі
Сміялись над зрадами.
Снилося...
І приходили звістки –
Обличчя світилося
Сонцем.
Усе вже колишеться
вітром
і кличе весняною свіжістю.
Просто люди
зустрілись у снах
і не знали ще,
хто вони.

* * *

Асоціації на
“Страсті Господа
Нашого Ісуса Христа”
(укр. комп. Олександр Козаренко).
Страх і холод,
Що шматують душу,
і болем тріскає
Земля під ногами...
Невірні!
В страсі і бруді.
Полишаючи праведного,
В пустці молились.
У холоді...
Самотньо...
Пусто...
Смерть виголошує Істину!
...

Всі дзвони Надії
Переповнені болем.

А раніше ти не шкодувала! –
Мені було достатньо того,
що ти є,
достатньо так само,
як і королеві маленького квадратика
шахової долі…
А раніше ти не шкодувала! –
і була щасливою,
щасливою, як пішак,
що зробив свій перший крок,
нишком затаївши в долоні
спогади старту…
А раніше ти не шкодувала! –
Справді було радісно,
радісно, як і дерев’яному коню
гарцювати на місці,
споглядаючи пилюку власних бажань
під копитами…
А зараз ти думаєш?! –
Ні, просто моє мовчання
шукає в цій партії
шістдесят п’яту клітинку,
щоб там зупинитись собою,
фігурою невимовних поезій.

Ото й по Осені –
Ніч світиться сумом.
На серці незнані рослини:
Неспокій, тривога і вічність.
Нічого більше й не візьмеш
з собою.
Може, зміниться клімат?
Посумуєш, поплачеш, розтанеш,
А ні, то замерзнеш від люті.

Коли мріється про звичайне,
насправді шукають янгола.
Земля надто близько до неба
для хвилини з можливістю
збагнути свою безглуздість…

Є все. Навіть зайві крила.
- Боялась висоти?
- Ні! Напевне, все ж більше
жахалась польоту.

Власного янгола
ніхто не тримав за крила,
А мій, мабуть, мною ж
прикутий бажаннями долу…

Є все. Навіть зайві крила.
- Озирнись!!!
- Знаю, що можуть приміряти!
Тихо…

Хочеться плакати довго і тихо
до теплоти душевної
до спокою
до чистоти
…та нема в мене дому –
ніде зберегти оті сльози,
щоб потім поливати ними
квіти любові
ніде їх вигріти і приручити…
тому й не плачу я тихо…
а тільки навзрид –
якось кволо і похапцем,
нервово та крадькома,
не наважуючись на мрії,
не очікуючи радості –
тільки передчуваючи…
біль.

14.01.2010.

Жінки не літають
у вирій зимою –
Душа не дістанеться Неба,
А боляче вдариться об стіни
Власного тіла:
Рвучись за теплом
Спіткнеться об пристрасть.
Жінки не літають!
О, Господи!!!
…Падають…
Жовто-горілим листям
(як спогад про мрію).
Листопадово-боляче осінню…
А далі ще гірше – зима.
Жінки не літають у вирій зимою!

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти дивитимешся
в очі часу,
вони здаватимуться
зеленими.
Тебе збентежить цей спокій.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти захочеш
дізнатись про Сфінксове
серце,
Воно здасться знайомим.
Ти втечеш від видіння.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти ховатимешся
в розпеченому піску,
він нагадає про сніг,
і ти зрозумієш:
це знову початок.

1.

“…Лишь нежностью и держат

Божие персты

Вселенную, которой тяжело.”

Р. М. Рільке.

Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..


2.
“…Я больше сна во сне…»

Р. М. Рільке.
Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

Спогад...
Пустеля...
Міраж...
Літо висохло в спокої,
Море тиші в мені
Відступає –
...осінь іде...
Лиш скелет корабля
Сумно плаче за раєм –
Море легкості поступається
Дорогою маленькому слову.

“Дружина ж Лота
озирнулась позаду нього
й стала соляним стовпом.”
Книга Буття.
Молитви і попіл
Нещирих вітань,
Досі віття болю
Впивається в очі.
Ненависть із жалістю
Цілуються стиха
Нащо ми так любимо
Ділити пейзажі із ран
Між собою?..
Я з тобою. Я твій оберіг.
Тільки рятуй
Від ніжної мужності,
А то озирнуся, мов Іріт...

Хочеться взяти у руки
транспаранта з написом
«Я самотня»
і вийти на площу безлюддя.
Але де є двоє
жінці не личить таке говорити;
та й нащо йти
через простір-пустку
у час всезагальної відсутності?
Зрештою, вийшовши так
дві хвилини по півночі
свого щастя,
ризикую побачити
такі ж неоригінальні написи.

«Минувшее посеяно в тебя,
чтоб из тебя возникло небылое!»
Р.-М. Рильке.
Більше сну –
Повні жмені
Пережитої втоми.
Глибший погляд –
Більше зір,
Що розкрились для мене.
Вищість себе самої –
Неправдивість мізерності
В дзеркалі.
Все зростається з силою –
Зерно виростає не з себе!

Божевільний стоїть
Між могил
І вдивляється в тишу
(для нас) –
доглядає могили:
просто хризантеми
упали навзнак,
і так само нестримно
вдивлялись в Людину.
Божевільний пішов...
І несе оцю тишу
З собою
...
Божевільний всміхався,
А довкола похмуро
Молилися люди.

«Коли все ще було
Можливим»
(к/ф “Дзеркало”,
реж. А. Тарковский)

1.
Розсипалась доля
Уламками дзеркала...
Хлопчисько з
Надією на щастя
Розглядав своє крило
На долоні.
Чуєш?..
Потрібні обійми –
Оце й усе.
Так мало,
Щоб стати птахом,
І так шалено багато,
щоб просто любити...



2.
Спіткнутись об власне
Життя, щоб
Наблизитись до
Свого дитинства.
Дивитись,
Вдивлятись
І з болем бачити
Власне обличчя,
Воно у калюжі,
В котру щойно впав.
Обличчя тремтіло,
мінилось,
колихалось
і... плакало.
Це сльози по тобі,
Дитинство забуло
Про Тебе.



3.
«Зеркала: красота убывает, и собственным ликом
Нужно вбирать ее, чтобы восполнить утечку.
Чувствуя, мы улетучиваемся: выдыхаем
Сами себя».
(«Дуинские элегии»,
Р. М. Рильке)
Зазираючи в дзеркала днів,
Помічаєш все більше зморшок –
Поринаєш у задзеркалля
Й чомусь не знаходиш себе.
...Вже тонеш...
і спиш:
неспокійно, тривожно і кволо.
(Тут таких мільйони!
Де ж тоді освіжити обличчя?)
Всюди втома і час
Нескінченними віхами,
Все має глибоке коріння
І шлях
За кожним дзеркалом –
Нова реальність,
Що згодом вросте і у тебе.

„Тільки малесенький
оазис ока для
потаємного плачу
залишається”

Г. Чубай.


Шкода, що погляд
Не вловить часу
І ніколи його не впізнає.
Дорога від дому
До дому
надто швидка й вагома.
Час зазирає в обличчя
І кожен раз
Називає своєю:
Лиш погляд лишається
Вогким,
Щоб бачити світ душею.

Збираєш світ у долоні
Й стискаєш руки від страху,
А світло тікає крізь пальці –
Мало сили для когось чужого,
Просто марила втомою
Й привела тінь недовіри.
Розкриєш обійми
Й промовиш молитву –
Оце й усе, що зосталось
В жінці від Діви.

Ще збереглися у нас на
Галичині оті дивні намиста –
дівоча гордість.
Скляні блискучі (ні, не блискучі –
сяючі!) намистинки повторюють
(ба ні, посилюють у безліч разів)
земні барви – червону, жовту, зелену,
жовтогарячу, блакитну.
А найбільше розлито срібного сяйва.
Мені пощастило: від
прабабусі Меланії у спадок залишилось мені
оте сяюче диво.

Автор.

А зіркового сяйва стільки –
Навіть неба не видно!
Це ж зірки із минулого,
Свят Вечірня подяка
Й водночас надія.
Блиск!.. Його не збагнути
Розумом…
Тільки серцем
Відчуєш промені.

А потім
Шукаєш свої думки
Поміж маками
Й виростаєш калиною.
І я піднесу
“Іванівську” росу
До обличчя долонями мрій
Про майбутнє…
Оперізуюсь перевеслом
Пахучих трав-переказів
Про долю,
Що йде із минулого в серце…
Вдягаю вінок із волошок
Й зникаю у сяйві
Гармонії.
Усе об'єдналось
Красою Вкраїни.

А ось і
Пшениця та соняхи –
Руки прадавньої сили,
Що досі допомагає
Сонцю світити.
…І місяць…
Але ж так не буває! –
Вони не засяють поруч –
Сонце і Місяць…
Іхнє кохання бринить гіркотою…
Але ж сяйво!..
Як багато в людей
Любові до світла?!..

Шум столітніх лісів –
Пічня про незайману вроду…
Ніжний переспів
Вплітається в коси
Й солов'єм прокидається серце –
І кличеш вже літа птахами.
Бо воля!
Це ж я крізь століття
З прабабциних снів
Прорсла, як намисто.
В мені – Україна!

10.03.2001.

Коли погляд
схожий на твіст
на дахівці
багатоповерхового будинку,
просто не дивишся
вниз… і чекаєш.
Коли слова
схожі на осіннє листя
розлюченого вітру,
просто ховаєш обличчя
за комір… і мрієш.
Та коли бажання
схожі на чийсь
покинутий недопалок
вчорашнього божевілля,
просто повертаєшся
до реальності… і живеш,
І байдуже,
на що та реальність
схожа…

24.10.2000.

- Що Вам сниться,
оката совісте?
Що ж Ви мечетесь
в довгім сні?
І. Буцяк.


Очі совісті надто великі,
щоб ховатись від них уночі.
Може й сниться щось моїй совісті,
Але ж більше насниться
мені!
Вечоріє, йду на побачення
з совістю –
знов загляну в очі сумні:
чого більше в них
втоми чи докору? –
більше схожі вони на мої.

Чужий біль стає власним,
коли навіть погляд в минулому.
Ти все відчуваєш Собою.
Коливається простір,
яскраво миготять хвилини –
живеш без координат,
огорнута втомою,
та все ще відкрита
до всього…
Все в світі мені
лише сниться…
…Насниться…
І… - збудеться!
Зустрінеться сон, як завжди,
з очами, що прагнуть Любові.
Цей погляд в минулому.
Я все відчуваю Собою.

27.02.2006.