Різдво. Дощ. Почалася ранкова служба. Нудне і монотонне говоріння священика. До позіхання бездоганні наряди дам. Святі вирази обличь і мирські, ласі до пліток, позирки. Життя ледь-ледь тремтить у мерехтливих вогнях зелених прибраних ялинок, у світлі лілових мозаїк на вікнах чудового храму.
Виходжу на вулицю. У "російському" магазині "Інтернешнел Дейлі"з"явилися з європейським смаком виконані вітальні листівки, надруковані в Україні. Поздоровлення - слов"янськими мовами.
Пошкодувала, що перед тим купила племіннику і подрузі іменинні картки поміж американських. Довго тоді бродила серед невиразних кольорів і несмаку форм; вибрала з розрахунком на те, що додам фантазії у зміст привітання.
Продавець і власник "Інтернешнел Дейлі"- Валерій (Ламбадзе?), колишній член відомого грузинського вокально-інструментального ансамблю радянських часів "Орера", у Різдво забіг до свого магазину в надії на випадкового покупця - бізнес не дасть спати. Моя поява не дуже пожвавлює його обличчя. Знає, що я - занадто "свіжий" емігрант для його крамниці. Але я сьогодні, окрім традиційного чорного бруклінського хліба, купую ще й газету. І Валерій веселішає, виймає мені десь із-під прилавка ще два - безплатні - видання. Він уже збирається додому - бізнес цього дня "не вигорає".
А я чомусь раптом вирішую купити ще чогось смачненького. Різдво. Та й у Валерієвому магазині завжди витають спокусливі запахи.
Повертаюсь додому з десятком копчених рибенят і паундом* смачнюще зготованого м"яса. Зараз запалю свічки, наллю у скляні видовжені келихи італійського вермуту, і позву до гостини мого сьогодні розхлюпленого чоловіка. Він не завжди хоче розуміти усякі мої поетичні бунти (як от сьогоднішні розтрати), і вони тільки повергають його у глибоку тугу.
По гостині, знов долаючи опір мого дорогого чоловіка, порушу в маленькій кімнаті раз і назавжди встановлений ним порядок речей. Зів"ю своє поетичне кубло, і візьмусь за ручку.
Різдво. Американське, католицьке. Ні пече, ні гріє душу, але вся країна, і в тому числі частина українців, святкує його.
Для мене ж магічним лишається тільки саме слово "Різдво". Гоголівська "Ніч перед Різдвом". Високі зорі, глибокі сніги українського дорогого дитинства. Червоні носики замерзлих колядувальників.
- Зайдіть, -поради іншим малим "колегам", - он у ту хату, там дають "Білочки" (або "Ведмедики на Півночі", найсмачніші цукерки тодішньої Вітчизни). А в хаті ялинка - така-а велика, під стелю! Батько з лісу приніс. Правда, по дорозі занадто "наколядувався", що тепер спить без задніх ніг, а хата наповнилася запахами остогидлого перегару.
Сестричка - за мною хвостиком.Завжди - меншенька, завжди - десь відстане, - зашпортається, хникає. Зате після того, як я, нетерпляча, швидко поїм усі свої найкращі цукерки з наколядованого, її порція - ще незачеплена. Моя розважлива сестричка любить подумати, поберегти скарби, полюбуватись. І зарікається не ділитися зі мною, і сердиться на мої нахабні прохання про половину смачної цукерки, - це несправедливо, бо я вже свої поїла. Але щось все-таки дає, потім знов і знов, кожного разу аж задихаючись од образи, що я, мовляв, ось така ось є...
Новий рік, Різдво - казкові празники дитинства. Вони лишаються в людині на все життя. І дарують їй радість, фантазії, бережуть глибину.
Свічки мерехтять в модерних підсвічниках, які невідомо якими асоціаціями нагадують мені білі лілії з річки дитинства - Раставиці. Вони освітлюють контури витончених вітальних листівок, надісланих нам на чужину найдорожчими людьми з України.
Сьогоднішнє Різдво кінчається. Але, - так смішно, - скоро буде друге - українське, справжнє...
Від Різдва до Різдва!

25 грудня 1997
*паунд-1pound - 0, 453 кг.