Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.07
08:51
Коротка ніч і довгий день,
І угорі - блакить небесна, -
І море радісних пісень
Переповняє світ чудесний.
І я святкую навесні
Всього народження й зростання, -
І рвуться пута на мені,
Щоб розпочав пересування
І угорі - блакить небесна, -
І море радісних пісень
Переповняє світ чудесний.
І я святкую навесні
Всього народження й зростання, -
І рвуться пута на мені,
Щоб розпочав пересування
2026.04.06
19:03
не перевершити себе
до чого навіть намагатись
це усміхання де-не-де
не зовсім позначає радість
ту радість що усе підносить
і салютує бозна-чим
котрій ніколи не є досить
такий її бентежний чин
до чого навіть намагатись
це усміхання де-не-де
не зовсім позначає радість
ту радість що усе підносить
і салютує бозна-чим
котрій ніколи не є досить
такий її бентежний чин
2026.04.06
18:31
На улиці леви неспішні
Пси у жару, у сказі із піною
Звір, у серці міської кліті
Труп його матері
Гниє в літнім ґрунті
Із міста гайнув
На Південь курс, через кордон
Пси у жару, у сказі із піною
Звір, у серці міської кліті
Труп його матері
Гниє в літнім ґрунті
Із міста гайнув
На Південь курс, через кордон
2026.04.06
18:31
не торкаться долу
сонця не узріть
анічого тільки
біг біг біг
біжім
біжім
дім на пагорбі
сонця не узріть
анічого тільки
біг біг біг
біжім
біжім
дім на пагорбі
2026.04.06
17:06
Коли я повернусь, перший сніг долетить до землі,
А старенький таксист довезе із вокзалу додому.
Я згадаю, як мама казала слова непрості,
Як стрічала мене на порозі в халаті м’якому.
Коли я повернусь, місто буде холодним, чужим.
Наплюю, що ось так п
А старенький таксист довезе із вокзалу додому.
Я згадаю, як мама казала слова непрості,
Як стрічала мене на порозі в халаті м’якому.
Коли я повернусь, місто буде холодним, чужим.
Наплюю, що ось так п
2026.04.06
16:34
Столітній парк розорений, розбитий,
Осквернений вандалами, стоїть
У сотнях невловимих смолоскипах,
Де гасне час, перемагає мить.
Завзяті лиходії й тимчасовці
Спроможні потолочити красу.
Вони взялися погасити сонце
Осквернений вандалами, стоїть
У сотнях невловимих смолоскипах,
Де гасне час, перемагає мить.
Завзяті лиходії й тимчасовці
Спроможні потолочити красу.
Вони взялися погасити сонце
2026.04.06
15:53
Сергій Островой (1911-2005)
У лісі наодинці
жила Зима в хатинці;
вона солила сніжки,
поклавши їх до діжки;
замети нагортала,
У лісі наодинці
жила Зима в хатинці;
вона солила сніжки,
поклавши їх до діжки;
замети нагортала,
2026.04.06
11:35
лютого 2026 року в Україну повернули тисячу тіл (останків) загиблих захисників…
В безсонячний лютневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…
Нам повернули лиш тіла,
В безсонячний лютневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…
Нам повернули лиш тіла,
2026.04.06
11:24
…Як дні летять! Їх годі зупинити.
І аркуші злітають стрімголов
З календаря, мов невідчутні миті,
Та крізь папери проступає кров.
Зима, весна і літо пронесуться,
Як марення, як навіжений сон.
Крізь них прогляне невмолима сутність,
Немов гучн
2026.04.06
09:22
Весна заграє радісну симфонію,
Акордами розпустяться бруньки.
Я теж хотів піти до філармонії,
Та в долі закінчилися квитки.
Закрила серце злим чотирикутником
Тверда холодна кам'яна стіна.
Я не завжди був тінню та відлюдником!
Акордами розпустяться бруньки.
Я теж хотів піти до філармонії,
Та в долі закінчилися квитки.
Закрила серце злим чотирикутником
Тверда холодна кам'яна стіна.
Я не завжди був тінню та відлюдником!
2026.04.06
08:54
Втрачені сенси неможливо відновити.
Можна виростити інші – через ціннісне сито
просіяти коштовне зерня від лушпіння та інших видів сміття –
перетворивши втрату на зачин для нового життя.
Сенси, які загинули, мали базові вади:
приховані, замаскова
Можна виростити інші – через ціннісне сито
просіяти коштовне зерня від лушпіння та інших видів сміття –
перетворивши втрату на зачин для нового життя.
Сенси, які загинули, мали базові вади:
приховані, замаскова
2026.04.06
05:56
Коли поволі повзаю
Угору чи униз, -
Ловлю себе на роздумі
Про неймовірну слизь
Отам, де є залишені
Колінами сліди, -
Де мрії глумом знищені
Мені болять завжди.
Угору чи униз, -
Ловлю себе на роздумі
Про неймовірну слизь
Отам, де є залишені
Колінами сліди, -
Де мрії глумом знищені
Мені болять завжди.
2026.04.05
19:35
Найперше зійшлась грищенецька рідня,
Навіть ті, кого, на жаль, досі не знав.
А ось із саду лутовок, що на горі,
Став несміло Езоп на поріг.
Неспішно Овідій з Причорномор’я прийшов,
Струшує куряву з подертих уже підошов.
З мольбертом і скрипкою (не ч
Навіть ті, кого, на жаль, досі не знав.
А ось із саду лутовок, що на горі,
Став несміло Езоп на поріг.
Неспішно Овідій з Причорномор’я прийшов,
Струшує куряву з подертих уже підошов.
З мольбертом і скрипкою (не ч
2026.04.05
17:54
Мовчазна жура у домі
позбирала ртуть.
Бідолашний, ще не в комі,
я, ще поряд, тут.
Не знаходжу собі місця
для негожих рук.
Це за буревійним містом
позбирала ртуть.
Бідолашний, ще не в комі,
я, ще поряд, тут.
Не знаходжу собі місця
для негожих рук.
Це за буревійним містом
2026.04.05
17:51
Скажу чесно, без дешевої доброти і цехової фамільярності: модернізм, як Ви зазначили у таблиці, у цього вірша є, але "легкий", така собі модерністська стилізація експериментальної поезії без ознак високого модерну.
Втім, є модерністські риси, які у в
2026.04.05
17:31
Шановні друзі - однодумці! Вибачайте, це мій останій допис в Поетичні Майстерні. Маю вам зізнатись, що був інколи нестримний до ваших зауважень щодо моєї писанини… Огризався на гризотню де-яких… Але я горжусь тим, що прожив свій час, Богом даним, у пошука
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тамара Ганенко /
Проза
Притягання
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Притягання
Карбовані риси, виразний погляд, повні чуттєві губи, якими він зараз щось і промовляв, дивлячись їй прямо в очі.
Що говорив, - неважливо, але його близькість просто обпікала, хоч затулись рукавами, а розум відмовлявся думати над смислом сказаних слів.
Хоча про що річ, - ніякого смислу не існувало, не було ні в чому. Пульсувало тільки високовольтне притягання. Воно змушувало їх раптом замовкати, коли випадково опинялися поряд серед юрби, воно збивало логічний плин думок при розмові
( - Ти, здається, думаєш не про те...
- Я завжди думаю не про те, коли я – з тобою.)
Спочатку вони старанно приховували свої запаморочення одне від одного, пізніше – вже тільки дбали аби шаленого паралічу двох не зауважили інші.
Суворі реалії життя їхньому здивуванню і зачаруванню не сприяли, але численні перепони, що вганялися, як вогненні мечі довкола, тільки зробили притягання неоспорним і безперестанним.
... І воно рідко трапляється, щоб дві загублені половинки стрінулися вчасно, саме тоді, коли то й мало б статися в короткому проміжку їх швидкоплинних життів.
Якщо ж це раптом збулося, - люди, помагайте їм триматися одне одного і вірити взаємному притяжінню (тваринам для цього – нюху вистачає...). Двоє можуть в ту мить ще не розуміти, як сильно потрібні одне одному. Хай же не розійдуться вони випадково через дрібні непорозуміння і логічні чи матеріальні розрахунки, не відступлять в пітьму від мільйонного їхнього шансу на щастя у безмір“ї Всесвіту.
Любов і тільки любов є той єдиний дар і талан, що може трапитись (або й ніколи не трапитись) в житті будь-кому, - царю чи бідакові, - отак, ні за що ні про що, просто з неба. Дар простого сонячного пронизливого болючого палаючого щастя. Його дають і не питають, чи хочеш його, чи заслужив. А ти береш – і тримаєш або губиш...
Коли ж двоє таки стрілися, але невчасно – то вже справа й мука кожного з них особисто.
Світ не сприяє любові. І тому вона, сама собою трепетна й непрактична, є рідкістю. Вона неприкаяна і напівпричинна. Як високе мистецтво. Важко нині прожити з мистецтва. Майже неможливо прожити в любові. Навіть її одержавши, в шаленому шквалі виживання дуже важко бути обережним, щоб не надщербити, не надтріснути дорогоцінну вазу кохання, яка переломлює сонячні промені і сяє в долі всіма кольорами, як самоцвіт. Важко вберегти, щоб не плакати потім над уламками того, що колись було любов’ю.
Разом з тим кохання – почуття міцне, сильне, цілісне. Тож страшно подумати, - яку велику рушійну енергію ми маємо з себе випустити, аби його розбити.
А розбиваємо ж... Значно частіше, чим вбережем.
Пристрасть і любов. Кажуть, пристрасть може бути без любові. Не знаю. Але коли вона поруч з любов’ю, то це– нестерпна сила.
Вони нарешті залишилися вдвох. Ні душі, ні пари зайвих очей, перед якими треба ховатися.
Довгождана мить усамотнення. Кинулися губами одне до одного і забули про все на світі.
Гарячі повні губи цілували її безліч разів, довго і проникливо, переходили на лице, шию, заплутувались у волоссі і знову поверталися до її вуст. Руки обіймали, доторки спалювали, блаженство цвіло в тілі прекрасною радістю.
Океан його ніжності переповнював її, а властивість гаряче цілувати такий довгий проміжок часу захоплювала і підносила. Мова тіла, здається, саме і була його суттю. Небагатослівний, цими палкими поцілунками і ніжною готовністю відгукнутися на будь-який порух чи забаганку, він голосно говорив про те, що переповнювало його душу. Так здавалось їй, жінці, почуття якої були зрощені в ту мить з тілом, - воєдино і нерозривно. Чоловіча суть могла буть зовсім інакшою, пристрасть могла буяти в нім клекітним вулканом, не залишаючи місця більш ні для чого, - ні для думок, ні для почуттів.
Проте все це справді не мало значення. Щастя зустрічі було єдиним смислом і виправданням сірого забіганого людського існування. Слова не були конче потрібні ні до, ні потім, хоча вони, звичні, все ж проривалися з її вуст, нічого не додаючи, а скоріше – крадучи від ситуації.
Вочевидь, варто було навчитися і прощатись мовчки, не ранячись об гострий жаль інтонацій. Бо розлуки, насправді, ніколи й не було. Звичайно, не можна було доторкнутись рукою до п’янких тоненьких лопаток, вдихнути гіркий запах тіла, поскаржитись на якусь незручну позу. Але ж зовсім неважко було все те уявити, перекинутись у відчуття і захлинутись ними до запаморочення. Енергетично вони були поруч кожну мить, з однаковою готовністю раді злитися воєдино.
Слова – бідні й невиразні. Часом вона питала при зустрічі:
- Ти думав про мене?
- Угу.
Мабуть, все ж таки кілька тих слів були потрібні, - для підтвердження синхронності. Але – от тільки в такому дрібному об’ємі, й не більше. Вона вірила цій короткій відповіді безмежно. Вона знала цю відповідь після одного погляду на нього по розлуці.
- Ти мій?
- Твій...
Він же взагалі ніколи нічого не питав. Правда, ні, - рідко, в хвилини найпронизливішої близькості він часом ронив запитання, які, очевидно, були чимось важливі для нього. Якось він сказав, - повинно б звучати із крихтою гумору, але чомусь вчувався тільки сум:
- І нащо я тобі потрібен такий, - старий, використаний?..
Вона внутрішньо обпеклась здивуванням: звідки такі запитання в цьому сильному й унікальному тілі, з цих чудово окреслених губ? І тільки й спромоглася сказати, виринаючи з ніжності, що пронизала все тіло й склепила губи:
- Ну що ти, дорогоцінний мій, ти ж якраз у розквіті сил...
Краса, розум, інтелект. Кохання, пристрасть,.. нерозуміння. Розуміти цього не дано. Можливо тільки відчувати. І приймати як є.
Можна пробувати втікати й ховатись.
Можна ж просто вступати, як в океан, - відкрито і безстрашно: огорне блаженством, уб’є, помилує...
2009
Що говорив, - неважливо, але його близькість просто обпікала, хоч затулись рукавами, а розум відмовлявся думати над смислом сказаних слів.
Хоча про що річ, - ніякого смислу не існувало, не було ні в чому. Пульсувало тільки високовольтне притягання. Воно змушувало їх раптом замовкати, коли випадково опинялися поряд серед юрби, воно збивало логічний плин думок при розмові
( - Ти, здається, думаєш не про те...
- Я завжди думаю не про те, коли я – з тобою.)
Спочатку вони старанно приховували свої запаморочення одне від одного, пізніше – вже тільки дбали аби шаленого паралічу двох не зауважили інші.
Суворі реалії життя їхньому здивуванню і зачаруванню не сприяли, але численні перепони, що вганялися, як вогненні мечі довкола, тільки зробили притягання неоспорним і безперестанним.
... І воно рідко трапляється, щоб дві загублені половинки стрінулися вчасно, саме тоді, коли то й мало б статися в короткому проміжку їх швидкоплинних життів.
Якщо ж це раптом збулося, - люди, помагайте їм триматися одне одного і вірити взаємному притяжінню (тваринам для цього – нюху вистачає...). Двоє можуть в ту мить ще не розуміти, як сильно потрібні одне одному. Хай же не розійдуться вони випадково через дрібні непорозуміння і логічні чи матеріальні розрахунки, не відступлять в пітьму від мільйонного їхнього шансу на щастя у безмір“ї Всесвіту.
Любов і тільки любов є той єдиний дар і талан, що може трапитись (або й ніколи не трапитись) в житті будь-кому, - царю чи бідакові, - отак, ні за що ні про що, просто з неба. Дар простого сонячного пронизливого болючого палаючого щастя. Його дають і не питають, чи хочеш його, чи заслужив. А ти береш – і тримаєш або губиш...
Коли ж двоє таки стрілися, але невчасно – то вже справа й мука кожного з них особисто.
Світ не сприяє любові. І тому вона, сама собою трепетна й непрактична, є рідкістю. Вона неприкаяна і напівпричинна. Як високе мистецтво. Важко нині прожити з мистецтва. Майже неможливо прожити в любові. Навіть її одержавши, в шаленому шквалі виживання дуже важко бути обережним, щоб не надщербити, не надтріснути дорогоцінну вазу кохання, яка переломлює сонячні промені і сяє в долі всіма кольорами, як самоцвіт. Важко вберегти, щоб не плакати потім над уламками того, що колись було любов’ю.
Разом з тим кохання – почуття міцне, сильне, цілісне. Тож страшно подумати, - яку велику рушійну енергію ми маємо з себе випустити, аби його розбити.
А розбиваємо ж... Значно частіше, чим вбережем.
Пристрасть і любов. Кажуть, пристрасть може бути без любові. Не знаю. Але коли вона поруч з любов’ю, то це– нестерпна сила.
Вони нарешті залишилися вдвох. Ні душі, ні пари зайвих очей, перед якими треба ховатися.
Довгождана мить усамотнення. Кинулися губами одне до одного і забули про все на світі.
Гарячі повні губи цілували її безліч разів, довго і проникливо, переходили на лице, шию, заплутувались у волоссі і знову поверталися до її вуст. Руки обіймали, доторки спалювали, блаженство цвіло в тілі прекрасною радістю.
Океан його ніжності переповнював її, а властивість гаряче цілувати такий довгий проміжок часу захоплювала і підносила. Мова тіла, здається, саме і була його суттю. Небагатослівний, цими палкими поцілунками і ніжною готовністю відгукнутися на будь-який порух чи забаганку, він голосно говорив про те, що переповнювало його душу. Так здавалось їй, жінці, почуття якої були зрощені в ту мить з тілом, - воєдино і нерозривно. Чоловіча суть могла буть зовсім інакшою, пристрасть могла буяти в нім клекітним вулканом, не залишаючи місця більш ні для чого, - ні для думок, ні для почуттів.
Проте все це справді не мало значення. Щастя зустрічі було єдиним смислом і виправданням сірого забіганого людського існування. Слова не були конче потрібні ні до, ні потім, хоча вони, звичні, все ж проривалися з її вуст, нічого не додаючи, а скоріше – крадучи від ситуації.
Вочевидь, варто було навчитися і прощатись мовчки, не ранячись об гострий жаль інтонацій. Бо розлуки, насправді, ніколи й не було. Звичайно, не можна було доторкнутись рукою до п’янких тоненьких лопаток, вдихнути гіркий запах тіла, поскаржитись на якусь незручну позу. Але ж зовсім неважко було все те уявити, перекинутись у відчуття і захлинутись ними до запаморочення. Енергетично вони були поруч кожну мить, з однаковою готовністю раді злитися воєдино.
Слова – бідні й невиразні. Часом вона питала при зустрічі:
- Ти думав про мене?
- Угу.
Мабуть, все ж таки кілька тих слів були потрібні, - для підтвердження синхронності. Але – от тільки в такому дрібному об’ємі, й не більше. Вона вірила цій короткій відповіді безмежно. Вона знала цю відповідь після одного погляду на нього по розлуці.
- Ти мій?
- Твій...
Він же взагалі ніколи нічого не питав. Правда, ні, - рідко, в хвилини найпронизливішої близькості він часом ронив запитання, які, очевидно, були чимось важливі для нього. Якось він сказав, - повинно б звучати із крихтою гумору, але чомусь вчувався тільки сум:
- І нащо я тобі потрібен такий, - старий, використаний?..
Вона внутрішньо обпеклась здивуванням: звідки такі запитання в цьому сильному й унікальному тілі, з цих чудово окреслених губ? І тільки й спромоглася сказати, виринаючи з ніжності, що пронизала все тіло й склепила губи:
- Ну що ти, дорогоцінний мій, ти ж якраз у розквіті сил...
Краса, розум, інтелект. Кохання, пристрасть,.. нерозуміння. Розуміти цього не дано. Можливо тільки відчувати. І приймати як є.
Можна пробувати втікати й ховатись.
Можна ж просто вступати, як в океан, - відкрито і безстрашно: огорне блаженством, уб’є, помилує...
2009
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
