Всі миті на землі зупинив, аби помовчати Їй, що Вона Ним кохана…
І Вона помовчить.

Так тепло і ніжно..так глибоко на всі груди, без зайвого смаку, солоду…. буде, дихаючи Його подихом,…мовчати.
А він дивиться на Її вії…очі…губи…волосся…на Її стан…на Її душу…
Він вдивляється і боїться доторкнутись до фарб цієї вічно бажаної картини…
Він навіть намагається відвернути погляд, аби не порушити цієї цілісності, щоб ще і ще, думкою за думкою творити цей образ, бо стане він врешті спогадом…Та увійде Ним у вічність.
Він простягає свою теплу руку, щоб у долоні відчути трепет крила душі, яке ледь-ледь лоскоче Його пальці, цілує лінію життя і розчиняється в Його тілі.
Він пестить Її очі, заглядаючи у їхню сакральну глибину…І там , на дні, відчуває тепло Її життєдайної душі…
Він грається з Її віями, які тріпочуть, мов серце пійманої птиці, заспокоює це серцебиття..
Він доторкається губами до Її волосся, вдихає його божественну енергію і, затамовуючи подих в сонячному сплетінні, стає творцем запаху Всесвіту…
Він лагідно проводить кінчиком пальця по півколах Її губ, малює, немов тонесеньким пензлем контури, бажаючи відтворити кожну їхню звивину на своїх губах.

Вони все ще мовчать… Але це мовчання варте усіх мовчань…

Присвячується моєму другові Андрію...



Якось теплого вечора один юнак, стоячи на Луцькому замку і спостерігаючи за дивовижним видовищем – заходом сонця, на цьому природньому фоні узрів для ока дивний політ…Це були два яструби, які крізь блаженне червонувато-золотисте світло злетіли і в пташинному танці дали початок спільному польоту.
Юнак зачарований такою відвертістю тихо сказав про себе: «Вони, мабуть, разом…»
А чи разом, знали про це тільки ті два ястуби….
Політ яструба.Який він??Ці птахи низько не літають…
А люди..вони здатні літати???? Чи всі…

Люди теж вміють літати. Вони теж здатні відчувати цю стихію, здавалося, таку недосяжну, але таку необхідну. Тільки от багато запитань виникає. Як? Чому? А де взяти крила? А якщо не зумію…і неминуче падіння, а якщо на смерть? Так ризикувати, коли можна просто впевнено ходити по землі …І вони надалі залишаються тільки спостерігачами небесних польотів….
Але є ті, які в душі мають бажання осягнути неосяжне!

А дійсно де взяти крила…великі, але не для того, щоб носити їх на плечах, а такі, щоб підносили до неба ….
І якась мудра людина неодмінно скаже: «А ти хіба їх шукав, а чи просив за них…,а чи дозволяв доторкнутись до свого плеча, щоб показати ось вони, за спиною…,постійно…були, є і будуть, знаєш ти про це чи ні, вони всеодно висітимуть, та тільки ось без діла…,без своєї праці… Відчуваєте…
І тоді перший політ…..Хіба можна описати цю благодать, цю пристрасть, ці відчуття, почуття, ейфорію. Хто відчував, той знає істину…,але вони ще дещо знають…
Знають перше падіння, коли заболить і цей біль, переплетений зі спогадом польту, стає ще важчим, гострішим…розростається….І тоді з болем розростається страх до наступного злету. І все завмирає…це була Мить…Хтось задовільняється тільки нею… і кінець.
Цей нав»язливий страх! Він турбує свідомість і паралізовує підсвідоме. Він, як невиліковна хвороба, поступово вбиває душу.
Правда…, хтось насолоджується миттю в піднебессі…,хтось трьома щасливими днями десь там на одній із хмаринок сьомого неба, а хтось, вірю і знаю, цілим життям… в ПОЛЬОТІ…
А чи ненайважче це - постійно літати. Ви скажете: «Ні! Бо високо, а тому далеко від гріха»
А ті, що знають істину, скажуть: « Так важко, що аж легко….».
Летіти крізь життя..Як воно? Це високі неймовірно вільні тривалі, до безтями звабливі польоти, це постійний біль від падіння…прірва, залежна від глибини…
А знаєте, спочатку, чим вижче літають, тим нижче падають. І знову піднімаються, і знову наверх…, знову й знову… ,а потім навчаються і вміють зменшити глибину прірви, а далі вона стає тільки на стільки глибокою, на скільки треба відчути, що ти не в польоті і зробити все для того, щоб знову підінятись….
Як ви можете збагнути політ, якщо ви ніколи не падали!!!….Як можна відчути щастя, якщо ви ніколи не відчували болю!!!ЯК??
Так…це теж істина - усе в порівнянні. Бо через незначне, ми розуміємо значне, через низьке, ми розуміємо високе, бо через відоме, ми намагаємось збагнути невідоме.
А ви, на мить, уявіть, як не цікаво було б літати постійно, не спускаючись на землю. Це було б для нас звичним, буденним заняттям, незначним і відомим.

Ви ще, мабуть, пам»ятаєте про тих ястубів…Їх було двоє..
Хтось має вміння літати, але не здатен сам і вистачає тільки одного дотику до плеча, щоб розправити крила і злетіти разом.
Так, є й такі, що розчаровані польотом, бо не знаходять тих, хто мають вміння….
Є інші, які вчать свого вміння, і здавалося навчили, але ті учні губляться у чужих зграях або донизу…І так хочеться їх повернути на цю блаженну висоту, але не всі птахи літають високо…
Тому що політ вдвох – це цілістість, хоча ЯК МИ МОЖЕМО ЗНАЙТИ КОГОСЬ в небі, якщо ще досі тут і не хочемо навіть чути про нього..


Юнак затамував подих і насолоджувався цим творінням. А яструби наче побачили глядача і на показ затанцювали у просторі так, ніби танцюючи для когось, танцювали для себе, ніби казали: « Ось як це бути тут…!!! А ти так вмієш???»

Ще кілька митей і птахи розтанули разом із заходом..
Хлопець знав про політ…вистачило б тільки ОДНОГО дотику….

19.07.2009

Я пробачила ВСЕСВІТУ за дні, прожиті без тебе, бо ТИ – Всесвіт.
Я пробачила НЕБУ, за мовчання про тебе, бо ТИ – Небо.
Я пРобачила СОБІ, за те, що ще не побачила Тебе, бо ТИ – це Я.
Я пробачила давно ТОБІ, за твою відстань, бо ТИ є.
БО НЕБО КАЖЕ, ЩО ВІДСТАНЬ ВІД ТЕБЕ ДО МЕНЕ довжиною тільки в ЧОТИРИ ПРОБАЧЕННЯ….

23.03 2009