Ще збереглися у нас на
Галичині оті дивні намиста –
дівоча гордість.
Скляні блискучі (ні, не блискучі –
сяючі!) намистинки повторюють
(ба ні, посилюють у безліч разів)
земні барви – червону, жовту, зелену,
жовтогарячу, блакитну.
А найбільше розлито срібного сяйва.
Мені пощастило: від
прабабусі Меланії у спадок залишилось мені
оте сяюче диво.

Автор.

А зіркового сяйва стільки –
Навіть неба не видно!
Це ж зірки із минулого,
Свят Вечірня подяка
Й водночас надія.
Блиск!.. Його не збагнути
Розумом…
Тільки серцем
Відчуєш промені.

А потім
Шукаєш свої думки
Поміж маками
Й виростаєш калиною.
І я піднесу
“Іванівську” росу
До обличчя долонями мрій
Про майбутнє…
Оперізуюсь перевеслом
Пахучих трав-переказів
Про долю,
Що йде із минулого в серце…
Вдягаю вінок із волошок
Й зникаю у сяйві
Гармонії.
Усе об'єдналось
Красою Вкраїни.

А ось і
Пшениця та соняхи –
Руки прадавньої сили,
Що досі допомагає
Сонцю світити.
…І місяць…
Але ж так не буває! –
Вони не засяють поруч –
Сонце і Місяць…
Іхнє кохання бринить гіркотою…
Але ж сяйво!..
Як багато в людей
Любові до світла?!..

Шум столітніх лісів –
Пічня про незайману вроду…
Ніжний переспів
Вплітається в коси
Й солов'єм прокидається серце –
І кличеш вже літа птахами.
Бо воля!
Це ж я крізь століття
З прабабциних снів
Прорсла, як намисто.
В мені – Україна!

10.03.2001.