часом хочеться щоб ти взяв мій живіт
круглий від почуттів і речень
і вістря крику
що випинає з кожного листа
і язик прошитий невдалими думками.
особливо на Різдво
хочеться бути твоїми ласощами
найкраще карамелькою
огорнутою теплою вологістю слини
і розтанути
притиснувшись до рожевої щоки.
часом хочеться прийти до тебе
з обома руками
яким постійно сниться
тепла шкіра твоїх важких плечей.
та я затуляю правду в очах
фальшиво нафарбованими віями
і поспішаю щоб мої черевики
лишили по моїй присутності
сотню наляканих кроків...
і знову ти на Різдво без солодкого.

за моїм вікном є дерево
скалічене світом і знаннями про світ
можливо мертве бо не чутно дихання
якби не коріння воно б упало долу
відчуло б бескінечну землю як свободу.
я б теж впала долу
якби не коріння.
якби не ти...
проте твій погляд не спиняється
на моєму силуеті
у круглому світлі торшера
і знову моє життя прошпилене
солоністю відчаю
вдивлянням у нерухомість твоїх слідів.
місяць стає поперек горла
не можна ковтнути повітря
не можна лишити собі навіть хвилини
твоєї присутності
і я ладна віддати своє життя дереву
щоб на ньому з"явилося листя
(досконале як ти любиш)
і коли ти йтимеш цією дорогою
почуєш живе дихання
спинишся біля дерева
серце наллється щастям
а моє життя стане тобі корисним
принаймні на мить...

я віддам дощеві свої груди
розмальовані твоїми поцілунками
розпещені мільйонами дотиків
хворих на голову рук.
на кінці кожного твого пальця
знаходиться зіниця всесвіту
що за моїм останнім бажанням
яке зривається криком з вуст
бачить приховане і найперше.
переломлюєш долонями талію
твої очі розгортають мене як вітрило
серце скочується по вигинам тіла
і витікає піснею з лівої стопи.
твоя душа ритмічно і чуттєво
входить в мою душу
лишаючи в ній біле прозоре небо
що перетвориться на нове життя
та я віддам дощеві свої груди
дощ перетворить мене на калюжу
і поки не зійде пекуче сонце
в мені тримтітиме твоя вірна посмішка.

Осенью, когда гроза
Так приятно смотреть на огонь
Не отводя глаза
И пить счастье с твоих ладонь.

Вместе ждать рассвет
У камина совсем без слов,
Смотря на мерцающий свет
Тлеющих угольков.

Слышен их легкий треск
В этой безмолвной тиши.
А в глазах твоих виден блеск
То ли огня, то ли души…

Скучая над фолиантом,
Она оправляет наряд.
Ее платье с вульгарным бантом
И твой приковало взгляд.
Жемчужную сережку
Она теребит слегка.
Ее маленькая ножка
Изящна и тонка.
После пятого бокала
Полусладкого вина
Боже, как она плясала,
Благо призналась, что пьяна.
Она уснет через пять минут
На руках твоих.
И такие на свете живут,
Заберая чужих.
И на открытом фолианте,
Когда станет совсем темно,
Это платье с вульгарным бантом
Ты снимешь с нее.

ти спочатку мене спалив, а тоді вже почав кохати
я маленька немов сірник. я затиснена поміж фраз.
так долоні твої печуть серпнево всередині жовтня
шукаючи хоча б дещо подібне до любови
у палімпсесті моїх почуттів.
розкришуєш мене мов сухар
своїми важкими свинцевими пальцями
здушуєш як навічно мої завжди холодні руки
і витрясаєш із вен
тепер вже втративші ніжність слова
щиро вимовлені колись під небом
яке було нашим єдиним дахом
єдиною ланкою що тримала разом
твоє велике жорстоке тіло і мою дитячу наївність.
та навіть перетворивши мене на попіл
замкнувши без просвіту у своїх долонях
я чекатиму в темряві і мовчанні втому
що розтисне тобі руки
і я витечу у першу найменшу щілину.
якщо покорятись - то вітру.

cuando intento buscar tu nombre
en las estrellas
el cielo se rompe
y cae en mis pupilas
convirtiendo en lagrimas de pieda
yo quiero ser ceniza

cuando intento buscar tus huellas
en mi alma herida
por la espada de tu salida
que significa el fin de todo
yo quiero ser ceniza

yo quiero ser ceniza
porque espero que en este caso
me tomarias en tus manos
para disiparme en el viento
y tendria la posibilidad
sentir tu piel por ulitma vez


переклад (майже дослівний з іспанської):

коли я намагаюсь віднайти твоє імя
у зірках,
небо розбивається
і падає у мої зіниці,
перетворюючись на скамянілі сльози,
я хочу стати попелом

коли я намагаюсь відшукати твої сліди
на своїй зраненій душі
ножем твого зникнення,
що для мене означає кінець усього,
я хочу стати попелом

я хочу стати попелом,
тому що сподіваюсь, що тоді
ти візьмеш мене у свої долоні
щоб розвіяти над вітром
і я матиму можливість
відчути твою шкіру в останній раз

мене прибило жовте листя
я хочу встати - та дарма
і круглі букви як намисто
тікають з-під мого крила

усе пройняв осінній запах
життя навколо fast & wild
сторонній хтось чомусь подряпав
моє серце об асфальт

усе. нема чому боліти.
врешті це ж не гроші
дуже просто не помітить
людину на підошві...

я чокнусь десь посеред парку
ковтну із дна тверезу мить
і розіб"ю порожню чарку
на перехресті двох століть

моя душа зовсім розрита...
в обіймах жовтого дощу
крізь тіло тлінне мов крізь сито
я вічне небо пропущу

і босою піду у зиму
торкнусь стопами самоти
і може хтось не божевільний
зігріє тут мої сліди

ідучи з дому
він зашивав кишені з зовнішнього боку
щоб посеред дороги
не загубити свою власну самотність
і впродовж всього життя
ідучи з дому
він щораз губив її посеред дороги
бо дірка у кишені була зсередини

твій погляд світанком пролився мені на долоні
твій голос рядками застиг у вчорашніх листах
дві мухи зелені дрімають на підвіконні
два неба в єдине і зорі з очей по щоках

ці ноти не замінити в моєму стакані
і цноту не розірвати у цім почутті
дві мухи зелені кохаються на дивані
так рідко ми музику п"ємо у цьому житті

у вікна у вікна закотився п"яний юпітер
для долі нової приніс вісім метрів канви
дві мухи зелені летітимуть вище ніж вітер
у вітер у вітер тепер переродимось ми

місто-тіло часом пошкоджене
над тобою літять дні-птахи
я в тобі навпаки перероджена
замурована на віки.

ящірки сьогодення
там де попіл мир і війна
висотують нові нетленні
вічні свої імена!

письмовим столом - тільки ним і зміряю життєвий простір
гадюча осінь пролізла в шухляду добити зливою
мої очі - це вікна щільно зачинені а втім без скла
так що будь який птах клюватиме рогівку підвіконня.
світ аж надто глибоко аж боляче проріс в моє перо
і скапує тепер немов гарячий віск рідкими буквами.
у дірку в крижаній палітурці занурюю руку в сторінки
і слова одразу прилипають до холодних як січень пальців.
і з кожним сонцем стає легше заплутатись у власних снах
де завжди є вірогідність вранці за кавою випити всесвіт
і цей всесвіт я переписуватиму різним почерком щоранку
протягом всього життя що так скидається на поетичну збірку
навіть не сходячи з місця лише міняючи колір чорнил.

від руки до небес
розгорнутих на середині
лине німа стріла
як віщий знак.
тут кров колись текла
а нині
поділена земля продана за так.

почетвертовані думки
на дорогах слизьких
бо зима.
схрещені дві руки
про щось Бога просять
а може і зовсім
доріг тих нема
і може вже більше ніколи
в шорсткій павутині
спійманий холод
не закінчиться
і йтимуть по колу
наші дні як пташині.

й сидітимуть тихо на лавах
наші тіла
горітиме сонце над Лаврою
а ми у вінках
посушених часом лаврових.

снігом на головах
позбираються наші роки
і вже без різниці нам буде
кого і за що засудять
кожен буде відвертий -
усім бо лишилось три чверті
отої дороги якої насправді нема...

до мороку в цій кімнаті можна звикати
або
вийти у перші ж двері по фарби і пензлі.
окремо відрізане вухо і жовтий
ван гог
штовхаються із вічністю у черзі.

я ж на весь цей плин часу не реагую
ніяк
на відстані однієї думки розминаю крила
і яко мога глибше занурюю теперішнє
в кон'як
що вже давно мені замінює чорнила.

стою осторонь докурюючи останнє вікно
я звикла
бути сміливою як Мерсо але здебільшого
лише до моменту свого пробудження.
за межами реальності душа стає вільнішою
і відчувається інтелектуальне збудження
наприклад...

поруч мене прокинулась книжка
і розплющила карі сторінки.
мої сни полетіли у небо
вишите нитками муліне.
я гортаю зачинені вікна
щоб нарешті дістатися змісту
та обкладинка мого ліжка,
наче крила живого метелика,
затискає з ще більшою силою
між останніх ранкових хвилин.
сонна душа обернулась канвою
хрестиком стрибають перші проміні.
не тікай оксамитова північ!
віддай решту моїх годин!

рука знайшла годинникові стрілки
і міцно пришпилила до грудей
щоб завжди мати вірний час
щоб завжди бути вірною часові.
враз тіло набуло сили Фенікса
і небо стало іншого розміру
і світ просив іншого розуму.
і так тривало декілька віків
і так тривало декілька хвилин -
залежно від емоційного вибору.
але сонця циферблат був скалічений
і ніхто не знав чи живий він ще
бо нестало в світі тижнів і діб.
тоді притислись груди до сонця
а рука повільно перехрестилася -
настав час мого фізичного народження.

проковтнувши декілька термінів поспіль
як земну кулю, як вітаміни
краєм серця вдарившись об тишу
яка щовечора заповзає у моє вікно
я можу віддатися своєму нічному сніданку.
а годинник місяця показує пів на першу
і в черзі я вже двадцять сторінок
дивлюся на досконалу чоловічу постать
чию тінь мій вимкнений ліхтар пускає на
четверту стіну моєї округлої кімнати,
і я м'яко розтікаюсь як жовтень перед листопадом
і голосно кричу про те, що нижче її пояса
знаходиться моє перше враження про дійсність!

La guitarra,
hace llorar a los suenos.
El sollonzo del as almas
perdidas,
se escapa por su boca
redonda.
Y como la tarantula
teje una gran estrella
para cazar suspiros,
que flotan en su negro
aljibe de madera.

Federico Garcia Lorca

Шість струн

Гітара,
та що плаче уві сні.
Ридання по втраченій
душі
Вилітає з круглого
рота.
Як тарантул плете зорю,
полюючи на зітхання,
що тихо пливе у її
чорній затоці мовчання.

я з дерев знімала звуки
божевільні вільні нечулі
що згубились на віку
я косила в небі букви
і гойдала люлі-люлі
казка. кізка. крок. ку-ку
я складала їх у слово
ніжне втішне і гливке
схоже на рахат-лукум
а вони тікали вгору
промінь. сонце золоте.
шепіт. шелест. шорох. шум.
і поверталися назад
зовні повні але інші
застигали у словах
дивний срібний зорепад
що зшивається у вірші
південь. півень. пісня. птах.
і рвали звуки хижі руки
і ламали рядки мов кістки
одягали в лахміття ціле століття
за наказом лихої руки
та слово бється крилами
сідає наче звір
мокрими чорнилами
на сухий папір

не курей чарівних ростити
щоб не знати туги і мору
сіра мишка змахне півсвіту
хвостиком зі столу

не зшиватимуться рани
без молитви і хреста
й поки йтимуть в світ романи
з-під котового хвоста

вуха рве бомондний галас
заангажованих зірок
що ліплять для суспільства фалос
зі сколажованих думок

і сумно так іти позаду
штучності і німоти
побачить страшно як упаде
останній янгол з висоти

Un grand sommeil noir
Tombe sur ma vie :
Dormez, tout espoir,
Dormez, toute envie !

Je ne vois plus rien,
Je perds la memoire
Du mal et du bien...
O la triste histoire !

Je suis un berceau
Qu'une main balance
Au creux d'un caveau :
Silence, silence !


Сон черный и мятежный
На жизнь мою упал.
Усни, моя надежда,
Утихни, мой запал.

Не видят мои глаза,
Закрыта душа моя тайная.
Нет ни добра, ни зла...
О, история печальная!

Я - колыбель. Жизнь мою
Чья-то рука качает свыше.
Во впадине склепа. Молю -
Тише... Тише...

прийде у німу розруху
хтось колись складать верлібри
та в цій оселі
ані зору ані слуху
стіни голі
небо-стеля
і кохання з мікрофібри

тут насправді усе чесно
звірі бігають голодні
зжерти ладні
той що прийде він воскресне
як помре напередодні
по чужій пораді

то виходить що він наче
романтик там або
просто той хто любить рачки
писати про добро
(чим правду травить)
ходити по руїнах розкиданих до нас іще
яких секрети ми всі добре знаєм
та випила б я з ним навзаєм
(мене вино цікавить)
хай тягне світ через плече

вечірній швидко-дикий час
запах осені, заліза і лахміття
який божествений підпал-
горить русанівський канал!
таке побачиш тільки раз
на півстоліття

серце міста іржавіє –
люлі береги святі –
я в твоєму животі
дитинно спію

птахи днем стомлені
клекочуть
і з помаранчевих небес
сідає сонце ніби хрест
мені на очі

пливи дніпром
рости в траві
життя – шалена зебро
стою ногами на землі
тримаючись за небо

листопада стиглі дні
холодні мокрі і пониклі
засинають на вікні
мов птахи осліплі

груди вишиті зірками
небо наче тільки ширші
хтось колись зіш'є нитками
в збірку мої п'яні вірші

рветься холод крізь щілини
заповзає у кишені
світ навколо наче з глини
й щастя вміститься у жмені

навіть якщо сніг бузковий
а життя невпинний рій
в обкладинку покласти нову
зміст усе одно старий

і та що не заснула муха
повзе тихенько по нозі
а сонце в небі серцем стука
і тоне в жовтій рогозі

залишки розкраденого простору
зібрати можна ще
нехай пече
холодний смак госторої
мяти
тіло все через
душу зімяту
і мозок крізь череп

не зламані не приречені
під нами росте трава
хоч живимось крихтами печива
на смак як чума

чуємо вітру подихи
сильні
серед попелу ходимо
вільні

я стільки наснаги маю
що страшно самій стає
над містом мільйони чайок
і кожна кричить своє

і кожна у неба просторі
виписує піруети
від пострілу і до пострілу
і кожна боїться смерті

вздовж дніпра дві тисячі вісім
добігає свого кінця
я зміряю римами відстань
схід на захід розрізана ця

україна. і мокре тіло
мого міста
дощу крапель поміж
тут наснага, свобода, кураж
рами вікон без скла тремтіли
коли я на підлозі босоніж
тоді ще без крил посилала
небу свою «Отче наш»

снігу без цей мокрий грудень
заповза вужем у груди
й телефонний дріт щораз
розрізає навпіл нас

куций день як хвіст у зайця
тікає крізь вологі пальці
і знов твереза ніч оця
без початку й без кінця

іще довго подвірям ходити
поки небо краплями бє
і неначе піря прибите
серце моє

світу вяне половина
нищить паморозь траву
це зовсім інша україна
ніж та де я живу

де-не-де старенькі жу-
равлі
а правда втягнута за ґрати
й землею де весь вік служу
я над
ніхто не бачив сонцепад

мережа. межі. мереживо – глісе
часотік. на дотик на здогадку
ще один минає рік
куранти... все
спочатку

всюди
книг німих сторінки порожні
затерті пози камасутри
сумно
досі має кожен
смішну віру в абсолютне

темно
чути брязкіт звичний
ненових ідей
треба
одягати маски з обличчями
людей

зимно
там де ходять вигадані боги
трохи
сильно
затискають ноги тугі
панчохи

мрії
горобцями зірвалися з вікна
київ
отрути хочеш – на

Між двох долонь мою душу ростерти-зігріти
Спробуй, як руку холодну колись.
Поки не ростанув січень і штучні його сателіти,
Поки на ялинці висить солодкий ірис.

Післяріздвяне серце схоже на биту тарілку,
В якій полежало все – і роки, і небо, й салат.
Я думала буде тепліше. Тепла знов було ніскільки.
Тепла десь було багато. Не тут. Не поруч. Не над.

За щоками поволі меншають карамелі.
Вогонь є далеко. У домі немає вогню.
Розчинені двері чекають на втечу.
Я стелю, і вікна, і все, що за ними скурю
Від часу і порожнечі.

Поруч ліворуч від мене твоя тінь. Дзвінок
Руйнує правду другої тисячі років.
Мої черевики стоптані вже до кісток
Від пройденої вічності у кілька –надцять кроків.

Обери мою душу як букву із алфавіту.
Перепиши спочатку на дещо краще.
І опусти мов сонце, що врешті стоїть у зініті
У крихти січневих снігів живих і пропащих.

Далі настане лютий і зникне як в пляшці ром.
Я житиму до наступних снігів уже вкотре.
Знизу вгору тектиме душа наче паліндромон.
Крутитимуть голову мухи під мецо-форте.

зігнувся навпіл аркуш ночі
хвилини скапують у груди
під вогким місяцем тріпочуть
двобокі зорі наче люди

все глибше пропростають руки
у стомлені сніги пустелі
і міражем спливають букви
на рококошних капітелях

по колу годинника кроки
із часом я віч-на-віч
у мене примерзли стопи
до неба на цілу ніч

стоючи за межею століть
пізнавши цілу епоху
так складно пізнати мить

світанок не випє втому
і страшно мені між ночей
дивитися в очі тому
у кого немає очей........

країна випита з очей, стерта з мапи кимось так
як горох мала – не знати чи знайдеш її
казка, сонце, квітка мак
завиті дороги як вуса у Далі

залишився один колосок степу зі
пристрасті трохи червоної наче вино
вибитий зліва герб на правій нозі
і в душу покланене неба висохле дно

країна така невеличка як горобчині крила
або снігуря що рве груди співа на морозі
за крихітку хліба. на вікні кров людська проступила
чи то Божі сльози?...

там сонце мов яблуко пада в кашлаті калюжі.
там білі кульбаби і жовті і голі між трави
там верби що плачуть і серце що любить
неспокій душа незгасима і Лавра

там день наче вічність а вічність як мить
епоха уміщена в Дніпрові груди
там час не минає час вперто стоїть
минають невпинно лиш люди

і хочеться бути або ростектися для
стати поглинутим щоб тукотіло у скронях
і лист що на нім заштрихована кимось земля
світу цього залишився у сивих долонях

і хочеться поруч себе тримати її
й пишатися що десь немає такої іще
впасти обличчям у душу цієї землі
і глибше і глибше вростати у неї плечем

з-під уламків своєї сцени
я дістала розіраване сонце
і зшивала його нитками
і кидала назад у небо,
а воно відбивалось і падало
на поламані дикорації
незрозуміле латане
на життя моє схоже.
я стирала до крові лікті
роздираючи небо руками
щоб зробити у ньому нішу
і покласти нещасне світило.
я носила його за спиною
з гострим холодним промінем
що тихо орав мені душу
що тісно зміряв мені всесвіт.
коли ж посіріли всі прагнення
і пєси взялися попелом
нове цілісіньке сонце
над іншим зійшло театром.

твоє обличчя може бути всим
його по-різному штрихують
і так помітні на тобі чиїсь сліди.
коли під сонцем тече асфальт
коли свічками горять каштани
а у натовпі розлузаних голів
голосно пахне пантоміма
мої чорнила плачуть по тобі.
чиєсь життя полює на твоє
схопивши душу за рукав
йому твій крик нагострює мечі
я завжди ріжу пальці на словах
так само боляче як ти втрачаєш сни.
а ти і досі гойдаєшся між
здірявлених від розстрілу степів
іще в середині минулого сторіччя
прости мені цей гострий юний гнів
але ж не можна жити без обличчя...

я - гола людина
р
оз ки
да
на
між рядків
курю одна за одною букви
попіл ляга на папір - нехай проростає
мої груди вшиті у міжчасся
де не існує вичерпності свободи
де не торгують пігулками таланту
де скільки не ковтай кубометри океану
не напєшся натхнення
коли всі твої дії задля суспільного сексу
не хочу бачити світ крізь презерватив
загальної свідомості
і приймати зеброваність життя
яке насправді звичайно сіре
осягнути міжрядковість власного
стати схожою на сірник Джакометті
від спалахів божевілля краще
навіть просто згоріти мільйон разів
або лише один
крізь два астрономічні століття
потиснути руку Тарасові
для якого мольберт ніколи не був зброєю
витерти ноги об логіку
розірвати контракт з історією
роcтектися на оливковій гілці
як циферблат одного генія
взад і вперед жувати алфавіт
естетично випльовуючи його
у текст свого світу-
така гра достойніша навіть за війну