країна випита з очей, стерта з мапи кимось так
як горох мала – не знати чи знайдеш її
казка, сонце, квітка мак
завиті дороги як вуса у Далі

залишився один колосок степу зі
пристрасті трохи червоної наче вино
вибитий зліва герб на правій нозі
і в душу покланене неба висохле дно

країна така невеличка як горобчині крила
або снігуря що рве груди співа на морозі
за крихітку хліба. на вікні кров людська проступила
чи то Божі сльози?...

там сонце мов яблуко пада в кашлаті калюжі.
там білі кульбаби і жовті і голі між трави
там верби що плачуть і серце що любить
неспокій душа незгасима і Лавра

там день наче вічність а вічність як мить
епоха уміщена в Дніпрові груди
там час не минає час вперто стоїть
минають невпинно лиш люди

і хочеться бути або ростектися для
стати поглинутим щоб тукотіло у скронях
і лист що на нім заштрихована кимось земля
світу цього залишився у сивих долонях

і хочеться поруч себе тримати її
й пишатися що десь немає такої іще
впасти обличчям у душу цієї землі
і глибше і глибше вростати у неї плечем