Між двох долонь мою душу ростерти-зігріти
Спробуй, як руку холодну колись.
Поки не ростанув січень і штучні його сателіти,
Поки на ялинці висить солодкий ірис.

Післяріздвяне серце схоже на биту тарілку,
В якій полежало все – і роки, і небо, й салат.
Я думала буде тепліше. Тепла знов було ніскільки.
Тепла десь було багато. Не тут. Не поруч. Не над.

За щоками поволі меншають карамелі.
Вогонь є далеко. У домі немає вогню.
Розчинені двері чекають на втечу.
Я стелю, і вікна, і все, що за ними скурю
Від часу і порожнечі.

Поруч ліворуч від мене твоя тінь. Дзвінок
Руйнує правду другої тисячі років.
Мої черевики стоптані вже до кісток
Від пройденої вічності у кілька –надцять кроків.

Обери мою душу як букву із алфавіту.
Перепиши спочатку на дещо краще.
І опусти мов сонце, що врешті стоїть у зініті
У крихти січневих снігів живих і пропащих.

Далі настане лютий і зникне як в пляшці ром.
Я житиму до наступних снігів уже вкотре.
Знизу вгору тектиме душа наче паліндромон.
Крутитимуть голову мухи під мецо-форте.