Жодна війна немає оправдання. Навіть якщо в бою вбито одну
людину. Війна в Афганістані тривала більше 9 років. Загинули
десятки тисяч людей з різних сторін і це є жахливо. Тисячі
людей отримали поранення. Сотні колишніх воїнів померли від
ран. Вбитим і живим не було і нема за що виправдовуватися. Їх
нема в чому звинувачувати. Але їх варто пам’ятати. Потрібно
пам’ятати цю війну, цю трагедію...

Ця трагедія закінчилася для багатьох людей з Радянського Союзу 15 лютого 1989 року. В цей день останній радянський солдат залишив Афганістан. Цієї миті чекали мільйони. Хтось чекав з радістю, хтось з болем, а хтось з горем. Але цього дня не дочекалися десятки тисяч учасників війни.
Під час цієї трагедії загинуло 14453 людини із 620 тисяч громадян колишнього Радянського Союзу, які взяли участь у цій війні. На той час Україна ще не оговталася від Чорнобильської катастрофи. І нова трагедія, на жаль, була чужою і невідомою для багатьох. Майже кожний четвертий(!) солдат був родом з України. (Україна була одною із п’ятнадцяти республік). І серед загиблих також кожна четверта людина родом з нашої держави. Пекло Афганської війни пройшли більше 160 тисяч громадян України. Не повернулись на рідну землю 3360 воїнів, із них 3280 загинули, а 80 чоловік пропали безвісті, або опинилися в полоні. Поранено на цій війні понад 8 тисяч українців. Для сотень із них війна не закінчилася. Жахливо і те, що після війни наших земляків померло від ран і захворювань більше, ніж загинули на війні. Після цієї трагедії залишилось без синівської підтримки 1980 батьків, 2729 матерів. Стали вдовами 505 молодих жінок і сиротами 711 дітей.
Україна тоді ще не мала своєї армії, але тут завжди жили мужні і сильні люди. Вдумаймося, за дев’ять років цього пекла на один день припадала смерть чотирьох молодих людей. Це пекло пройшли тисячі моїх ровесників. (Автор цих рядків народився 1966 р., служив у військово-будівельному загоні під Москвою). З мого невеликого села в Афгані воювали двоє хлопців. На щастя обоє вернулися живими. Але 118 чоловік не повернулися живими з цієї війни на мою рідну Львівщину. Перечитуємо окремі прізвища: Барановський Олег, Виздрик Михайло, Мурунов Сергій, Пендяк Віктор, Фізик Василь, Чіпка Ігор, Явір Іван, Яцишин Василь... І, напевно, по всій Україні не було села чи міста звідки хлопців не призвали до Радянської Армії і направили на цю війну-трагедію. Комусь було двадцять, а хтось просто вчорашній десятикласник. З Афганістану до столиці не повернулися 111 чоловік, з Черкащини загинули 85. Родини із Сумщини не дочекалися 123 своїх синів. Поховали своїх дітей у цинкових домовинах 53 закарпатські сім’ї, серед них 12 мукачівців. Можемо продовжувати і продовжувати цей перелік.
А все почалося 25 грудня 1979 року з відданим наказом Міністра оборони про введення радянських військ до Афганістану. В цей день підрозділи 108 мотострілецької дивізії ступили на афганську землю. Тут вже півтора року йшла війна. І до кінця якої залишалося майже 9 років. За час цієї війни Афганістан втратив 1,5 млн. населення. Наші хлопці воювали і гинули на чужій землі. Але їм нема за що каятися і виправдовуватися теж нема за що. А ця війна – це трагедія, це застереження на майбутнє. Адже наше минуле нікуди не зникає, воно назавжди залишається з нами. І війна в Афганістані не повинна забуватися ніколи, хоч і була „неоголошеною”, але закінчилася 19 років тому назад 15 лютого.


P.S. Вже не один рік в цей день багато говорять про свято Валентина. А закінчення цієї трагедії залишається майже в тіні. Дорого заплатила Україна та й інші держави за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі завжди є в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...

Добре, що ми не такі як всі. Але чому у нас не так як у інших народів. В німецькому зоопарку народжується ведмежа і про цю новину миттєво дізнається уся країна. А ми маємо сотні людей, котрі стали Героями, віддали своє життя за свободу народу і просто не пам’ятаємо їхніх імен, а окремих називаємо бандитами. Але ж про них варто говорити чи не щоденно. Їх варто пам’ятати...
Василь Стус (народився 6 січня) висунутий на здобуття Нобелівської премії, Сергій Параджанов (народився 9 січня) ввійшов до Книги рекордів Гіннеса разом із своїм фільмом „Тіні забутих предків”, Сергій Корольов (народився 12 січня) підняв у космос першу людину, Рейнгольд Глієр (народився 11 січня) створив ряд симфонічних поем на Шевченкові твори... Можна перераховувати і перераховувати. Зупинюся на трьох постатях.
Степан Бандера ( народився 1 січня ) - видатна особа в історії визвольних змагань українського народу. захоплювався пізнанням історії України, вивчав суспільні науки, що розширювали межі його світогляду. В родинах його батьків панував високий дух національної гордості. Навчаючись у Львові, Степан Бандера активно включився у формування національних гуртків української молоді, став їх визнаним лідером. Згодом був обраний одним із керівників ОУН. Очолив революційно – радикальне крило організації. Був ув’язнений польським і німецьким режимами. На суді давав свідчення тільки українською мовою. Він мав велику мету – побудова соборної України. 15 жовтня 1959 року в Мюнхені Степан Бандера убитий рукою кадебіста. Йому тоді було тільки п’ятдесят років...
Вже вище згаданий Василь Стус – поет, перекладач, літературознавець, громадський діяч народився 6 січня, а не 8 – го, як записано у паспорті, бо мати вирішила не дратувати радянську владу збігом Дня народження дитини з днем великого релігійного свята. Василь ще з дитинства зрозумів „ правду” прожиття у „найщасливішій країні світу”. У тринадцять років відбувається перший спонтанний протест проти антинародної політики. Збираючи колоски по стерні, він зіткнувся із об’їждчиком і не віддав торбу із колосками, тому що бабуся бідувала у селі, їй не вистачало зароблених трудоднів на людське життя. А згодом, по перегляді фільму вище згаданого С.Параджанова „ Тіні забутих предків” Василь Стус вигукне:
- Хто проти тиранії – встаньте! І запрацювала репресивна машина. „Дали” П’ять років ув’язнення і три роки – заслання. 1980 засланий вдруге. А у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року В.Стус помер у карцері від серцевого нападу – на другий день „сухого” голодування. А йому тоді було тільки сорок сім років...
В’ячеслав Чорновіл – видатний політик, громадський та державний діяч, правозахисних, публіцист і журналіст. Він народився 24 грудня, але в документах записано 1 січня. Вже в чотирирічному віці навчився читати. Потому були школа і університет. А далі організація руху шестидесятників. Саме політика для В’ячеслава Максимовича була способом реалізації ідеї Української держави, української духовності.
Він, навіть, хрещений був по - особливому. Батьки – вчителі не змогли охрестити сина малим. Це сталося коли В.Чорноволу сповнилося 33 роки. Проводив таїнство Хрещення майбутній Патріарх України Володимир (Василь Романюк). Це дало В.Чорноволу додаткові сили – попереду майже !5 років таборів і ув’язнення. Політв’язні назвали його „зеківським генералом”.він подолав Сибір, його мрії почали здійснюватися. Він був серед тих, хто вніс синьо- жовтий стяг у залу Верховної Ради України, був кандидатом на президентську посаду. Але чорний КамАЗ обірвав його життя на 55 кілометрі бориспільської автодороги 25 березня 1999 року. А йому три місяці перед тим виповнилось тільки 61 рік...
Є багато відомих постатей, що народилися, під іншим сузір’ям. А цих астрологи називають „ козерогами”. Вони народилися в різних куточках України. Але спільне у них є те ,що народилися „під зорями Христа”. Також була в них єдина мета - самостійність держави і свобода людини. Для них відміряно короткий вік. Але В.Стус, С.Бандера, В. Чорновіл – невмирущі бо вони нескорені!

Богдан Сливчук
м . Мукачево

Пропадали ж люди ні за гріш,
Перед смертю лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту ж промерзлу землю!..
Ліна Костенко

Вже мільйони їх, страждальців бідних,
в муках відійшли в імлу віків, -
не бродяг, не жебраків безрідних, -
роду чесного і дочок , і синів.
Софія Малильо

Вже відкрито багато архівів. Сьогодні можна доказати скільки людей загинуло в той чи інший час на певній території . Cтарі пожовклі теки з паперами доказують, що голод в1932 -1933р.р. був штучний і на Афганській війні загинуло найбільше українців, що тисячі священиків репресовано і розстріляно і майже кожний другий українець загинув у Другій світовій війні, що з боку комуно-більшовицької системи був геноцид українців у ХХ столітті... Пожовклі папери знають гірку правди, знають і мовчать. Папери мовчать, але люди повинні знати і пам’ятати свою історію.

ПЕРША ПОЛОВИНА СТОЛІТТЯ. Нехай не витримана хронологія, але всі події говорять про страшні факти знищення нації. А воно було розпочато вже після першого пострілу „Аврори” 1917 року. Комуно-більшовицька система почала різні заходи, щоб Україну позбавити свободи і приєднати до Росії. Першим масовим знищенням є розстріл більшовиками майже 600 учнів київських гімназій та студентів університету. На чернігівських полях під Крутами 29 січня 1918 року загинули молоді, але справжні патріоти України. Загибель юнаків із Студентського Куреня - це приклад відданості рідній землі, нажаль на сьогодні відомі імена 30-и юнаків...1918 року розстріляно більшовиками 200 учнів гімназії у Маріїнському парку, тому що вони були у списку українських військово-спортивних організацій...1918 року жертвами „червоного терору” стали майже 5 тисяч прихильників Центральної Ради. причиною їх розстрілу стало українське посвідчення, або відповідь українською мовою... 21 листопада 1921 року більшовики розстріляли 359 українських козаків Шостої дивізії біля містечка Базар. Коли комуністи засипали яму, там були ще й живі люди. Один козак встиг втекти і присутні при цій казні селяни врятували його... 1921 року розстріляно тисячі (!) антирадянських повстанців, членів їх сімей у Холодному Яру на Черкащині. Вони вели боротьбу під синьо-жовтими прапорами ...1921-1923 р. р. з України вивозять хліб. У республіці голодувало від 4 до 7 млн. чоловік. В різних областях України від голоду померло понад 2 млн. осіб...В середині 20-х більшовики оголосили „українізацію”. Почалося знищення української інтелігенції, знищення Української Автокефальної Православної Церкви, що відродилася в 1918 році. 1928 року більшовики заборонили діяльність УАПЦ, понад 3,5 тисячі священиків було розстріляно і заслано в Сибір. До речі, нищення церковних храмів тривало десятки років. Протягом століття було знищено понад 700 храмів. Наприкінці 1927 року в Україні розпочато „розкуркулення” селянства. Воно проводилось жорстокими методами. За відмову вступати в колгосп від 1,4 до 2,5 млн. українських господарів відправили на каторгу у Сибір та на Північ...У березні 1930 р. репресовано близько 5-и тисяч студентів, учителів, лікарів по справі „Спілки визволення України”...В грудні 1934 р. до Харкова звезли майже 300 кобзарів та лірників і всіх розстріляли. Літом 1936 більшовики зібрали у Полтаві українських кобзарів (нажаль кількість їх не відома – авт.), ніби для концерту, але вивели всіх на польову дорогу і розстріляли...
На початку 1932 р. населення УРСР становило понад 33 млн. (!) осіб. (Щоб не бути голослівним приділю більше уваги подіям 30- х) А вже до середини 1933 зменшиться що найменше на одну четверту. За даними Державного Політичного Управління з 12 грудня 1932 р. по 15 квітня 1933 р. в середньому за місяць помирало 537800 душ. Але до грудня1932 р. у ДПУ жодних даних немає, як і немає даних з квітня 1933 р. Але ж відомо, що в той час смертність зросла чи не в тричі. Варто згадати „закон про 5 колосків”, від 7 серпня 1932 р., який селяни назвали – „смерть за колосок”. Тільки за перші п’ять місяців дії цього „закону” знищено 54645 українських селян. У 1932 – 1933 р. р. був непоганий урожай. Але крім зерна, за допомогою військових, вивозили все їстивне. На півдні України були села в яких від голоду померли всі жителі. На Чернігівщині і Полтавщині у 1933 р. помирало до 70 % селян. Отже до кінця липня 1933 р. число померлих від голоду може становити 7125850 осіб ! Але це не остаточне число. Страшний голод змушував селян тікати у міста. Там вони помирали масово на вулицях. Ніхто не вів ніяких підрахунків. Трупи звозили до загальних ям і захороню вали. Цей голод забрав життя до 10 млн. українців. Це був геноцид, який визнаний Міжнародною комісією з розслідування голоду в Україні 1932 – 1933 р. р.
1934 року польським урядом був створений табір Береза Картузька. В’язнями якого були (нажаль точне число невідоме –авт.), сотні українців і сотні тут були знищені.
1938 року в Україні закінчується страшний період „косіорівщини”, який тривав майже десять років. На той час у республіці пропали безвісті і були розстріляні 223 українських письменники. До кінця 1938 р. жертвами стали майже 500 (!) письменників і поетів...1937 р. – повністю знищені штаби Київського і Харківського військових округів разом з командувачами Й. Якіром і І. Дубовим...За підсумками загальносоюзних переписів з 1926 до 1937року населення в Україні скоротилося майже на 600 тисяч, а в інших республіках збільшилося. Більшовики знищували і своїх одно партійців . 1938 року кількість комуністів в Україні зменшилася на 266,3 тис. чоловік... 1932 року були створені перші загони Карпатської Січі. За різними даними ця армія на 1939 р. нараховувала від 10 до 15 тис. вояків. Саме вони були основною силою, яка захищала Карпатську Україну від фашистської Угорщини. У кривавому бою на Красному Полі під Хустом загинуло до 6,5 тис. молодих українців. Але це не остаточні дані. Після поразки на Красному Полі частина січовиків пробиралися за кордон. Біля Турунського перевалу поляки розстріляли 3421 січовика...
Трагедія Карпатської України фактично стала початком Другої світової війни для українців. Ця війна залишила непоправний слід в Україні. Тільки цивільного населення знищено 5,5 млн. чоловік. (Для порівняння Німеччина втратила 2 млн.). Фашизм і сталінізм знищували українців з двох сторін. „Любов” до українців під час війни проявив маршал Жуков. 19 грудня 1941 р. він спрямував три дивізії кавалеристів, мобілізованих з українців Кубані, і за три години німці їх перебили – а це понад 40 тисяч осіб. В серпні під час оточення військ під Уманню було взято в полон майже 100 тисяч українців, через місяць у „київському котлі” в полон потрапили 665 тисяч. В наслідок невдалої сталінської операції у травні 1942 під Харковом німці полонили 240 тисяч бійців, переважно українців. Під час Корсунь-Шевченківської операції, якою керував Жуков, за 24 дні загинуло 770 тисяч осіб, переважно українців. У листопаді 1943 р. при звільненні Києва, запланованому Сталіним до річниці революції, загинуло 417 тисяч вояків, переважно українців. Із 900 тис. довоєнної кількості киян на той час було 180 тисяч жителів... 26 червня 1944 р. Л. Берія і Г. Жуков підписали наказ про виселення всі х українців у Сибір. Фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини 2,4 млн. українців. Ця війна забрала життя до 14 млн. українців. Хіба це не геноцид?!
Війна закінчилася, але націєвбивство тривало. За даними військової статистики за 1944-1945 р. р. вбито 103 тис. 313 вояків УПА. За цей же період із Західної України депортовано 803 тис. 590 осіб. Майже половина яких не повернулися на рідну землю. До весни 1945 р. в загонах УПА ще перебувало близько 90 тис. вояків. На боротьбу з повстанським рухом у західні області було направлено 821 тис. (!) співробітників НКВД. За січень-квітень 1946 року загинуло близько 40 % повстанців. 1946 року розпочато ліквідацію греко-католицької церкви. Тільки в Мукачівській єпархії було репресовано 127 священиків і одну монахиню. Четверо осіб розстріляно. Загалом на заході України до 1950 р. репресовано 7110 духовних осіб. 1946-1947 р. р. з України вивозять хліб і створюють голод. 1946 року голод забрав життя 369 тис українців. 1947 року від голоду померло 628 тис осіб.
ДРУГА ПОЛОВИНА СТОЛІТТЯ. Знищення українства комунобільшовицькою машиною продовжувалося і в подальші роки...1951 року 33 студенти Харківського університету розстріляні за відмову складати іспити російською мовою, ще 800 українців були репресовані за цей же „злочин”. 22 січня 1952 р. розстріляно Мегеля, Малкуша, Кравченка за керування підготовкою політв’язнів до повстання. Після смерті Сталіна репресії не припинилися. До 1959 року в Україні викрито 183 організації і заарештовано 1879 чоловік. Було затримано ще 1300 осіб, котрі пройшли „профілактичне” сито.1959 року проведено перепис, за яким українців нараховувалось 32 млн. 158 тис осіб. А це майже на 1 млн. менше, ні на початок 1932 року ! 1961 року за вироком суду розстріляно учасників Українського національного комітету: Б.Грицина, І.Коваль, Ф.Проців. В серпні 1965 р. відбулися арешти колишніх політв’язнів, в концтабори відправлено 20 осіб. В січні 1972 р. розпочато репресії проти інтелігенції у всіх областях України, заарештовано понад 100. 25 грудня 1979 р. розпочато війну в Афганістані. Через це побоїще пройшло більше 160 тис. українців. Не повернулося з війни 3360 осіб, 80 пропали безвісті та опинилися в полоні. Поранено на афганській війні понад 8000 вихідців з України. Після війни померло більше, ніж загинуло... 1984 – 1985 р. р. в таборах загинули Юрій Литвин, Олекса Тихий, Василь Стус. 26 квітня 1986 р. - катастрофа на Чорнобильській АЕС. Тисячі людей стали жертвами „невидимого атома”. Вже на 12 годину 26 квітня було госпіталізовано 105 чоловік, серед них 16 з особового складу пожежних частин. Їм залишалося жити по декілька днів...Влада вивела на першотравневу демонстрацію десятки тисяч киян. М.Горбачов не дозволив відмінити демонстрацію в столиці України. На початку 1999 р. в Україні нараховувалось понад 3млн. 364тис. „чорнобильців”. Через п’ять років їх зменшилося на 592415 осіб. Отже у ХХ столітті знищено від 27 до 30 млн. українців! А хтось горланить: Геноциду не було...
ВІДСТРІЛЯНІ ПО ОДИНЦІ. До вище наведених фактів варто додати, що 25 травня 1926 р. від руки більшовицького вбивці у Парижі загинув Симон Петлюра, 1934 р. за „загадкових обставин” у Москві помер Михайло Грушевський, 23 травня 1938 р. у Роттердамі вбитий Євген Коновалець, 1 листопада 1947 р. в Мукачеві вбитий Теодор Ромжа, 5 березня 1950 р. у Білогощі під Львовом вбитий Роман Шухевич, 15 жовтня в Мюнхені вбитий Степан Бандера, в грудні 1970 р. – Алла Горська, 22січня 1978р. в Каневі спалився Олекса Гірник на знак протесту проти русифікації українців, весною 1979 р. вбитий Володимир Івасюк, 1995 року – Вадим Гетьман, весною 1999 р. загинув В’ячеслав Чорновіл... Переосмисливши ці факти знищення українців у ХХ столітті знаходжу (для себе ) відповідь на багато запитань, зокрема на такі: чому пенсіонер в Україні отримує мізерних 600 гр. пенсії, чому вояки УПА не визнані воюючою стороною на державному рівні, чому в Криму лише одна україномовна школа, чому за останні 15-17 р. р. зникло понад 500 українських сіл, чому так мало українського в Україні?.. Але з’являється таке запитання: Чому „вони” бояться визнати, що це був геноцид, що це було НАЦІЄВБИВСТВО ?!

Богдан СЛИВЧУК
„Трибуна” 14 червня 2008 року
(tribuna @ ukpost.ua )
tribuna@ mail.uzgorod.ua
www.tribuna.org.ua