Найбільші осінні свята Америки — Галовін і День подяки. Щоб уявити, як святкується Галовін, українському читачеві можна згадати дух язичницького дня Івана Купала. З його квітнучими опівночі папоротями, лихими відьмами і бешкетниками-чортами, із вогнями, що палають у чорному нічному небі. Плюс додати до цього різдвяні колядки, коли деякі дітлахи не минають зі своїми простенькими пісеньками жодних дверей. А старші, з досвідом колядування, ідуть прямо туди, де добре вітають.
   Проте американський Галовін не відзначається таким романтичним духом, як наші слов’янські свята (хоча має свої приваби). І не дивно, бо романтизм навіть початків Америки був дещо практичним романтизмом людей, які знають, чого вони шукають на необжитих просторах вільного материка. А саме — достатків, золота, кращого життя (хоча свободи релігії теж).
Тим часом романтизм слов’янина cеред синього неба і золотих полів, здається, був завжди пошуком чогось у самому собі. Пониженням матеріальних цінностей перед духовними...
   І для дітлахів, і для дорослого населення Галовін перш за все забава. Хоча не раз трапляється, що забава набирає серед сучасних умов Америки все більш неприємного виду. Через те цього вечора дехто просто вимикає світло по всьому домі або не відчиняє двері на дзвінки. Діти в костюмах і плащах, що світяться за допомогою фосфору, виходять на вулиці все раніше і раніше. До того ж, найчастіше, у супроводі дорослих. Батьки бояться, що діти зустрінуться на вулиці з маніяками чи іншими особами з психічними відхиленнями.
   Свято приходить в останній день жовтня, але вже за місяць перед тим телеканали ”крутять” жахливі фільми, всі магазини широко рекламують підготовку до Галовіну в надії продати побільше страхітливих масок та інших спеціальних речей до цього дня. Стараннями комерційної індустрії свято піднеслося до нинішніх висот: обсяг продажу на Галовін досягає вже 2,5 мільярдів доларів, що поступається тільки перед Різдвом.
   В цей день вся Америка змінюється, і діти, й дорослі одягають костюми, беруть гарбуза зі свічкою чи без і виходять на вулицю. В Нью-Йорку відбувається великий парад, по інших містах і містечках менші. Наприклад, в організованому пожежною командою міста Мілбурна костюмованому параді проходили школярі й дошкільнята з батьками. Потім у спортзалі школи грав духовий оркестр, визначали кращі костюми. До уваги бралася фантазія або кількість зусиль, потрібних для створення костюма. Перший приз узяв хлопчик-робот років десяти. Його білява голівка ледве виглядала з-поміж складної конструкції, створеної для нього з картону та іншого паперу. А друге місце присудили підлітку, костюм якого не потребував багато праці, але мав бути вигаданий кимось з оригінальним світобаченням. Хлопчак виглядав як такий-собі гіппі: розкошлане зелене волосся, вставлені страшнувато-смішні зуби, спортивна велика сумка, кросівки.
   Куповані костюми, хоч і найбагатші, повагою в суддів не дуже користуються. Все ж той, котрому надали перевагу, був дуже незвичним. На нього всі зглядалися, намагаючись розпізнати, що там до чого: дві голови, а ноги — теж дві. Називався костюм: ‘Онучок на плечах у бабусі’... Один хлопчик ішов у костюмі з маскою якогось привида з видовженим роззявленим ротом. На хлопця все зглядались малюки, сміливіші намагались його торкнути або й передражнити, інші обережно обходили.
   Люди набирають для дітей цукерок, як в Україні на новорічні свята. Дехто зразу готує цілий кошик із пакунками: спеціальні торбинки з галовінськими малюнками, а в них цукерки, шоколадка. Але все більше батьки дозволяють дітям їсти тільки цукерки в герметичній упаковці, інші обережні мами просто викидають: бояться, що в день, коли піднімаються куліси між світами живих і мертвих, їхні діти можуть стати жертвами. Ходять вперті перекази про отруєні цукерки і леза бритв, заховані в шоколадки, хоча реальних доказів такого не виявлено. Дослідники вважають, що така вигадка з’явилася ще в 30-ті роки: має ж траплятися щось страшне у День мертвих! В 40-і роки додалась історія про страшенно гарячі монетки, які дають в дитячі рученята. В 50-і роки почали говорити про шпильки і леза в цукерках, а в час розвитку руху гіппі, 60-і роки, що дітям дають цукерки із сильним галюциногеном.
   1982 року в штаті Ілінойс сім чоловік померло від таблеток тайленол, всередині яких була отрута. Хоч це ніяк не було пов’язано зі святом Галовін, страху тільки додалося. В лікарнях з’явилися добровольці, що просвічували цукерки, шукаючи в них різну неїстівну капость.
   Один випадок з цукерками, правда, був трапився, але слідчі дуже швидко і безпристрасно з ним розібралися.1974 року в Галовінську ніч в штаті Тексас помер восьмирічний хлопчик. Цукерка, що він з’їв, була з ціанистим калієм. Але вияснилося, що смерть не була випадковою: батько хлопчика перед цим застрахував його життя на велику суму. Вбивцю, якого преса прозвала Кендіменом (Цукерковим чоловіком), засудили і стратили 1984 року.
   А свято — дивовижна суміш язичницьких обрядів, релігійних традицій і повір’їв, продовжує буяти і зачіпати будь-чию уяву. Напередодні Галовіну двори перед будинками не раз вражають вигадливими декораціями, страшними або навіть милими фантазіями, подекуди обладнано цілі казкові майданчики. Іноді це виглядає як декорації для цілих театрів, часами зроблені з немалим смаком. У розквіт палаючих барв жовтня вплітаються оранжеві тони численних гарбузів, а також казкові сюжети: на чиєсь дерево полізла дебела, в людський зріст, відьма з віником. На зеленій стриженій траві одного з дворів стоїть череп і світиться вночі, наставлено могильних каменів. Величезні білі павутини заплелися в гілля дерев, де-не-де в них видніється чорні гіперболізованого розміру павуки. Погойдуються опудала, висять білі прозорі привиди, вигинають спини чорні коти (люди свого часу вірили, що на чорних котів перетворено людей, які колись диявольськи недобре вчинили). Кругом усміхаються палаючими очима гарбузи (на них вирізано очі й роти, а всередині поставлено свічку). Гарбузи є особливим і обов’язковим атрибутом свята. Для декорації і для продажу їх купами навалюють в подвір’ях багатьох крамниць, і вони ще за місяць-півтора до свята милують око яскравими тонами молодої осені. Дехто купує гарбузи на фермах. До речі, їх також традиційно використовують для приготування улюбленої страви (гарбузового пирога) до іншого чудового осіннього свята — Дня подяки.
   Щороку в Америці відбуваються свята, центром уваги на яких стають гарбузи. Перед 2000 роком світова конфедерація гарбуза організувала фестиваль представників сімейства гарбузових у місті Кларенс штату Нью-Йорк. Перше місце завоював гарбуз, котрого виростив житель штату Білл Боб’єр. Дивовижний гарбуз важив 444 кілограми і мав діаметр 109 сантиметрів. Старанний овочівник одержав 10 000 доларів премії і шанс поїхати до Швейцарії на фестиваль ”Октоберфест” в Цюриху. Та виростити такий дивовижний овоч було зовсім непросто. До п’яти годин у день він витрачав на догляд за рослиною. Коли була засуха, встановлював спеціальну зрошувальну систему, котра щопівгодини поливала землю навколо плоду. А від сонця гарбузика захищав тент. В холодні ночі ніжно плекану рослину овочівник переносив до парника, в якому електронагрівач підтримував постійну температуру. Зрозуміло, Білл потрудився добряче. Але й гарбуз, безсумнівно, викохав на славу! І на заздрість суперникам по виставках...
   Протягом усього галовінського дня діти підходять до дверей будинків. Правда, не з піснями-відголосками давньої культури (Америка — країна молода), а з жартівливою погрозою ”Трік ор тріт”. Це означає — дарунок або шкода (традиція пішла ще з 30-их років). Шкодою може бути камінь, що полетить у вікно того, хто не дав дарунка, або ще щось. Такий собі, знаєте, ”невинний жарт”. Нерідко поміркована публіка і частина дівчат в цей вечір обирають за краще лишитися удома. Бо хто зна, що іще може видатися жартом наповненій зброєю і наркотиками Америці.
   До того ж, якщо є бажання віддати данину традиції святкування, досить тільки увімкнути телевізор. У ньому почнуть закочувати очі зелені і синюваті вампіри, кричати, як недорізані, мерці, торохтітимуть кістками скелети, миготітимуть нагани і обрізи, ріками ллятиметься голлівудська кров, на яку кіностудії фарби не жаліють. Або — відкрити газети. В них можна знайти немало цікавого: журналістські заголовки і повідомлення будуть наповнені оригінальними словесними знахідками. Англійська мова дає широкі можливості для гри словами і поняттями, і це можна відчути, переглядаючи періодику або читаючи в магазині листівки до кожного свята.
   Щось жахаюче-оригінальне намагаються видати і в різних нічних закладах для тих, хто не побоявся пуститися в мандри цієї ночі. В нью-йоркському ґоу-ґоу барі російська емігрантка Ірина, котра заробляє собі на хліб (і до хліба) танцями без одягу піднесла сюрприз відвідувачам, використавши подію, яка в той час саме була у всіх на язиці: то був вчинок жінки, що відрізала голову своєму чоловікові, наркоману і гультяєві.
   Так от Ірина створила образ цієї особи. Одяг нічної танцюристки складався з високої білої кухарської шапки і оббризканого кров’ю білого нагрудника. В руках Ірина тримала великий ніж, яким користуються м’ясники. Публіка бару була в захваті від почуття гумору сучасної гейші. Отож більшість галовінських забав носять диявольський, страхаючий характер. Але саме свято Галовін виросло колись із релігійних коренів. Воно народилося понад 2000 років тому на території нинішніх Англії, Ірландії, Шотландії, Уельсу й Північної Франції, а вже значно пізніше було привезено до США ірландськими емігрантами. 31 жовтня було останнім днем року і фестивалем померлих, цього дня кельтський орден друїдів віддавав почесті богу мертвих Самвену. Бог міг керувати їх духом ще й протягом всього наступного дня, примушувати тихо собі лежати в могилах або брати участь у найдикіших оргіях. Тому всі живі мусили виконувати різні ритуали, котрі могли б оберегти їх від сатанинських проявів. Люди одягалися в шкіри тварин, одівали маски. Ввважали, що так духи їх не впізнають. Або бридкі костюми відлякають злих духів.
   Люди палили великі вогнища на узгір’ях, боючись, що згасаюче осіннє сонце не повернеться до них весною. Хай, мовляв, світило думає, що в людей і далі тепло й світло, та не вагається весною повертатись. Також вогнищами люди намагалися відлякати злих духів, помагали Богу Сонця битися з темінню і зимовим холодом. За головним вогнищем старанно доглядали і слідкували, щоб догоріла остання жаринка, розносили вогники від багаття по своїх доміках для майбутньої удачі. Потім готували багато їжі над вогнем.
   Широко здійснювалися жертвоподання: 1-го листопада, в свій новорічний день, кельти підносили богові тварин. Адже в ті хвилини Самвен збирає разом усі душі померлих і, вселившись у тіла тварин, мертві можуть розплатитися за колись скоєні ними гріхи. Чим більшим був гріх, тим більше тіло тварини потрібне, аби він помістився.
   Існує ще історія з померлим вихідцем з ірландців Джеком-О-Лантерном. Він за життя здійснив так багато поганого, що по смерті його не приймали ні до раю, ні до пекла. Тож неприкаяний мусив постійно ходити посередині між небом і землею, він при собі мав ліхтарик ”лантерн”, котрий вмикав у темряві. Так його й прозвали Джеком-О-Лантерном. Намагаючись відлякати його страшний жорстокий дух, люди вирізали з каперсів подобу обличчя Джека, і всередину ставили свічки. Той витвір так і називався джеком-о-лантерном.
   Америка обрала для тої мети гарбузи: на них зручніше вирізати, бо вони більші. За гарбузами-обличчями так і лишилася назва їх попередників — джек-о-лантерни.
   А в Древньому Римі 1 листопада проходили фестивалі в честь богині фруктів і садів Помони. Люди дякували богині за урожай, пригощали один одного горіхами і яблуками, влаштовували фестивалі і спортивні змагання на цілу ніч.
   Завоювавши галлів і кельтів, що жили на півночі сучасної Франції, римляни насадили їм свої традиції. Фестивалі в честь Помони і Самвена стали відбуватися разом, в один день.
   Пізніше частково фестивальні звичаї увійшли в ритуали християнського свята, що постало в Шотландії. Сама назва його означає Святий вечір і утворена зі слів Голлі (святий) та Івнін (вечір). Наступає Галовін якраз у переддень християнського дня всіх святих, що    У середні віки чаклунство стало самостійним культом і проти нього стала боротися Римо католицька церква. А Галовін називали Відьомською ніччю. Адже, за переказами, саме в цей час править бал Сатана зі всіма своми відьмами й вурдалаками, перевертнями та іншою нечистою силою. Вони збираються в певних місцях (кожна країна мала для цього ”постійну територію”) і прагнуть зірвати церковне свято Всіх Святих.
   Можливо, дитячі ”трік-енд-трітін” — ходіння пішли від ірландських фермерів, котрі ходили по хатах напитувати їжі для Галовінського фестивалю і обіцяли щедрим господарям удачі. А може, це залишки звичаю, за котрим бідняки просили особливого пирога на День всіх Душ...
   Кольори Галовіну — оранжевий і чорний — символізують урожай і смерть. Проте релігійного змісту в нинішньому Галовіні не залишилося зовсім. Лише американський ”фан” — забава. За популярністю це свято в США зараз поступається хіба що Різдву. Власне, Галовін стає широко відомим і популярним у всьому світі, очевидно, що свято і не збирається зникати.
   А особливою розвагою, казкою Галовін є для дітей. В школах проводяться маскаради, на які діти приходять в жахливих костюмах, масках (іноді створених мамами, а в більшості купованих). На концертах вони представляють уривки з відповідних фільмів і літературних творів, виконують пісеньки і читають віршики про Галовін, яких складено безліч.
   Наприклад, такого змісту (переклад з англійської — авторки цієї книги):

- Я одержав запрошення. У ньому сказано : ”Жахливої ночі
Запрошуємо тебе в кабаре привидів.
Я міцно зав’язав свою маску
і поїхав велосипедом просто на свято.
Що я побачив, вам такого повік не уявити!
Безліч страхіть бавилися і веселились.

Дракула був щасливий, п’ючи кров,
Поки бридкий Монстр із *Чорного Лагуну
Борюкався в гидкому бруді.
Вампіри аж дуріли з радості,
Коли оркестр починав грати.
І *Горбань, що прийшов із *Нотрдейму
Протанцював без утоми всю ніч.
Це було гидко, це було страшно,
Це була чудово жахлива історія.
В жахливу ніч, в жахливу ніч,
в жахливу ніч.

Всі відьми лишали свої мітли при дверях кабаре,
Коли оркестр грав, усі аж чаділи від задоволення,
І перевертні вили ще більше.
*Френкенштейн і старий Кінг Конг
Танцювали буґало,
І навіть, думаю, з радо підспівували.
Духи всі лякали:* Бу!

Мумія і Вовк-чоловік мило розмовляли,
Ящірка Годзіла стукотіла своїм лускатим хвостом,
І *ґобліни похляпували себе в ритм музиці по колінах.
Потім годинник у бальній залі пробив північ,
І я мусив поспішати додому.
Коли скелети махали мені на добраніч,
Вони торохкотіли всіма своїми голими кістками.

Ця пісенька цікава і тим, що в ній зібрано більшість найпопулярніших галовінських персонажів. А ось інша:

   Будинок привидів
На горі під містечком,
Угніздившись між шепоту сосен,
Стояв старий-старий будинок,
облюбований привидами.
Його веранда геть обвалилася,
Двір заріс плющами.
Це саме те, що полюбляє дух.

В кутках було повно павуття,
Віконниці геть обламались,
Горище заповнили кажани,
А всі двері було пофарбовано в чорне.
Коли їх відчиняти, вони страшенно скриплять,
Закриваючись, різко бабахкають.
Це саме те місце, де дух любить гуляти.

А те, які маски вибирають на карнавали діти і які похвали їх при цьому радують, видно з наступної пісеньки під назвою ”Ти виглядаєш жахливо!” (для літератора вона цікава і тим, що в ній багато *оксюморонів):

- Ти виглядаєш жахливо!
- Приємно це чути від вас.
- Гидко і страхітливо!
- Я хочу так виглядать.
- Від твого вигляду дзеркало трісне!
- Візьмім його, лопне нехай!
Я спеціально одягнений так,
саме для цього жахливого свята.

Галовін, я вифарбую своє обличчя,
Галовін, бридкою кольоровою сумішшю,
Галовін, я одягнуся в костюм
страхітливого опудала,
І коли піду на ”трік чи трітін”,
біля кожних дверей, де я подзвоню,
мені скажуть: — ”О, ти виглядаєш жахливо!”
А я одкажу: — ”Щиро дякую вам!”
- Аж із середини нас вивертає!
Я скажу: — ”О, дякую, ви дуже люб’язні!”

   Ці пісеньки насправді яскраво і колоритно передають дух свята. І немає сумніву, що Галовін діти дуже люблять. Дитинство сприймає світ серйозно. Дитинство тягнеться до казки, у якій воно відчуває ще приховану батьками тяжку правду життя. Всі діти чомусь дуже вподобують жахливі розповіді, в яких існують мільйони нереальних істот. Може, діти, ще не так заполонені дорослими проблемами — цікавими, але досить звичайними і, в більшості, суєтно-побутовими, відчувають, що істоти з казок не такі вже й нереальні. Незіпсовані буттям і мудрі в своїй наївності діти могли б контактувати з будь-ким і не нав’язувати йому свого бачення світу. Хоча, чим більше вони дорослішають в модерному світі, який не дуже завдає собі турботи дбати про глибину культури особистості і суспільства, тим більш поверховим стає їх погляд в казку.
   Саме такий характер і має зараз Галовін, забава, над якою не треба задумуватись (бо однак нічого глибокого не витягнеш). І як кажуть у нас, в Україні, чим страшніше, тим модніше.
   А всякі страхітливі образи з літератури, фольклору та інших джерел стають знайомими і ”свійськими” для американських підлітків з дитинства почасти, завдяки цьому святові. Тому їх пізніше не дуже лякають різні фільми жахів, і голлівудські режисери зі шкури пнуться аби вигадати щось ще бридкіше, ніж досі, для нового сезону.
   У галовінський вечір вулицями містечок ходять багато дітей у цікавих, а часом і гарних вбраннях (вони не обов’язково мають бути страшними). Можна побачити кого завгодно: зеленохвостих русалок, принцес, попелюшок поруч зі скелетами, монстрами, привидами і вампірами. Підлітків, малят і зовсім часом немовлят, що смішно в своїй невинності виглядають у примудрованому на них мамою страхітливому чи просто маскарадному костюмі, супроводжують дорослі. Часом діти ходять самі. А дорослі вибираються на вулиці теж прибраними, для потіхи. А часом з релігійними чи іншими місіями, так, ми зустріли групу, що виглядала, як єрусалимські пустельники. Вони роздавали дітям цукерки і яскраві книжечки. Біля приватних крамничок нерідко стоять закликаючі Білосніжка, Кролик, Наречена, і будь-які інші костюмовані персонажі. Всередині магазинчиків, до яких юрмами зі щебетом забігають діти, їм дають карамельки, шоколадки, всілякі солодощі.
   Нерідко має на собі костюм і господар дому, що відкриває двері маленьким гостям. Мама однієї багатодітної американської родини одягла всіх своїх нащадків в костюми плямистих далматських цуценят, і сама теж прибралася подібно. То було дуже оригінально на фоні улюбленого і дітлахами і дорослими діснеєвського фільму ”100 і одне далматське цуценя”. В іншій хаті сімейство вдяглося в костюми корів, черепашок нінзя. Простір для фантазії.
   Те, як чекають і вітають дітей, залежить, як і всюди по світі, від особистих якостей господарів. Люди привітні і веселі ( а серед американців таких багато) накуплюють цукерків, щедро випромінюють радість і діляться з нею із прибраними, гордими своїм виглядом дітлахами. Інші виключають світло і ховаються в темних кімнатах або намагаються зникнути з дому (правда, часом такі обставини викликані хворобою, боязню надмірних трюків або іншими причинами).
   Рідко, але трапляється й таке. Ми бачили, як якесь чорношкіре маля заскочило в магазинчик недавніх підприємливих емігрантів з країн колишнього Союзу. Воно все стояло і чекало, часом простягаючи руку, а хазяйка, заповзято бігаючи між покупців і лотків із яскравими цукерками, все кидала йому недбало: ”Пожди, не бачиш, що я зайнята?..”
   А завершує Галовін великий маскарад у Нью-Йорку (правда, подейкують, що він іще існуватиме недовго). Останнім часом це свято стає все більше розвагою для дорослих, їх так багато прогулюється у найвигадливіших костюмах освітленими вулицями міста. А в театрах на Бродвеї цієї ночі йдуть відповідні вистави щось нове, цікаве і жахітливе...
   Правда, найнебезпечніші квартали міст лишаються пустельними. Зокрема в останні роки, коли поширювалися різні чутки. А серед них, що в день Галовіну малолітні вбивці збираються ранити випадкових людей і цим доводити свою ”доблесть”, аби бути прийнятими до банди ”Криваві”.
   А ще можна бути закиданим яйцями. Жарт старий, його придумали бешкетники ще 60-их років. Але в новітніх умовах не особливо добросердими жартунами винайдено таке собі яйце з депіляторієм (кремом для зняття волосся). Свідчень про його кидання небагато, але ніхто не бажає стати в цьому випадку винятковим, облисіти і бути записаним до статистичних даних.
   1994 року в Нью-Йорку, кажуть, так розкидалися яйцями, хоч і звичайними, що вбили трьох чоловік. (Очевидно, ті яйця мали бути сталевими).
   Ще люблять деякі ”жартуни” обливати перехожих фарбами, кидатися баночками з кремом для бриття, які, при домішуванні якихось хімікатів, випускають багато білої піни.
   Отож, перш ніж вийти на нічні вулиці в Галовін, багато хто добре думає. Бо цікаво то цікаво, але береженого ж, кажуть, і Бог береже.


1. Всі поетичні переклади — Тамари Ганенко
2. Чорний Лагун — озеро
3. Горбань — прізвисько жахливо невродливого горбаня, що полюбив красуню Есмеральду
4. Нотрдейм — Собор Паризької Богоматері
5. Френкенштейн — лікар, котрий за відомим літературним твором, написаним жінкою, створив жахливого Монстра. Більшість вживає ім’я Френкенштейн як ім’я самого Монстра
6. Буґало — старий естрадний танець (буги-вуги?)
7. Бу! — звук, яким в Америці виражають спробу раптово налякати
8. Ґоблін — домовик
9. Оксюморон — співставлення в контексті речей протилежного значення, які, здається, не можуть бути поєднані
10. ‘Тріт ор трік’ — ”дарунок або шкода”, примовка дітей, коли вони ходять від хати до хати



Уривок публікувався в “Закордонній газеті“, NJ, Чиказькій газеті “Час і Події“ й інших виданнях.

Напівтемрява. Чутливі губи, облава поцілунків, гаряча близькість. Полиновий запах. Годинник шаліє. Бал попелюшки. Пора бігти. Крутиться голова. Останні цілунки, - в голубий рукав, підборіддя, шорстку щоку. Жаль - в найдальші закутки. - Я теж хочу лишитися, але - не можна... Світ не чекає...

Поспішати. Їхати. Мчати.

Політ. Хвороба. Сни, наповнені любов“ю. Температура. Непритомність.
Ранок. Дзвінок будильника. Схопитись. Збиратись. Встигати. І не на бал. Загублений кришталевий черевичок жде на свій час усі ці хвилини, роки, десятиліття. На нім - краплини роси. А чи відблиски сліз.

Спішити. Летіти. Жити...

2009

Карбовані риси, виразний погляд, повні чуттєві губи, якими він зараз щось і промовляв, дивлячись їй прямо в очі.
Що говорив, - неважливо, але його близькість просто обпікала, хоч затулись рукавами, а розум відмовлявся думати над смислом сказаних слів.
Хоча про що річ, - ніякого смислу не існувало, не було ні в чому. Пульсувало тільки високовольтне притягання. Воно змушувало їх раптом замовкати, коли випадково опинялися поряд серед юрби, воно збивало логічний плин думок при розмові
( - Ти, здається, думаєш не про те...
- Я завжди думаю не про те, коли я – з тобою.)
Спочатку вони старанно приховували свої запаморочення одне від одного, пізніше – вже тільки дбали аби шаленого паралічу двох не зауважили інші.
Суворі реалії життя їхньому здивуванню і зачаруванню не сприяли, але численні перепони, що вганялися, як вогненні мечі довкола, тільки зробили притягання неоспорним і безперестанним.
... І воно рідко трапляється, щоб дві загублені половинки стрінулися вчасно, саме тоді, коли то й мало б статися в короткому проміжку їх швидкоплинних життів.
Якщо ж це раптом збулося, - люди, помагайте їм триматися одне одного і вірити взаємному притяжінню (тваринам для цього – нюху вистачає...). Двоє можуть в ту мить ще не розуміти, як сильно потрібні одне одному. Хай же не розійдуться вони випадково через дрібні непорозуміння і логічні чи матеріальні розрахунки, не відступлять в пітьму від мільйонного їхнього шансу на щастя у безмір“ї Всесвіту.
Любов і тільки любов є той єдиний дар і талан, що може трапитись (або й ніколи не трапитись) в житті будь-кому, - царю чи бідакові, - отак, ні за що ні про що, просто з неба. Дар простого сонячного пронизливого болючого палаючого щастя. Його дають і не питають, чи хочеш його, чи заслужив. А ти береш – і тримаєш або губиш...
Коли ж двоє таки стрілися, але невчасно – то вже справа й мука кожного з них особисто.
Світ не сприяє любові. І тому вона, сама собою трепетна й непрактична, є рідкістю. Вона неприкаяна і напівпричинна. Як високе мистецтво. Важко нині прожити з мистецтва. Майже неможливо прожити в любові. Навіть її одержавши, в шаленому шквалі виживання дуже важко бути обережним, щоб не надщербити, не надтріснути дорогоцінну вазу кохання, яка переломлює сонячні промені і сяє в долі всіма кольорами, як самоцвіт. Важко вберегти, щоб не плакати потім над уламками того, що колись було любов’ю.
Разом з тим кохання – почуття міцне, сильне, цілісне. Тож страшно подумати, - яку велику рушійну енергію ми маємо з себе випустити, аби його розбити.
А розбиваємо ж... Значно частіше, чим вбережем.
Пристрасть і любов. Кажуть, пристрасть може бути без любові. Не знаю. Але коли вона поруч з любов’ю, то це– нестерпна сила.
Вони нарешті залишилися вдвох. Ні душі, ні пари зайвих очей, перед якими треба ховатися.
Довгождана мить усамотнення. Кинулися губами одне до одного і забули про все на світі.
Гарячі повні губи цілували її безліч разів, довго і проникливо, переходили на лице, шию, заплутувались у волоссі і знову поверталися до її вуст. Руки обіймали, доторки спалювали, блаженство цвіло в тілі прекрасною радістю.
Океан його ніжності переповнював її, а властивість гаряче цілувати такий довгий проміжок часу захоплювала і підносила. Мова тіла, здається, саме і була його суттю. Небагатослівний, цими палкими поцілунками і ніжною готовністю відгукнутися на будь-який порух чи забаганку, він голосно говорив про те, що переповнювало його душу. Так здавалось їй, жінці, почуття якої були зрощені в ту мить з тілом, - воєдино і нерозривно. Чоловіча суть могла буть зовсім інакшою, пристрасть могла буяти в нім клекітним вулканом, не залишаючи місця більш ні для чого, - ні для думок, ні для почуттів.
Проте все це справді не мало значення. Щастя зустрічі було єдиним смислом і виправданням сірого забіганого людського існування. Слова не були конче потрібні ні до, ні потім, хоча вони, звичні, все ж проривалися з її вуст, нічого не додаючи, а скоріше – крадучи від ситуації.
Вочевидь, варто було навчитися і прощатись мовчки, не ранячись об гострий жаль інтонацій. Бо розлуки, насправді, ніколи й не було. Звичайно, не можна було доторкнутись рукою до п’янких тоненьких лопаток, вдихнути гіркий запах тіла, поскаржитись на якусь незручну позу. Але ж зовсім неважко було все те уявити, перекинутись у відчуття і захлинутись ними до запаморочення. Енергетично вони були поруч кожну мить, з однаковою готовністю раді злитися воєдино.
Слова – бідні й невиразні. Часом вона питала при зустрічі:
- Ти думав про мене?
- Угу.
Мабуть, все ж таки кілька тих слів були потрібні, - для підтвердження синхронності. Але – от тільки в такому дрібному об’ємі, й не більше. Вона вірила цій короткій відповіді безмежно. Вона знала цю відповідь після одного погляду на нього по розлуці.
- Ти мій?
- Твій...
Він же взагалі ніколи нічого не питав. Правда, ні, - рідко, в хвилини найпронизливішої близькості він часом ронив запитання, які, очевидно, були чимось важливі для нього. Якось він сказав, - повинно б звучати із крихтою гумору, але чомусь вчувався тільки сум:
- І нащо я тобі потрібен такий, - старий, використаний?..
Вона внутрішньо обпеклась здивуванням: звідки такі запитання в цьому сильному й унікальному тілі, з цих чудово окреслених губ? І тільки й спромоглася сказати, виринаючи з ніжності, що пронизала все тіло й склепила губи:
- Ну що ти, дорогоцінний мій, ти ж якраз у розквіті сил...
Краса, розум, інтелект. Кохання, пристрасть,.. нерозуміння. Розуміти цього не дано. Можливо тільки відчувати. І приймати як є.
Можна пробувати втікати й ховатись.
Можна ж просто вступати, як в океан, - відкрито і безстрашно: огорне блаженством, уб’є, помилує...

2009

Мені снилися твої палкі обійми, пестощі, поцілунки. А потім у сні з’явився мій малесенький син з бархатистими карими очима і постукав у двері, а коли я підбігла, дивився трохи знічено на маминого гостя. І поки я щось виясняла з дитячими проблемами, якими прийшов поділитися мій золотокудрий ангелик, ти десь зник...

Я прокинулась о 3-ій ночі. Бралось на світання, птахи ще мовчали. Лишалося яких три години до метушні і збирання стрімголов до праці. Повільно й неохоче виходячи зі солодкого сну, я додивлялася його уривки.

І раптом усвідомила, що ти у тому сні мав обличчя й тіло якогось іншого мого знайомого; і я тебе називала ще чиїмось іншим, колись (та й досі...) дуже дорогим ім’ям. І що мій син – давно вже не потішне маля з довжелезними віями...

І все ж таки то був Ти...

Плутанина життя.
Одне кохання, але постаті в ньому міняються.

2008

Зустрілися в одному Серці дві Любові – Колишня і Нинішня.
- Ти божилося, що мене ніколи не забудеш, - мовила Колишня. - Любиш?
- Люблю, - схлипнуло серце.
- А як же я, - змахнувши довгими віями, підійшла Нинішня. – Кохаєш?
- Кохаю, - аж захлинулось Серце.
Любов Колишня глибоко засиніла очима і ступила з Серця. По її слідах зростали яскраві голубі Незабудки.
Любов Нинішня повногубо всміхнулася, розправила світлі кучерики. А потім зручно вмостилася, згорнулася калачиком і спокійно заснула.
Серце боялось і стукати, аби її не потурбувати...


2009

Різдво. Дощ. Почалася ранкова служба. Нудне і монотонне говоріння священика. До позіхання бездоганні наряди дам. Святі вирази обличь і мирські, ласі до пліток, позирки. Життя ледь-ледь тремтить у мерехтливих вогнях зелених прибраних ялинок, у світлі лілових мозаїк на вікнах чудового храму.
Виходжу на вулицю. У "російському" магазині "Інтернешнел Дейлі"з"явилися з європейським смаком виконані вітальні листівки, надруковані в Україні. Поздоровлення - слов"янськими мовами.
Пошкодувала, що перед тим купила племіннику і подрузі іменинні картки поміж американських. Довго тоді бродила серед невиразних кольорів і несмаку форм; вибрала з розрахунком на те, що додам фантазії у зміст привітання.
Продавець і власник "Інтернешнел Дейлі"- Валерій (Ламбадзе?), колишній член відомого грузинського вокально-інструментального ансамблю радянських часів "Орера", у Різдво забіг до свого магазину в надії на випадкового покупця - бізнес не дасть спати. Моя поява не дуже пожвавлює його обличчя. Знає, що я - занадто "свіжий" емігрант для його крамниці. Але я сьогодні, окрім традиційного чорного бруклінського хліба, купую ще й газету. І Валерій веселішає, виймає мені десь із-під прилавка ще два - безплатні - видання. Він уже збирається додому - бізнес цього дня "не вигорає".
А я чомусь раптом вирішую купити ще чогось смачненького. Різдво. Та й у Валерієвому магазині завжди витають спокусливі запахи.
Повертаюсь додому з десятком копчених рибенят і паундом* смачнюще зготованого м"яса. Зараз запалю свічки, наллю у скляні видовжені келихи італійського вермуту, і позву до гостини мого сьогодні розхлюпленого чоловіка. Він не завжди хоче розуміти усякі мої поетичні бунти (як от сьогоднішні розтрати), і вони тільки повергають його у глибоку тугу.
По гостині, знов долаючи опір мого дорогого чоловіка, порушу в маленькій кімнаті раз і назавжди встановлений ним порядок речей. Зів"ю своє поетичне кубло, і візьмусь за ручку.
Різдво. Американське, католицьке. Ні пече, ні гріє душу, але вся країна, і в тому числі частина українців, святкує його.
Для мене ж магічним лишається тільки саме слово "Різдво". Гоголівська "Ніч перед Різдвом". Високі зорі, глибокі сніги українського дорогого дитинства. Червоні носики замерзлих колядувальників.
- Зайдіть, -поради іншим малим "колегам", - он у ту хату, там дають "Білочки" (або "Ведмедики на Півночі", найсмачніші цукерки тодішньої Вітчизни). А в хаті ялинка - така-а велика, під стелю! Батько з лісу приніс. Правда, по дорозі занадто "наколядувався", що тепер спить без задніх ніг, а хата наповнилася запахами остогидлого перегару.
Сестричка - за мною хвостиком.Завжди - меншенька, завжди - десь відстане, - зашпортається, хникає. Зате після того, як я, нетерпляча, швидко поїм усі свої найкращі цукерки з наколядованого, її порція - ще незачеплена. Моя розважлива сестричка любить подумати, поберегти скарби, полюбуватись. І зарікається не ділитися зі мною, і сердиться на мої нахабні прохання про половину смачної цукерки, - це несправедливо, бо я вже свої поїла. Але щось все-таки дає, потім знов і знов, кожного разу аж задихаючись од образи, що я, мовляв, ось така ось є...
Новий рік, Різдво - казкові празники дитинства. Вони лишаються в людині на все життя. І дарують їй радість, фантазії, бережуть глибину.
Свічки мерехтять в модерних підсвічниках, які невідомо якими асоціаціями нагадують мені білі лілії з річки дитинства - Раставиці. Вони освітлюють контури витончених вітальних листівок, надісланих нам на чужину найдорожчими людьми з України.
Сьогоднішнє Різдво кінчається. Але, - так смішно, - скоро буде друге - українське, справжнє...
Від Різдва до Різдва!

25 грудня 1997
*паунд-1pound - 0, 453 кг.

Морські зірочки давно не жили в океанських хвилях біля американського штату Нью Джорзі: чогось їм не вистачало. Чи тепла, чи може їжі (а що вони їдять і чи їдять взагалі, Галинка не знала). А недавно вони поселилися. Люди побачили їхню з"яву, коли початок урагану Джордж вимив багато зірочок до берега.
- Смішно, - подумала чомусь Галинка, - люди називають страшної сили урагани-тайфуни людськими іменами. Це звучить забавно. Ураган тоді уявляється не страшним і грізним, як він є насправді, а якимось прирученим. Кошлатим псюхою, що сердито зирить навкруги і поклацує тихцем зубами, але таки стоїть на задніх лапках...
(Джордж тоді, до речі, встояв на них не дуже довго - після кількох днів своєї океанської біганини він налетів на Пуерто Ріко, зламав будинки, вирвав з корінням дерева і вбив трьох людей...)
А поки що теплий і синій вересневий океан безупинно котив піну своїх хвиль, і з ними часом аж до чиїхось ніг підкидав рожево-вишневу або оранжевувату зірочку, пружну і тверду, із жовтим очком посередині. Ще більше зірочок лишалося на уламках колишніх скель, що забрели у воду, гралися з океаном і ніби намагалися трохи його втихомирити. Море лагідно, а то й не дуже, кидало зірочки до каменів, а маленькі морські істоти тим і не журилися - вони міцно присмоктувалися собі до зализаних океаном міцних боків, набираючи найрізноманітніших зручних їм форм. Деякі просто витягували дві ніжки доверху, а три донизу, чи навпаки, і застигали так, стаючи схожими на екзотичні квіти чи дивовижних жуків.
Досвідчені рибалки, що тут же, біля каменів, чатували на синю рибу чи камбалу, були з того вдоволені і перекидалися короткими фразами:
- Добре для Нью Джорзі, що морські зірки тут поселилися. Вони вичищають воду.
- О так. Їх треба берегти і створювати умови, аби вони множилися...
Проте не всі люди знали і розуміли це. А хтось, може, і не хотів знати... Білі піски вересневого пляжу виблискували під останніми, але ще теплими сонячними променями. Крупні чайки ходили по них з виглядом незалежних господарів, і час від часу підлітали до океанських хвиль, намагаючися щось із них вихопити собі на поживу. Ось одна самовпевнена птаха витягла прибитого сюди ураганом з глибини великого краба і прямо у воді, на мілині, почала його їсти. Потім направила свій політ до берега і стала розправлятися з бідним крабом уже на піску. Скоро від нього лишився лише міцний панцир і грізні колись сірувато-сині клешні.
Багато пляжників бродили біля каменів, придивляючись. Вони шукали там викинутих морем зірочок. Галинка теж тут стояла, зачудована - донині вона бачила цих красивих морських жителів хіба що в кіно чи на малюнку. Та ще - засушеними - на продажах морських сувенірів у курортних містах України, в Криму чи в Одесі.
- Я можу сама зробити такий сувенір, правда, мамо? - Галинчині очі сяяли радістю.
- А ти теж знайшла зірочку? - трошки сонно запитала мама, піднімаючи голову з рушника на піску.
То було неважко. Ось цей камінь так заріс мохом і зеленими водоростями, а дрібненькі черепашки міцно трималися на ньому. Їх було так багато, що вони здавалися самостійним маленьким гірським кряжем. А збоку біля каменя, звичайно ж, притулилася і вишнева зірочка. Відняти її було не так і легко - вона присмокталася до камінця.
- Мамо, поглянь, вона має бути живою - он як присмокталася! Але вона така тверда - сама як камінна. Спробуй доторкнутись! Хіба вона може бути живою?
Мама, що піддавалася останнім можливостям засмагнути, стенула плечима. Галинка знову побігла до хвиль. Ось, ось! Одна жовтава зірочка підкотилася їй прямо під ноги, лише встигнути схопити, поки океан не забрав геть.
Красива, знизу - тілесного кольору, мов має таку білизну. І теж тверда, незрушна.
- Мабуть, океан її вбив, поки шпурляв з краю в край аж до берега...
В каменях - ще одна зірочка, і ще. Якась жінка дала Галі велику половинку білої черепашки - зірочка так красиво на ній виглядає, коли розправити її бордові ніжки- промені.
Уже п"ять, шість зірочок.
- Мамо, подивися, я піду знайду ще.
- Навіщо, доню, це вже досить.
- Ні, мамо, вони все одно неживі - поглянь, геть не ворушаться. Засушимо і пошлемо бабусі, двоюрідній сестричці Оленці, усім товаришам!
- Досить, доню. Давай, краще, їх роздивимося.
Галинка перевела дух і присіла над своїми знахідками. Розклала зірочки на пластмасові накривки для їжі, котру мама приносила на берег. Потім хотіла перекласти жовтаву зірочку більш мальовничо, але та не рухалась, мов приклеєна.
- Мамо, мамо, вона жива! Дивися, знов присмокталася. О, і ця, і ця теж! Вони всі живі!
А зірочки помалу починали рухатись - закручувати доверху і донизу кінчики своїх п"яти променів-хвостиків, розсувати їх у різні боки.
- Мабуть, їм води не вистачає, - здогадалась Галинка і стала бігати, вмочати зірки в пінистий океан.
Зірочки на якийсь час втихомирилися. Галинка перевернула одну з них догори і задивилася. Зірочка мала під собою сотні малесеньких ніжок-присосок тілесного кольору. Зараз вони всі ворушилися, витягувалися вперед - росли. А тільки доторкни - ховалися, як равликові ріжки. Цікаво було гратися, але...
- Мамо, це ж вони шукають, до чого присмоктатися, правда? Вони хочуть вхопитися за камінчик. Вони хочуть жити...
- Так, доню. Може б ми їх уже відпустили? Ти чула, що казали рибалки - зірочок треба охороняти, природа недаремно їх створила, вони виконують свою корисну роботу.
- Я чула. Але як же сувеніри? Бабусі, Оленці...
Галинчині почуття потроху, але все більше і більше почали сперечатися між собою. Вона відверталася від зірочок, намагалася про них забути. Але позирнувши, не могла відірвати очей. Зірочки тягнулися в різні боки, закручувалися донизу і доверху. В тієї жовтавої, перекинутої догори, росли і витягувалися присосочки-равликові ріжки. Сотні маленьких, таких чутливих ріжків. Ворушилися, тягнулися до чогось невидимого і, не знайшовши ніякої точки опору, верталися назад в маленьке беззахисне тільце. За мить починали свій рух знову.
Галинка перевернула догори інші зірочки. Перед нею відчаєно заворушилися тисячі манюсіньких майже прозорих стебелець. Піднімалися, спліталися одне з одним, знову поверталися назад безнадійно. Галинці здавалося - вона вже не може бачити нічого наколо, окрім копошіння цього дрібнесенького кремового світу. - Як тичинки у дивовижній квітці з мультфільму, - подумала вона. - О ні, та ж вони більше схожі на благальні рученята!..
- Мамо, глянь, чому всі зірочки так крутяться? - сказала в задумі аби щось сказати, ще в якомусь останньому ваганні, готова до дії.
- Кому ж приємно помирати?
- Ой, що ти таке кажеш, мамо? Я віднесу їх в море! - зірвалася на ноги Галинка.
Мама побачила в її очах ледь приховані сльози.
- Правильно зробиш. Я завжди знала, що ти у мене добра дівчинка...
Галя забрела у воду, скільки могла, і кидала зірочки подалі у хвилі: щоби океан більше не викидав їх і щоби ніхто не чинив цим маленьким зла...
- Пробачте мене, зірочки, - шепотіла вона. А ті очевидно що її не чули. Вони радо верталися в рідну стихію. Хоча нічим, власне, тої радості не проявляли - тільки лишалися твердими, як і перед тим на березі. Єдине, що мабуть більш не витягували благально свої ріжки-рученята...
Галинка ще раз озирнулася навколо, чи не викидає море назад її спасенних і пішла назад з освітленою душею. Вона була так нескінченно рада, що відпустила свої зіроньки, аж хотілося співати чи голосно сміятися від щастя, котре ширилося, переповнювало. - Боже, то так радісно - не робити зла, - думала вона. - Як я тільки могла помислити засушити їх? Яке я маю право забирати чуже життя... - жахалася дівчинка навіть згадки про те, що вона могла накоїти...
Вона задумано брела берегом. Неподалік, склавши парасольку і забравши останні речі, рушило в бік дороги якесь сімейство. Галинчину увагу чомусь прикувала мала руда плямка біля місця, де тільки що лежала розстелена ковдра пляжників. Дівчинка підійшла ближче і придивилася. На піску, скрючена, лежала рожевувата зірочка. Піднявши її, Галинка здивувалася: ніжки морської істоти не мали жодної твердості чи пружності. Вони обвисали донизу, як шматки в"яленого м"яса. Зірка була мертва...

ВОНА

Стела чітко побачила перед собою торбину з грубо вичиненої чорної шкіри. Торба була щільно напхана твердими нерівними уламками, що випиналися гострими кутами і грозили прорвати шкіру.
Стела вхопилася за мотузку, вправлену в краї, і щільно-щільно затягнувши торбу, міцно її зав’язала.
Аж тоді їй раптово полегшало. Посвітліло, посвіжішало. Попустило.
Гнітюча туга мучила її кілька днів, змикаючись навколо серця все ближче і густіше. Стела давно звикла вважати себе сильною жінкою, тож боролася з цією напастю як могла. Казала собі, що у неї ж усе добре, що вона все має, а тепер от навіть і любов. Не допомагало. Стела пробувала зачепитись за друзів. Телефонувала їм, починала про щось говорити, і загостреними від туги відчуттями зразу вловлювала, що вони зайняті своїми справами, що їм не до неї. Тоді пробувала обманути нудьгу, перемикаючи увагу на улюблені справи: читання, малювання, перегляд кінофільмів. Але темна сила обволікала ще до того, як пробігала очима перші рядки чи пробувала вникнути в мерехтіння кольорових кадрів. Чорна важка драглиста маса навалювалася на плечі, причавлювала душу.
- Боже, це може те, що називають депресією,- безмовно питала себе чи невідомо кого завжди оптимістична, на людський погляд, Стела. І знову пробувала вимовити ближнім, що їй дуже, дуже погано. Але слова були безсильні. Їх, власне, й не було. Тим більше, що пояснити нічого не могла. І не сміла.
Була п’ятниця. Стела поверталась і очима, і душею, як сонях до сонця, на кожен звук гальмуючої машини за вікном. Вона сподівалась його сьогодні побачити. Просто подивитись на нього хвильку, непомітно заглянути у великі оленячі очі з довгими віями. Навіть не доторкнутись, бо не можна на людях. Але мати собі хоч мить, тільки дрібну мить перед тим як він поїде на всі довгі вихідні геть із поля її зору. До своєї сім’ї, про яку турбуватиметься, яку плекатиме і леліятиме (“Я одружуюсь тільки раз“...)
День близився до кінця. А Стела жила своїм чеканням і ним дихала. Тому, мабуть, і змогла побачити, незважаючи на напружений робочий графік, як безцінне його авто проїхало мимо вікон. Проїхало, не зупиняючись...
Звичайно ж, у неї вистачило сил скінчити роботу, перекидаючись незначними фразами і прощаючись із співробітниками. Ніби нічого не сталося, - цивілізована ж, сучасна жінка. Зайнятий, поспішав, багато справ - звично виправдовувала звичну чоловічу неуважність до всього, що стосувалося душі, а не тіла, до того, що не могла і не хотіла пояснювати його логіка.
- Справді ж, нічого не сталося, - розмовляла з собою. В понеділок усе буде, як і раніше. Як і раніше, - чекання випадкової зустрічі, рідкісного дзвінка. Моління на голос, блискавку усмішки. Розтавання од найбанальнішої фрази, сказаної до неї. І все це – всередині, в душі, глибоко заховане. А назовні – треба бути дотепною, оригінальною, жартувати і не подавати й знаку своєї розгубленої і загубленої душі. Бо йому то не подобається. Бо він вважає, що то – занадто серйозно. Гормони, - от і все пояснення цього взаємного шаленого притягання.
- Нічого ж, нічого не сталося, - повторювала, сама себе утішаючи. Вела автомобіль поміж золотом палаючого і багряніючого листя.
Здавалось, їхала в нікуди.
В дні без нього.

ВІН

Мене до цієї жінки вабило нестримно. Одного її погляду, слова було достатньо, щоб у мене починало тьмаритися в голові. Тож уникав її, коли міг. А як зрештою ноги самі до неї приводили - мусив робити над собою зусилля, аби не здаватися смішним і пам“ятати про необхідність не видавати себе перед іншими.
Робота й обов“язки відволікали, втома й життєва метушня притупляли. Але вистачало тільки зустрічі, і я готовий був кинутись до неї та й знов цілувати її безтямно.
Вона дуже любила ті поцілунки. Казала, що в мене чуттєві губи, що я талановитий коханець, ба, рідкісний; і що кохати – то мало бути моє призначення від народження, а отож я повинен був не крутити гайки при станках, а служити десь у сервісі по виклику і ощасливлювати жінок.
Я мовчав. І любив її всим тілом. Час летів непомітно.
- Вже пізно, пора, - останнім часом те все більше промовляв я. А вона ледь помітно ображалась, хоч так само вже давно мусила йти. Збираючись, я віддавав напів-іронічні команди. Вона сердилась і називала мене черствим. Але, сподіваюсь, хоч розуміла. Хто ж би тоді тримав ситуацію під контролем? Я повинен був за кілька хвилин збирати докупи не тільки себе, а і її. В коханні вона розчинялася, ставала якоюсь безпомічно-аморфною. І тільки дивилась благально: - Веди мене!
Вести мені не було куди. Кожного разу мені треба було хоча б з честю вивести її із чергового випадкового прихистку нашої зустрічі.
І я давав чіткі детальні вказівки, які вона здається, вловлювала тільки частково. А потім невидимо йшов позаду, підстраховував і охороняв, аж поки вона добиралась до безпечного місця.
На прощання майже нічого не казав. Вона хотіла від мене слів, а чула лише: - Їдь обережно. Бережи себе. Ображено змахувала віями, відповідала: - Ти теж. Часом просила: - Поцілуй ще раз. Затримувала свої губи на моїх.
І від“їждждала в ніч.
Душа повнилась легкістю. Попереду чекав новий день.

(2009)

Я метелик. Не дмухайте на мене вітром занадто. Знаєте, як важко тримати баланс метелику, тоненькому, граційному, з барвистими, візерунчастими, ледь не прозорими крильцями.
Він не може летіти постійно проти вітру, він - занадто легкий. Змагання із вітром - не його призначення. Він - тільки краса.
Але він не може полетіти і за вітром, як сухий листок. Бо він, метелик, живий.
Не дміть на нього вітром занадто.
Знайте, як тяжко йому оживати після дощу, котрий змив нещадно пилок із надламаних крилець.
А якщо метелика прибити до землі тяжкою зливою, він може уже більше й ніколи не піднятись...
Не дмухайте на мене вітром занадто. Я метелик...

8 березня 1998 р.