Так важко просто бачити цю мить,
Я вже не можу все так чітко уявляти.
Напевно легше і не думати й не відчувати,
Коли вже навіть неба не зловить.

Десь під ногами хлюпає вода,
А зорі падають із тихим криком долі.
І просто дике прагнення до волі
Вже розриває жили й я не та.

Полином сповнене повітря навкруги,
А дощ стікає наче краплі болю.
Дізнатись, що стіна перед тобою,
Ще гірше ніж що друзі – вороги.

У гаї мого серця певно вже зима –
З дерев тихенько поопало листя.
І навіть небо там так прохолодно-чисте,
Та сонця щастя в нім давно уже нема.

Дивлюся на зорі і шукаю шлях.
Крізь терен днів, похмуре сьогодення.
Нехай лиш вітер принесе натхнення –
Зробити ще раз подвиг для невдах.

А можна я залишусь жити?
Простіть мені, будь ласка, всі гріхи.
Неначе сонце, зірване з руки,
Яке несилу було просто відпустити.

А я любила так дивитись в небо,
У цю холодносиню дивну вись.
Щоб вихри спогадів миттєво пронеслись
І зринув висновок: нікому я не треба.

Можливо досі це заважко – просто знати.
І усвідомлюю намарність усього:
Немов стою я серед натовпу глухого –
Ніхто не чує та й несила вже кричати.

Я хочу розчинитись в небутті.
Щоб зникнути кудись навіки й зразу.
Мене вже витерли, немов якусь заразу
Затерли ліками мій слід у цім житті…



2006