вона лежала на ліжку поруч
вона перещитувала усі його рани
всіколоті, вогнепальні і рвані
а особливо ту що біля лопатки ліворуч

витирала кров що липким сургучем
зтягувала шкіру - уже засихала
вона заховала десь під серцем щем
від утоми і страху уже засинала

ця жінка мала балкани у серці
з бронзою в шкірі і довгим волосям
очі сповнені чорного перцю
від неї він щоночі повертався босим

її тіло заховане між сотень свиток
під амулетами запахом й звуком
голосу сотень циганських скрипок
рухами повними хаги і муки

- знаєш?(шептала вона змучена спрагою)
- знаєш я вірю що все повернеться
що серце десь під моєю діафрагмою
як і твоє завзято й нестримно бється

вибиваючи ритм який ти залишив
після себе не рахуючи грошей
це вона скаже невдовзі і тихше
співаючи пісню про добре й хороше

пісня:
знаєш насправді твоя провина
у тому що зорі занадто яскраві
що надто холодна й солона слина
тих коханок що ти малював в уяві
в тих ночах де за малу провину
ламались кінцівки долі і зуби
що ти не знав про свою дитину
(крихітне серце).Вибач любий

далі ще довго вона зізнавалась
втому що знала про зради і ринки збуту що
насправді у снах ховалася
в винах сухих щоб хоч трохи забути

коли ліхтарі опівнічної залізничної станції
проводжають тишею останні зчорнілі вагони
горят вогнями соціальної адаптації
володарі ранкових вулиць - сонні жебрацькі загони

десь під руслами вулиць і тілами домів
вони мають теплі схованки й схрони
слідами йдучи нічних гультяїв
проникають нечутно у рами віконні

тут вже не важливо хто міг й що хотів
вони мають власні герби та корони
в опівнічних арках старезних мостів
п"ють вічність поколу жебрацькі загони

збираючи в міста свою данину
витоптують клумби й пожовклі газони
мають зірку одну та й ту провідну
що веде на останні перони

ріжуть місяць зухвало отак по хребту
щоб відстояти власні закони
загубивши в колекторах імена і мету
безіменні жебрацькі загони

то байдуже що я зараз під мухою
і те що ти одна перед юрбою
та я ж тебе трясця слухаю
слухаю й милуюся трясця тобою

коженг твій порух і погляд винюхую
зустрічі чекаю неначе двобою
почуття пом коросту завзято розчухую
і далі милуюся трясця тобою

2010

сьогодні для тебе я стану поганим
і навіть ще гіршим ніж був я рвніше
карай же мене і виписуй догани
або відлупцюй хоча це уже інше

вже завтра я стану трішечки кращим
та трохи тендітнішим і веселішим
таким як ти любиш тупим й бідолашним
косим на два ока а може косішим

поб"ю об підлогу усі філіжанки
виблюю каву в брудний рукомийник
таких як ти спинять хібащо танки
а я рядовий на залізниці колійник

ти маєш золотий годинник
я - лише жовті передні зуби
тебе будить вранці будильник
мене - вогкі собачі губи

це зрештою не так вже й погано
я маю теплу ковдру військову
з посуду кілька побитих стаканів
лампу настільну стареньку бузкову

щож тепер твою кухню заригано
я лише поет з непрокостнутим страхом
хоча й пахну димом і рибою
проте головне тут зовсім не запах

в ваші вуха вперто вривається
моd у землю стиглим корінням дерево
юна Дженіс з небес озивається
тільки святі здатні придумати стерео

ти окреслюєш коло
я блукаю все "біля"
не сказавши ні слова
бо душа оніміла

це слово лунає старечо-сосново
що знову повториш і то буде правда
з тобою прошепчу знову і знову
то буде мов сповідь чи мантра

хай теє повір*я про стигле зневір*я
прямує у мандри під снігом
я буду чекати усе ж на подвір*ї
гостей заблукалих з обіймами й сміхом

я міг не почути чи просто забути
хоча б не приймати на віру
і кинути першим грішність здобуту
театру брехні на офіру

підніми свій погляд
поглянь увічі
адже час не точний
адже ти не вічний

підкори цей простір
за горіх не більший
адже час пророчий
адже ти сильніший

зазирни в цей морок
у світи горішні
адже час порожній
адже ти безгрішний

прокляни самотність
ти вже не тодішній
адже час минувший
адже ти вже інший

ще темно було
а мені вже довелося піти геть
йти і не оглядатися
навіть не тому
що це погана прикмета
ти попросила...

вже ніби й стемніло
ти йшов поволі
даючи ліхтарям право не гаснути
не ховати тебе такого
щоб я змогла запам*ятати
ти не оглянувся
як я і просила...на жаль

протиріччя
нудьгою окреслено
написане колись
сьогодні закреслено

вчора випале
майже розтоплено
збагнуте сьогодні
завтра буде розтоптано

можливо рай колись нам
покаже свої потаємні коллатералі
щоб не зостатись на місці
(без місця)
щоб рухатись вічно
все далі і далі
брести самому
знаходити без мети подорожніх
спати між яблунь
або вагонів порожніх
триматися зачужу правицю
відчувати яка вона тепла
шукати між міста можливо
останню крамницю
лікувати брудом шрами
- згадку від минувшого пекла
слухати як голос води
поночі стихає
як риби тривожно шепочуть поради
де вітер з долоні так прудко втікає
на той бік життя автостради

я не знайшов зерна...
були лише легкі пагони вітру
стебла, котрі лоскотали мені п`яти
і проростали квітами

наступного ранку
(десь років через двіста)
хтось сказав, що чув
як під землею
билися малі, зовсім крихітні серця
так тихо, що птахи
не зуміли навесні повернутися
вони обсідали міста не даючи
людям рухатися і дихати
запили вулиці і хідники пір`ям
так густо, що діти
виходили з будинків тримаючи
в руках сани та вовняні рукавички

сонце сипле золото солодких
достиглих паприк
вони прийдуть сьогодні
з останньої гривні
я зліпив маленький кораблик

час застане мене
між полиць закинутих фабрик
десь між них загубився і
мій останній кораблик

мабуть щось я прогавив
або не знайшов серед цегли
обіцяю подбати
про усіх зниклих та зарано полеглих

розбуджу усіх сплячих
підштовхну завмерлих
за кожного з вас проростатиму
в молодих травяних стеблах

сховай мерщій
сховай і не показуй
сховай свій страх
сховай як гріх, немов проказу
сховай відразу
сховай мерщій

ми маєм шанс померти тут
у сутінках оцих просторих
яка безмежність, пустота
для нас обох коханням хворих

ми маєм шанс пірнути в ніч
і в ній залишитись навіки
тепер ходім сюди, вперід
тобі закрию я повіки

ми маєм шанс померти вмить
і не зустріти більш світанок
навряд відчуєш як болить
від слів в душі малий підранок

минаючи блиск яскравого світла
ховаюся в тіні густі і легкі
ламаючи стіни цупкі ітендітні
боюсь знов відчути холодні вогні

пірнаючи в темінь, стираючи слід
тікаю у морок власного світла

а от і день
нових химерних мрій зачаття
його ми тут зустрінем
на даху
забувши про часи сумяття
не чуюси холоду й страху

обійнявшись ніжно ми радієм
цій миті
одне одному
теплу
ще жити ми наврядче вмієм
та є кохання
тепер ми вірні лиш йому

мертвий сніг на мокрі пальці
тихий сміх у шалі танцю
бурий день налитий кров"ю
безсилий ти перед любов"ю

коли просякне дим
мою промоклу душу
і світло тихих днів
пробє мене наскрізь

і точно вже тоді
свій страх з очей я струшу
залишаться лиш рани
від пекучих сліз

у намаганні вимовити "ті"
та взмозі мовити лиш "тє"
із вуст химерний звук росте
більш схожий на безглузде "те"

в прохолоді самотніх ліжок
ти все ще шукаєш залишки чужого тепла
хоча й знаєш напевне
що воно вже давно вивітрилося
разом з прагненням
погратися у кохання

з пошуками залишається віра
тоді очі починають безтямно
бігати простором кімнати
в пошуках хоча б найменшої згадки:
світлини
забутого гребінця
недописаного прощального листа
чи може...листя
жовтого сухого листя
котре завжди нагадує про її
волося та шкіру
про нестримно короткі дні
яких тобі не вистачає
щоб усвідомити
ту порожнечу
що огортає тебе

хоча...
листа знайшов
в ньому нічого не йшлося про прощання

худі безпритульні коти
сьогодні знову покажуть
тобі шлях до місця
де сьогодні помиратиме пан День
де народжуватимуться демони
чорних кавових вулиць

знову на те ж місце
читати власні вірші
щоб прошептати і забути

старі книги як і старі люди
вселяють страх часу
їх сторінки вкриті зморшками
слідами чужих рук
їх піднебіння мають шрами
від чужої слини

а тепер скажи до чого тут ти...

коли вони кволо затискають
в худих
наче паперових долонях
життя
ти продовжуєш мріяти про легку смерть

як дитина замальовує невдалі малюнки
так і я намагаюся замалювати у собі
спогади про тебе.це важко
важко знищувати тебе у собі
доводиться боротися
і в усьму оцьому бедламі
все-таки вдається провести
кілька ліній
масних чорних рисок
які ховають під собою
маленькі частинки тебе
але ж силует залишається......

якби ж ти знала
що робив я цієї ночі
люба
ні не зраджував тобі
це було б занадто просто

цілу ніч довелося
грати в більярд
чужими сухими
геть знекровленими серцями

бачила б ти їх
то були маленькі сердечка немовлят
величезні крулі серця курців і товстунів
пожовклі серця ветеранів
зморщені серця вдів
пласкі - плавців та легкі янгольські серця

швидкі серця коханців
худі серця скнар
колючі серця пройдисвітів
та діряві серця жертв

одні з них лухо вдарялися
об зелені борти і так само безжиттєво
падали до луз
але й були такі що
бризкали
ні не кров"ю
з них витікало щось значно важливіше
мабуть то була любов

люба ти розумієш
я бачив її
я бачив любов справжню
саме ту яка струмує з наших сердець
і біжить по тілу разом з кров"ю
так
то була саме вона
ось чому я пишу тобі цього листа
ось чому ти маєш мені повірити
і простити

дізнався про своє життя
а саме про те що воно реальне
зовсім випадково підслухавши
розмову старого волоцюги
з його старим псом

той невдаха розповідав своєму
сонному другові якісь байки з
його старого еміґрантського життя
хоч вони й були не надто
цікавими але пес все-таки
не дозволяв собі закрити повік
і повністю заснути

мабуть тварини знають про
толерантність, тільки як
її можна виразити до тих
хто тебе завжди називає
скотиною - ось про що
думав волоцюга загортаючи
мертвого пса у стару ковдру
щоб йти і йти далі в інші міста/місця

я прийшов...
ось тобі моя карма
тепер можеш розітути її
наче віварного пса
просто вздовж худого хребта
певен, тебе вразить несиметричність
отих кривавих плес
де ще кволо тріпотітиметься
худа рибина мого воскресіння
не жалій її
зачепи нагостреним гаком
та лупцюй з усіх сторін
вона ж у відповідь буде жадібно
бо востанє
хапати залишки повітря
не бреши що ти того не хотіла
розтягуй бажання
нанизуй мою душу
на сталеві леза свого гніву
немов маслини
мов вчорашні сновидіння
закрий усі порти і портали
якими до мене приходить життя
зачини усі вікна
не дай мені нагоди вдихнути
коли-небудь вранішнього диму
злий усі залишки моїх небес
до шумної каналізації наших протиріч
нашого небачення і незнання
того що нашим коханням
колись захоплюватимуться інші

якщо треба
я вирву твоє серце
і покладу на його місце
тепле достигле літнє яблуко
а рану зашию білою тонкою павутиною
якщо треба

якщо треба
я обітру твою шкіру
солоною морською водою
буду носити її в пригоршні
і лити просто на твоє обличчя і волося
якщо треба

якщо треба
я поїтиму тебе медовим вином
солодким липким наче час
щоб твоє тіло і твоє літо
злилися в одному не стримному танці
якщо треба

якщо треба
якщо це дійсно тобі потрібно
якщо це насправді потрібно мені

застигли пальці мов порожні колби
зімкнулись руки з хрускотом кісток
всі поривання і невдалі спроби
ще муляють щетиною щіток

крамиці зачинильсь ще годину тому
на правду не залишилось часу
тому мабуть піду я вже додому
якщо зумію, у собі душу донесу

бо ця негідниця так прудко рветься
брикається, дереться догори
а може то є порятунок для плаского серця
втекти цієї пізньої пори

та ні. хиття хрустке мов та хлібина
воно розтяується, липне та тече
коли з одного боку янгольська крилата спина
а з іншого багряне бісове плече

завтра має випасти сніг
завтра має закінчитися життя
звичайно якщо воно не закінчиться
вже сьогодні
якщо тепло твох сліз
не змусить когось почати
дихати якось інакше

кохання яким безпорадним
воно не було б
мусить мати свій кінець
його зникнення має дати
тобі новий простір

де б ти не зустрів
свій останній день
де б ти не залишив спогади
про останню свою осінь
все-одно прийде зима
котра поставить свою масну крапку
хочеш ти цього чи ні

вона закусивши заячу губу
сильно зціпивши стерті зуби
не дасть тобі жодної можливості на спогади

ти знову перестанеш вірити
прогнозам погоди
втратиться вагомість усіх новин
дружніх візитів
листування
втрачають сенс телефонні будки
клавіатури і кольорові поштові марки
на яких зображенні все ті ж
зимові пейзажі

не знаю чи зумію наснитися тобі сьогодні
але вважай на те що я цього дуже хочу
а якщо мені таки вдасця
тоді вже точно ніякі нічні примари
незможуть тебе злякати
вони самі будуть боятися твого вогкого
доброго серця
і не наважаться його торкнутися

я не знаю чи наснюся тобі сьогодні
бо тоді мені доведеться самому
відганяти усі злі думки
усіх злих людей

зранку
йдучи від тебе
я обовязково залишу знак
коли прокинешся
ти його обовязково помітиш

це буде горня чаю
ще теплого
травяного
з цитринами
бо лише я
знаю наскільки ти їх не любиш

виринаючи з тьмяних простерадел ночі
хоча то могли бути і чорні простирадла твоєї постелі
ти підіймаєшся поволі
мов літній ранковий туман
не одягаючись знову прямуєш туди
де лунають швидкі давно втрачені
мелодії балканських оркестрів
котрі разом з птахами будять тебе щоночі

ти вперто йдеш по ще пустій
темній вулиці
босий по теплому саме зараз
мякому хідникові
в який потроху вгрузаєш
і розбризкуєш наче морську воду

ця ніч не перша
і мелодію ти вже чув
але тільки зараз
вночі
вона пробиває тебе наскрізь
і домашнім вином стікає по гомілках

завтра ти можливо все забудеш
але ніч ця не остання

за кроком буде наступний
за життям прийде ранок
тільки тепер світанок
ти зустрінеш на колінах
доброго товстого Бога
котрий буде розчісувати тебе
і поїти прозорою любовю

а ти у відповідьспроможешся
лише весело кліпати тонкими
майже прозорими повіками
намагаючись знову вловити
до болю рідний
запах

тако мабуть бачать смерть закінчені романтики
котрі гостюють в своїх астенічних тілах
так само самотньо як і в дешевих готелях

вони просто сидять
цілими ночами біля фарбованих білим дверей
більш схожих на лікарняні
і скурпульозно винюхують чужу любов
уявляючи її
поволі відраховуючи секунди
або й цілі хвилини

заграй сумну пісню
пройди під дощем
у світі цім тісно
у серці лиш щем

залишся самотнім
укрийся плащем
лиш зараз бо потім
не буде прощень

під гру химерних тих оркестрів
під янгольський картавий спів
піддожевільний сміх усіх орестів
під хижий скрип минувших днів

ти сів
обпершись на асфальт
бо чув їх очманілий фальш

під марення геть пяних режисерів
під кострубаті барви ліхтарів
під лінії відрубаних голів
під блиск очей самотніх голубів

ти впав
від жалю рвались груди
той фальш між нас
він є усюди

прокрастись в коридори темні
в чужі думки холодні та слизькі
і йти поволі в сни таємні
такі химерні, халюгідні і низькі

сновид лякати й реготати
їх вести тихо на дахи
допомогти їм крила розпростати
шептати:нестій, мерщій лети

думки розсію по землі
можливо проростуть віршами
росою ти підеш у ніч
зривати теплими руками

ти їх просушиш ти збереш
зі снів моїх легкий гербарій
і тиху пісеньку складеш
з квітучих жалів і печалей

не йди бо то лише сліди
чужих вагань і перевтілень
і холод стін пустих катівень
блиск їхніх сліз гірких слюди

це мутний сік благань й хотінь
той крик що рве з середостінь
із хрипом підлих хихотінь
а далі ніч усе амінь

яж казав
яж тобі казав
скільки разів повторював
я наголошував у розмовах
щодня нагадував тобі
слав тобі листи
залишав маленькі жовті записки на холодильникові
я писав зубною пастою на рукомийникові
просив щоб ти не забула
благав запамятати хочаб для мене
закарбувати в памяті одне слово
лише єдиний видих
за яким обовязково буде вдих
він дасть ще крихту часу, ще сил
сказати знову і знову
і так вічно
принаймні той час здався б мені вічністю
але ж ти не запамятала
не забула
ти взагалі не чула мене
лише байдуже вдивлялася кудись "повз"
а мені зоставалося лише дивитися як повільно висихають твої
такі смішні і саме тепер щирі очі

не жалій, що там тепло
а тут занадто холодно
навіть якщо погляди
стають крижаними
на віях густішає іній
поцілунки залишають ляд

в полумї ти знавіснієш від болю
в холоді ти повільно, тихо заснеш

опусти повіки

ті теплі долоні, яким віддається
кожне втомлене сонце
отримають від тебе зневагу
вагомішу за будь-що

усі, кому обрид цей світ
ховаються від нього в циклонах
та льодяних пустелях
в кризі промерзлих душ

тут немає болю
тут лише сон
опусти повіки...

збуваються прогнози невисланих листівок
все частіше зустрічаєш мертві прострілені серця
дослуховуєш розмову привидів і покоївок
де краще заховати зброю і мерця

злість не приховати, не розтопить на воду
криваві зуби снів глузд потроху доїдять
побачити усіх зсередини, зісподу
розділити жертву на три або на пять

розтоптуєш свій час, мов перестиглі сливи
зі снів вилазять, також, ще сонні пияки
їх незігріті душі вже позмивали зливи
змішавшись із любовю, стікають до ріки

душі каліцтва зранку, ще зовсім непомітні
в історії небес занадто маячні
коли коханці, зранку, ще сонні й непривітні
коли щн не забулись приниження нічні

за усі невидані тобі на знеболювальне і надію приписи
за забуті та непомічені дефекти та протипокази
будеш ти щоночі просити прощення у місяця
бо серед живих ще не маєш ні права ні місця

і хоч кровю твоєю давно вже ласує бісиця
чекаєш світанку, хіба таке може насниться
виглядаєш з-під ковдри міцні рожевіючі зуби
шепоче що ти єдиний такий, що ти - любий

вже марно ховатись за одеколонову старість
мертві друзі крізь сон непомітно прокрались
кров й руду лоскотатимуть в промерзлих запястях
ховатимуть груди й лопатки від граней нещастя

я втомився від мертвого запаху
теплого парфумового смороду
якби вона росла ще замолоду
я завів би собі довгу бороду

хай люди подивляться холодно
я втомився житидорого
моє тіло розділене порівну
я залишу запеклому ворогу

я не стану кричати протестів
не відчую зневаги чи сорому
вагу втратять усі маніфести
що проступлять у голосі кволому

і якщо навіть пізня година
заховає всі мічені порухи
Я - то є все та ж людина
це підтвердять друзі і подруги

не знайду я себе у тім місці
де огидні позиви на рвоту
де волося - клеймо металістів
де не рвешся уже до польоту

я би міг прикувать свої руки
і облитись пахучим бензином
та для вас то лише вистава(суки)
припудрена гордістю, або героїном