Це сталось так: надламано, бо зопалу.
День посолонь мій шлях стинав…
Комета впала, мов гіркий недопалок,
Недбало кинутий курцем з вікна.

І поводир, що марив рівноденнями,
Мені у спадок залишив Олімп,
Спустившись в небо. І ночами темними
Мою він вибрав з міріад голів.

Це далось взнак: тавром або діагнозом
На юний лоб, на молодий росток,
Що самовіддано в захмарність тягнеться:
Йому ж комета маячить хвостом!

Мій спадок – скарб. Моє зізнання зболене.
В мені – і Київ, й гамірний Каїр…
Він легковажно грає в шахи долями,
Цей мій Гермес, крилатий поводир.

Буває так, немов ножем об камені
Людських облич, їх масок і личин,
За Трисмегістом (к бісу ноги зранені!)
Чи за посланцем Бога думка мчить,

Минаючи і прапори, і ступори,
І срібні кулі з заздрісних очниць…
Всі перепробувавши ноти, ту бере,
Зірвавши голос, та не впавши ниць.

Це було так. І є тепер. І буде ще
За спиною знайомий шелест крил.
Я напишу про марення і любощі,
І поводир не призупинить гри.