Пробач, що давно не писала тобі, Янголе. Але ж ти розумієш все, бо знаєш мене, як ніхто інший. Дякую тобі за те, що ти є, що ти просто існуєш і тим самим даєш наснагу існувати мені… Бо досі, Янголе, ти рятуєш мене, коли я не бачу світла. Вже ніде. Ти – єдиний, хто знає і сприймає мене тою, яка є. Давно не розмовляла з тобою, Янголе, бо, немов дитина, боюсь осуду. Якась громадська думка для мене чомусь така важлива. Чому? Вони ж не сприймуть, бо вони не знають мене. Та й тебе теж… Вони вважають наші відносини просто захопленням, тим, що я уже переросла й забула, лишивши тільки суть твою в мені, хоча… й цього вони не знають, Янголе.
Любов до тебе не минула. Вона перейшла на інший рівень. На інший виток діалектичного буття, якщо тобі так краще. Я вже давно не та дурнувата дитина, що помирає від іскри у твоїх очах, побаченої тільки нею, та від звуку твого голосу, що лунає лише у її свідомості. То, розумієш, Янголе, така любов, яка приваблює саме своєю нескінченністю та дивакуватістю.
Ти ж знаєш усі, навіть найменші, зміни в мені. Бо ти щодня поряд, Янголе, я відчуваю це, навіть ні – знаю.
Крізь призму твою я бачу та усвідомлюю себе усю. Та ба – хто я? Навіть ношу ім’я, пов’язане із тобою. Іронічно чоловіче, Янголе. А ота іронія, вона переслідує нас, ти помітив?
Однакові ідеали і повністю протилежні їм кохання, які все ж схожі у нас. Ти розкриваєш словами мою душу, а я… Я просто гублюся у вихорі своїх незрозумілих бажань, кидаючись до протилежних полюсів, однаково обпікаючись, хоч вони такі холодні, Янголе…
А ще у нас занадто багато спільного і це лякає мене. Навіть історії почувань наших закінчуються до сміху однаково. А страждання ще більше зближують нас, Янголе.
Ти – кохання, яке стало самоаналізуючою дружбою, якої я потребуватиму до кінця свідомості. Бо десь глибоко, Янголе, я лишаюсь все ж тою дитиною.
Коли втомлюєшся від пафосу та зрад, від гри та образ, від розчарувань та власної тупості, від нудоти та швидкоплинності, від перманентних сумнівів та полегшень, від дурних справ та несправедливих обов’язків…тоді, Янголе, повертаєшся до початку, щоб знову й знову переживати усе це… Дитячий максималізм ніяк не покидає нас із тобою, правда ж? Ми віримо у власноруч збудовані замки із туману нездійснених мрій, Янголе…
А ти? Ти недарма носиш у мені саме таку назву. Бо ти, Янголе, – останній прихисток, надія, тепло неіснуючого сонця, що вибухнуло у мені вже так давно і навіки.
Дякую тобі, Янголе, за допомогу мені у бутті собою. Проте молю тебе, лишайся зі мною аж до моєї нікчемної кончини.
Зараз, прости, проте маю одягти свою повсякденну маску та лишити тебе.
До наступного листа…


(2008)

На заході сонця корабель хмари вкрився червоним попелом. Люди дивилися на світ витікшими очима з-під вицвілих волось. Дух волочився спустошеною землею час до часу заглядаючи попід дахи зруйнованих будинків. Перекотиполе так само вило щоночі вовчим голосом у підлісках із колод. Нeбо згоріло від сорому бачення та можливості усвідомлення. Ангели помінялися місцями із демонами та продавали за краплину Едемської води крила свої по підворіттях. Тіні пооживали керуючись згубленим розумінням. Скоцюрблене листя долонь світу кричало німотою. туман жив своє нарешті життя волого переплітаючись із росою згорілої трави. Пульсувало передсмертні конвульсіїї свої стомлене Сонце.
Тиша. Нарешті настала тиша. Беззвуччя торжествувало. Система реальності поволі скочувалась до свого занепаду...
Неспішними, тихими та певними кроками, лишаючи за собою зсудомлені шрами, йшов кінець усього відомого та гаданого раніше...


2009

1
- Алька! Та почекай же! Стривай! Не біжи ти так! – лунало десь позаду.
Але вона бігла не спиняючись, петляючи вузькими та вологими від нічного дощу вуличками Старого Міста. Бігла, стелячи під ноги бруківку всуміш із ніччю. Вітер видував із голови усі думки, залишаючи там приємну порожнечу. Вивільнені, вони осідали на стінах сплячих будинків. Наліт іноді можна було зшкрібати та замазувати ним рани свідомості.
Вона спинилася десь посередині. Поперед нею височів собор і вона спокійно зайшла у розграфічений дворик. «дивовижне поряд» - муркнула до себе і сіла на бруківку. Обхопила ноги руками і схилила голову. «тут не знайдуть». Заспокоєна сама собою та скрипучою тишею нічного міста, зітхнула. Подивилась на таке далеке та омріяне небо. Де-не-де у прорвищах хмар виглядало бездонне тіло космосу а ще рідше мелькав аскетично-дистрофічний місяць. Аля почула тихенький шурхіт, стрепенулась. Найменше хотілося, щоб Момент возз’єднання її із Містом був перерваний котримсь із тих істот, що вважали себе її друзями. Направду у неї ніколи не було друзів. Ну хіба лиш Соломія, але то вже інша історія. Але ні, знов щось шурхнуло і з-за рогу з’явився пес. Великий, кудлатий і страшний до судом свідомості.
Завжди, коли вона була самотня поряд із нею був ПЕС. Аля страшенно боялась собак, а вони були її оборонниками. Може навіть ангелами. А вона втікала від ангелів. Як і від усього, що могло унезалежнювати її.
Пес почав тихенько повивати. Аля зітхнула
- Я знаю, що пора додому.
І пішла у ніч. Собака слухняно подріботів за нею. Так само, як завжди. Вона собі йшла, ковтаючи передранкову тишу. Місто пливло у супроводі нічної серенади знерухомлене власною обмеженістю. І разом із тим таке неосяжне, що навіть не усвідомиш. Раптом згадалося, що й у минулому житті, ще у рідному місті, її завжди супроводжував пес. Звідки й куди б вона не йшла. Як рано чи як пізно. А ще іноді пес був мертвим.
Двері під’їзду невдоволено рипнули, впускаючи Алю у знайомий світ напівмороку, плісняви та запахів людських випорожнень, але то не було новинкою, адже так було у кожному будинку Старого міста. Це навіть розцінювалося деким як своєрідна родзинка. Але тільки не Алькою. Бо вона звикла до просторих та переважно чистих під’їздів. Але то було старе життя, воно стерте із полиць реальності. Крапка.
Довго шукала у торбі ключі допоки не намацала їх у дірці підкладки. «ненавиджу» - проскрипіла самими зубами. Сама низка не вміщалася у її дві руки, але лише одним ключем Алька користувалася перманентно. Усе інше було дивною сумішшю амулетиків, брязкалець, брелоків та іншої срані. Оточення завжди дивувалося із того. Але їй ще частіше було на них насрати. І до лампочки усе.
Аля забрела до своєї чесно видуреної квартири. Заглянула до безнадійно пустого холодильника. Стало так сумно та шкода себе. Вона пішла до кімнати. Роздяглася порозкидавши речі усюди, де лиш могла. Трохи покрутилася на своєму просторому ліжку, думаючи про мертвого таргана на склі найгламурнішого бару, і щаслива заснула.
2

Meni prosto symno. Ja ne vutrumyjy. Ja prosto vubyhajy. Meni dyge samotnjo. Zanadto. Yjavni dryzi. Ja sama. Vi4no sama...
Ny i pohyj.

Ja vtrarula tuh, kogo lybula najbilwe. A we ja ysim na fig vpala...
Марк не відповів на цей крик душі о пів на третю ранку. Аля сердито кинула телефоном у стінку. Вечори суїцидального настрою підозріло почастішали і вона й сама уже стала переживати. «а раптом я помру негарно?». Вона лежала дивлячись у стелю кілька миттєвостей. Нічого не відбувалось. Телефон, а отже й Марк, підступно мовчали.
Тоді Аля почала посилено згадувати. Згадала те, що привело її до цього міста зазнаних старців та розбещених дітей. До міста де запах кави на вулицях тонко переплітається із гнилим смородом завулків та двориків. Вона згадала своє Велике і Світле. Волосся у нього таки було світлішим за її, та й довшим у три рази. Але його не назвеш світлим навіть за гроші, і їй то подобалося надзвичайно. Досі. Бо хоч Аля намагалася запевнити свою свідомість, підсвідомість, друзів та інші зайві елементи у тому, що він – МИНУВШЕ, сама вона у то не вірила. Чи може не хотіла вірити? У те, що не буде більше гуляти алеями закинутих парків відчуваючи його долоню та запах? Що не прокинеться вранці поряд нього із відчуттям спокою, такого жаданого і досягнутого лише з ним? Що він не довірить більше своє, найтаємніше – голос, їй?
І Аля починала плакати, верещати а потім битися у істериці. Згадувала свій такий порожній холодильник, самотній у темряві кухні. Згадувала Марка, з яким вона лише спала та якого страшенно мучила своєю нервовістю та непостійністю. І так шкода їх ставало, і Марка і Холодильника, чи навпаки Холодильника і Марка, та й себе заодно. І вона плакала аж поки не заснула. І їй, як уже ось енну кількість часу поспіль, приснився…
3
Аля розтулила (чи розліпила?) пальцями важкенні після слізної ночі повіки. Сонце було високо, бо хрест її улюбленого готичного собору уже не відбивався на фоні стіни. Її кішка розчаровано нявкала десь під ліжком. А може вона намотувала кола по кімнаті, все одно.
- Овер, закрийся!!!!! – і Аля шпурнула подушку у напрямку невидимого та набридливого звуку.
Подушка акі снаряд знесла зі столу улюблену чашку, яка мелодійно дзвякнула востаннє і розбилась, кішка ж зуміла втекти. Аля буркочучи злізла із ліжка. Овер уже слухняно терлася об ноги, випрошуючи їжу. З’явилося непереборне бажання зафутболити кішку кудись у вікно. Аля стримала себе хапаючись за одвірок і переступаючи у коридор, який був контрастно-темним та вогким у порівнянні із залитою сонцем кімнатою, почалапала на кухню. Рухаючись на автоматі поставила чайник на старезну газову плиту та насипала сухого корму у миску Овер. Кішка одразу ж зашурхотіла у мисці носом щаслива такій довгоочікуваній їжі. Десь на закутках свідомості, прориваючи алкогольно-наркотичний відхідняк, у Алі зблиснула здогадка, що вона вдома вперше за дві доби. Але останнім зусиллям мозку вона загнала цю совісливу думку назад у незвідане. На столі лежала пачка синього Chesterfield’а. Аля поволі дістала цигарку, пом’яла її трохи. Нарешті підпалила. Глибоко, аж до діафрагми затягнулася терпким та таким знайомим димом. Вдячна сама собі посміхнулася. Свідомість поволі, дуже поволі, почала вилазити назовні. Засвистів чайник неприємно ріжучи сприйняття та одночасно відлякуючи Овер від її миски. Аля посміхнулася.
«ще один день у моєму театрі абсурду розпочато»
4

Чи було в тебе колись таке кохання, щоб аж до дрижаків у колінах? Щоб серце билося і завмирало при звуках подиху? Щоб волосся дибки і кров фонтаном?
А у мене є.
ТИ
Ще не народившись я знала, що ти – мій чоловік. А тепер, пізнавши тебе я впевнена на 100%. То доля. Віриш ти чи ні. Головне, що я тебе бачу. А інші хай вважають мене ідіоткою.
Я стою на краю прірви. Піді мною – вода. Зверху – небо. Позаду – минуле, до якого немає вороття. Such a fucking beauty…
Певно я пірну. Стану рибою. Може тоді той вогонь, що роз’їдає мене зсередини нарешті зникне?
Meni 4ogos tak symno… Zdajetsja, wo ja zovsim odna (ta 4u zdajetsja?). Zumno. Ho4etsja ne prokudatus i ne gutu vzagali… Zdajetsja, wo ja stojy posered natovpy i kru4y, a mene nihto ne 4yje. Zovsim. Ta j ne ho4e 4ytu.
Prumaru munyluh ta razom z tum i nezdijsnennnuh kohan litajyt navkolo mene. I ne dozvoljajyt gutu.
Meni nabrudlo. Yse. I ja sama. Rozymijy, wo ja nikomy ni4ogo horowogo ne prunowy. Moge ce i na krawe. Y vsih, hto meni treba, yge je htos inwuj. Ta ja ne narikajy.
Fucking people, fucking life. I can be just nothing. It is too complicated for me to be a person. I am just piece of something. Stinky substance. I cannot bring nothing good to anyone. If you don’t know me, how lucky you are!!!!!
Мені боляче дивитись у небо…
You know what is terrible? I am. And so you are too? Fucking special… I deserve only darkness. Emptiness. I’m some kind of gothic girl. With dark thoughts and deeds.
You know that I love you? You, probably the only person that helps me to stay alive and to stay here. Sometimes I just want to jump into sea and never come back.
DO YOU KNOW HOW TO FEEL YOURSELF NOTHING?????????????????????????
???????????????????????????????????????????????????????????????????????????

Це Аля відправила своєму незабутому одного депресивного вечора коли так хочеться стрибнути із даху. Відправила на мейл, навіть добре не подумавши чи варто. Їй просто був так гостро потрібен він, до спазмів душі та до схлипів серця. Потрібен саме у той момент, так само сильно як і у всі, починаючи з останнього. Коли вона прибігла до нього, кинулася у його обійми, поцілувала очі і сказала… Білосніжний запах болю.
Він також був зляканий. Бо так не буває, не може бути ми ж не живемо у середньовічному романі чи у фантазії якоїсь хворої тітоньки з клімаксом. Так не можна любити, не можна дихати в унісон та прокидатися у той самий час, не можна… Вони вирішили просто більше не бачитись, щоб не піддавати одне одного небезпеці втрати. Просто забути те божевільне, що зародилося між ними, те що так гріло та спонукало, що дозволяло йому творити, а Алі літати… Тоді це здалося такою гарно та простою ідеєю, просто не бачитись, щоб зробити майбутнє безпечним, чи то пак безболісним. Звичайний страх перед собою та перед чимось зробив сірим життя. Тоді… Потім Аля просто втратила ОТЕ, саме почування втрати так розкололо її надвоє, вона й досі не змогла дійти до ладу. Не ходила його вулицями, не бачилась з спільними друзями, просто зі страху не витримати та кинутись до нього та сказати «пробач мені дурості, не кидай. хай дурна гра двох ще незрілих індивідів завершиться і я знов зможу…».
Пролунав телефонний дзвінок, відволікаючи Алю від болючих спогадів. Вона посунула в коридор, перекидаючи по дорозі засохлу вазонку, залишену ще від попереднього власника квартири.
- Приїдь же нарешті – пролунало на тому кінці проводу. Короткі гудки. Алю трусило, бо ж той хриплий такий рідний та трохи знервований голос міг належати лише одному…
Холодне повітря, напівпорожній трамвай, мокра бруківка, знайомі вулиці, маршрутка, парк, холод, неприродна пухлина спального району, знаймо-сірі коробки будинків, під’їзд, сходи, перманентно зламаний ліфт, дев’ятий поверх. Лиш вона підняла руку, щоб постукати, він відчинив.
- Зайди – за нею захряснулись двері. Аромат його просто запаморочив голову, вона закрила очі намагаючись не згадувати. Квартира зустріла напівмороком та самотою. Він стояв із погаслими очима та стомленим обличчям. Руки, такі зніжені та творчі, руки, які малювали у повітрі її портрети та майстрували з її тіла Галатею… не були більше її…
Зіжмакані простирадла – стогін – Агонія – Шкіра – Вуста. – Аля струснула головою, відганяючи такий приємний та такий же болісний флешбек.
- Привіт.
- Здоров.
- Як ти?.. – кивнула у бік дверей.
- Знав.
- Ти змарнів.
- Ти гарна.
- Я хочу… – крок назустріч.
- Не треба.
- Але…
- Скажи навіщо.
- Не знаю.
- Знаєш.
- Так.
- Ну?
- Слабка.
- Брехня.
- Скучила.
- Ми ж…
- Домовились,знаю.
- І що?
- Пробач.
- Звісно ж.
- Ніколи більше.
- Справді?
- Брехня.
- Хочу тебе…
Аля глибоко вдихнула і опинилась у його обіймах.
- Ні – відштовхнула геть.
- Чому, малеча?
- Не так мрії збуваються
- А збуваються?
- Збудуться
- Думаєш?
- Вірю.
- А чи хочеш?
- Понад життя. Ти?
- Без страху
- Ми дурні?
- Хворі діти
- Зупинимось?
- Не час
- Коли тоді?
- Відчуємо
- Любиш?
- Досі… Ти? – крок до…
- …ненавиджу
Аля відштовхнула його від себе і вискочила у напівтемінь коридору.
- І люблю… - прошепотіла
- Я знаю, малеча – сказав він з-за дверей.
Вулиця дихнула у обличчя приємним холодом приводячи до тями та наганяючи апатію. Йшла і питала себе «навіщо?» нащо було писати оті рядки у хвилину бажання стрибнути з вікна? Чи варто було йти до нього та переживати усе наново???? Просто заради того, щоб побачити його такі веселі та кохані раніше, та такі сумні тепер очі, та почути голос навіть не намагаючись вслухатися у слова?
Сльози котилися із її очей, вона брела сама не знаючи куди, просто йшла вперед далі й далі, підкидаючи ногами дрібні камінці, далі й далі, шурхаючи сухим листям, вона йшла, хльопаючи у калюжах, не намагаючись навіть обійти їх, далі й далі все вперед та вперед ігноруючи світлофори, зебри та крики водіїв, просто кудись знову й знову, далі й далі…
Ноги зупинились самі на краю замку…вона розкинула руки, місто затамувало подих, Аля глибоко увібрала у себе повітря, вітер пестив обличчя, розвівав волосся, грався пальцями…камінчик поспішаючи скотився донизу…Аля вдихнула ще раз…і…
…відійшла від краю. Рано ще було розправляти такі неміцні ще крила, та вчитися літати. Рано було показувати слабкість перед цим таким чужим для неї містом. Тепер точно не її…
4
Мені наснився сон. Я прокинулась в кімнаті наповненій людьми. Я спершу роздратувалась, але потім зрозуміла. Я кричала. Штовхалась і знову кричала. Намагалася щось, хоча б щось, робити. Намарно. Спершу мені здалося, що їм усе одно. Але не розуміла чому. А потім… Адже вони просто не бачили мене. Тому й не звертали уваги на моє нікчемне, в чому я не сумнівалася, існування. Мої друзі, знайомі, навіть найдорожчі для мене люди відвернулися від мене. І тоді я відчула усю колючу прірву самотності. Відчула ехо мого серцебиття, яке відбивалося від стінок моєї сірої реальності. Навалювалося тишею та лоскотало нерви звуками. Очі пекли від невиплаканих сліз болю та образи. Я НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА!!!! Здалось, що це викарбувано залізними буквами на каменях вічності. Що кожний міліметр тиші впихає мені у голову цю фразу. Усі ці обличчя-маски, які байдужо дивилися на мене із висоти свого егоїзму, усі пусті слова сказані ними і невимовлені мною, усі марні потуги та беззмістовні втрати – усі вони спліталися у тугий та пульсуючий клубок. Він котився моїм світом руйнуючи та нищачи його. Він убивав мої погляди та віру. Нищив моїх богів та стирав мої смаки. Він розбив мої слова та думки. Забув мої спогади та переконав мене у тому, що я нікчемна у розрізі ЙОГО бачення. Адже що таке моя реальність? Ніщо, порошинка, яку легенько можна здути із площини вічності. А саме неправильність і зробилася заздрістю. А потім клубок потихеньку почав вимальовуватися у постаті. Я впізнавала їх із кожною секундою все чіткіше. А вони вторили: «Ми робимо це для тебе. МИ ТВОЇ ДРУЗІ» А клубок і далі котився. І мій світ і далі розсипався шматками ніким не зібраного пазлу.
Я прокинулася у холодному поту. Із пусткою всередині.
Такий запис у Аліному щоденнику з’явився після ночі проведеної у наркотично-алкогольному забутті. Той сон таки мав місце. І довго ще по тому приморозок недовіри та самотності не хотів зшкрібатися із вікон її душі.
5
Аля направду шалено не хотіла прокидатися. Однією з причин було те, що поряд неї сопів усе ж, всього-на-всього Марк, іншою – те, що Овер знову намотувала кола кімнатою у слабкій надії чи то пак у непереборному бажанні попоїсти хоча б якісь крихти. Аля заплющила очі намагаючись втекти від такої кричущо небажаної реальності хоча б на період сну. Напівзабуття уже почало обплітати її такими цупкими та приємними щупальцями, але вологий дотик губ до щоки вирвав її із жаданої площини саме її реальності. Аля внутрішньо матюкнулась, то Марк намагався показати їй свою ніжність та любов, якої Аля терпіти не могла, бо то узалежнювало його від неї. А вона ж ненавиділа відповідати за будь-кого, бо навіть сама за собою встежити не могла.
- Боже, Марк, навіщо? – пробуркотіла Аля – Я ж сплю! Невже не видно?! Чи обов’язково мене будити?!
Марк ображено сів на ліжку.
- Я просто хотів показати, як я почуваю до тебе.
- Ага, дякую. Але не потрібно показувати це ТАК!
Марк зітхнув, натяг джинси та піднявся із ліжка.
- Йду готувати сніданок.
- Йди – байдуже кинула Аля – і не забудь погодувати Овер.
Стеля спокійно виблискувала облупленою штукатуркою у світлі сірого дощового дня, проте Аля того не бачила, думаючи про своє місто. Припадок несподівано гострої ностальгії за рідним раптово заполонив її свідомість, вона згадувала, оті улюблені покоцані алейки у гідропарку та зарослі кленів, які так гарно жовтіли та обсипали її щедро отим своїм листям і так хороше і так гарно було їй тоді, а ще, просто гуляючи містом, просто бродячи, натикаючись на нові місця та на старих знайомих, думаючи, вдихаючи такий рідний аромат смогу та вологи, дивлячись у очі міста і відчуваючи його любов і знати, що то взаємно, що то навіки і що ніхто не зможе, та й не сміє, стати на заваді, стати поміж, зруйнувати, не наважиться відібрати місто у неї, а її у міста, усі сквери та парки, усі алеї та дерева, усі озера та бездомних собак і каштан на розі і її кладовище, але якби хтось, хоч словом, завдяки якомусь довбаному провидінню, сказав чи натякнув, що отим руйнівником та варваром, отим крадієм та відштовхувачем усього рідного та до щеміння жаданого зараз, стане вона сама…
Аля гірко зітхнула у припадку відчаю. З кухні доносився аромат свіжозвареної кави повертаючи зболену свідомість назад до гіркої реальності, до кімнати вікна якої виходять на улюблений собор, до кімнати заради якої вона покинула та зрадила усе своє, таке рідне та знайоме, до кімнати із полупленою стелею та стінами, обклеєними нотними партитурами (то були відголоски Алиної незакінченої музичної освіти), до кімнати із усього одним ліжком та мацюпким столиком, на якому дрімав комп’ютер, ще там була тумбочка із зламаною дверцею та вічно пуста ваза у кутку, комод тихцем причаївся у довжелезному коридорі, на підлозі було постелене ЩОСЬ, що найімовірніше колись було килимом, Алі хотілось вірити, що то був персидський килим із мінімум 5-ти сантиметровим обов’язково персидським ворсом, бо тепер через оту шматочку босими ногами можна було відчути всі, навіть найменші нерівності на підлозі, ще були два просто гігантських вікна, на яких Аля так любила сидіти вечорами колись, давно, ще коли вона була з’єднана із містом…
Той знайшов їй цю квартиру за смішною ціною, і вона купила її, бо хіба можна було інакше? Тим самим ще сильніше пришиваючи себе до тіла цього міста. «може то й не так. – подумала Аля – але я не зможу переїхати звідси, просто не змушу себе, бо тут мене тримає той, що…»
- Аля, йди їсти – крикнув із кухні Марк перериваючи потік її свідомості.
Вона роздратовано злізла на підлогу, намацала ногою джинси, натягла їх та непевно почвалала у напрямку кухні. Там Овер уже радісно наминала якийсь харч, а на столі стояли два гігантських горнята із кавою та миска з грінками. Аля всілася на крісло.
- Марк, ти мій бог.
Він не відповів та не розчервонівся від радощів, як то бувало раніше. Просто сів навпроти неї.
- Нам треба поговорити.
- Пво фо – поцікавилась Аля жуючи грінку та запиваючи її кавою.
- Про нас
- Вавай
- З мене досить
- Фого? – спокійно запитала Аля
- Усього цього. Я ж… ну ти знаєш, як я до тебе ставлюсь, знаєш, що відчуваю. А ти така якась, узагалі ніяка, і до нього ходиш і накурюєшся та напиваєшся постійно, я хвилююсь за тебе, а ти така індиферентна все пофіг, лише нерви на мені зриваєш і не любиш нікого окрім себе…
- Мгу – сказала Аля ковтаючи нарешті той злощасний тост – отаке-то я бидло. І як мене ще земелька свята носить?! Сонечко, я розумію твоє щире обурення, але ж погодься, що я тебе не тримаю? Чи ти ланцюгом прикований чи клеєм приклеєний? А я вже така, вибачай, непостійна та нервова, нещире та падлюче стерво. Так що ж я з собою зроблю? Нема таких ще операцій, щоб змінювали наповнення а не форму.
Марк похмуро ковтнув кави.
- О, ти не тримаєш, ні. Але ланцюги, обплівші мене такі сильні, що я не можу з них вирватися, як би не старався.
Він підвівся зі стільця.
- Я піду.
- Йди.
- Ти хоч щось до мене відчуваєш?! – не втерпів Марк
- Так – зітхнула Аля – але лише щось…
Він зітхнув та пішов до кімнати. Трохи пошурхав там речами збираючись. Гучно ляснули двері. Аля направду чекала, як у сраному кіно, різкого звуку гальм, дзвону розбитого скла та крику поодиноких бабусь. Але нічого такого не сталося і звуки лишалися такими ж злободенними та тягучими як і раніше. Марк спокійно (хоча хто його знає насправді) пішов додому, Аля доїла приготовані ним грінки, трошки покурила, подивилася у вікно та спокійно пішла допрацьовувати переклади. На мейл прийшло повідомлення про зарахування її на посаду фрілансера у один із молодіжних журналів. Аля подивилася у вікно на клапоть сірого неба. Совість та інші почування притаманні людям продовжували спати. Ні того ні наступного дня вони її не потривожили.
6.
Того дня ранок розпочався для Алі о четвертій дня. Її підірвало із ліжка ВІДЧУТТЯ. Через підозрілу тишу в кімнатах вона подумала, що Овер нарешті здохла з голоду. Ну й все одно. Всередині відчувалося ЩОСЬ, незрозуміле та тягучо-приємне. Аля випила кави. На столі лежали чотири купки, які страшенно мучили совість Алі. То були купки із невиконаною роботою. Чим більші вони день за днем ставали, тим менше й менше бажання у Алі було їх виконувати. «робота – це зло» бурмоче Аля і вирішує прогулятися, дістає карту міста, вона завжди виконує ритуал та гуляє пішки. Наобум тицяє пальцем і потрапляє на вулицю *** у тому ж-таки спальному районі. То такий знак! Але Аля не помічає і, зачесавшись та кинувши у сумку якісь дрібниці, вистрибує на вулицю. Оте щире відчуття у серці росте та кріпне. Погода на вулиці похмура та дощова, проте Аля, не помічаючи цього, шльопає калюжами вниз вулицею. Ноги самі занесли її на найпопсовіше кладовище країни. «чому я тут?хтозна» спокійно пішла алейкою. Догори злітали списи дерев обплетені плющем. І тиша, лише десь стікає вода із дахів склепів. Аля зупинилася та заплющила очі. «чому я тут?що це за відчуття?що коїться?»
- Привіт
Вона здригнулась та розплющила очі від несподіванки. Перед нею стояв …
У Алі відняло мову.
- Сьогодні я прокинувся і зрозумів, що дурна гра двох незрілих індивідів має скінчитися саме цього до депресу похмурого дня.
- Скучила страшенно – ледве вичавила із себе Аля, пригортаючись до нього.
- Знаю…
Аля стояла посеред кладовища обіймаючи те, заради чого народжуються всесвіти та помирають герої і не могла відвести погляд від його променистих очей. З-за хмар прорвалося сонце – то посміхнувся він. Саме у цей момент Аля відчула, що місто стало частиною її, відчула як невидимі та напівреальні павутинки її зв’язку із містом поступово міцнішають, перетворюючись у канати.
Так не буває, але кому яка різниця?
Крапка.

Туристи та просто поодинокі відвідувачі здивовано та іноді перелякано дивилися на дівчину, яка стояла серед кладовища та обіймала мармурового ангела на закинутій могилі…

2009

- Привіт, мене ти пам’ятаєш?
- Ні. Ти хто? Якась задивна ти мені. Чому у тебе стільки болю? Життя погралося з тобою?
- Життя – ніщо. Я хто – не знаю. Минулого не пам’ятаю. Занадто темно на душі, а за вікном плачуть дощі…
- Чи можу якось помогти? Поради потребуєш ти?
- Ні, дякую, сама все знаю. Я лиш себе не пам’ятаю. Я мудрість, цвіт життя і смерть. Ненавистю налита вщерть. Проте спокійна.
- А що від мене хочеш ти? Хто допоміг мене знайти? Й навіщо? Я тебе не знаю, я зустрічей не пам’ятаю. Я жив спокійно і живу…
- Існуєш в сні чи наяву? Ти хочеш щось в собі змінити? Ти хочеш знати як це – ЖИТИ?
- Ні, а навіщо? Добре й так. Але щось не збагну ніяк…
- Ти не збагнеш? Воно й не дивно. Адже тобі усе все рівно. Як ти живеш, що ти жуєш, хто ти, що ти… Ти лиш існуєш без мети!
- Не смій мене учити, ні!!!
- Ти суперечить зміг мені? Та ти ж цінуй момент, живи…
- Іди від мене геть, іди!!! Тебе не хочу бачить я!
- А, може, доля я твоя? Можливо послана тобі, щоб ти не жив більше в журбі? Таке буває раз в життя! Давай, змінімо майбуття!
- Не хочу. Не люблю я змін… Ти краще йди…
- Не знаєш що втрачаєш ти!!! Схаменись і знов подумай!
- Ні, не бути так, пробач.
- Ти змін боїшся чи невдач?
- Всього потроху, йди собі… І знов залиш мене в журбі… Не буду я життя міняти. Я просто буду знов страждати…



2006