Я боюся всіх слів. Я боюся цієї отрути.
Світ мене без причин, як найгіршого ворога, злив.
І нічого нема. І нічого вже не повернути –
Ні страшних місяців, ні кислотних наївних злив.

Я боюся всього – і не маю імунітету.
Ощаслив же незримими пальцями душу мою!
Ночі і Дні. І прийняті небом естети
Чують наміри наші отам, в золотому раю.

Я несправжністю вічне тепер не сплямую!
Клешні чорних дерев плюс усе-по-гли-на-ю-ча ніч…
І як той, що сидить від свого отця одесную,
Ми воскреснемо шепотом трав при холодній весні.

Весна. Ми так сильно її тримали.
Обпекли собі руки. Така-от буденна річ.
І все рівно знайшовся мені-ідеальний аналог,
І все рівно весняний день замінила ніч.

Я боюся всіх слів. Я не маю протиотрути.
І сироватка правди не спинить жорстокий час.

Ночі – це найпекучіші в світі пута,
Ночі просто ще досі тримають за горло нас.

І забути не можна. І стирати тебе ж не можна!
І не можна так легко вбивати тебе в собі!
Я боюся всіх слів. Вони надто пустопорожні,
Ще порожніші, ніж перемолотий пам’яттю біль.

Я боюся: що далі?
Що буде? Розбите – не склеїш!
Що посієш на бурю – тими ж вітрами зіжнеш.
А у серці залишаться шрами – глибокі траншеї –
І любов, найбезжальніша з порожнеч.

Як казочку на ніч
Читаю – рахую до ста:
В ворожому стані
Свого намету не став!

Плем’я чужинців
Ревнує незайманий степ
До інших: гостинцем
Стріла під ребро проросте!

Клинок – йому братом –
За точністю – лікарський ніж!
Не йди до номадів:
Безумний ординець в війні!

Не йди у намети
Чужі і не в наші степи
(Так Яхве – Яфету
До Хама шляхи заступив).

Їх зводи законів
Криваві, боги кам’яні –
Безбожні на троні
Своєму, як скіф на коні.

І вогняна злива
Стріл гасить й запеклі бої…

Ця казка – жахлива:
Не слухай, не слухай її.

20. 07. 09

*Номад – кочівник

Знав би куди, то давно пішов би:
Рідний дім мені – домом жовтим!
Хто розуміє? Холодне дзеркало
З моїм відображенням… Так би й стер його!..

Вмів би інакше – давно змінився б!
Тільки в мені б’ються сотні тисяч
Чортів з табакерок і – кілька ангелів…
Яке тут життя? Боротьба між рангами.

Навіть в тобі непомірно – полчищ…
Фатум безжальний, чого ж ти хочеш?
Правдою – як гарячою праскою…
Яке тут «прости»? Ворожнеча кастова.

Ниткою – думка: тепер померти.
Ррраз! – і крихітний чорт з табакерки:
«Рано ще,» – голос провидчий (Ванги?).

Намір вмерти – мабуть, від ангелів.

16. 07. 09

Padre, perdona. За спиною маю гріх.
(Ні, не за спиною – в грудях і в мозку, звісно)
Скелею чи осколком пухлинно тисне.
Padre, perdona. Пішак я в цій дивній грі.

Padre, escuchame: сонце мене чорнить;
Зима – це те ж пекло: спікає, затим морозить;
Мій хрест – непідйомний від треносів і корозій…
Padre, me oyes? В негоду – не відвернись!

Padre, te pido, будь ласка, подай же знак!
(Знаки – це інше, ніж в руки – іржаві цвяхи)
Що ж, вирушаю. Надовго. У grande viaje.
Padre, pregunto: за пеклом – завжди весна?

Padre, mi culpa. Почуй мене і прости.
Безкарно – не треба. Пом’якши моє прозріння:
Ці постаті, звуки, слова, голоси і тіні…
Пішак я, mi Padre, між цих льодяних світил.

Si me oigas, молитву й мою послухай:
Во ім’я Отця, і Сина, й Святого Духа.

Amen.










*зима – пекло: гра слів в ісп.: invierno – infierno.

* perdona (ісп.) - прости
еscuchame – вислухай мене
me oyes? – чуєш мене?
te pido – прошу тебе
pregunto - питаю
mi culpa – моя вина
Si me oigas – якщо ти мене чуєш

*тренос – плач (грец., ст.-сл.)

Не падай духом - не твоя прикмета,
І не розмінюйся - це ж не рушій.
Погане діло - снігові замети,
А особливо - на чиїйсь душі.

Розтань. У мене ті ж нариви.
Мерзлоти-мінус-сорок і буран...
це не кінець, а смуга (чи період?)
На зліт усупереч семи вітрам.

Усе минає. І оце - зітреться,
Пройде (така вона - життя вага!).
Леліяти лілею - діло третє:
Не дай зламати стержень ворогам!

Вперед. Не треба обертатись.
Одна дорога. Тільки нею - йти.
Не падай духом. І не падай - надто.
Не крижаній. Не бійся теплоти.

Вогонь живий, а холод - все понищить,
О, крига - найжорсткіша зі спокут!..
Не падай духом. Ми ж від цього вищі.
Не падай. Будь і дихай. Просто - будь.

Це сталось так: надламано, бо зопалу.
День посолонь мій шлях стинав…
Комета впала, мов гіркий недопалок,
Недбало кинутий курцем з вікна.

І поводир, що марив рівноденнями,
Мені у спадок залишив Олімп,
Спустившись в небо. І ночами темними
Мою він вибрав з міріад голів.

Це далось взнак: тавром або діагнозом
На юний лоб, на молодий росток,
Що самовіддано в захмарність тягнеться:
Йому ж комета маячить хвостом!

Мій спадок – скарб. Моє зізнання зболене.
В мені – і Київ, й гамірний Каїр…
Він легковажно грає в шахи долями,
Цей мій Гермес, крилатий поводир.

Буває так, немов ножем об камені
Людських облич, їх масок і личин,
За Трисмегістом (к бісу ноги зранені!)
Чи за посланцем Бога думка мчить,

Минаючи і прапори, і ступори,
І срібні кулі з заздрісних очниць…
Всі перепробувавши ноти, ту бере,
Зірвавши голос, та не впавши ниць.

Це було так. І є тепер. І буде ще
За спиною знайомий шелест крил.
Я напишу про марення і любощі,
І поводир не призупинить гри.

Ти на нього так гордо глянула
Із високих своїх палат,
І прозорим небом у гранулах
Потонула в кутках кімнат.

Блиснув ніж блиснув у півсвітлі тьмяному
І – гранатово-чорний струм…
У своєму ковтку останньому
Він зоставив безкрайній сум.

Хрест постав над його пристанищем –
Залишились ви віч-на-віч.
Але ти не повіриш: він встане ще,
Оживе, тільки ти поклич!

Ні, тепло твоє – синя темрява,
Не покличеш його – німа?!
Не знайдеш в небі свого берега
І блукатимеш ввік сама.

Вже ніколи не буде первісно –
Не звершився ваш діалог…
Все ж, всміхнеться колись із безвісти
Тихим променем в твій чертог.

Нагадає, як повним місяцем
Стала ти на його путях,
І розкаже, як серце кришиться
В найостанніший день життя.

Віє січневий холод,
В голову вдарив хміль…
Я пам’ятаю солод
Скоєних божевіль.

Холодно так надворі –
В мені ще більший сніг.
Не зігрівають зорі
І я не зігрію їх.

З вітром боротись тяжко…
Вихід тоді який?
Знову дивитись в пляшку?
Плавити цигарки?

Як пояснити іншим:
Я – це не тільки хтось!
Просто болить найбільше
Все те, що не збулось.

Неприкаяний вітер,
Бурею обернись!
Хто мене вмів зігріти,
Кинув жорстоко вниз.

Хто мене зміг почути,
Німо дивився вслід.
Порціями отрути
Душу зідряпав лід.

Зачем нам в памяти пробелы?
Глухой перрон, пустой вокзал...
Все самолёты улетели
И сам от поезда отстал.

Угрюмая мечта в вагоне
Мне машет из окна рукой.
Моей обветренной ладонью
Билет отправлен на покой.

И только птицы в небе сером
Глядят на наши облака;
Мы сами в свой финал не верим,
Когда в ничто летят века.

Но стоя над последней строчкой,
Ее я посвящу тебе:
Неограниченную точкой
И не застывшую в мольбе.

Моё всерадостное чувство
Не впишется в смешной шаблон.
Мне в этом мертвом месте пусто –
Немой вокзал. Пустой перрон.

Хоть есть большая неприятность,
Но все переживу, терпя.
– Платформа номер безвозвратность. –
Я жду свой поезд. И тебя.

Вами кинуте каміння
Вам же поверну - віршем!
Нащо ж ви боролись з лінню?
Для слинявості лише

Несправжньої, мов ніж чавунний?
Розкришу, як білий хліб!
Чи для того Бог дав струни,
Щоб боротися вроздріб?

Де б так: різні барикади,
Колір сонця і сердець...
Не союз на кров, а стадо,
Не хребет, а холодець!

Кожне слово - кислотою
Пропікає до кісток,
Кожна правда - перестоєм
Чаю в щирий мій рядок!

Слово отрока, не мужа:
Тільки виник - вже набрид!
Там, надворі, вік відчужень -
Я у ньому апатрид!

Жаль, забув, що значить "сльози" -
Я б вас ними затопив!
Геркулеси! Де ваш розум?
Геркулесові стовпи -

А не люди. Шлях за шляхом
Прокладаєте вперед!
Знаєте, колись же прахом
Смерть вас, мудрих, забере!

Поминальна неділе, згадуй
Свого блудного сина в крові!
Нарекли мене ночі - чадом,
Недолюбленим звуть живі.

Всіх знаходять в чиїйсь утробі,
Чи лелека приносить в дім…
А мене ж пеленали в гробі,
Сталлю хрещений, не в воді!

Християнам веліли – хрестик,
Я камінням прикрасив вік…
Боже, скільки лишилось нести?
О помилуй, я мирром стік.

Бо теплився в лампаді ладан,
А тепер – на кострищі сплю…
Я наречений темним чадом:
Не цілуєш в вуста, то плюй!

На короткий ланцюг припнутий
Я зриваюсь – корми з руки!
Вуха маєш, сліпий, щоб чути:
Хліб твій - з вигнилої муки!

П’ять хлібин і – п’ять тисяч в клітці,
Глухота ж – найсолодша з вад…
Хто не знає мене, страшіться:
Я людських попиратель чад.

Завари мені чаю - міцного до дикого болю,
Дай мені сірники - всоте я себе отрую.
Мабуть, перед тобою я був надто голим:
Це відплата страшна за відкритість і правду мою.

Недостача сміливості - просто прийти і сказати
В лоб - як кулею, може, взахлин, наповал...
А тепер жереб мій - назавждИ бути названим братом,
Перед лиш-не-сестрою я спраги не втамував.

Хай інший "він" в тебе випросить чаю;
Сірники, запльничка - так оті кращі беруть.
Хай труїться. Смолою, тобою - він знає.
А ти - ним задихайся,
отрутою
із отрут.

Не сльози – холодний сліпий цирконій,
Не видих, а почесть остання серцю.
Заплутані в довгих дорогах іроній –
Ти пишеш. Топчеш траву. Я – стерся.

І, може, ціна одного навхрестя –
Життя і дрібнючий, нерівний почерк?..
У кого спитатись про суть пришестя?
Прийдешнє з грядущим ховають очі.

Тепло. Зеленим плямує простір.
Шкода – ти цього не бачиш зараз.
Тебе не існує – я сам, як Фарос,
Ліг в маму-Землю, у вічну постіль.

Невідворотно спливають хмари.
Вмер телефон у моїй кишені.
Падають зорі – підставте жмені! –
П’яні, сповільнені в грудях удари.

Нема тут нікого. Так пусто й тихо,
Хоч ріж тишину (а густа ж, як масло!).
Яблуко сонця байдуже згасло…
Не треба дощу – ну пошліть же вихор!

А руки від світла втекли, прибиті,
Жаль, ти не це відчуваєш зараз.
Дай на стіні хоч тобі примарюсь.
Я не розкрив таємницю світу.

Вони цілувались просто
І не торкались губ:
Так зустрічають гостя,
Так проводжають труп.

Руки не роздійняти
Ті, що і не сплелись!
З істинністю ягняти,
Так, як вручають лист, –

Вічі у вічі спрагло,
Наче якісь борги.
Так тільки баржа – нагло
Зранює береги.

Слово до слова – мова,
Але мовчать удвох!..
Так ще над свіжим, новим
Світом пронісся – Бог.

Не рятують ніякі ремедії,
Ліки видихались, як вино…
Ситий зоряними Ведмедями
В собі згублений астроном.

І по рельсах свого Молочного –
Як лунатик в сліпе вікно…
Так далеко від дому отчого
Сон десятий пропустить знов.

Сам – безпомічний в тьмі гороховій
Забуває слова молитв,
Зорі – хліб йому, небо – Бог його,
Не за інших нутро болить,

Дні – колючим самотнім поступом…
Астроном в цю пору хмільну
Зуби зціпивши, з болем фосфорним
Оголосить Землі війну.

Через терни – до граней зоряних!
Тіло: клітка! Душа: лети!
Світ, своїми ж руками створений
Зруйнувався до пустоти.

Мандри з мантрами переплутано,
Все розходиться уночі…
З Водолієм, Хрестом й Трикутником
Астроном назавжди спочив.

Між моєю і , також, твоєю правдою
Простяглася вперта брехня,
І фальшивою, мабуть, тішусь розрадою,
І скришилась моя броня.

Ні до чого ця «Повість минулих літ» –
Буде хрест на місцях плюса.
Я ж для тебе колись був – цілий світ! –
А тепер залишився сам.

Я для тебе був – алкоголь, тютюн,
Але звичка втекла, як рись.
За пластами брехні, як піщаних дюн,
Наші істини не зійшлись.

У словах «щось не так» і «це більше, ніж»
Ми заплутали головне –
Серед Богом суджених нам роздоріж,
Певно , викреслено мене.

Крилам рухатись, знаєш, боляче
У вогнях твоїх, небо сьоме!
Мабуть, мертвим чекати волі чи
Воскресати – ще тихим, сонним

У висотах твоїх, нестрАждуще!
Тільки як тебе досягнути?
Тут гармонія – горю й радощам
На землі слід було минути.

На тобі, голубе безпам’ятство,
Залишає орбіти космос.
То для чого у сьомому танути,
Якщо далі – солодке восьме?

Безтурботний притулку генія,
Не для вмерлих твої площини!
Я ввірвуся легким затемненням
Чи на п’ятому десь загину.

Так, до тебе не стануть плоскими
Всі шляхи і усі розпуття!
На кордонах і зламах простору
Я зумію тебе торкнути.

Лиш би не захлинутись ношею
В каменистих чужих широтах...
Небо сьоме і мною прошене!
Не впади до мого приходу.

Травень. Вітер. Сміливі запахи.
Слово ще – і я впаду замертво.

Дим. Бетонні сходи і марево:
Тебе із залізного тіста зварено.

Мій дерев’яний стілець. Дванадцята.
Скроні, вилиці – болі – пальцями.

Я хмелію – ти благоденствуєш.
Сам на високому білому – ремствуєш.

Все затяжно. Хронічно. Запущено.
Травень. Фобії. Вітер дужчає.

Крок і - точно порве перетинки.
Дивимось голодно десь за третім – ким?

Азбест. Атоми. Морзе азбука.
Хрест на шиї твоїй чи свастика?

Хто тебе ранком і ввечері пестує?
Руки? Голос? Паркани азбестові?

Грудень. Сніг. Паркан з осики.
Хрест на грудях – тепер навіки.

У моїх чотирьох квадратних
Кожен шелест розколе череп,
Кожне слово, як губка з оцтом.
Б’ються рани чорнилом в висок.

А вузли неможливо рвати…
Ким же будуть відкриті двері?
Я не вірю в пусті пророцтва –
Що тут: птах не таких висот…

І тепер зрозумів єдине:
Краще келія, ніж серпентарій,
Менше жителів – більше кисню.
Та від осені і до весни

Я ж загрузну у павутині,
Може, мухою, може, задарма
У в’язкій самоті зависну
Й підірву ці чотири стіни.

Обірвані сни у неповний місяць.
Сповідь подушці. Ковдра сповзла.
Небо немов хто посипав рисом,
МарА під вікном все наводить лад.

Я вмію терпіти - признаюсь чесно:
(У свідках - Місяць-кокаїніст)
Такі б мені завжди - безсонні весни,
Таку би щоденно - безсилу злість!

Ця місячна ніч - пілігриму проща,
Що жадібним сонцем обличчя спік.
Обірвані сни коштують дорожче,
Недоспана ніч - ніби цілий рік.

Більшає там, на долонях, ритвин,
У звивинах пам'ять шукає хід...
Місяць, безсоння - іспанська бритва,
Ніч, що проходить, - не шрам, а слід.

Моя нетерплляча хандра недільна!
Ніч: срібний дискос!
Ніч: пора!
Безсоння - коротким важким видінням
Лиши мені в мозку не слід, а шрам!

Обірвана ніч в незастелене ліжко.
Місяць (як друг і до ранку - брат)
Виставив підлі, нагострені ріжки.
- Боляче ж, брате. Сховай назад.

Криги можуть ніколи і не зійти…
Час все терпкіше карбує мої палімпсести.
У дворі під будинком яблуня, схожа на Всесвіт,
Завтра комусь та інакшому буде цвісти.

Час своє взяв, і зерна в пилюку змолов:
Це не істини – чітко тренований пропис,
І не вірш, а колючий, вольтова ний опус
В паперову гортань залетить вже дірявим крилом.

Голос і сепія – рот розійшовся по швах, --
Надто звичне єднання для моїх півторадцяти років…
Через день буде день, тільки інші відлуння від кроків,
І зриватиме знов і без того некріплений дах.

Який раз ті самі граблі,
Що лоб мав би стати мудрим…
На ньому ж солоні краплі,
У ньому – заклята тундра.

І стрілки покажуть вправо,
А клинить чомусь на Місяць…
Літак на воді поставив
І з трапа кінцівки звісив.

Нікому немає діла,
Я – голий, смішний астролог.
Рахую твої світила,
Сигнали твої на сполох.

Годинник пробив дванадцять,
Не вмієш, хоча б порадься!
Я зорі, як десять пальців –
І в рай!
Мовчи, бо загубиш числа!
Нам родич з Венери вислав
На клаптику неба вислів –
Читай!

У тебе чужі закони,
У мене – мої вітрила.
Я – біла, смішна ворона,
Якій обрізають крила.

Не віриш в мої пророцтва –
Рахуй свої крапки далі!
Вітрильнику треба лоцман,
А в мене не ті причали.

Нікому неясний ребус,
Ховаю ці телескопи…
Сплатив всі податки небу,
Розвіяв за східним попіл…………….

У Всесвіту строгі жарти:
Не вмієш ти рахувати,
Твої неправдиві карти
Таро.
І досить уже страждати!
Ці числа не просто – дати…
Засміяний сходить фатум
Чекати

Горох

Зоряний…

Шкребуться на душі коти:
Чому мені фігово?
Куди б від пам’яті втекти –
Не повернутись знову?

Стирати рік, стирати два,
Стирати без упину…
Коли б забула голова
Про все на півгодини?

А ніч мовчить, мовчить, мовчить,
Холодна і велика.
Непросто думати вночі,
Усе відлунить криком.

Ніскільки днів нізвідки йти,
Потрапити в нікуди…
Шкребуться на душі коти,
А розбивають – люди.

Букви із часом стерті,
Змінилося золото в бляху.
Ти не боїшся смерті?
Вона – лиш частина шляху.

Сонце не світить в очі,
Їх до світанку закрито.
Ти не боїшся ночі?
Вона – це частина світла.

Швидко скінчилася пісня,
Вичерпала весь свій статок.
Ти ж кінця не боїшся?
Кінець – це новий початок.

Старе повертається знову –
Побачиш мене у комусь.
Ти не боїшся зову?
Зову мого в твій помисл?

Ти кров мою бери. Я дозволяю.
Мені не страшно зовсім вже, повір.
Я крила свої чорні розправляю
Над ніччю, де ім’я мені – вампір.

Я сам-один у цій вишневій ночі
На місяць вию, слухаю вовків.
І я тобі не день новий пророчу –
Пророчу ніч нову, без снів.

Ми сидимо з тобою на руїнах світла:
Я – там, ти – тут, а зараз разом ми.
Ця ніч страшна, та ти усе ж розквітла –
Тепер усе моє єство візьми.

Коли є ніч, мені не треба раю;
Думки лягають кров’ю на папір.
Я крила свої чорні розправляю
Над ніччю, де ім’я моє – вампір.

Я тут, де тиша тепло спить,
Де вже ніхто не скаже слова.
Замовкла й зупинилась мить
І я не повернуся знову…

Твої листи до мене не дійдуть –
І заросли дороги воскові…
Бо, хто пішов, тих відпусти й забудь, -
Твій абонент не в зоні доступу.

Я був колись, і назавжди застиг –
Тепер немає сенсу плакати.
Мої рядки лишились серед тих,
Для кого сльози – на граніті знаками.

Давайте стрибнемо з балкона –
Тіло з тілом:
На це немає заборони,
Наше ж діло!

Краще вип’ємо текіли
І помремо…
Все-таки це наше діло
Чи проблема?..

Може, переріжем вени
Тихо в ванній
Чи помремо від гангрени
Ранком раннім?

Наковтаємось снодійних
І – заснемо...
Від живих тоді до вільних
Перейдемо.

Чи в петлі знайдемо спокій
Недопитий?
Нам же по шістнадцять років –
Нащо жити?

Вже стільки слів відкинуто в нікуди,
Думок прописано вчорашнім днем…
Куди ідуть такі подібні люди
І ми куди ідем?

Паперу скільки списано даремно
Гірляндами несказаних в тупик?
А скільки снів розбризкалось натемно?
Я так до цього звик…

Та не заявлено в потрібний час про себе,
Не зроблено таких важливих справ…
Куди поділося невинне небо?
І я куди упав?

Весна пускає вогкі щупальця
У змерзлі груди вишні.
Чи це від свіжості так чудиться,
Чи пожалів Всевишній?

Нарешті усміхнувся градусник,
І справдились прогнози,
Дороги знов простерлись радісно,
Забувши про морози.

Відігнана, та не забулася
Зима про рецидиви…
І знов накрила димні вулиці
Розхристано, ревниво.

Тепло обов’язково вигляне
З-за хмар кудлато-сірих!
Сьогодні ж, кимось хитро вирване,
Зійде мутне сузір’я.

А завтра день на трохи виросте,
І буде зовсім живо.
Прокинеться весна обривиста
Нерукотворним дивом.

Зникали рефлекси, кричали інстинкти…
Дзвони мені, де ти, скажи мені, з ким ти?

Додому нульовий, лякають дощами;
Заховуй-приховуй – завалим екзамен.

Бери все, що хочеш: я бідний – два бали!
Мої чорні очі нечесними стали.

Розслабся – все кльово, бувають моменти!
Додому ж нульовий, скажи мені, де ти?

Не вміємо разом – якесь божевілля…
Ти будеш алмазом, я стану вугіллям:

Під шкіру слабинки по чорному білим;
Забудь про інстинкти, ми ж цього хотіли!

Ліси репутацій, болото стандартів –
Забудь і кидайся, все тільки на старті:

Затріпані шмотки і вічні дилеми…
Свої клацай кнопки, пиши комусь, де ми!

«Кому цей вінок?» – «Тобі
Й твоєму сусіду – Богу.» –
« Я щось не зробив?» – «Зробив…» –
« Чи не пропустив нічого?»

За ким ти ридаєш? Стій!
Мені від сльози так гірко…
Я теж танув в милях мрій,
Моя десь горіла зірка;

Я йшов, я творив, я жив!
Доверху летів щосили –
Безстрашним був мій порив,
Але – зупинились жили…

« Який завтра день?» – « Четвер.» –
« А місяць?» – « Не знаю… Квітень…»
Я вчора, мабуть, помер,
Сьогодні так хочу жити!..

Десятки чужих могил,
Комусь зрозумілі дати…
На пам'яті буде – пил:
Забути – і знов згадати…

Забудеш мене! Забудь!
Я був не святий, а грішник!
З двохсот кам’яних погрудь
Ти тут не віднайдеш – лишнє!

За те, що мовчу – прости:
В землі не почути звуків!
Мій поверх давно пустий.
Мої захололи руки…