Тільки щось холодна осінь
Так надовго забарилась.
Я по лісу ходжу боса,
Я, здається, заблудилась.
Ліс ріднішає потроху,
Але це мене лякає,
Бо чим далі, тим пустіше.
Від самотності тікаю.
Від самотності такої
Хочу сірим вовком вити.
Де всі? Де хоч сонця промінь?
Ні знайти, ані зловити…
Я ходила, я шукала
І в безліссі, в сірих хащах.
Вже і плакала, й мовчала,
Вже була і гірша, й краща…
Мов пустеля – світ неволі.
Людей повно, та неблизько.
Хто сказав, що я наволі?
Чом літаю я так низько?
Важко,важко жити в лісі,
Потихеньку дичавію.
Скоро звіром стану диким,
Бо душа уже німіє.

Хочу вилитися криком
і розтанути в повітрі-
Вже не жити звіром диким,
А знайти себе у вітрі.
Десь високо,в межигір'ї,
у смерек старому скрипі,
чи в забутих вже повір'ях,
у легендах буду жити.
Кожну весну розцвітати
В квітах сон-трави п'янкої,
А наосінь засинати,
залишатися в покої.
І літати,і літати,
Може, в когось в снах солодких...
Раз в житті не можу стати
Кимось іншим,а не вовком...