Всі миті на землі зупинив, аби помовчати Їй, що Вона Ним кохана…
І Вона помовчить.

Так тепло і ніжно..так глибоко на всі груди, без зайвого смаку, солоду…. буде, дихаючи Його подихом,…мовчати.
А він дивиться на Її вії…очі…губи…волосся…на Її стан…на Її душу…
Він вдивляється і боїться доторкнутись до фарб цієї вічно бажаної картини…
Він навіть намагається відвернути погляд, аби не порушити цієї цілісності, щоб ще і ще, думкою за думкою творити цей образ, бо стане він врешті спогадом…Та увійде Ним у вічність.
Він простягає свою теплу руку, щоб у долоні відчути трепет крила душі, яке ледь-ледь лоскоче Його пальці, цілує лінію життя і розчиняється в Його тілі.
Він пестить Її очі, заглядаючи у їхню сакральну глибину…І там , на дні, відчуває тепло Її життєдайної душі…
Він грається з Її віями, які тріпочуть, мов серце пійманої птиці, заспокоює це серцебиття..
Він доторкається губами до Її волосся, вдихає його божественну енергію і, затамовуючи подих в сонячному сплетінні, стає творцем запаху Всесвіту…
Він лагідно проводить кінчиком пальця по півколах Її губ, малює, немов тонесеньким пензлем контури, бажаючи відтворити кожну їхню звивину на своїх губах.

Вони все ще мовчать… Але це мовчання варте усіх мовчань…