Не сльози – холодний сліпий цирконій,
Не видих, а почесть остання серцю.
Заплутані в довгих дорогах іроній –
Ти пишеш. Топчеш траву. Я – стерся.

І, може, ціна одного навхрестя –
Життя і дрібнючий, нерівний почерк?..
У кого спитатись про суть пришестя?
Прийдешнє з грядущим ховають очі.

Тепло. Зеленим плямує простір.
Шкода – ти цього не бачиш зараз.
Тебе не існує – я сам, як Фарос,
Ліг в маму-Землю, у вічну постіль.

Невідворотно спливають хмари.
Вмер телефон у моїй кишені.
Падають зорі – підставте жмені! –
П’яні, сповільнені в грудях удари.

Нема тут нікого. Так пусто й тихо,
Хоч ріж тишину (а густа ж, як масло!).
Яблуко сонця байдуже згасло…
Не треба дощу – ну пошліть же вихор!

А руки від світла втекли, прибиті,
Жаль, ти не це відчуваєш зараз.
Дай на стіні хоч тобі примарюсь.
Я не розкрив таємницю світу.