Пробач, що давно не писала тобі, Янголе. Але ж ти розумієш все, бо знаєш мене, як ніхто інший. Дякую тобі за те, що ти є, що ти просто існуєш і тим самим даєш наснагу існувати мені… Бо досі, Янголе, ти рятуєш мене, коли я не бачу світла. Вже ніде. Ти – єдиний, хто знає і сприймає мене тою, яка є. Давно не розмовляла з тобою, Янголе, бо, немов дитина, боюсь осуду. Якась громадська думка для мене чомусь така важлива. Чому? Вони ж не сприймуть, бо вони не знають мене. Та й тебе теж… Вони вважають наші відносини просто захопленням, тим, що я уже переросла й забула, лишивши тільки суть твою в мені, хоча… й цього вони не знають, Янголе.
Любов до тебе не минула. Вона перейшла на інший рівень. На інший виток діалектичного буття, якщо тобі так краще. Я вже давно не та дурнувата дитина, що помирає від іскри у твоїх очах, побаченої тільки нею, та від звуку твого голосу, що лунає лише у її свідомості. То, розумієш, Янголе, така любов, яка приваблює саме своєю нескінченністю та дивакуватістю.
Ти ж знаєш усі, навіть найменші, зміни в мені. Бо ти щодня поряд, Янголе, я відчуваю це, навіть ні – знаю.
Крізь призму твою я бачу та усвідомлюю себе усю. Та ба – хто я? Навіть ношу ім’я, пов’язане із тобою. Іронічно чоловіче, Янголе. А ота іронія, вона переслідує нас, ти помітив?
Однакові ідеали і повністю протилежні їм кохання, які все ж схожі у нас. Ти розкриваєш словами мою душу, а я… Я просто гублюся у вихорі своїх незрозумілих бажань, кидаючись до протилежних полюсів, однаково обпікаючись, хоч вони такі холодні, Янголе…
А ще у нас занадто багато спільного і це лякає мене. Навіть історії почувань наших закінчуються до сміху однаково. А страждання ще більше зближують нас, Янголе.
Ти – кохання, яке стало самоаналізуючою дружбою, якої я потребуватиму до кінця свідомості. Бо десь глибоко, Янголе, я лишаюсь все ж тою дитиною.
Коли втомлюєшся від пафосу та зрад, від гри та образ, від розчарувань та власної тупості, від нудоти та швидкоплинності, від перманентних сумнівів та полегшень, від дурних справ та несправедливих обов’язків…тоді, Янголе, повертаєшся до початку, щоб знову й знову переживати усе це… Дитячий максималізм ніяк не покидає нас із тобою, правда ж? Ми віримо у власноруч збудовані замки із туману нездійснених мрій, Янголе…
А ти? Ти недарма носиш у мені саме таку назву. Бо ти, Янголе, – останній прихисток, надія, тепло неіснуючого сонця, що вибухнуло у мені вже так давно і навіки.
Дякую тобі, Янголе, за допомогу мені у бутті собою. Проте молю тебе, лишайся зі мною аж до моєї нікчемної кончини.
Зараз, прости, проте маю одягти свою повсякденну маску та лишити тебе.
До наступного листа…


(2008)