- Привіт, мене ти пам’ятаєш?
- Ні. Ти хто? Якась задивна ти мені. Чому у тебе стільки болю? Життя погралося з тобою?
- Життя – ніщо. Я хто – не знаю. Минулого не пам’ятаю. Занадто темно на душі, а за вікном плачуть дощі…
- Чи можу якось помогти? Поради потребуєш ти?
- Ні, дякую, сама все знаю. Я лиш себе не пам’ятаю. Я мудрість, цвіт життя і смерть. Ненавистю налита вщерть. Проте спокійна.
- А що від мене хочеш ти? Хто допоміг мене знайти? Й навіщо? Я тебе не знаю, я зустрічей не пам’ятаю. Я жив спокійно і живу…
- Існуєш в сні чи наяву? Ти хочеш щось в собі змінити? Ти хочеш знати як це – ЖИТИ?
- Ні, а навіщо? Добре й так. Але щось не збагну ніяк…
- Ти не збагнеш? Воно й не дивно. Адже тобі усе все рівно. Як ти живеш, що ти жуєш, хто ти, що ти… Ти лиш існуєш без мети!
- Не смій мене учити, ні!!!
- Ти суперечить зміг мені? Та ти ж цінуй момент, живи…
- Іди від мене геть, іди!!! Тебе не хочу бачить я!
- А, може, доля я твоя? Можливо послана тобі, щоб ти не жив більше в журбі? Таке буває раз в життя! Давай, змінімо майбуття!
- Не хочу. Не люблю я змін… Ти краще йди…
- Не знаєш що втрачаєш ти!!! Схаменись і знов подумай!
- Ні, не бути так, пробач.
- Ти змін боїшся чи невдач?
- Всього потроху, йди собі… І знов залиш мене в журбі… Не буду я життя міняти. Я просто буду знов страждати…



2006