Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.12
22:04
у кращому разі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
це нічого не означає
сонце сідає
запломенівши на мить
шибками
при цій пасторалі
не хочеться думати
що воно далі
2026.10.12
17:23
Наступний дубль? . .
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
Окей!
Ти кажеш, хочу революції
Ну, розумієш
Усім кортить міняти світ
Мовляв, за цим є еволюція
2026.10.12
15:28
Жовтень ступає у шовкових шатах,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
Золото сипле на плечі садів,
Літо згорнулось у хмарах крилатих –
Кутає шепіт у тінь берегів.
Світло і смуток – сестри єдині,
В серці злилися в мажорний акорд,
Тиша приходить, як сповідь людини,
2026.10.12
12:23
Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
2026.10.12
10:02
Пам’ятаю тебе, абрикосовий дух серед липня,
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
Як тремтіло на протязі діло натруджених рук —
Левітація літом завжди буде смерті подібна,
Ніби дощ середмістя у збурений Бург чи НЕбург…
Ну і хай! Смерть раптова і ходить щоденно за нами,
Наче місяць з-за
2026.10.12
06:18
Щуляться під вітром осокори,
Осінь тче із листя килими, -
То мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
Осінь тче із листя килими, -
То мовчиш, то знову щось говориш
Про стрімке наближення зими.
Ось вона завіє всі дороги,
Землю заховає в білий сніг, -
Тільки осокори чорноногі
Будуть чатувати сум доріг.
2026.10.11
23:17
Не на жарт розкис маслюк:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
час пливе, а він — малюк.
Не росте вже котрий день.
Всі глузують, навіть пень.
Співчуває лиш сорока,
що сліпа на ліве око:
2026.10.11
22:15
часу дрібязок все що лишилося
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
змарнувати його нарешті
ми зійшлися і розійшлися ми
в розподіленій цій мережі
всяк за своїми снами і віршами
небажаннями снів і віршів
недовірив і недовірився
недорадив
2026.10.11
18:04
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од
2026.10.11
16:56
Ще з часів радянської влади у літературному колі поетами вважалися тільки ті, хто був членом спілки письменників. З моїх пошуків я зрозумів, що Володимир Мацуцький не є членом спілки, а ви називаєте його поетом. Може це ваша особиста думка?
Ні, це не о
2026.10.11
16:33
Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.
Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
2026.10.11
15:33
Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил півден
2026.10.11
12:30
Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів
2026.10.11
08:34
Зазираю у очі бездонні,
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.
2026.10.11
07:16
Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
2026.10.11
00:18
На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.
В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тамара Ганенко /
Проза
Притягання
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Притягання
Карбовані риси, виразний погляд, повні чуттєві губи, якими він зараз щось і промовляв, дивлячись їй прямо в очі.
Що говорив, - неважливо, але його близькість просто обпікала, хоч затулись рукавами, а розум відмовлявся думати над смислом сказаних слів.
Хоча про що річ, - ніякого смислу не існувало, не було ні в чому. Пульсувало тільки високовольтне притягання. Воно змушувало їх раптом замовкати, коли випадково опинялися поряд серед юрби, воно збивало логічний плин думок при розмові
( - Ти, здається, думаєш не про те...
- Я завжди думаю не про те, коли я – з тобою.)
Спочатку вони старанно приховували свої запаморочення одне від одного, пізніше – вже тільки дбали аби шаленого паралічу двох не зауважили інші.
Суворі реалії життя їхньому здивуванню і зачаруванню не сприяли, але численні перепони, що вганялися, як вогненні мечі довкола, тільки зробили притягання неоспорним і безперестанним.
... І воно рідко трапляється, щоб дві загублені половинки стрінулися вчасно, саме тоді, коли то й мало б статися в короткому проміжку їх швидкоплинних життів.
Якщо ж це раптом збулося, - люди, помагайте їм триматися одне одного і вірити взаємному притяжінню (тваринам для цього – нюху вистачає...). Двоє можуть в ту мить ще не розуміти, як сильно потрібні одне одному. Хай же не розійдуться вони випадково через дрібні непорозуміння і логічні чи матеріальні розрахунки, не відступлять в пітьму від мільйонного їхнього шансу на щастя у безмір“ї Всесвіту.
Любов і тільки любов є той єдиний дар і талан, що може трапитись (або й ніколи не трапитись) в житті будь-кому, - царю чи бідакові, - отак, ні за що ні про що, просто з неба. Дар простого сонячного пронизливого болючого палаючого щастя. Його дають і не питають, чи хочеш його, чи заслужив. А ти береш – і тримаєш або губиш...
Коли ж двоє таки стрілися, але невчасно – то вже справа й мука кожного з них особисто.
Світ не сприяє любові. І тому вона, сама собою трепетна й непрактична, є рідкістю. Вона неприкаяна і напівпричинна. Як високе мистецтво. Важко нині прожити з мистецтва. Майже неможливо прожити в любові. Навіть її одержавши, в шаленому шквалі виживання дуже важко бути обережним, щоб не надщербити, не надтріснути дорогоцінну вазу кохання, яка переломлює сонячні промені і сяє в долі всіма кольорами, як самоцвіт. Важко вберегти, щоб не плакати потім над уламками того, що колись було любов’ю.
Разом з тим кохання – почуття міцне, сильне, цілісне. Тож страшно подумати, - яку велику рушійну енергію ми маємо з себе випустити, аби його розбити.
А розбиваємо ж... Значно частіше, чим вбережем.
Пристрасть і любов. Кажуть, пристрасть може бути без любові. Не знаю. Але коли вона поруч з любов’ю, то це– нестерпна сила.
Вони нарешті залишилися вдвох. Ні душі, ні пари зайвих очей, перед якими треба ховатися.
Довгождана мить усамотнення. Кинулися губами одне до одного і забули про все на світі.
Гарячі повні губи цілували її безліч разів, довго і проникливо, переходили на лице, шию, заплутувались у волоссі і знову поверталися до її вуст. Руки обіймали, доторки спалювали, блаженство цвіло в тілі прекрасною радістю.
Океан його ніжності переповнював її, а властивість гаряче цілувати такий довгий проміжок часу захоплювала і підносила. Мова тіла, здається, саме і була його суттю. Небагатослівний, цими палкими поцілунками і ніжною готовністю відгукнутися на будь-який порух чи забаганку, він голосно говорив про те, що переповнювало його душу. Так здавалось їй, жінці, почуття якої були зрощені в ту мить з тілом, - воєдино і нерозривно. Чоловіча суть могла буть зовсім інакшою, пристрасть могла буяти в нім клекітним вулканом, не залишаючи місця більш ні для чого, - ні для думок, ні для почуттів.
Проте все це справді не мало значення. Щастя зустрічі було єдиним смислом і виправданням сірого забіганого людського існування. Слова не були конче потрібні ні до, ні потім, хоча вони, звичні, все ж проривалися з її вуст, нічого не додаючи, а скоріше – крадучи від ситуації.
Вочевидь, варто було навчитися і прощатись мовчки, не ранячись об гострий жаль інтонацій. Бо розлуки, насправді, ніколи й не було. Звичайно, не можна було доторкнутись рукою до п’янких тоненьких лопаток, вдихнути гіркий запах тіла, поскаржитись на якусь незручну позу. Але ж зовсім неважко було все те уявити, перекинутись у відчуття і захлинутись ними до запаморочення. Енергетично вони були поруч кожну мить, з однаковою готовністю раді злитися воєдино.
Слова – бідні й невиразні. Часом вона питала при зустрічі:
- Ти думав про мене?
- Угу.
Мабуть, все ж таки кілька тих слів були потрібні, - для підтвердження синхронності. Але – от тільки в такому дрібному об’ємі, й не більше. Вона вірила цій короткій відповіді безмежно. Вона знала цю відповідь після одного погляду на нього по розлуці.
- Ти мій?
- Твій...
Він же взагалі ніколи нічого не питав. Правда, ні, - рідко, в хвилини найпронизливішої близькості він часом ронив запитання, які, очевидно, були чимось важливі для нього. Якось він сказав, - повинно б звучати із крихтою гумору, але чомусь вчувався тільки сум:
- І нащо я тобі потрібен такий, - старий, використаний?..
Вона внутрішньо обпеклась здивуванням: звідки такі запитання в цьому сильному й унікальному тілі, з цих чудово окреслених губ? І тільки й спромоглася сказати, виринаючи з ніжності, що пронизала все тіло й склепила губи:
- Ну що ти, дорогоцінний мій, ти ж якраз у розквіті сил...
Краса, розум, інтелект. Кохання, пристрасть,.. нерозуміння. Розуміти цього не дано. Можливо тільки відчувати. І приймати як є.
Можна пробувати втікати й ховатись.
Можна ж просто вступати, як в океан, - відкрито і безстрашно: огорне блаженством, уб’є, помилує...
2009
Що говорив, - неважливо, але його близькість просто обпікала, хоч затулись рукавами, а розум відмовлявся думати над смислом сказаних слів.
Хоча про що річ, - ніякого смислу не існувало, не було ні в чому. Пульсувало тільки високовольтне притягання. Воно змушувало їх раптом замовкати, коли випадково опинялися поряд серед юрби, воно збивало логічний плин думок при розмові
( - Ти, здається, думаєш не про те...
- Я завжди думаю не про те, коли я – з тобою.)
Спочатку вони старанно приховували свої запаморочення одне від одного, пізніше – вже тільки дбали аби шаленого паралічу двох не зауважили інші.
Суворі реалії життя їхньому здивуванню і зачаруванню не сприяли, але численні перепони, що вганялися, як вогненні мечі довкола, тільки зробили притягання неоспорним і безперестанним.
... І воно рідко трапляється, щоб дві загублені половинки стрінулися вчасно, саме тоді, коли то й мало б статися в короткому проміжку їх швидкоплинних життів.
Якщо ж це раптом збулося, - люди, помагайте їм триматися одне одного і вірити взаємному притяжінню (тваринам для цього – нюху вистачає...). Двоє можуть в ту мить ще не розуміти, як сильно потрібні одне одному. Хай же не розійдуться вони випадково через дрібні непорозуміння і логічні чи матеріальні розрахунки, не відступлять в пітьму від мільйонного їхнього шансу на щастя у безмір“ї Всесвіту.
Любов і тільки любов є той єдиний дар і талан, що може трапитись (або й ніколи не трапитись) в житті будь-кому, - царю чи бідакові, - отак, ні за що ні про що, просто з неба. Дар простого сонячного пронизливого болючого палаючого щастя. Його дають і не питають, чи хочеш його, чи заслужив. А ти береш – і тримаєш або губиш...
Коли ж двоє таки стрілися, але невчасно – то вже справа й мука кожного з них особисто.
Світ не сприяє любові. І тому вона, сама собою трепетна й непрактична, є рідкістю. Вона неприкаяна і напівпричинна. Як високе мистецтво. Важко нині прожити з мистецтва. Майже неможливо прожити в любові. Навіть її одержавши, в шаленому шквалі виживання дуже важко бути обережним, щоб не надщербити, не надтріснути дорогоцінну вазу кохання, яка переломлює сонячні промені і сяє в долі всіма кольорами, як самоцвіт. Важко вберегти, щоб не плакати потім над уламками того, що колись було любов’ю.
Разом з тим кохання – почуття міцне, сильне, цілісне. Тож страшно подумати, - яку велику рушійну енергію ми маємо з себе випустити, аби його розбити.
А розбиваємо ж... Значно частіше, чим вбережем.
Пристрасть і любов. Кажуть, пристрасть може бути без любові. Не знаю. Але коли вона поруч з любов’ю, то це– нестерпна сила.
Вони нарешті залишилися вдвох. Ні душі, ні пари зайвих очей, перед якими треба ховатися.
Довгождана мить усамотнення. Кинулися губами одне до одного і забули про все на світі.
Гарячі повні губи цілували її безліч разів, довго і проникливо, переходили на лице, шию, заплутувались у волоссі і знову поверталися до її вуст. Руки обіймали, доторки спалювали, блаженство цвіло в тілі прекрасною радістю.
Океан його ніжності переповнював її, а властивість гаряче цілувати такий довгий проміжок часу захоплювала і підносила. Мова тіла, здається, саме і була його суттю. Небагатослівний, цими палкими поцілунками і ніжною готовністю відгукнутися на будь-який порух чи забаганку, він голосно говорив про те, що переповнювало його душу. Так здавалось їй, жінці, почуття якої були зрощені в ту мить з тілом, - воєдино і нерозривно. Чоловіча суть могла буть зовсім інакшою, пристрасть могла буяти в нім клекітним вулканом, не залишаючи місця більш ні для чого, - ні для думок, ні для почуттів.
Проте все це справді не мало значення. Щастя зустрічі було єдиним смислом і виправданням сірого забіганого людського існування. Слова не були конче потрібні ні до, ні потім, хоча вони, звичні, все ж проривалися з її вуст, нічого не додаючи, а скоріше – крадучи від ситуації.
Вочевидь, варто було навчитися і прощатись мовчки, не ранячись об гострий жаль інтонацій. Бо розлуки, насправді, ніколи й не було. Звичайно, не можна було доторкнутись рукою до п’янких тоненьких лопаток, вдихнути гіркий запах тіла, поскаржитись на якусь незручну позу. Але ж зовсім неважко було все те уявити, перекинутись у відчуття і захлинутись ними до запаморочення. Енергетично вони були поруч кожну мить, з однаковою готовністю раді злитися воєдино.
Слова – бідні й невиразні. Часом вона питала при зустрічі:
- Ти думав про мене?
- Угу.
Мабуть, все ж таки кілька тих слів були потрібні, - для підтвердження синхронності. Але – от тільки в такому дрібному об’ємі, й не більше. Вона вірила цій короткій відповіді безмежно. Вона знала цю відповідь після одного погляду на нього по розлуці.
- Ти мій?
- Твій...
Він же взагалі ніколи нічого не питав. Правда, ні, - рідко, в хвилини найпронизливішої близькості він часом ронив запитання, які, очевидно, були чимось важливі для нього. Якось він сказав, - повинно б звучати із крихтою гумору, але чомусь вчувався тільки сум:
- І нащо я тобі потрібен такий, - старий, використаний?..
Вона внутрішньо обпеклась здивуванням: звідки такі запитання в цьому сильному й унікальному тілі, з цих чудово окреслених губ? І тільки й спромоглася сказати, виринаючи з ніжності, що пронизала все тіло й склепила губи:
- Ну що ти, дорогоцінний мій, ти ж якраз у розквіті сил...
Краса, розум, інтелект. Кохання, пристрасть,.. нерозуміння. Розуміти цього не дано. Можливо тільки відчувати. І приймати як є.
Можна пробувати втікати й ховатись.
Можна ж просто вступати, як в океан, - відкрито і безстрашно: огорне блаженством, уб’є, помилує...
2009
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
