… і раптом жах скував її погляд.
Тетяна побачила, як за спиною Ігоря , прямо крізь стіну, почав просотуватись Привид Літературного музею. Спочатку з’явилось худорляве зморшкувате обличчя, наполовину прикрите балахоном з грубого сірого полотна. Потім, наче нізвідки, матеріалізувалась кістлява стареча рука з порожнім гранчаком. Риси Привида чомусь нагадували зображення Павла Тичини з підручника для першого класу…
- Кхе, - Привид сором’язливо кашлянув, - а мені не наллєте? Закусь не потрібна. Я взагалі то не закусюю…
Кася і Настя синхронно хитнули головами, що означало: «Ні, не наллємо». Їхні красиві хвилясті коси закрили дівочі обличчя. Привид, що до цього допитливо дивився на Тетяну, саме в цей момент поглянув у бік Касі і Насті. Навіть під балахоном стало видно, як він раптово зблід. Від переляку розширились його запалені червоні очі. Гранчак випав з руки на підлогу, але не розбився, а покотився під книжкову шафу, на якій охайними рядочками стояли книжки класиків і укрсучліту.
- Чур мене, чур! – заволав Привид і, не роздумуючи, стрибнув у відкрите вікно, яке знаходилось на другому поверсі будівлі.
- Та ну шо за нафік! – відразу почулося знизу. – Вже і після зміни побухать спокійно не дають. - Два молоденькі полісмени, в яких нарешті скінчилось чергування, прямо під стінами Літмузею натюрмортно розклали цибульку, сальце, чорний хліб і пляшку з прозорою рідиною. І саме на цей художній шедевр прямо зверху гепнувся Привид музею, не пошкодивши пляшку, а лише прим’явши закусь.
- Добродію, ви розумієте, що навіть наявність балахону не дає вам право стрибати з другого поверху на голови нових охоронців правопорядку, особливо, якщо вони «прі ісполнєніі»? У вас є документи? Нема? Ну і що ж нам з вами робити? Може доправити вас у відділок? – Чорнявий полісмен суворо дивився на Привида.
Привид музею сором’язливо мовчав і нахабно не зводив очей з пляшки. Запанувала в'язка тиша. Було видно, що ППСники і не збирались повертатись до відділку. Мовчанку порушив білявий полісмен, у якого вже давно пересохло в роті.
- Ну теє… Давайте так, на перший раз ми вас вибачаємо і робимо попередження - більше не стрибати на голову поліцейським з вікон Літературного музею. Гараздоньки?
- Гараздоньки, - Привид відразу погодився, але навіть не рушив з місця, продовжуючи розглядати «натюрморт».
Щоб нарешті здолати незручне становище, чорнявий полісмен, напевно, згадав «класику жанру»:
- Третім будеш?
- Буду! – Привид Літературного музею інтенсивно закивав головою. – І закусь мені не потрібна. Я взагалі то не закусюю.
- Ну з цього ж і потрібно було починати! – чорнявий полісмен почав радісно відкорковувати пляшку з прозорою рідиною.
"Ніч музеїв" знову почала набирати оберти...
А над головою трійці, з відкритого освітленого вікна другого поверху в нічне прохолодне небо ще довго лунав чоловічий і жіночий сміх…

22/05/2016

Пізня осінь блукала Харковом. З продірявленого неба, як із повної поливалки, на Холодну гору падали важкі холодні краплі. Потріскані асфальтові доріжки двору виблискували, наче лаковані дверцята шафи. Високий каштан втрачав останнє листя і від того вже не здавався таким величним. На терасі старого одноповерхового будинку особливо гостро відчувався запах мокрої глини із саду. За шелестінням дощу майже не було чути дихання Південного вокзалу, і Іванко сидів вдома, втретє поспіль прокручуючи на бабінному магнітофоні свою улюблену пісню. Вона страшенно подобалась хлопцю, хоча і була на незрозумілій йому іноземній мові . Навіть тато і мама не могли пояснити, про що співається у цій сумній пісні. Тато лише сказав, що співак – француз, і звати його Джо ді Сен. Хлопчик розумів одне, у пісні йшлось про щось дуже хороше, адже про погане неможна співати так красиво.
Під стукіт краплин по даху і кружляння бабін на магнітофоні, Іванкові згадалась Іринка з його групи у дитячому садку.
Була година малювання, і всі діти малювали квіти. Опісля, вихователька проходила повз кожного маленького художника і коментувала його роботу. Іринка сиділа у протилежному кінці кімнати, і уважно слухала виховательку, яка, переглянувши її малюнок, щось тихо казала дівчинці. Після того, як жінка пішла до іншого вихованця, Іринка несподівано гірко заплакала. Іванко встав зі свого місця і підійшов до неї. Однією рукою вона закривала малюнок, а іншою безперестанку витирала сльози, що ручаями текли з її великих зелених очей.
- Ти чого плачеш?
- Вихователька сказала, що мій малюнок дуже поганий, - Іринка зайшлась схлипуванням. – Сказала, що таких квітів не буває. Не буває… чорних квітів.
- Покажи.
Іванко трохи не силою прийняв руку дівчинки з малюнка. Фарба ще не встигла висохнути, а тому на аркуші була розмазана жахлива чорна пляма з паличкою, що напевно була стеблиною квітки. Майже весь рукав білого платтячка, який до того прикривав малюнок також був чорний…
- Не плач, мені подобається твій малюнок. Чесно!- хлопчик розумів, що каже неправду. Малюнок йому відверто не подобався, але йому подобалась Іринка, і він не хотів, аби вона плакала. – Знаєш що, подаруй його мені, а я тобі подарую свій малюнок з квітами. Тільки я їх малював усіма фарбами, які в мене були, - трохи помовчав і додав. - Окрім чорного.
Дівчинка потроху заспокоїлась.
- Добре, я тобі подарую свій малюнок.
Іванко відразу зірвався з місця і побіг до свого столу. Миттєво повернувшись, він поклав перед дівчинкою своє творіння, - аркуш з безліччю маленьких і великих кружалець всіх кольорів веселки, що нагадували якийсь божевільно велетенський букет, в якому пелюстки одних квітів накладались на пелюстки інших квітів, і не було жодної білої цяточки вільного місця...
- Це тобі. І знаєш, я думаю, що десь на землі таки є чорні квіти, бо наша вихователька не могла бачити абсолютно всі квіти, які існують. Вона ж не була у кожному куточку землі.
Востаннє схлипнувши, Іринка нарешті посміхнулась…
Пісня Джо ді Сена вже давно закінчилась і магнітофон прокручував лише одну бабіну, на якій була намотана вся плівка. Інша порожня бабіна застигла непорушно. В кімнату зайшла мама. Вгледівши замислену дитину біля працюючого вхолосту магнітофона, вона, тихо підійшовши, поцілувала сина в щоку.
- Про що так глибоко замислився?
- Да так, ма, ні про що особливе. - Іванко трохи посміхнувся. – А коли прийде тато з роботи?
- Вже скоро. Коли оця велика стрілка пройде коло і буде на найвищому квадратику, а маленька стрілка – на найнижчому. – Жінка показала на старий дерев`яний годинник, що висів на стіні. - Так що готуйся, скоро вже будемо вечеряти.
Залишившись в кімнаті на самоті, Іванко дивився на годинник. Велика стрілка, здавалось, завмерла і зовсім не рушила з місця. Дитині захотілось, аби батько прийшов чим скоріш. Прямо зараз! Взявши великого стільця, Іванко підійшов з ним до стіни і поставив під годинником. Ставши на сидіння, дотягнувся до великої стрілки і перевів її рівно на годину вперед. Повернувшись на крісло, не зводив очей із вхідних дверей – стрілка вже там, де казала мати, тож от-от має прийти тато. Але за дверима не чути було нічиїх кроків, лише дощ все тарабанив і тарабанив по старій блясі на даху. Заколисаний монотонним шелестінням крапель, хлопець заснув. Десь за годину на терасі почулись швидкі кроки, і в кімнаті з`явився намоклий від дощу, але усміхнений батько.
- Татуню! – Іванко, миттєво прокинувшись, підбіг і стрибнув йому на шию, цілуючи в холодну мокру щоку.
- Та дай же мені хоч роздягнутись, мавпочка стрибуча, я ж мокрий і холодний. Стій-но. – Батько поставив малюка на підлогу. – Маю для тебе і мами дуже гарну новину. Мати, йди-но сюди, кидай чистити свою картоплю.
Дружина вийшла з кухні, витираючи вологі руки рушником. За хвилину переодягнувшись в сухе домашнє вбрання, голова родини сів у старе зелене крісло і, тримаючи за руки, почав гойдати сина на нозі, наче на гойдалці.
- Ну що ж, любі мої, незабаром у нас починається нове життя. В нас буде своя квартира.
Мати припинила витирати руки і завмерла.
- Ти серйозно?
- Серйозніше не буває. Сьогодні отримав ордер на квартиру – на наступному тижні їдемо оглядати.
Іванко зіскочив з батькової ноги.
- І я поїду дивитись?
- Ну звісно ж. Тепер в тебе буде своя окрема кімната.
- Окрема кімната?! Ух ти..! – Іванко заплескав в долоні, підстрибуючи на одній нозі… Батьки голосно засміялись.
За вікном трамваю номер шість, один за одним з`являлись і зникали цегляні будівлі «старого міста». Обшарпані очиці дерев`яних віконних рам байдуже дивились на пішоходів, що ховались під чорними парасолями. Захекані механізми на колесах клаксонили, підганяючи один одного. Все було в русі. Навіть великі мовчазні хмари, заповнені вщерть прісними слізьми неба, не кваплячись слідували своїми маршрутами, аби десь над містом сповна проявити всю сентиментальність пізньої осені. Нікуди не поспішали лише старі будинки. Від народження врісши фундаментами в чорну маслянисту землю, вони розглядали навколишній швидкоплин. А частіше, просто вдивлялись один одному в очі, що виблискували запиленим склом на протилежних частинах вулиць. За прозорою нетанучою кригою вікон інколи з`являлись мешканці тих будинків, аби полляти вазони на підвіконнях, чи поправити фіранки. Потім вони зникали десь в глибинах темних кімнат, зазвичай – на деякий час, та бувало і так, що назавжди…
Батьки зарання поїхали до нової квартири, аби завести мінімально необхідні меблі, посуд та інструменти для ремонту. Іванка супроводжував дядько Федір, молодший брат батька. Хлопчик не сприймав його як дядька, а радше, як старшого брата і завжди називав його на «ти» й по імені. Федір нещодавно повернувся з армії, і батько Іванка влаштував його водієм на підприємство, де сам працював. Жив дядько разом з ними, час від часу займаючись вихованням улюбленого племінника. Нещодавнє перебування в армії давало про себе знати, тож основа виховання малого ґрунтувалась на привчанні до дисципліни і порядку: вмиваючись кожного ранку, Іванко мусив також мити шию, потім прибирати за собою постіль і їсти без поспіху, але значно швидше, ніж це він робив зазвичай, не знаходячись під контролем дядька. Рюмсати чи сперечатись не мало смислу, бо тоді можна було і не мріяти покермувати прямо на ходу, сидячи на колінах у дядька в його службовій машині десь за містом, коли вони час від часу всі разом їздили в село до діда з бабою.
У вагоні трамваю було мало людей, тож Іванко сидів біля вікна зосереджено споглядаючи нові райони, в яких він досі ніколи ще не бував. За річкою «старого центру» промайнув невеличкий парк, а згодом - і сірі будівлі промислової зони. За корпусами, які здавалися ще більшими із-за низького сірого неба, що наче спиралось прямо на дахи заводів, раптово з`явились низенькі будівлі приватного сектору. Такого самого, в якому до цього жила родина хлопчика. Іванкові здалося, що місто вже закінчилось і почалось якесь село. Але ж батько казав, що вони житимуть у великому багатоповерховому будинку. Та нічого подібного за вікном трамваю не було видно. Одні хатинки з червоної цегли і сірими шиферними чи металевими дахами змінювали інші і здавалось, їм не буде кінця і краю.
- Федько, а де ж наш новий будинок? Ми ж в якесь село заїхали. Тільки якесь воно дивне, з трамваями і світлофорами на перехрестях.
- Скоро, скоро вже буде. Це й досі місто, не переймайся. - Дядько посміхнувся, пригладжуючи тонкі чорні вуса.
І ось нарешті, за черговим перехрестям, прямо над дахами старих будиночків почали вимальовуватись нові багатоповерхові мікрорайони Салтівки.
- Якщо я все правильно зрозумів, ми виходимо на наступній зупинці. Будемо шукати твоє нове помешкання. Хоч би не заблукати серед цих висоток, якісь вони всі на одне лице. Не боїшся заблукати?
- Ні, Федь, з тобою не боюсь. Одному страшно заблукати, а удвох – ніколи, я так думаю.
Дядько посміхнувся у вуса і поклав велику долоню на плече племінника.
- Ну тоді вставай і шуруй до виходу, будемо проводити першу розвідку в незнайомій місцевості.
Розростаючись, велике промислове місто вгризалось у глиняний грунт окраїн зубами екскаваторів. Вириваючи великі шматки червоної земляної плоті разом з корінням дерев вже нічийних фруктових садів і, часом, прадавніми людськими кістками забутих могил, місто спочатку занурювалось в землю, а потім сірими спорудами тягнулось вгору. Мовчазні металеві крани-чаплі, раз за разом, наче жаб, підіймали із землі частини бетонних конструкцій і з невимушеною легкістю ставили їх одна на одну. Велетенські прямокутники на дев`ять, дванадцять та шістнадцять поверхів тулились один до одного, наче живі тіла, що намагались зігрітись у великі морози. З вільних від забудови місць утворювались двори з дитячими майданчиками і садами вцілілих фруктових дерев, між якими прокладались асфальтові доріжки. Кругом виднілись глибокі шрами траншей, для прокладання комунікацій. До повного впорядкування мікрорайону було ще далеко, але в деякі висотки вже в`їжджали новосели.
Іванко, долаючи болотяне місиво, розгублено вдивлявся у темні віконні отвори і кишені балконів. Занавісок майже ніде не було, хоча практично на кожному балконі виднілись будматеріали, які господарі, наче мурахи, поволі стягували для ремонтних робіт. Хлопчина відчув, що його життя незабаром кардинально зміниться, але не розумів, якими саме будуть ті зміни і це трохи лякало. Він здався собі дуже маленькою комашкою, над якою нависли велетенські монстри багатоповерхівок, що вороже розглядають його темними очицями незліченних вікон. За декілька хвилин якийсь з цих монстрів проковтне його, пережувавши зубами бетонних сходів. Раптово стало страшно і захотілось плакати. Але при дядькові, який йшов попереду, Іванко цього робити не смів, він же не дівка якась, і щосили стиснув зуби. Від хвилювання хлопець навіть не відчув, як загубив у болоті один черевичок, що застряг у розмоклій глині, і надалі чалапав, залишаючи дивні сліди – підошви черевичка і маленької ступні, яку прикривала лише тканина шкарпетки. На щастя, дядько Федір незабаром озирнувся на племінника і, вгледівши дивну трансформацію, що сталася з його взуттям, аж сплеснув руками.
- Агов, солдате, це що за вигляд, дозволь спитати? Ну ти прямо, як Попелюшка на балу. Де твій черевик?
Іванко стояв мовчки, розгублено розглядаючи заляпану вщент мокрою глиною шкарпетку.
- Ні, так справа не піде, і навіть не поїде - дядько взяв малого, наче кошеня під пахву, і пішов назад по слідах. Незабаром втрата була знайдена і знову взута. Щоправда вже на голу ногу, – зняту і обтріпану шкарпетку хлопець був змушений нести в руці.
- Не загуби хоч шкарпетку, Попелюшкін, віддаси матері вдома, як трофей. Якщо вже підключили воду – випре. І знаєш що, маршируй-но в авангарді в напрямку он того під`їзду. Здається, там і є твоє нове помешкання.
Випадок з черевиком зняв нервову напругу хлопця і все навколо вже не здавалось таким лячним. Навіть ввійшовши до під`їзду, Іванко не відчував нічого, окрім великого бажання нарешті побачити їхню нову квартиру, в якій навіть є його окрема кімната. В середині під`їзду пахло пилом, цементом і сосновими дошками – дехто з мешканців вже встиг поставити вхідні двері, в більшості квартир їх не було.
- Федь, який в нас поверх?
- Сьомий. Але рахуй правильно, а то доведеться тобі жити в чужій квартирі з незнайомими людьми.
- Не помилюсь, я до десяти вже добре вмію рахувати, – ліфт ще не працював, тож хлопець, випередивши дядька, майже побіг вгору бетонними сходами, які місцями були заляпані брудом, фарбою і крейдою.
- Шііііііість, - захеканий Іванко здолав чергову площадку. – І сіііііім!
На площадці були розташовані входи до чотирьох помешкань, і тільки на одному з них вже висіли вхідні двері. Малий розгубився – яка саме їхня? Аж тут з глибини одної з квартир, яка була розташована ліворуч від сходів, прямо до Іванка вийшов усміхнений батько.
- Ну що стоїш, розгубився? Тобі – сюди, заходь, господарю, приймай свою кімнату. Я вас ще здалеку побачив, висота – ого-го, не те що в нашому старому будинку.
Хлопець поволі зайшов в одну з кімнат і боязко наблизився до вікна. Від побаченого аж захопило дух, і здалось, що він негайно полетить вниз прямо на вцілілу горобину, що росла біля самого будинку. Малий зробив крок назад і вчепився в підвіконня. В кімнату зайшла мати і, підійшовши ззаду, мовчки обійняла сина за плечі. Від того Іванкові стало відразу спокійно. Вперше в житті він відчув дивне поєднання трохи лячної , незвіданої досі, але такої захоплюючої висоти попереду, і такого звичного, заспокійливого тепла материнських рук…
Як і тридцять два роки тому, жовто-червоні кольори осені поволі заповнювали темну палітру Харкова.
Південний вокзал, наче велетенський восьминіг, був в постійному русі. Одні щупальця потягів всією своєю довжиною поглинали безліч людей і зникали за обрієм, інші щупальця з`являлись нізвідки і так само випускали метушливе людське плем`я назовні. Металеве серцебиття коліс і попереджувальні скрики електровозів було чути в усіх навколишніх районах.
Вздовж Полтавського шляху зі сторони трамвайного кола, що знаходилось поруч Привокзальної площі, не кваплячись, йшов чоловік. Зупинившись посеред мосту, він оперся на перила і декілька хвилин розглядав будівлю вокзалу. Його погляд був спокійний і в той же час зосереджений. Здавалось, він намагався щось пригадати, а може навпаки – прагнув закарбувати в пам’яті до найменшої дрібниці все, що було перед його очима саме цієї миті.
Декілька років тому Іван поховав батька, а нещодавно втратив і свою Ірину. Майже кожної ночі вона приходила до нього у снах. Картина сну повторювалась, й Іван був безсилий її змінити. То була остання весна, яку вони вдвох зустрічали в Голландії. Обійнявшись, вони розглядали величезне поле, яке до самого обрію було засаджено тюльпанами.
- Я ж тобі казав… Ти пам’ятаєш, я ж тобі казав, що повинні існувати чорні квіти, - Іван не стримався і, присівши, зірвав одну квітку. Подув легкий вітерець і все поле ожило, заворушилось великими бутонами соковитого чорного кольору…
- Я нарву букет, - Ірина ступила на поле.
- Стій, не треба! Нехай ростуть! – чорний тюльпан випав з рук Івана.
- Я швидко, не переймайся, любий, - Ірина поволі почала віддалятись, періодично нахиляючись і зриваючи по одній квітці, аж поки зовсім не розтанула в безкрайньому квітковому морі…
Час, здавалось, зупинився. Щоранку, коли Іван просинався, виникало нестерпне бажання взагалі повернути його назад. Більше тридцяти років він не приходив до свого старого будинку. Щось його стримувало. Не було ніякої причини, лише якась невідома сила не дозволяла йому повернутись на вулицю, яка колись дуже давно була вирвана з його серця. Якась невідома сила не дозволяла. Аж до сьогодні…
Відразу за мостом Іван повернув на Верхівський провулок і пішов вгору. На перших поверхах деяких будинків були розташовані нові невеличкі крамниці, деякі будинки були нещодавно поштукатурені чи просто пофарбовані. У більшості будівель вже красувались сучасні пластикові вікна, але в деяких помешканнях залишались дерев’яні рами, які без сумніву ще пам’ятали часи тридцятирічної давнини. Кілька десятків метрів, і ось нарешті вулиця Юмашева. Трохи повагавшись, чоловік повернув праворуч і дуже повільно пішов серединою дороги, бо в деяких місцях тротуари були відсутні чи просто заросли високою травою і кущами. З обох боків вулиці не було жодної новобудови. Деякі будівлі були трохи причепурені, деякі були такими самими, якими Іван їх пам’ятав з дитинства. Скоро він побачить своє колишнє помешкання і зійде на терасу. Чи живе там зараз хтось? Чи вцілів старий каштан? Ну от і сусідній двоповерховий старий будинок з червоної цегли. А за ним…
Іван зупинився. Всередині наче щось обірвалось, і по тілу почала розливатись гостролеза прохолода.
На місці будинку зіяв величезний котлован по периметру заповнений масивними фундаментними блоками. Від старого каштану не залишилось ніякого сліду. Більш того, на всій ділянці не було жодного дерева і жодної старої будівлі. Все було зрубано, розвалено і вивезено. Чистий аркуш. Чистий червоний аркуш кольору глини. Розвернувшись, Іван швидко пішов, майже побіг в напрямку Полтавського шляху...
Ліфт зупинився на сьомому поверсі. Зайшовши до темної квартири, Іван увімкнув світло, але не став роздягатись. Стоячи посеред вітальні, він мовчки дивився на старий дерев’яний годинник, що висів на стіні. Довгий час він був поламаний і пилився у коробці на антресолі, але після смерті батька Іван відніс годинник до майстерні, де його повернули до життя. Годинник показував рівно сьому годину. Підійшовши до стіни, чоловік почав поволі переводити велику стрілку назад. Рівно на одне коло. Велика стрілка стала на найвищому квадратику, маленька – на найнижчому. Прямо у верхньому одязі і капелюсі Іван сів у нове крісло. За вікном раптом почався дощ. З продірявленого неба, як із повної поливалки, на Салтівку полились важкі холодні краплі. Чоловік не зводив очей із вхідних дверей, але за ними, того вечора, так і не пролунали нічиї кроки.

м. Харків, 2016

Десь, колись, в якомусь лісі,
а в якому, я не знаю,
ну а знав би, не сказав би,
хоч тягніть до ФСБє,
здійнялась велика буча,
дуже схожа на цунамі
(це такі великі хвилі,
що змивають геть усе).
А здійняв її маленький,
в будні зовсім непомітний,
дуже добрий і ласкавий
поросятко Троячок.
Що ж на нього наступило,
зіпсувало конче настрій,
геть позбавило спокою,
відібрало апетит?
А це був ведмедик-бука,
що прийшов зі сходу лісу,
кажуть – зек «парву-парєжу»,
але брешуть, певно, всі.
Звали Плюх його ласкаво,
бо інакше бив у «диню»,
а іще кусав за п’яту
і за вухо також міг.
Сталось так, що наші бджоли
(а вірніше їх частина)
Пуха висунули в Мери,
щоб він мед розподіляв.
Ну а як же поросятко?
Справа в тім, що в цьому лісі
він був теж не хлоп останній,
а й собі «ого-Цабе!»
Ще колись частина бджілок
на Галявину зібралась
(Троячок тоді із Плюхом
знай міняли сракачі...)
й влаштували Плюху тирло –
били «хуками» по носі,
сильно жалили у вухо,
і горланили «Ганьба!»
І тоді він втік до Сходу,
і заліг в нервову сплячку,
та помститися свинюці
товариству обіцяв.
І так сталося, що згодом
бджоли знову мед зібрали,
і замислились глибоко –
хто ж це буде рахувать?
А бажаючих набігло,
мать чєсная, цілий табір,
а, вірніше, цих загонів
ти й за день не обійдеш.
Серед всіх оцих звіряток
виділялася красуня,
вороги казали «стерва» ,
та брехали, мабуть, всі.
Звали всі її - Аліса,
це така собі лисичка,
що пухнастий довгий хвостик
завжди мала при собі.
Вона – самих чесних правил
(як сама про те казала),
і всі вірили охоче,
так боялись її всмерть,
бо лисичка мала вдачу -
що слону відкусить ногу,
а за нею – цілий хобіт,
ну а потім - ... (тута – стоп!)
І була вона зі свином
чи то родичка далека,
чи колись там «шури – мури» ,
одним словом – часто вдвох.
Проте звірі гомоніли,
що єднало їх навіки -
вони меду не любили,
але втім вже знали, як
обміняти діжки з медом
на корисні вдома речі,
триколісний моторолер,
ну і ще не зна на що...
Та була одна проблема -
лиска часом полюбляла
пожувать свинячий хрящик,
що у вухах і хвості.
І нещасне «Три копійки»
вже давно про те дізнався.
спати міг лише при світлі,
ще й у сейфі, під замком,
адже тяжко бути Першим
в цьому дикому болоті,
а, вірніше, в цьому лісі,
але те є все одно.
Одним словом вірний Тигра,
одягнувши шльом залізний,
відігнав жахливу лиску,
не далеко, але все ж ...
А тут – опа! Наш ведмедик,
в братани кількох надибав,
ну а, може, не надибав,
а, скоріше, підкупив.
Він сказав: «брати і сестри!
хто зі мною – тим дарую
два кіла «пургену» в пачках
і «віагри» – півкіло!»
Більше всіх тому зраділа
Прогресивна піаністка,
що давно не мала сексу,
бо лякала женихів,
іще двоє хворих шлунком
зажадали партбілети,
бо «до вітру» не ходили
вже мабуть неділі з три...
Одним словом захопили
всі діжки із клятим медом
і до них не підпускали
ближче, ніж на кілометр.
І хоч Плюх не був прохвесор,
рахував діжки він добре
і товстішав регулярно,
наче тісто на дріжджах.
Троячок же тихо рюмсав,
часом, сякався в копитце,
зі сльозами їв каштани,
ну і жолуді іще.
І все йшло як йшло,
та раптом...
Плюх чогось погано виспавсь
і розлючений у гості
почалапав до свині.
«Слухай, ти, свиняче рило! –
загорланив він з порогу,
ти - салага, йоксєль – моксєль,
дуй негайно в мій барліг,
та візьми новеньку щітку,
ту, якою чистиш зуби,
і мені почистиш тухлі ,
ну а потім – унітаз...»
Троячок аж поперхнувся
тим, що їв ще позавчора:
«Та не буть тому ніколи,
я ж – породистий кабан!»
Враз забув він свої сльози,
Плюху висякавсь на пузо,
так, що трішки той злякався,
не до смерті, але все ж...
Та воно те і не дивно,
бо страшенний вигляд свинки
налякав би де завгодно
хоч якого «крутія»,
а тут ще й лисиця шустра,
гвалт унюхавши, прибігла –
триколісний моторолер
не давав руденькій спать,
й Плюха братани примчали,
знову сяючи здоров’ям –
адже два кіла «пургену» –
зовсім не «хухри – мухри».
Почалася груповуха,
що любе німецьке порно –
лише мультик дітям на ніч,
хочеш вір, а хочеш – ні,
але сили, наче, рівні,
не здолають, як не дмуться
ворогів своїх звірята,
і тут хтось згадав про бджіл...

Але бджолам що до того?
Їм збирати треба меду,
і тому на цю «бодягу»
вже вони не повелись.
Але є ще купа трутнів,
що підтримати готові
хоч ведмедика, хоч свинку –
тільки трішки заплати...
Боже ж мій! Які проблеми?
І за 100 краплинок меду
звірі звозити почáли
чолотрясів на «майдан».
Роздали усім сценарій,
прапорці і бутерброди,
аби трутні не охляли
день скандуючи «Ганьба!»
Але галасом страшенним
не злякати опонентів,
і звірятка наші милі
перейшли до інших дій.
Хтось згадав “Закони Лісу”,
за якими мали жити
і «крутий» великий гризлі,
і маленький хом’ячок.
Цей «Закон» охороняли
двадцять три сови вухасті,
що були сини Феміди
(ну а може - байстрюки).
Оточивши Дуб Закону,
звірі знов підняли рейвах,
типу «Геть ведмедя з Мерів!!!»,
або «Свинку – на шашлик!!!»
Від такої «канонади»
сови геть перелякались –
хто з проносом ліг в лікарню,
хто – під дурня став «косить»,
адже сови люблять тишу,
і в пакунках – грошенята,
за кордоном цього лісу
хто ж не хоче відпочить...
«Покосила» нежить кворум –
Пух і свинка й тута рівні,
що робить, куди податись?
Хтось гукнув: «… в Заможний ліс!»
Розкажу, хто ще не знає –
це такий собі лісочок,
поруч з нашим, недалеко,
але чось іще здавна
ті звірушки збудували
на кордоні мур залізний,
прокопали рів глибокий,
й провели колючий дріт.
Мо’ що наші – були дикі,
ну а ті – дресирувальні,
благородні, де не стрельни,
в них текла блакитна кров
навіть десь в районі тазу,
вже не кажучи про рило,
всі кістки (і навіть куприк)
медицина берегла...
Отже, вгледівши із вежі,
що стояла на кордоні,
натовп, що до них чалапав,
загорланили «АЛЯРМ!!!
Хто живий і благородний,
враз ховайся під кущами,
хто у норах, хто у дуплах,
насувають дикуни!!!»
Й тута облизня спіймало
товариство наше буйне –
всі по черзі цілували
навісний литий замок...

Дія перша і єдина

Велика зала казкового театру для дорослих «Андеґраунд татуся Карла» заповнена не те що під зав’язку, а навіть більше. Кожне сидіння, важко поскрипуючи і клянучи долю, тримає на собі по одному, а то і двох літературних (і не дуже) героїв, які залишили сторінки книжок та екрани телевізорів аби визначити кращого серед «собі подібних».
Ця непересічна подія відбувається лише раз на рік, а тому ніхто не хоче пропустити нагоду , якщо і не отримати «Головний титул» , то принаймні зайвий раз «засвітитись» перед богоподібними режисерами, продюсерами чи авторами «Великої казкової академії», або в крайньому випадку надурняк поплямкати на урочистому фуршеті.
В залі, що нагадує бджолиний вулик, панує передсвяткове збудження. Хтось розказує не дуже пристойні анекдоти, хтось через пластикові трубочки дудлить пиво з пляшок, що заховані у внутрішніх кишенях простих курточок чи святкових фраків (пити навіть слабоалкогольні напої офіційно забороняється) , хтось безперестанку лускає зернята, тихенько плюючи лушпиння на спини попереду сидячих колег по жанру…
Відчувається повна гармонія та безпосередність. Навіть офіціозна червона доріжка у міжрядді, безліч строкатих стрічок і штучних квітів на обшарпаних стінах не можуть зіпсувати загального веселого настрою.
І ось…
Нарешті!
Світло у залі раптово згасає, і у променях сценічних софітів з’являється епатажно лисий художньо-фінансовий керівник театру «татусь Карло». Трохи втомлений погляд і дещо запухле обличчя видають досить напружений робочій графік його останніх днів і ночей… Але багаторічне тренування не минає безслідно, а тому він тримається в межах «як і має бути за сценарієм».
В різних частинах залу починають лунати несміливі аплодисменти, які відразу ж замовкають.
Тихенько відкашлявшись, Карліто (як його називають знайомі дівчата з нічних вулиць) розпочинає:
татусь Карло. Шановні пані і панове! Медам унд мус’є! Сери і … хммм… сеньйорити! Церемонія визначення «Головного казкового титулу» оголошується відкритою…

Несподівано із-за лаштунків на сцену вибігає оголений П’єро, прикриваючи причинне місце аркушами з віршами... (зал починає голосно сміятись)

П’єро. Вибачте, а Ви Мальвіну не бачили...?
татусь Карло. Оххххххх... Бачив, П’єрику, бачив! Приблизно в такій же уніформі до Карабаса Барабаса на самокаті перла... Куди саме? Три квартали прямо, чотири квартали по колу, туристичний намет №13 , дзвонити 4 рази (там кажуть комуналка)... Біжи, дурень, може ще встигнеш... якраз в антракт потрапиш.

Щасливий П’єро (так само ніжно тримаючи аркуші з віршами) зникає в глибині сцени.

татусь Карло. Sorry! Продовжуємо... Відразу хочу вибачитись за те що не буду вибачатись перед “сильною половиною – хлопці, нинька ви відпочиваєте

(чоловіча половина залу починає нервово напружуватись)

татусь Карло. А що робити! Як кажуть хранцузи у хранцузьких ресторанах , сумлінно вивчаючи меню: “шерше ля жабку...”
Отже!
Переможцем оголошується... оголошується переможцем....

(лізе в бездонну кишеню, настільки бездонну , що прямо в штанях десь з району шкарпетки дістає невеликого аркуша...)

татусь Карло. Тееекс...
Упсь...
А тут про переможців нічого нема...

(в залі здіймається здивований гомін).

татусь Карло. Що написано? Намагаюсь розібрати...

(деякі глядачі трохи привстають з місць у спробі розгледіти - а що ж там написано...)

татусь Карло. Текс, фекс, пекс...Що ж тут ...? Єгипетські ієрогліфи, писемність майя, арабська, трохи івриту, українською “а шоб ти ...!” Кхе... Українська не перекладається...
Ага, наче розбираю...

Несподівано із-за лаштунків на сцену вибігає оголений Бармалей, прикриваючи причинне місце букетом квітів...

(зал починає голосно сміятись)

Бармалей. Вибачте, а Ви... П’єро не бачили...?

(зал миттєво перестає сміятись, ведучий втрачає дар слова, але виходить із такого скрутного становища і мовою німих із себе вичавлює:
“Три квартали прямо, чотири квартали по колу, туристичний намет №13 , дзвонити 4 рази (там кажуть комуналка)...”

Щасливий Бармалей (так само ніжно тримаючи букет з квітами) зникає в глибині сцени.

татусь Карло. (вже вголос) Ахххмурєть можна...

(ведучий приходить до тями, і трохи розгублено починає читати те, що зашифровано різними мовами в аркуші ):

татусь Карло. "Солоденький, якщо ти ще раз припрешся додому в три години ночі в дупель п’яний з трьома бюстгальтерами в кишені, будеш цією білизною снідати, обідати і вечеряти. Так і знай, маленька лиса сволота. Твоя, поки любляча, Фрекенбок! "
Тееееексь...Шо за ахінея?!!

(Карліто знизує плечима)

татусь Карло. геть нічого не второпаю. Які "бюстгальтери", яка "лиса сволота"? Марево коротше.
Sorry, напевно заліз не в ту кишеню...
Отже! Спроба " намбе ту”!

(з оркестрової ями починає лунати музика нервового ритму (наче в цирку, перед смертельно небезпечним номером)...

Друга кишеня виявляється такою ж бездонною, як і перша... Десь з району шкарпетки вже не дуже веселий ведучий дістає другого аркуша.
Нервово переглядає написане... Обличчя трохи світлішає...

татусь Карло. Хух! Нарешті! Переможцем оголошується... оголошується переможцем....

Несподівано із-за лаштунків на сцену вибігає оголений П’ятачок, прикриваючи причинне місце зеленою повітряною кулькою...

П’ятачок. Вибачте, а Ви...

Бідна тваринка не встигає договорити, адже ведучий з перекошеним від люті обличчям вихоплює із задньої потайної кишені обріз двостволки, прицілюється у маленького веприка і натискає відразу на всі спускові гачки...
БА-БАХ!!!

(частина жіночої глядацької аудиторії піднімає страшенний лемент, частина просто падає без свідомості на руки не менше переляканих кавалерів...)

Зелена повітряна кулька , що якось вціліла у цій “катавасії” неспішно і граційно піднімається угору. На місці де стояв веприк (після того як розсіюється дим) – геть нікого.... тільки залишається лежати аркушик, що випав невідомо з якого місця...

Геть знервований Татусь Карло підіймає того аркуша і читає вголос

татусь Карло. “Прошу считать меня коммуні...”. Так! Стоп! Ніякої політики... Мистецтво і тільки мистецтво!

(спітнілий ведучий ховає обріз у потайну кишеню)

татусь Карло. Отже! Всім, всім, всім! Хто ще досі залишився при свідомості і здоровому глузді! Переможцем оголошується…

Несподівано із-за лаштунків на сцену вибігає оголена Мальвіна, яка геть нічого не прикриває (навіть бюст «четвертого розміру»)...

Мальвіна. Вибачте, а Ви … Робота Вердера не бачили...?

(оркестр перестає грати на пів ноті, “сильна половина " глядачів відкидають убік своїх напівпритомних сусідок, Карліто, як за командою, “ТРИВОГА!” прямо на сцені швидко перевдягається у залізяки робота... )

Всі хором (оркестранти, глядачі і ведучий) в унісон видихають:

масовка (+ ведучий) . “БАЧИЛИ! МИ ЙОГО БАЧИЛИ!!!!!!!!”

(і починають скаженою навалою ломитись на сцену... )

Мальвіна, кокетливо скрикнувши, зникає в глибині сцени...
За мить там само зникає вся чоловіча аудиторія, за якою, з не меншою спритністю , зникає і вся жіноча частина глядацького залу (включаючи терміново прийшовших до тями панянок, що за мить до того видавали з себе непритомних... )
У залі – цілковите безлюддя...
Перевернуті сидіння, порожні пляшки з-під пива, накидані лушпайки від насіння і фантики від цукерок видають нещодавню присутність глядачів і акторів...
Тихо.
І тільки зелена повітряна кулька самотньо застигла під стелею, дуже горда собою за блискуче виконану роль «прикриття оголеного причинного місця нещасного П'ятачка» ...



Завіса!