Присвячується моєму другові Андрію...



Якось теплого вечора один юнак, стоячи на Луцькому замку і спостерігаючи за дивовижним видовищем – заходом сонця, на цьому природньому фоні узрів для ока дивний політ…Це були два яструби, які крізь блаженне червонувато-золотисте світло злетіли і в пташинному танці дали початок спільному польоту.
Юнак зачарований такою відвертістю тихо сказав про себе: «Вони, мабуть, разом…»
А чи разом, знали про це тільки ті два ястуби….
Політ яструба.Який він??Ці птахи низько не літають…
А люди..вони здатні літати???? Чи всі…

Люди теж вміють літати. Вони теж здатні відчувати цю стихію, здавалося, таку недосяжну, але таку необхідну. Тільки от багато запитань виникає. Як? Чому? А де взяти крила? А якщо не зумію…і неминуче падіння, а якщо на смерть? Так ризикувати, коли можна просто впевнено ходити по землі …І вони надалі залишаються тільки спостерігачами небесних польотів….
Але є ті, які в душі мають бажання осягнути неосяжне!

А дійсно де взяти крила…великі, але не для того, щоб носити їх на плечах, а такі, щоб підносили до неба ….
І якась мудра людина неодмінно скаже: «А ти хіба їх шукав, а чи просив за них…,а чи дозволяв доторкнутись до свого плеча, щоб показати ось вони, за спиною…,постійно…були, є і будуть, знаєш ти про це чи ні, вони всеодно висітимуть, та тільки ось без діла…,без своєї праці… Відчуваєте…
І тоді перший політ…..Хіба можна описати цю благодать, цю пристрасть, ці відчуття, почуття, ейфорію. Хто відчував, той знає істину…,але вони ще дещо знають…
Знають перше падіння, коли заболить і цей біль, переплетений зі спогадом польту, стає ще важчим, гострішим…розростається….І тоді з болем розростається страх до наступного злету. І все завмирає…це була Мить…Хтось задовільняється тільки нею… і кінець.
Цей нав»язливий страх! Він турбує свідомість і паралізовує підсвідоме. Він, як невиліковна хвороба, поступово вбиває душу.
Правда…, хтось насолоджується миттю в піднебессі…,хтось трьома щасливими днями десь там на одній із хмаринок сьомого неба, а хтось, вірю і знаю, цілим життям… в ПОЛЬОТІ…
А чи ненайважче це - постійно літати. Ви скажете: «Ні! Бо високо, а тому далеко від гріха»
А ті, що знають істину, скажуть: « Так важко, що аж легко….».
Летіти крізь життя..Як воно? Це високі неймовірно вільні тривалі, до безтями звабливі польоти, це постійний біль від падіння…прірва, залежна від глибини…
А знаєте, спочатку, чим вижче літають, тим нижче падають. І знову піднімаються, і знову наверх…, знову й знову… ,а потім навчаються і вміють зменшити глибину прірви, а далі вона стає тільки на стільки глибокою, на скільки треба відчути, що ти не в польоті і зробити все для того, щоб знову підінятись….
Як ви можете збагнути політ, якщо ви ніколи не падали!!!….Як можна відчути щастя, якщо ви ніколи не відчували болю!!!ЯК??
Так…це теж істина - усе в порівнянні. Бо через незначне, ми розуміємо значне, через низьке, ми розуміємо високе, бо через відоме, ми намагаємось збагнути невідоме.
А ви, на мить, уявіть, як не цікаво було б літати постійно, не спускаючись на землю. Це було б для нас звичним, буденним заняттям, незначним і відомим.

Ви ще, мабуть, пам»ятаєте про тих ястубів…Їх було двоє..
Хтось має вміння літати, але не здатен сам і вистачає тільки одного дотику до плеча, щоб розправити крила і злетіти разом.
Так, є й такі, що розчаровані польотом, бо не знаходять тих, хто мають вміння….
Є інші, які вчать свого вміння, і здавалося навчили, але ті учні губляться у чужих зграях або донизу…І так хочеться їх повернути на цю блаженну висоту, але не всі птахи літають високо…
Тому що політ вдвох – це цілістість, хоча ЯК МИ МОЖЕМО ЗНАЙТИ КОГОСЬ в небі, якщо ще досі тут і не хочемо навіть чути про нього..


Юнак затамував подих і насолоджувався цим творінням. А яструби наче побачили глядача і на показ затанцювали у просторі так, ніби танцюючи для когось, танцювали для себе, ніби казали: « Ось як це бути тут…!!! А ти так вмієш???»

Ще кілька митей і птахи розтанули разом із заходом..
Хлопець знав про політ…вистачило б тільки ОДНОГО дотику….

19.07.2009