Хотіла в рай – а поспішала в пекло.
Хотіла сонця – а втекла в сніги.
Чекала на світанки – смеркло.
Так жити далі вже не до снаги.

Гадала щастя – ні, розчарування…
Я до троянди – в пальці колючки.
І прірва там, де, думала, єднання,
Бо твої знаки – це лише значки.

Посієш вітер – кажуть – чекай бурю,
І що шукаєш – знайдеш врешті-решт.
Зібрала щедро… Так, я щось забула?
Втім, неважливо, -- час іти вперед.

Знов мажу начорно сурмою очі –
Я знову хижа, хоч і не така.
Я усвідомила – не тут я бути хочу.
Я звідси йду, бо все в моїх руках…

І зорі падали
І розбивалися
Об твої кактуси…
За ніч?
Ось так-то все…

За ранком – сутінки,
Фрагменти спогадів,
У спину
Поглядів,
Та що нам – доводи…

Ти чуєш – тріскає
Багаття-вогнево,
Ти бачиш –
ось воно,
Та все ж
Так
Холодно…

Біжиш поквапливо,
Упавши – пауза.
Кривою Гауса
Тут обривається
Життя –
На кактуси
І розбивається…

Тільки щось холодна осінь
Так надовго забарилась.
Я по лісу ходжу боса,
Я, здається, заблудилась.
Ліс ріднішає потроху,
Але це мене лякає,
Бо чим далі, тим пустіше.
Від самотності тікаю.
Від самотності такої
Хочу сірим вовком вити.
Де всі? Де хоч сонця промінь?
Ні знайти, ані зловити…
Я ходила, я шукала
І в безліссі, в сірих хащах.
Вже і плакала, й мовчала,
Вже була і гірша, й краща…
Мов пустеля – світ неволі.
Людей повно, та неблизько.
Хто сказав, що я наволі?
Чом літаю я так низько?
Важко,важко жити в лісі,
Потихеньку дичавію.
Скоро звіром стану диким,
Бо душа уже німіє.

Хочу вилитися криком
і розтанути в повітрі-
Вже не жити звіром диким,
А знайти себе у вітрі.
Десь високо,в межигір'ї,
у смерек старому скрипі,
чи в забутих вже повір'ях,
у легендах буду жити.
Кожну весну розцвітати
В квітах сон-трави п'янкої,
А наосінь засинати,
залишатися в покої.
І літати,і літати,
Може, в когось в снах солодких...
Раз в житті не можу стати
Кимось іншим,а не вовком...

Ти п’яний, як завжди,
А я знову дика.
Цей світ не пропащий,
Бо в небі зірки.
Ти десь, ти зі мною,
Ти далі пустелі,
Я хочу на волю,
Та бачу лиш темінь.
Ну скільки чекати?
Вона все не дзвонить.
І в жилах досада,
Десь скрипка виводить.
По нервах хтось грає,
Натягнуті в струни.
А час проминає.
І зорі поснули.
А ти хоч згадаєш?
Чи схочеш розвіять,
Все те, що, гадаєш, було,-
Розімріять?
Це, може, розвіє
Чиїсь злії чари,
І вітер повіє
Вже свіжий ночами?
І я зможу спати
І дихати вільно,
От тільки б спитати,
чи стану
я
вільна.

Любов – це вибір.
В такому разі я тебе не вибираю!
Любов – це благо…
В такому разі я його не маю…
Але ж кохаю?..
Любов – це сонце.
Але чомусь воно не гріє – палить…
Любов – це небо,
Але здається часом, що задавить…
Любов – це язва.
Болюча рана в серці кроврточить…
Любов – отрута,
Її напилася я аж до несхочу.
Любов вином є.
І я спяніла так, що ледве бачу.
Любов – метелик,
Вразливий, ніжний, пурхає,
а значить,
Вже не побачить він більше квітів,
Його засушу.